А. Бергсон

Метою даної теми є:ввести студентів у предмет соціальної філософії та встановити специфіку цієї галузі філософського знання. Досягненню мети сприятиме пояснення основоположних категорій соціальної філософії: суспільство, соціальна діяльність, суспільне буття, суспільна свідомість, соціальна структура суспільства, історична періодизація суспільного розвитку. Завдяки цим категоріям стає можливим цілісне осмислення суспільства.

Предмет і структура соціальної філософії

Соціальна філософія займає особливе місце серед інших суспільствознавчих наук. Такі науки як соціологія, історія, політологія, юриспруденція та інші вивчають окремі сторони життя суспільства, досліджуючи його як сукупність фактів, процесів та подій, що мали місце у минулому чи відбуваються в теперішньому. Соціальна філософія інтегрує здобутки цих наук та розглядає соціальне у його тотальності, тобто як систему суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя.

Предметом соціальної філософії є суспільство як цілісність, що протягом усієї історії людства розвивається за своїми законами. Ця галузь філософського знання прагне відповісти на питання: що таке суспільство? в чому полягає його сутність? чому в суспільстві відбуваються ті чи інші процеси? Відповідно до структури соціуму, вона вивчає матеріальні засади функціонування суспільства, соціально-політичні стосунки між людьми, духовне життя суспільства, культурно-побутові відносини та цивілізаційний вимір розвитку суспільства, що й становить структуру курсу „Соціальна філософія”. Насамкінець вона не лише осмислює соціальний світ, а й досліджує його взаємодію зі світом природним. Виявляючи відмінності соціальних та природних процесів і явищ, вона відповідає на питання: чим відрізняються суспільний розвиток від фізичного? соціальна адаптація від фізичної? тощо.

Основне питання соціальної філософії формулюється так: „Що є первинним: суспільне буття чи суспільна свідомість?” Прибічників первинності суспільного буття стосовно до свідомості називають матеріалістами; а первинності свідомості стосовно до буття – ідеалістами; рівнозначності цих чинників суспільного життя – дуалістами. Основною проблемою сучасної соціальної філософії є людина як соціальна істота у її зв’язках з іншими людьми. Тому дослідження найбільш загальних засад існування суспільства відбуваються з позицій самореалізації та сенсу людського буття. З цим пов’язана практичне значення соціальної філософії – осягаючи соціальний світ у тотальності, виявити найбільш сприятливі умови необхідні людині для вияву її сутнісних сил.

Соціальна філософія як складова європейського філософського знання виникла в епоху Античності (VI ст. до н.е. - V ст. н.е.). В ці часи панувала думка, що суспільство є закономірним і природним станом для людини, яка, як стверджував Арістотель, є істотою політичною. Втім, шлях до ідеального суспільства був непростим. Відповідно до космоцентричних поглядів стародавніх греків, у соціумі необхідно було утверджувати порядок, на зразок того, що існує у космосі. Запорукою утвердження космічного порядку у суспільстві була справедливість та раціональна організація життя. З цією думкою погоджувався Платон. Він вважав, що справедливість – це такий стан суспільного життя, коли кожний, займаючись своєю справою, отримує належне. Арістотель, полемізуючи з Платоном, зауважував, що справедливість – відносне поняття, адже вона існує не для всіх, а тільки для рівних. Втіленням принципу справедливості та організаційного початку суспільства давньогрецькі філософи вважали державу, яка ними тривалий час ототожнювалася із суспільством. Провідними функціями держави вважалися: захист громадян, упорядкування співжиття, виховання тощо. Платон вважав, що в основі ідеальної держави повинні бути покладені спільні цілі, спільне майно, складна соціальна ієрархія, жорстка дисципліна. На переконання Арістотеля держава організовується для блага людей. Вона є логічним продовженням сім’ї та виникає шляхом об’єднання окремих сімей у поселення.

В добу Середньовіччя (V – ХIV ст.) відбувається теологізація поглядів на суспільство. Схоластична філософія обґрунтовує думку про допоміжний статус соціуму – бути матеріальною оболонкою для моральної еволюції людства на шляху до Бога. Проголошено тезу про різке протиставлення світу соціального як тимчасового, грішного та світу небесного, ідеального. Ця ідея втілюється в концепції двох градів Св. Августина. Відповідно до його поглядів, людська спільнота перебуває у русі від граду земного до Граду Божого. Осереддям Граду Божого є спільнота віруючих, або, говорячи його словами, спільнота людей, відданих Богові. Їй протистоїть град земний або спільнота людей, які люблять лише себе.

Раціоналізована філософія Нового часу (ХVII cт.) в особах Т. Гоббса, Дж. Локка і Ж.-Ж. Руссо висунули ідею добровільної угоди між людьми як вихідного принципу облаштування громадянського життя. Сутність цієї конвенції (суспільного договору) полягає в добровільному обмеженні власного егоїзму та індивідуалізму задля мирного співжиття. Одним із механізмів такого обмеження є делегування частини своїх прав державі, яка зобов’язується виконувати контрольні функції у суспільстві.

