Формування предмету естетики в межах філософського знання. Естетика як самостійна наука

Природньо, що знайомство з конкретною наукою розпочинається з визначення її предмету. Важливо усвідомити ті потреби суспільства, які викликали формування естетичної теорії з притаманними їй специфічними законами, принципами, які знайшли своє відображення у відповідній системі естетичних категорій.

В історії кожної науки є період, коли вона самовизначається, стає „дорослою”, виявляє свій особливий, специфічний предмет дослідження, відокремлюється від тієї системи знання, в лоні якої розвивалася.

Естетика як наука самовизначилася порівняно недавно. Хоча, як це видно далі, те, що визначається сьогодні як естетична свідомість, естетичний досвід, естетична діяльність, далеко не завжди усвідомлювалися як такі, були притаманні людині й світу культури споконвічно, а історія естетичної думки поринає в глибину століть.

Перша половина ХУІІІ ст. в історії естетичної думки має особливий статус. У 1750–1758 рр. побачив світ двотомний теоретичний трактат „Естетика”, автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714 - 1762). Терміном „естетика” мислитель позначив нову галузь філософського знання, систематичним вивченням і викладом якої він безпосередньо займався. В поняття „естетика” закладений зміст термінів грецького походження ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, тобто те, що має відношення до чуттєвого сприйняття. „Естетика, – писав О.Баумгартен, – (теорія вільних мистецтв, нижча гносеологія, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво аналога розуму) є наукою про чуттєве пізнання” (История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. – Т.2. С. 452).

Як послідовник Г.Лейбніца, О.Баумгартен виокремлював три сфери духовного світу людини: розумну, вольову, чуттєву. Перші дві – розумна й вольова – вивчаються логікою та етикою, а третя стає, на думку мислителя, предметом нової галузі філософського знання – естетики.

Виникає об’єктивна потреба виокремлення в самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, зв’язаних із чуттєво-емоційним, ціннісним відношенням людини до дійсності, природи, суспільства, моралі, релігії, мистецтва і врешті-решт до самої себе. Ця потреба формувалася на конкретних світоглядних і соціально-культурних засадах.

По-перше. В ХУІІ-ХУІІІ ст. відбувається остаточна переорієнтація філософії на проблеми наукового пізнання. Згадаймо мислителів цієї доби – Ф.Бекон, Дж.Локк, Г.Лейбніц, І.Ньютон, Р.Декарт, І.Кант. Персоналії говорять самі за себе. Гносеологічна проблематика опановує думками філософів. Іде активний пошук адекватних методів наукового пізнання. Людський розум абсолютизується, підноситься як вища цінність, як єдино можливий чинник у пізнанні істини. Епохальна декартівська формула: „Я мислю, отже існую”. Органи чуття нас тільки заплутують. Іноді вони примушують нас робити божевільні, шалені речі, якщо вчасно не втрутиться розум і не буде їх контролювати.

„Довіряй своєму розуму”– девіз епохи Просвітництва.

По-друге. Об’єктом наукового пізнання стає Природа. Природа розуміється як довершене і досконале творіння Бога.

По-третє. У ХУІІІ ст. завершується процес відокремлення мистецтва від ремесел. Наукового визнання набуває теорія французького мислителя цієї доби Баттьо. Згідно з нею, загальною рисою мистецтва є те, що воно наслідує природу й відбирає з неї те, що є прекрасним. Такі мистецтва він називає прекрасними, вишуканими. До них належать 7 мистецтв, це – живопис, скульптура, архітектура, музика, поезія, красномовство і танець.

По-четверте. ХУІІ–ХУІІІ ст. – період соціальних буржуазних революцій (Англія 1649; Франція 1789). Новий соціальний клас перемагає й одержує владу з новими прогресивними ідеалами „Рівність – Братерство – Свобода.” Маючи в руках економічні важелі, буржуа активно вибудовує й маніфестує свої світоглядні засади в релігії, моралі, філософії, праві, мистецтві. Але ідеали залишились ідеалами, далекими від реалій життя. Протистояння аристократичним ідеалам призвело до формування буржуазного суспільства подвійних моральних стандартів, вульгаризації людської чуттєвості, перетворення людини на гвинтик гігантської машини для свого збагачення, яке не знало меж.

Саме в такому культурному просторі і часі відбувався процес формування естетики. Предметом естетики, на думку Баумгартена, як і логіки і етики є досконале у світі явищ. Саме через чуттєве сприйняття, неясні чуттєві уявлення досконале пізнається як прекрасне; через здатність бажань, волю як добро, в чистому, ясному пізнанні розуму як істина. Завдяки наявності цих трьох здібностей людини Досконале має можливість виявлятися як Краса, Добро та Істина.

Естетика повинна стати теорією „нижчого” чуттєвого пізнання. Естетичні судження йдуть попереду, передують логічним: їх предмет – це прекрасне, а предмет логічних суджень – істина.

Саме тому О.Баумгартен включає в сферу естетики мистецтво, оскільки мистецтво як специфічна форма духовної культури формується на принципі краси і відтворює її всебічно в різних видах і жанрах.

О.Баумгартен виділив в естетиці два рівні – теоретичний і практичний. На першому рівні повинні були досліджуватися проблеми краси, специфіка чуттєвого сприймання дійсності, а другий рівень повинен безпосередньо бути спрямованим на питання розвитку мистецтва. Отже, мислитель об’єднав в естетиці проблеми, які розроблялися в історії філософської думки, з проблемами, що досліджувалися в теорії мистецтва. Так естетика виокремила свій власний предмет – закономірності чуттєвого пізнання й художньої творчості.

Введення О.Баумгартеном терміну „естетика”і фіксація певної галузі філософського знання спиралося на значний історико-теоретичний досвід. Теоретичні погляди О.Баумгартена формувалися в той час, коли естетичне знання як складова частина філософії вже мало тривалу, непросту історію, естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина.

Основна термінологія й головні поняття естетики склалися в Стародавній Греції, а потім у тій чи іншій формі розвивалися до появи власне дисципліни естетики. До них відносяться такі терміни й поняття, як краса, прекрасне, піднесене, трагедія, комедія, катарсис, гармонія, порядок, мистецтво, калокагатія, мімесис, символ та багато інших.

Сама назва науки „естетика” етимологічно пов’язана з грецьким aisthetikos – чуттєво сприйманий. Це свідчить про те, яке важливе місце в культурі Стародавньої Греції надовалося чуттєвому сприйняттю й індивідуальному переживанню та ставленню до предметів, світу загалом.

Основа античної культури, її абсолют – космос, об’єктивний світ, який сприймається як прекрасний (нарядний, ошатний) та гармонійно упорядкований. Античний космос і світ ідей є пластичними, що чуттєво сприймається й переживається. Це відкривало можливість для формуванню суто естетичного досвіду. Свідченням цього є класичне мистецтво, філософія, математика античності.

Світогляд, який ставить людину і природу в тісний взаємозв’язок та оцінює, судить світ через поведінку і погляди людини, не міг не створити передумов для спеціальної науки про красу та мистецтво.

Їх аналіз, спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та багатьох інших представників античної філософії.

Перші спроби усвідомлення естетичного досвіду зв’язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у УІ ст. до н.е.

За Піфагором, космос (рух планет, відстань між ними, періоди їх обертання) організований на основі таких математичних принципів, які потім лягли в основу людської музики. Музика, яку створює і виконує людина, наслідує на мікрорівні „музику небесних сфер”, внаслідок чого людина переживає радість та задоволення, відчуває гармонію зі світом. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги.

Сократ центром своєі уваги робить людину, її поведінку, її практичну діяльність. На думку мислителя, всяка людська діяльність переслідує певну мету. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, тому й прекрасне за своєю сутністю співпадає з доцільним. Прекрасне – це те, що є корисним, що має сенс – у цьому криється сутність сократівської естетики.

Вагоме місце у філософському спадку Платона займають його естетичні роздуми. В діалозі „Гиппій Великий” філософ аналізує категорію „прекрасне”. Він уперше виводить поняття to kalon (прекрасне як у фізичному, так і в моральнісному сенсі) на рівень загального поняття, духовної сутності, ідеї. Ідея прекрасного вказує людині шлях до морального й духовного самовдосконалення, проміжний між суб’єктом і „вищим благом”. Філософ вибудовує концепцію ієрархії краси. Вершиною цієї концепції є ідея прекрасного, яка виправдовує собою всю естетичну сферу, оскільки прилучення до неї свідчить про прилучення до божественного світу ідей, до бессмертя.