Проголошуючи матеріальне начало основою розвитку суспільства, німецький мислитель К. Маркс стверджував, що основу суспільства складають виробничі відносини, тобто відносини, які виникають у процесі створення матеріальних благ. На його думку, виробничі відносини визначають інші форми діяльності людини. Мораль, релігія, політика та інші форми суспільної свідомості є надбудовою над матеріальною сферою суспільства та відображенням тих процесів, що в ній відбуваються.

Як єдність різноманітних ідей, вірувань – релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних – інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм (1858-1917). Г. Спенсер (1820-1903) тлумачив суспільство як цілісний організм, розвиток якого відповідає біологічним закономірностям. М. Вебер (1864-1920), відповідно до теорії соціальної дії, наголошував, що протягом усієї історії людства природа суспільства розуміється як витлумачення соціальних дій людей. Завданням кожної людини є зрозуміти сенс соціальної поведінки іншого й бути зрозумілим для нього.

Отже, в історії філософії немає одностайної відповіді на питання: що таке суспільство? Суспільство в різні часи розглядалося і як живий організм, і як частина природи, і як продукт суспільної угоди тощо. То що ж таке суспільство? Як відповідає на це питання сучасна соціальна філософія?

Усучасній соціальній філософії термін „суспільство” є багатозначним. У вузькому значенні це слово застосовується для позначення: 1) окремих, конкретних суспільств (українське суспільство, французьке суспільство тощо); 2) системи соціально-історичних утворень (західне суспільство, східне суспільство); 3) суспільства на певному історичному етапі розвитку (первісне суспільство, феодальне суспільство); 4) корелята держави (громадянське суспільство) тощо. Але найбільш розповсюдженим є тлумачення суспільства в найширшому значенні слова як системи відносин, яка виникає у процесі спільної діяльності людей.

Праця, спілкування та пізнання становлять основні чинники процесу соціогенезу, тобто походження суспільства.Найсуттєвішою рисою суспільства є його соціальність, тобтовзаємодія людей у всіх сферах життєдіяльності.Взаємодія індивідів у суспільстві зазвичай виступає у формі співробітництва, відносин дружби, виховання тощо. Розрізняють безпосередню взаємодію між людьми, що перебувають в один і той же час в одному й тому ж місці. Це тип взаємодії, коли людина безпосередньо пов’язана з іншою, а відтак впливає на інших людей і може відчути їхній вплив на собі. У випадку опосередкованої взаємодії, людей розділяють часові чи географічні межі. Так, географічними межами у сучасному глобалізованому світі розділені робітники, що, виробляючи один продукт, здійснюють різні технологічні операції. Про більш складний тип опосередкованої взаємодії йдеться у випадку, коли люди живуть у різні часи. Така взаємодія притаманна зв’язку поколінь і здійснюється за допомогою традиції, яка забезпечує передачу певних зразків та стереотипів діяльності.

Різноманітні типи взаємодії утворюють у суспільстві систему соціальних зв’язків, на основі яких і відбувається структурна диференціація суспільства. Суспільство є складною, багаторівневою системою, що складається з багатьох елементів. Для того щоб зрозуміти принципи функціонування цієї системи, треба відповісти на питання: які основні елементи вона містить та як вони взаємодіють?

Структурованість соціальної системи

Суспільство є системою та виступає як упорядкована у певний спосіб множина елементів, зв’язаних між собою. Що ж можна вважати елементами суспільства? Існують два основних підходи до вирішення проблеми структурованості соціальної системи:

- у контексті дільниць докладання зусиль людини;

- в контексті суб’єкта діяльності.

У першому випадку йдеться про спрямованість людської діяльності на певні сфери суспільного життя: матеріальну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову. Відповідно до цього підходу структура суспільства може бути представлена в такий спосіб:

Під кутом зору другої позиції атомами соціальної систем вважають людей. Вони складають систему суспільства, по-перше, як окремі індивіди, а по-друге, як об’єднання індивідів у вигляді соціальних спільнот.

Соціальні спільноти розрізняють: 1) за розміром – мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); 2) за соціальним статусом – формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); 3) за безпосередністю зв’язків – реальні (контактні) та умовні тощо.

Малі соціальні спільноти (мікросоціальні спільноти) об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки. Групоутворюючою ознакою при цьому є наявність безпосередніх контактів та емоційних зв’язків, завдяки чому члени групи мають розвинене почуття належності до неї.

Середні (локальні) соціальні спільноти – спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками. До них належать численні об’єднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів).