Арістотель був першим мислителем, який приділив увагу важливим естетичним проблемам – мистецтву в загалом та його різним видам; впливу мистецтва на людину; його місцю в світі людини; питанням мімесису й катарсису, які були важливими для розуміння специфіки мистецтва; обгрунтував зв’язок естетичної сфери (мистецтва як прекрасної, досконалої діяльності, прекрасного) з високими формами задоволення. Естетичне задоволення філософ розуміє як високу, чисту насолоду. Вона, на відміну від тілесного та розбещеного задоволення, є союзником високого благородства й розуму та свідчить про повноту реалізації людини в житті.

З появою християнства почався новий етап у розвитку естетики. Першими теоретиками стали отці Церкви (апологети ІІ–ІІІ ст.), які спиралися на новий релігійний досвід, Святе Писання, а також на культурно-духовний досвід античності.

Апологети (Климент Александрійський, Тертулліан, Оріген, Лактанцій та інш.) висунули такі естетичні ідеї, які пізніше стали предметом спеціального естетичного дослідження. До них можна віднести поняття образу, символу, алегорії, знаку та їх місця в культурі. Вони продовжили подальшу розробку понять прекрасного, мистецтва.

Біля витоків середньовічної естетики стояв впливовий діяч церкви, єпископ Аврелій Августин (354-430). У своїх трактатах „Сповідь”, „Про музику”, ”Про порядок” він об’єднує античне і християнське світоспоглядання. Головною тезою, яка червоною ниткою проходить через усі його твори, є те, що Бог – найвищий художник, який творить красу за своїми законами. Августин обгрунтовував сутність краси як гармонію й порядок, шукав числове вираження цієї краси. Як послідовник не тільки піфагорійської традиції, а й неоплатонівської, він бачив красу у світлі. Спорідненість світла з душею, осмислення земної краси як відблиску божественної стає невід’ємною рисою християнського вчення.

Видатний італійський теолог Фома Аквінський (1225 - 1277) продовжує філософську традицію в постановці та вирішенні естетичних питань. Він, як і його попередники, звертається до таємниці краси й прекрасного. Прекрасне мислитель визначає як те, що надає задоволення своїм виглядом. Для краси, на його думку, необхідні три умови: досконалість, пропорція, ясність. Фома Аквінський приймає більшість положень Арістотеля в поглядах на сутність мистецтва, вбачаючи її в здатності наслідувати природу.

В період пізнього середньовіччя був створений та доведений до високого ступеню виразності синтез мистецтв. В основі цього синтезу було не просте, механічне поєднання, а глибоке, свідоме прагнення до максимально повного вираження головної ідеї христинського світогляду.

Епоха Відродження – один із надзвичайних періодів в історії європейської естетичної думки. Естетика Відродження обгрунтовує зовсім новий погляд та ставлення до особи художника, перекреслюючи середньовічне уявлення про нього як ремісника. Художник – це творець, конкретне втілення універсальної людини, всебічно освічена особистість. Це не було пустою декларацією. Згадаймо імена А.Данте, Лоренцо Валли, Ф.Петрарки, Леонардо да Вінчі, А.Дюрера, Мікеланжело, У.Шекспіра, Е.Ротердамського. Цей список, якщо його продовжити, зайняв би не одну сторінку.

Теоретики Відродження продовжували розробляти цілу низку естетичних категорій. Для осягнення таємниці прекрасного вони вводять категорію грація. Великого значення надавали розробленому ще за часів античності правилу „золотого перетину”. Категорії естетики розвивалися й модифікувалися відповідно до потреб художньої практики. Так, Альберті звертається до питань практичної естетики і намагався створити образ естетично гармонійного суспільного середовища. Таким середовищем, на його думку, мало бути „ідеальне місто”. Краса цього міста повинна бути раціонально продуманною з точки зору архітектурних споруд та упорядкована для всіх соціальних прошарків.

Найбільш цілісну естетичну систему сформував французький класицизим. Головні методологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в „Поетичному мистецтві” Ніколи Буало (1636-1711).