За професійними ознаками – це працівники конкретного заводу, фабрики або певної галузі виробництва (залізничники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості – мешканці конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи регіону.

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) – довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства. До таких об'єднань відносять: суспільні класи, етнічні об’єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо. Їх основним об’єднувальним чинником, за відсутності безпосередніх контактних зв’язків, є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття. Людина одночасно може бути включеною у значну кількість спільнот.

Треба сказати, що до основних елементів соціальної системи відносяться: класи, історичні форми спільності людей (рід, плем’я, народність, нація), населення міста і села, люди фізичної і розумової праці, сім’я.

Соціальна структура суспільства – це система упорядкованих і стійких зв’язків між її елементами, яка визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, типом виробничих відносин і характером соціальних інститутів. Оскільки всі вони з часом змінюються, то відбуваються зміни і в соціальній структурі суспільства. Одні елементи (рід, плем’я тощо) зникають, а інші – зароджуються. Зазнають змін також і всі елементи соціальної структури суспільства.

Стисло розглянемо основні елементи соціальної системи.

Однією з найбільш впливових соціальних спільнот є суспільні класи.

Класи виникли в період розпаду первісного ладу. Причинами класового розшарування стали як об’єктивні – створення додаткового продукту та виникнення приватної власності на засоби виробництва, так і суб’єктивні – розумові здібності, риси характеру тощо причини. Кристалізація класів відбувалася двома шляхами. Перший шлях полягав у виокремленні всередині общини пануючої верхівки, до якої належали особи, що раніше мали важливі суспільні повноваження (старійшини, жерці). Ці особи привласнювали собі левову частку виробленого общиною додаткового продукту і цим збагачувалися. Другий спосіб був пов’язаний із поневоленням полонених іншоплеменників, а потім і збіднілих співплеменників.

Згідно з ленінською класовою теорією, соціальна структура суспільства визначається: по-перше, місцем класу в системі суспільного виробництва (одні класи присвоюють продукти суспільної праці, а інші – виробляють); по-друге, відношенням певного класу до засобів виробництва (одні класи – монопольно володіють ними, а інші позбавлені цього); роллю класу у суспільній організації праці (одні класи виконують роль організаторів та керівників виробництва, а інші – підлеглих); способом одержання представниками класу суспільного багатства (в результаті праці інших – нетрудові; в результаті власної праці – трудові).

У сучасному західному суспільстві спостерігаються процеси пом’якшення класового протистояння. Утверджується більша соціальна справедливість. Робітники та роботодавці прагнуть співіснувати відповідно до принципів партнерства як цивілізованої форми класового протистояння.

Іншу велику соціальну спільноту – націю – слід відрізняти від народу та етносу. Об’єднувальними ознаками нації є об’єктивні: спільні мова, релігія, територія, економіка, політико-правові установи та суб’єктивні: менталітет, національна самосвідомість тощо. Виникнення нації економічно обумовлене формуванням капіталістичних відносин. Спільна територія, єдині урегульовані державою правила ведення бізнесу сприяли розвиткові єдиного загальнонаціонального ринку. А економічна спеціалізація різних районів країни посилювала їхню господарську залежність один від одного й разом з цим консолідувала націю.

Генеза нації – складний багаторівневий процес, що потребує багатьох чинників консолідації. Наприклад, важливим чинником об’єднання нації є по-перше, спільність території. Людям тривалий час просторово віддаленим одна від одної складно ідентифікувати себе з однією нацією. Втім проживання на спільній території теж не може бути самодостатнім чинником консолідації нації. По-друге, надзвичайно важливою умовою формування нації є спільність мови, що виражається не лише в повсякденному спілкуванні, але й має бути закріплене в літературі. Але не кожна людина, яка тривалий час розмовляє певною національною мовою, відносить себе до нації – носія цієї мови. Як це не парадоксально, але вирішальним фактором є те, до якої нації відносить себе сама людина. Насправді найважливішим критерієм приналежності до тієї чи іншої нації є національна самосвідомість – почуття спільної Батьківщини та належності до одного колективного цілого.

Одним із найбільш багатозначних слів у соціальній філософії є слово „народ”. По-перше, під народом розуміють усе населення країни, наприклад, український народ. По-друге, цим терміном позначають культурну спільноту людей, що об’єднана однаковим походженням, мовою, способом мислення. По-третє, до народу відносять тільки ті верстви, які зайняті матеріальним виробництвом. По-четверте, приналежність до народу пов’язують з обов’язковим прогресивним, наприклад революційним спрямування діяльності тієї чи іншої соціальної спільноти. По-п’яте, прослідковується також протиставлення народ – видатна особистість.

Народ та етнос схожі, але не тотожні поняття. Об’єднавчими чинниками етносу є віра у спільне походження та наявність культурної єдності – мови, звичаїв, міфів, епосу тощо. У цьому випадку індивід може належати до етносу, який є складовою частиною певного народу та йдеться про багатоетнічний народ. З цих же причин не можна ототожнювати поняття „нація” та „народ”.

Отже, соціум є складною системою, елементи якої відображають всю різноманітність суспільних відносин. Як система, суспільство характеризується цілісністю, тобто здатністю забезпечити єдність своїх елементів.

Історична періодизація суспільного розвитку

Існує значне різноманіття підходів до визначення історичної періодизації суспільного розвитку, основними з яких є формаційний, цивілізаційний, хвильовий та осьовий.

Формаційний підхід репрезентує лінійну концепцію філософії історії, відповідно до якої всесвітня історія тлумачиться як єдиний процес поступального висхідного розвитку у просторі-часі на засадах дії певних законів. Суспільно-економічна формація – це соціум на певній стадії історичного розвитку з відповідними цій стадії економічним базисом, політичною та духовною надбудовами. В основу цього розвитку покладені закони матеріалістичної діалектики, які ґрунтуються на ідеях поступальної й прогресивної зміни способів виробництва. Важлива роль у зміні формацій належить класам, які рішуче впливали на хід історії завдяки реалізації законів класової боротьби. К. Маркс розрізняв три великі стадії людства: первісна суспільно-економічна формація (докласове суспільство), вторинна суспільно-економічна формація (класове суспільство), третинна суспільно-економічна формація (безкласове суспільство). В марксизмі-ленінізмі цей підхід був трансформований в так звану „п’ятичленку”: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична формації.

Цивілізаційний підхід, представляючи нелінійну концепцію розвитку суспільства, відстоює існування низки самодостатніх культурно-історичних цивілізацій, локалізованих у просторі та часі. Ці концепції покладають в основу формування кожної локальної цивілізації певний тип етнічної культури. Наприклад, М. Данилевський обґрунтував існування єгипетської, китайської, індійської, іранської, єврейської, романо-германської (європейської), грецької, римської, новосемітської (аравійської) тощо цивілізацій. У межах цього підходу суспільний розвиток розглядається не як послідовне прогресивне розгортання єдиної історії людства, а циклічно – як послідовність подій, що повторюються через деякий проміжок часу. Кожна цивілізація, за аналогією з живим організмом, проходить певні стадії розвитку: від виникнення до занепаду. Утверджується концепція поліцентричності, відповідно до якої можуть існувати багато автономних осередків розвитку світової цивілізації. Так, філософи, прибічники цієї точки зору говорять про існування 21 (А. Дж. Тойнбі), 11 (М. Данилевський), 8 (О. Шпенглер) цивілізацій. Висловлюється припущення, що деякі цивілізації можуть існувати одночасно, втілюючи різні моделі соціального порядку.

У цих концепціях по-різному розв’язується проблема рушійних сил розвитку цивілізацій. Так, А. Дж. Тойнбі в своїй праці „Осягнення історії” висуває теорію „виклику-відповіді”, де виклик – це складна обставина природного або соціального характеру, яка призводить або до зникнення народу або, у разі гідної „відповіді”, до виникнення цивілізації. На його думку, рушійнимисилами цивілізаціїє творча меншість, люди-носії творчого імпульсу, що „відповідають” на історичний „виклик” і ведуть за собою інертну більшість.

Близьким до цивілізаційного є технократично забарвлений, хвильовий підхід, запропонований сучасним американським соціологом і філософом Елвіном Тоффлером (нар. 1928 р.). Е. Тоффлер в праці „Третя Хвиля” говорить про існування тисячолітніх циклів розвитку цивілізації. Техніка, переконаний він, є визначальним чинником, який обумовлює цю циклічність. Від розвитку техніки залежить тип суспільства й культури. Вплив техніки на соціум має хвилеподібний характер. Перша, аграрна, хвиля розпочалася з неолітичної революції й породила аграрний тип культури. Друга хвиля, індустріальна, розпочавшись із промислової революції, викликала до життя заводське виробництво. Наприкінці ХХ століття розпочалася нинішня, третя хвиля, яка асоціюється з „інформаційним суспільством”, сутність якого – виробництво й поширення науково-технічної та іншої інформації. Матеріальними виявами цієї хвилі є повсюдне застосування комп’ютерів, турбореактивної авіації, гнучких технологій, поновлювальних джерел енергії. Змінюється й спосіб життя: складаються новітні типи відносин у родині, в сім’ї, на роботі тощо.

Р.Арон, В.Ростоу, Д. Белл, О. Тоффлер розглядають розвиток суспільства як процес поступальної технологічної еволюції. Відповідно до цього вони розрізняють доіндустріальне (або аграрне, традиційне), індустріальне, постіндустріальне (або інформаційне) суспільства. Це дискусійні підходи і продовжують розвиватися іншими дослідниками в різних країнах світу.