Сучасниками О.Баумгартена були видатні естетики і теоретики мистецтва. Мислителі спеціально не розглядали питання предмету естетики, але той великий теоретичний доробок (проблема прекрасного, естетичного ідеалу, видів мистецтва, естетичного виховання, моральнісних аспектів художньоі творчості) підготували методологічні засади визначення та виокремлення естетики як самостійної галузі філософського знання.

Закладені О.Баумгартеном основи філософської естетики геніально розвинули І.Кант (1724-1804) і Г.В.Ф.Гегель (1770-1831).

Головним твором І.Канта з естетики стала „Критика здатності судження” (1790). Вона була логічним завершенням його теорії пізнання, яка викладалася мислителем у двох попередніх творах „Критика чистого розуму” (1781) та „Критика практичного розуму” (1778). Філософ відкриває можливість зовсім нового підходу до розуміння творчої діяльності людини і мистецтва. Якщо попередники І.Канта визначали предмет естетики (прекрасне) в об’єктивній дійсності, то І.Кант зв’язує сферу прекрасного із суб’єктом пізнання, з його сприйняттям об’єкта, тобто із суб’єкт-об’єктним відношенням. Саме спроможність судження як пізнавальної здібністі людини знімає, долає суперечність між розсудком і розумом, грунтуючись на почутті задоволення – незадоволення.

Естетичне судження є „судженням смаку”, на відміну від логічного, що має своєю метою пошук істини. І.Кант заперечував об’єктивність правил смаку, тому що був упевненим, що судження смаку грунтується на „невизначеній ідеї надчуттєвого в нас”. Мислитель виводить універсальну інваріантну умову моживості естетичного судження. Це перш за все „незацікавленість суджень смаку”, „доцільність без цілі”, завдяки яким саме і виникає почуття задаволення яке не обтяжене прагматичними інтересами й цілями. І.Кант іде від суб’єкта, незацікавлене, неутилітарне відношення якого до об’єкта, відсутність практичної цілі є обов’язковою умовою естетичного судження. Проблема полягала в з’ясуванні того, коли і як виникає почуття доцільності у відношенні з об’єктом.

І.Кант у виявленні специфіки предмету естетики спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку.

Нову спрямованість предмет естетики набуває у теоеретичній спадщині Г.Гегеля.

Своє бачення специфіки естетики філософ викладає в лекціях, які читав у Гейдельбергському та Берлінському університетах. У вступі до своїх лекцій з естетики Г.Гегель визначає предмет естетики як „царство прекрасного”, яке тлумачиться ним як „сфера мистецтва, або, ще точніше, – художньої творчості”. Г.Гегель взагалі негативно ставився до використання терміну „естетика”, вважаючи за більш доцільне замінити його на термін „філософія мистецтва” або „філософія художньої твочості”. Поняття прекрасне в його концепціії обмежувалося мистецтвом, що звужувало саму науку, її предмет, залишаючи за її межами все, що перебувало поза мистецтвом.

Принципово новим кроком стало введення Г.Гегелем у дослідження естетичної проблематики історизму та діалектики. Мислитель розумів мистецтво як одну із сутнісних форм саморозкриття абсолютного духу в акті художньої діяльності. Прекрасне, за Г.Гегелем, це чуттєва форма ідеї. В його естетиці мистецтво постало не тільки як система окремих видів зі своєю історією й теорією, а й як цілісний духовний феномен, який проходить складний, суперечливий шлях розвитку.

Вчення Г.Гегеля стало своєрідним підсумком першого етапу в розвитку естетики, який можна визначити як класичний період. Це історичний час від доби Античності і до 30-х років ХІХ ст. При цьому ще раз підкреслемо, що із середини ХVІІІ ст. естетика розвивається як самостійна філософська наука.

Період з 30-х років ХІХ ст. до початку ХХІ ст. визначається в історії естетичної думки як посткласичний.

Цей етап у становленні естетики розпочався з творчого доробку німецького мислителя Ф.В.Й.Шеллінга (1775-1854). У своїх лекціях із філософії мистецтва, мислитель висловлює й обгрунтовує думку про художню творчість і естетичне споглядання як найвищі ступені розвитку абсолюту. В роботі „Філософія мистецтва” мислитель приходить до висновку, що естетичне - це гармонія свідомої та позасвідомої діяльності як тотожність чуттєвих і моральних засад. Тому й мистецтво як вищу форму вияву естетичного філософ відносить до найвищої форми ідеального світу.

Ідеї Ф.Шеллінга знайшли відгук і теоретичне втілення в естетичних поглядах Л.Фейєрбаха, А.Шопенгауера, С.К’єркегора, З.Фрейда й А.Бергсона.

У межах посткласичного періоду склалася оригінальна і цікава естетична концепція марксизму, яка виникла як результат теоретичного аналізу світової культури, враховуючи при цьому не тільки аналіз розвитку мистецтва та філософії, але й досягнення попередньої економічної і соціальної думки.

К.Маркс (1818 - 1883) і Ф.Енгельс (1820 - 1895) значну увагу приділили дослідженню мистецтва та його зв’язку з естетичною діяльністю. Художня діяльність, на думку мислителів, всебічно грунтується на естетичному відношенні до дійсності. Сама можливість художньої діяльності та здатність до неї з’являється не одночасно з появою її носія – людини, а лише на певному етапі розвитку людського суспільства.

Зв’язуючи спрямованість предмету естетики з аналізом людської чуттєвості, марксизм зробив значний внесок в удосконалення понятійно-категоріального апарату естетики. У межах марксистської філософської концепції естетику було визначено як науку, що вивчає природу, функції, загальні закони й закономірності естетичної діяльності людини та суспільства. Таке тлумачення естетики не виключало з предмету науки мистецтво, адже воно виступало специфічною формою саме естетичної діяльності.

У пантеоні мислителів, які розробляли засади естетичноі науки, особливе місце належить Ф.Ніцше (1844 - 1900). Одна з тез філософії Ф.Ніцше нещадно виносить діагноз сучасності - культура є хворою, людство - хворим, людина - хворою й вироджується. Все і вся потребує лікування, яке він пропонує розпочати з „глобальної переоцінки всіх цінностей” традиційної культури, відмови від усіляких догм. Оздоровлення є можливим лише через відновлення прав діонісійського в культурі та мистецтві як найважливішого життєвого творчого принципу. Ідеал здорового суспільства і людини він вбачав у давньогрецькій досократовській цивілізації, де панувало діонісійське начало, пріоритет інстинктивної волі до життя, гра життєвих сил, позбавлених всілякого контролю, диктату розуму чи розсудку, на противагу аполонівському, орієнтованому на розум, упорядкованість та гармонію буття. Ф.Ніцше проголошує наступ „естетичної ери”, коли існування світу може бути виправданим тільки з естетичних засад.

Ідеї мислителя виявилися співзвучними глобальній культурно-духовній ситуації ХХ століття. Особливо це знайшло своє продовження в естетичних теоріях та мистецьких напрямків авангарду й модернізму.

У середині ХІХ ст. з розвитком техногенної цивілізації й пануванням природничих наук та утвердженням позитивізму починається процес всебічного пізнання естетичних феноменів представниками різних наук. Уже не тільки філософи, але й представники психофізіології, фізики, математики, соціології, лінгвістики та інших. Вони намагаються пояснити та з’ясувати сутність естетичного з емпіричних позицій. У цей період пишуться роботи Г.Фехнера „Пропедевтика естетики”, Т.Ліппса (– «Естетика як прикладна психологія»), І.Тен (– «Соціологізаторська естетика»), Б.Кроче (– «Естетика як лінгвістика») та інші.

У ХХ ст. проблеми естетики найбільш продуктивно розроблялися теорією мистецтва та художньою критикою, психологією, соціологією, лінгвістикою.

Термін „ естетика” почав активно вживатися не тільки в науковій літературі, художній критиці та мистецтвознавстві, але й у побуті й та іншому змісті – для позначення естетичної складової культури і її естетичних компонентів. Сьогодні ведуть мову про естетику поведінки, естетику тієї чи іншої діяльності, спорту, церковного обряду і т.п.

ХХ століття ввійшло в історію людства як найтрагічніше. В пам’яті історії назавжди залишаться дві світові війни, тоталітарні режими, соціальні революції, колоніальні війни, «холодна війна», холокост, Хіросіма та Нагасакі, наш Чорнобиль та інші техногенні катострофи. ХХ століття – це той соціальний простір і час, коли Зло частіше одержувало перемогу над Добром; Справедливість продавалася за гроші; Прекрасне перетворювалося на Потворне.

Навіть у мистецтві прекрасне, вишукане, піднесене поступилося місцем потворному, абсурдному, хворобливому, жорстокому, злому, низькому, непристойному і цей ряд можна було б ще продовжувати.

Зрозуміло, що актуальність самої категорії прекрасного, яка в класичній естетиці ототжнювалася з її предметом, зазнала девальвації. Естетика як філософська наука не могла не враховувати всєї політри суспільного життя, його різноманітних проявів. Виникла нагальна потреба переосмислення предметного поля самої науки естетики, її категорій, принципів та змісту.

Так, у середині ХХ століття прикметник „естетичний”, який ще за часів І.Канта вживався для позначення особливого досвіду, особливих суб’єкт-об’єктних відносин, до вишуканих мистецтвах став застосовуватися до всієї сфери явищ, які вивчалися естетикою.

Сьогодні в естетиці «естетичне» - це найбільш загальна категорія, навіть можна сказати метакатегорія. За її допомогою позначається предмет естетики та виражається суттєва спорідненність і системна єдність усіх естетичних категорій.

Саме сфера естетичного – це та універсалія, на якій будується відношення людини і світу людини. Саме вона впродовж історії цивілізованого людства не тільки не втратила свого значення, а й сьогодні є сутнісною характеристикою людського буття. В єдності з етичним та релігійним естетичне виступає вихідною мірою антропологічного виміру суспільства.

Естетичне – це особлива форма буття свідомості, спецефічне духовне поле, де естетика як філософська наука є всього лише невеликим сигментом цього духовного простору. Естетика покликана допомогти людині усвідомити значущість цієї універсалії для неї самої і суспільства.

Естетику цікавить не просто почуття задоволення, насолоди, радості людини й того, як вони можуть бути виявлені у зв’язку з реалізацією тієї чи іншої особистісної потреби людини. Мета естетики виявити, обґрунтувати об’єктивні засади людського чуттєвого ствердження, які викликають у людини почуття духовного задоволення, насолоди, радості – всього того, що так часто слугує критерієм для визначеності естетичності речі.

Підсумовуючи вище сказане, пам’ятаючи історію становлення естетики, дамо більш широке визначення предмету нашої уваги, тобто естетики як філософської науки.

Естетика - це філософська наука, яка в теоретичній формі осягає естетичне (чуттєво-духовне) як момент цілісного утвердження людини в світі за критеріями прекрасного та потворного.

Естетика – це не набір побажень про те, як здійснити ту чи іншу оцінку. Як наука, вона будується на важливому гносеологічному принципі: охопити предмет свого дослідження (в нашому випадку це естетичне) таким, яким він є, незалежно від наших довільних емпіричних оцінок та побажань. Як теоретична дисципліна, естетика (а не мистецтво) впродовж століть прагнула до цього ідеалу, виробляючи відповідні засоби, методи, теоретичні принципи, категорії, за допомогою яких намагалася уникнути свавільної оцінки в знаннях, прокласти дорогу до пізнання істини естетичного. В певному сенсі тільки естетика може відповісти на питання: що таке естетичне (чуттєво-духовне, прекрасне, трагічне, комічне, піднесене, художнє і т.д.) як таке. Це її нагальне завдання, яке не може вирішити жодна з інших наукових дисциплін. Хоча з другого боку, не підлягає сумніву, що в процесі пізнання естетичного естетиці можуть допомогти й допомогають інші науки, які тією чи іншою мірою торкаються феномену естетичного в притаманному для них аспекті дослідження.

І ще одне важливе зауваження. Естетику цікавлять не тільки так звані позитивні моменти вияву естетичного, які викликають у нас позитивну емоційну оцінку, але й негативні явища, за якими ховаються негативні моменти і які позначаються поняттями „потворне”, „низьке” і т.д.

Прекрасне й потворне – це дві діалектичні протилежності, дві нерозривні категорії, які визначають духовний простір людини. Напевно було б недоцільним виключати з естетики категорію „потворне”, посилаючись на те, що в буденній свідомості вона асоціюється з чимось негативним, емоційно-відразливим.

Відмічені обставини підкреслюють філософську природу естетики, виокремлюють її як філософську дисципліну з усіма характерними вимогами.

Поиск по сайту: