Основні ідеї представників емпіризму

Поклав початок філософії Нового часу англійський мислитель Френсіс Бекон (1561 — 1626 рр.). Він брав активну участь у політичному житті своєї країни і займав відповідальні адміністративні посади: генерального прокурора, лорда-хранителя Великої печатки, лорда-канцлера та ін. Він рішуче критикував попередню йому церковно-схоластичну філософську традицію за догматизм та надмірну пошану до авторитетів. Ф.Бекон симпатизував матеріалізму, стверджував, що матерія після створення її Богом є вічною. Він займав компромісну позицію щодо ролі розуму та віри у процесі пізнання. Мислитель проголошував, що істини релігії сприймаються через віру (Божествене Откровення), але у своєму буденному житті людина має справу з предметами природи. До природи він пропонував ставиться не як до храма, а як до майстерні, де головним ремісником стає сама людина. Ціллю пізнання природи є не лише її істинне споглядання, а, насамперед, оволодіння її прихованими силами. Ф.Бекон у 1627 р. написав твір „Нова Атлантида”, у якому змалював картину майбутнього людства, яке піднесе свою могутність, оволодівши таємницями буття за допомогою експерементальної науки.

Ф.Бекон одним із перших розробив класифікацію наук, в якій зазначив не лише існуючі у його час галузі знання, але й такі, що ще мали бути розроблені. Він поділив знання на філософію природи і філософію людини. Філософія природи має два аспекти: спекулятивний, змістом якого є пізнання законів буття, та оперативний, який стосується практичного використання філософських знань у пізнанні навколишнього світу. Філософія людини, згідно з Ф.Беконом, теж має два аспекти: антропологічний (коли ми вивчаємо окрему людину, її внутрішній світ та причини її вчинків) і політичний, коли досліджується життя суспільства.

Ф.Бекон розумів пізнання за аналогією з дзеркальним відображенням речей. Якщо поверхня дзеркала буде пошкодженою або нерівною, то адекватного віддзеркалення навколишнього світу не відбудеться. Так само й у свідомості людини істинному пізнанню речей перешкоджають так звані „ідоли” (або „привиди”). Ф.Бекон нараховує чотири основні їх види:

„ ідоли роду ” — це загальні для усього людського роду помилки, яких ми припускаємось в пізнавальному процесі через обмеженість та недосконалість наших сенсорних органів і розумових здібностей;

„ ідоли печери ” — це помилки, які роблять окремі люди, через різний рівень освіти, виховання та відмінності у соціальному оточенні;

„ ідоли площі (ринку)” — це помилки, які ми робимо, коли неправильно вживаємо слова, оскільки люди часто використовують поняття погано визначені або багатозначні, що робить пізнання неточним;

„ ідоли театру ” — це схильність людини догматизувати вчення, які своєю зовнішньою досконалістю можуть ввести нас в оману, тут маються на увазі найбільш упливові філософські теорії (у тому числі догматизоване схоластами вчення Арістотеля).

Щоб позбутися цих перешкод у своєму пізнанні, людина повинна вибрати правильний метод. Проте дедуктивний метод, розроблений Арістотелем і вдосконалений схоластами, більше підходить не для відкриття нових істин, а для пояснення та класифікації вже відомих. Нова наука, яка була націлена на пізнання сил природи, потребувала нових методів, насамперед емпіричних. Експеримент та правильна індукція, зазначав Ф.Бекон, — це два крила наукового пізнання: експеримент слугує для виявлення фактів, а індукція — для їх вірного узагальнення. Розробці правильних методів пізнання для оволодіння силами природи була присвячена головна його праця – „Новий органон”. Під „органоном” мається на увазі саме правильний метод і в цьому розумінні він є „новим” у зіставленні з „застарілим” арістотелівським.

Ф.Бекон вважав, що за допомогою лише відчуттів істинних знань отримати неможливо. Справжнє знання виникає в результаті зіставлення фактів та їх раціонального узагальнення. Мислитель заклав основу сучасного розуміння індукції як переходу від одиничного (або часткового) знання до загального. Індукція, на думку Ф.Бекона, полягає у фіксації фактів, їх зіставленні між собою, відкиданні випадкових і несуттєвих фактів, з одночасною фіксацією необхідних та часто повторюваних. Чітке формулювання останніх, з урахуванням умов, за яких вони з’являються, і дає людині знання законів природи. Знаючи ці закони й підкоряючись їм, людина зможе оволодіти природою, стати її справжнім господарем.

Емпіристсько-номіналістську традицію англійської філософії продовжив учень Ф.Бекона - Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.). Він був емпіриком-матеріалістом і вважав, що відчуття у цілому вірно відображають реальну дійсність.

Т.Гоббс вважав себе філософом-натуралістом, особисто знав Г.Галілея й листувався з Р.Декартом. Він проголошував, що філософія для аргументації своїх положень повинна прийняти засади точної науки, в першу чергу механіки. У світі, писав він, панують закони механіки, їх дія поширюєтся на всі сфери живої й неживої природи, включаючи і людину як частину живої природи. Т.Гоббс визнавав, що людина є не лише природним тілом, але й духовною істотою. Проте духовність, на його переконання, є не іманентною (необхідною, невід’ємною) сутністю людини, а лише засобом для створення речей.

Із механістичних позицій він розглядав і пізнавальну діяльність. Згідно з його поглядами, у процесі взаємодії людини з предметами навколишнього світу властивості останніх переносяться органами чуттів до нервів, а ті, у свою чергу, передають їх у мозок, який опрацьовує ці дані й формує уявлення, а потім на їх основі і поняття. Отже пізнання починається з відчуттів, які є або безпосередньо даними (тут і зараз), або є пригадуванням того, що сприймалося раніше. Для кращого збереження таких „пригадувань” люди вигадали знаки мови. Інакше кажучи, слова є знаками, що фіксують дані відчуттів.

Завдяки мові, яка є конвенцією (домовленістю) щодо спільного розуміння значень слів, відбувається акумуляція досвіду окремих індивідів, який через навчання може передаватися від одного покоління людей до інших. Отже, спільне розуміння слів як знаків речей перетворило мову на універсальне та ефективне знаряддя пізнання світу. Проте окрім мови нічого іншого універсального, на думку Т.Гоббса, у світі не існує.

У соціальній філософії Т.Гоббс прославився як один із авторів теорії суспільного договору. У працях: „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковоної і громадянської”, „Про свободу й необхідність” та інших він наголошував, що кожна людина є природженим егоїстом. Відповідно до цього, у своїх вчинках вона керується „природнім законом”, який спонукає її робити те, що сприяє покращенню умов її життя і, навпаки, забороняє їй робити те, що для неї є згубним. Людина своєю діяльністю (насамперед, працею) створює собі власність. Проте егоїзм став причиною ворожнечі між людьми, оскільки більш сильні прагнули отримати якомога більше власності за рахунок слабких. Так виник стан, який Т.Гоббс назвав „війною всіх проти всіх” (лат. bellum omnium contra omnes). Цей стан був настільки нестерпним, що частина людей почала об’єднуватися в асоціації, на основі яких згодом виникла держава. В державі виникла нерівність між людьми, оскільки більшість індивідів частину своїх природних прав та власності передали тим, хто мав верховну владу, отримавши за це більшу безпеку. Отже, держава тлумачиться як результат суспільної угоди між правителями та їх підлеглими.

Ключовою фігурою емпіризму є Джон Локк (1632 – 1704 рр.). Хоча у теорії пізнання він був емпіриком, на його вчення значно вплинув раціоналізм та дуалізм Р.Декарта. Проте теорія вроджених ідей, прихильником якої був Р.Декарт, критикується Д.Локком. У праці „Досвід про людський розум” (1690 р.) Він рішуче заперечив наявність у свідомості людини будь-якого знання, що потрапило туди, обминувши досвід. Мислитель наголошує, що свідомість людини до потрапляння у неї даних відчуттів нагадує „чисту дошку”, на якій саме досвід „пише свої імена”. Тобто немає нічого такого в думці, чого не було б перед тим у відчуттях.

Досвід у Д.Локка виступає у двох формах: зовнішній, під якою мається на увазі чуттєве сприйняття зовнішніх щодо свідомості людини речей та явищ; 2) внутрішній, тобто сприйняття суб’єктом пізнання діяльності власного розуму. Інакше кажучи, зовнішній досвід у Д.Локка — це сукупність відчуттів, а внутрішній — це самоспостереження й самоаналіз суб’єкта пізнання. Ідеї набуті з досвіду (відчуття) ще не є знаннями. Такими вони стають тоді, коли оформлюються розсудковим мисленням у певну систему. Відчуття є лише матеріалом, який обробляє розсудок, тобто інтелект. В інтелекті „прості ідеї” (відчуття) співставляються між собою й порівнюються, аналізуються (виділяються їх властивості) й синтезуються (на основі розуміння окремих властивостей речей складається цілісне уявлення про їх якісні характеристики); далі розсудок проявляє свою здатність до абстрагування (відвертає увагу від несуттєвого у речах, з одночасною концентрацією уваги на головному). Так створюються „складні ідеї”, які, після позначення їх словами мови, перетворюються на поняття. Отже, процес пізнання Д.Локк розумів як сходження ідей від найменш абстактних до найбільш абстрактних. Прикладом такого сходження може бути таке узагальнення понять: „троянда” – „квітка” – „рослина” – „живий організм”.

Д.Локк прийшов до висновку, що у досвіді існують первинні і вторинні якості речей. До первинних він відносить протяжність, форму, вагу і рух. До вторинних — колір, смак, звук. Первинні якості належать самим речам. Людина спроможна зафіксувати їх одразу декількома органами відчуттів (наприклад, одночасно за допомогою зору та дотику). Всі люди однаково сприймають первинні якості речей. Вторинні ж якості є суб’єктивними, вони породжуються в свідомості людини внаслідок впливу предметів на окремі органи відчуттів. Наприклад, ніхто не сумнівається, що звук має певну тональність, але кожна людина її інтерпретує у свій власний спосіб. Тому чиста емпірія є, на думку Д.Лока, найнижчим за рівнем та найменш достовірним знанням. Вищими рівнями знання є демонстративне та інтуїтивне. Лише в інтелектуальній очевидності людина схоплює загальне та суттєве у речах світу.

Велике значення має соціально-політичне вчення Д.Локка. Відправним пунктом його теорії були ідеї Т.Гоббса та Г.Гроція про природжені права людини та про суспільний договір. Проте Д.Локк вважав, що ще до створення громадянського суспільства й держави люди жили, як правило, у мирі й злагоді між собою, а не перебували у стані перманентної взаємної ворожнечі. Перші суспільні об’єднання людей були суто природними: сім’ї та роди, наприклад, клан Авраама. Згодом на їх основі утворилися більш складні громади, у тому числі й держави. На думку Д.Локка, Бог, створивши природу, дав людині все, що їй потрібно для життя. Але за допомогою праці людина спроможна у сотні разів збільшити той продукт, що дає їй природа сама по собі. Отже, праця є головним джерелом отримання власності й багатства. Д.Локк проголошував, що право власності на продукти її праці дароване людині самим Богом і тому ніхто не може позбавити людину власності, яку вона здобула чесною працею. Людей об’єднують у суспільство спільні інтереси, насамперед, прагнення жити заможно й безпечно. Суспільний договір і є такою мовчазною згодою людей підтримувати status quo, підкорятися законам та владі, якщо ті стоять на варті їх інтересів.

Мислитель розробив теорію представницької демократії. Д.Локк відстоював погляд, що джерелом влади є винятково народ. Для того щоб бути ефективною, влада має бути сконцентрованою в руках меншої частини суспільства. Суспільні індивіди делегують частину своїх природних прав своїм представникам (депутатам), а ті, у свою чергу, мають призначати уряд. Найкращими формами правління, на думку Д.Локка, можуть бути парламентська республіка або конституційно обмежена монархія з постійно діючим параламентом. Щоб уникнути спокуси зловживання владою, філософ запропонував розподілити владу на декілька гілок: виконавчу й законодавчу. Виконавча влада проявляє себе як федеральна (загальнодержавна) у відносинах з іншими державами. Монарх або уряд підкорюються законам, які створюють не вони, а законодавці-парламентарі, що обмежує можливі негативні наслідки діяльності виконавчої влади. Слід зазначити, що Д.Локк чітко не виділяв як окрему гілку влади судову, вважаючи суд частиною виконавчої влади. Проте судді, на його думку, мають обиратися (чи призначатися) на дуже значні терміни, що зробить їх менш залежними від уряду.

Представниками ідеалістичного емпіризму були Дж.Берклі та Д.Юм. Джордж Берклі (1685-1753 рр.) народився в Ірландії. Він наголошував, що матерія є лише досить складним і хибним поняттям („фікцією душі”). На його думку, існують лише вічний дух – Бог та різні тимчасові „Я” (індивідуальні духи окремих людей). Сутності духів є принципово непізнаваними. У праці „Трактат про початки людського знання” (1710 р.) Д.Берклі зробив висновок, що існування речей залежить від того, як їх сприймають відчуттями індивідуальні духи.

Він доводив, що об’єктивної основи для загальних понять немає. Наприклад, існують червоний, жовтий, зелений, ще якісь інші кольори, але не може бути „кольору взагалі”. Не можна, вважав він, уявити собі „рух взагалі”, „протяжність взагалі” і т. ін. Коли ми говоримо про рух, то маємо на увазі швидкий рух, повільний або ще якийсь інший рух предметів. Колір, рух, протяжність, форма і т. д. існують тільки тоді, коли ми можемо їх спостерігати в речах. Тобто тоді, коли властивості речей ми сприймаємо безпосередньо. Але якщо вони навіть і існують тут та тепер, то це зовсім не означає, що вони виражають свою об’єктивність. Адже коли ми спостерігаємо за предметом здалеку, він нам видається одним, а зблизька — іншим. Отже, кожна річ, явище або процес є лише низкою суб’єктивних відчуттів. Інакше кажучи, властивості об’єктів світу тотожні з відчуттями тих, хто їх спостерігає.

Оригінальною була концепція істинності Д.Берклі. Критерієм істинності знань у нього є, по-перше, „яскравість” їх сприйняттів; по-друге, їх інтерсуб’єктивність (наявність цих сприйняттів одразу у декількох індивідуальних духів); по-третє, узгодженість ідей між собою. Д.Берклі наголошував, що слід віддавати перевагу тій системі знань, яка є достатньою для вирішення певної проблеми і одночасно більш простою щодо інших конкуруючих з нею систем.

Слід зазначити, що більшість сучасників Д.Берклі не прийняли його філософську позицію. Лише наприкінці XIX століття деякі положення ірландського філософа і, зокрема, теза про те, що знання про світ є комплексом наших відчуттів, стали основою філософії емпіріокритицизму.

Девід Юм (1711 – 1776 рр.) наголошував, що справжня філософія має розпочинатися з дослідження людини. Його головні праці: „Трактат про людську природу” (1740 р.), „Дослідження про людський розум” (1748 р.), „Дослідження засад моралі” (1753 р.) та „Історія Англії” (1762 р.).

Д.Юм вважав, що знання повинні мати практичну спрямованість. Оскільки людина є діяльною істотою, а основою дії є пізнання світу, то слід вияснити як саме людина спроможна пізнавати. Вихідним пунктом гносеології Д.Юма є поняття „враження”. Існує два види вражень, по-перше, ті, які існують у свідомості (враження рефлексії); по-друге, ті, які ми отримуємо у сприйнятті. Життєдіяльність кожної людини підтверджує, що жодна теорія не може витлумачити причин її поведінки. Отже, всі теорії, які виникають внаслідок раціонального мислення, мають обмежену пізнавальну цінність. З цього він зробив висновок, що інстинкти краще, ніж розум, „схоплюють” дійсність. Вони є безпосереднім зосередженням багатьох вражень, тоді як розум намагається виділити те, що суб’єкт вважає найбільш істотним. Враження первинні, а ідеї є їх копіями, сформованими розумом. Враження є джерелом пізнання і підтвердженням істинності тієї чи іншої ідеї. Але вони часто є незбагненними, тому й ідеї, що формуються на їх основі, також є незбагненими. Відповідно, в пізнавальному процесі людина тільки припускає щось, але не може сказати нічого певного про предмети та явища навколишнього світу.

Оскільки в розумі існують лише сприйняття речей, а не самі вони, то безглуздо ставити питання про співвідношення між сприйняттями й об’єктами світу. Згідно з Д.Юмом, мислення людини спроможне лише пов’язувати, переставляти, збільшувати або зменшувати той матеріал, який людина отримує завдяки своїм відчуттям. Зв’язок між ідеями відбувається лише у мисленні і не залежить від речей зовнішнього світу.

Емпіризм сприяв розвитку натурфілософії, типовим представником якої був Ісаак Ньютон (1643 — 1727 рр.) - англійський філософ, фізик і математик, творець теоретичних основ механіки й астрономії. Він відкрив закон всесвітнього тяжіння, розробив (разом із Г.Лейбніцем) диференціальне й інтегральне числення і був автором важливих експериментальних робіт з оптики.

Першою значною науковою роботою І.Ньютона була „Нова теорія світла” (1672 р.), в якій він висловив свої погляди на „тілесність світла” (корпускулярну гіпотезу світла). Ця робота викликала бурхливу полеміку: в ті часи панували хвильові уявлення на природу світла. Відповідаючи на критику своїх опонентів, І.Ньютон сформулював гіпотезу, що поєднала корпускулярні і хвильові уявлення про світло, яку він потім розвинув у творі „Теорія світла і кольорів”, у якому описав також свої досліди з „кільцями Ньютона” і встановив періодичність світлових хвиль. Багаторічні оптичні дослідження І.Ньютона були опубліковані ним у 1704 р. у фундаментальному творі „Оптика”.

Принциповій супротивник необгрунтованих гіпотез, І.Ньютон розпочав „Оптику” словами: „Мій намір у цій книзі - не пояснювати властивості світла гіпотезами, але викласти і довести їх міркуваннями й дослідами”. „Оптика” завершується спеціальним додатком - „Питання”, в якому І.Ньютон висловлює свої погляди на будову речовини, де розвиває розуміння понять „атом” і „молекула”. Вчений приходить до ідеї ієрархічної будови речовини: він припускає, що „частинки тіл” (атоми) розділені проміжками - порожнім простором, а самі атоми складаються з ще більш дрібних частинок, які також розділені порожнім простором, а ті, у свою чергу, теж складаються з ще більш дрібних частинок, аж до остаточно неподільних твердих частинок. І.Ньютон висловив гіпотезу про те, що світло може являти собою сполучення руху матеріальних частинок з поширенням хвиль ефіру.

Вершиною наукової творчості І.Ньютона є його „Початки” („Математічні початки натуральної філософії”), у яких він узагальнив результати, отримані його науковими попередниками - Г.Галілеєм, І.Кеплером, Р.Декартом, Х.Гюйгенсом, Дж.Бореллі, Р.Гуком, Е.Галлеєм та свої власні дослідження. І.Ньютон уперше створив єдину струнку систему земної і небесної механіки, що лягла в основу всієї класичної фізики. В цій роботі містяться визначення вихідних фізичних понять: „кількості матерії”, „маси”, „щільності”, „руху”, „еквівалентного імпульсу” і різних видів сили. Формулюючи поняття „кількості матерії”, І.Ньютон виходив з уявлення, що атоми складаються з єдиної первинної матерії, а щільність він розумів як ступінь заповнення обсягу тіла цією первинною матерією.

І.Ньютон уперше розглянув основний метод опис будь-якого фізичного впливу за посередництвом сили. Визначаючи поняття: „простір” і „часу”, він відокремлював „абсолютний нерухомий простір” від „обмеженого рухомого простору”, називаючи останній „відносним”, а рівномірно поточний „абсолютний (істинний) час” (який також називав „тривалістю”) - від „відносного (удаваного) часу”, що слугував мірою „тривалості”. Ньютонівські формулювання понять часу і простору заклали основу класичної механіки. Це дало йому можливість сформулювати свої знамениті „постулати (закони) руху”: закон інерції, закон пропорційності кількості руху силі і закон рівності дії і протидії. Також він вивів закон збереження кількості руху для замкненої системи. У „Початках” І.Ньютон також досліджував рух тіл і звуку у суцільному середовищі (газі, рідині) і привів результати своїх експериментів з вивчення хитання маятників у повітрі і рідинах. Також він відкрив закони охолодження нагрітого тіла.

Виклавши своє вчення про всесвітнє тяжіння, І.Ньютон зробив висновок, що всі планети і комети притягуються до Сонця, а супутники - до планет із силою, зворотньо пропорційною квадрату відстані та розробив теорію руху небесних тіл. Він довів, що із закону всесвітнього тяжіння випливають і закони І.Кеплера, й найважливіші відхилення від них. Так, він пояснив особливості руху Місяця, явище прецесії і стискування Юпітера, розробив теорію припливів і відпливів, запропонував теорію фігури Землі. Питання про природу тяжіння в часи І.Ньютона зводилося до проблеми взаємодії, тобто наявності чи відсутності матеріального посередника в явищі взаємного тяжіння мас. Не визнаючи пануючих в його часи філософських поглядів на природу тяжіння, І.Ньютон, однак, ухилився від яких-небудь пояснень, вважаючи, що для них немає достатніх науково-теоретичних і дослідних основ.

Отже, у „Початках” було вперше дано загальну схему строгого математичного підходу до вирішення будь-якої конкретної задачі земної чи небесної механіки. Подальше застосування цих методів вимагало, однак, детальної розробки аналітичної механіки. Наступний розвиток фізики виявив обмеженість застосованості механіки І.Ньютона, що призвело до розробки А.Ейнштейном теорії| відносності та М.Планком квантової механіки.

Паралельно з дослідженнями, що закладали фундамент нинішньої наукової (фізико-математичної) традиції, І.Ньютон багато часу віддавав богослов’ю. Його релігійні погляди були близькі до аріанства, що давало привід опонентам І.Ньютона звинувачувати вченого в єресі (віровідступництві). Протягом майже 40 років І.Ньютон писав теологічні роботи, найвідомішими з яких є фундаментальне дослідження історії давніх іудейських царств та коментар на Апокаліпсис Іоанна Богослова.

Природознавство І.Ньютон розумів як опис явищ, тобто був переконаний, що основою пізнання є досвід. На його переконання, лише узагальнення результатів досліджень, отриманих у математиці, механіці, фізиці, астрономії та інших галузях знання надає можливість філософам зробити свої висновки науково значущими. І.Ньютон відокремив власне філософію від природничих наук; сформулював феноменалістичну (описову) теорію науки; поєднав механістичне природознавство з телеологією (розробив фізико-телеологічне доведення існування Бога). Хоча вчений і закликав науковців обережно ставитися до філософських узагальнень („фізик, стережися метафізики”), проте і його власна наукова теорія містила певні філософські припущення. Зокрема він розумів простір як абсолютне, всюди однорідне й незмінне „вмістилище” речей світу, так само й час, на його переконання, повинен мати однакові характеристики у будь-яких місцях простору (така картина світу заперечується сучасною релятивістською фізикою). Проте закон всесвітнього тяжіння та інші закони, відкриті І.Ньютоном, заклали міцну теоретичну основу для розвитку як природничих наук, так і філософії впродовж XVIII — XIX ст.

Універсальність апарату ньютонівської математики та механіки, його здатність пояснити й описати найширше коло явищ природи уплинули на всю сучасну йому науку. Після смерті І.Ньютона виник науково-філософський напрям, який отримав назву ньютоніанства. Найхарактернішою рисою цього напряму була абсолютизація висловлювання І.Ньютона: „гіпотез не вигадую” („hypotheses non fingo”). Послідовники вченого закликали до феноменологічного вивчення явищ та до ігнорування фундаментальних наукових гіпотез. У фізиці основними методами дослідження природи стали побудова адекватних математичних моделей природних процесів та інтенсивне дослідження цих моделей із систематичним залученням усієї потужності нового математичного апарату.

Основні здобутки раціоналізму Нового часу

Майже одночасно з емпіризмом виникає протилежний філосфський напрямок — раціоналізм. Основними представниками раціоналізму Новий час були Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц. Джерела раціоналізму мали витоки в античній філософії, насамперед, у вченнях Парменіда, Платона, Арістотеля та неоплатоників. Крім того, на формування раціоналізму Нового часу вплинули досягнення математики та логіки. Раціоналісти протиставили теоретичний розум чуттєвому пізнанню і наголошували, що за допомогою органів чуттів неможливо осягнути сутність речей та явищ світу, оскільки вони фіксують лише зовнішні ознаки предметів. За допомогою органів чуттів ми сприймаємо окремі речі, а в розумі схоплюємо об’єктивне, всезагльне та необхідне в речах. Саме завдяки абстрактному розуму ми вводимо теоретичні поняття: „час”, „простір”, „якість”, „кількість”, „число” і т. д. Це, у свою чергу, дозволяє зробити наше пізнання світу більш точним та ясним. Розум, на думку раціоналістів, і сам по собі може бути джерелом істинного наукового знання, у самому собі маючи власне обгрунтування своєї істинності. Тим самим, розум виявляє себе як універсальна й необіхідна, внутрішньо цілісна й самодостатня сутність. Вона зумовлює спосіб отримання знання та його результат. Головними критеріями істинності знань оголошуються повна ясність думок та відсутність логічних суперечностей між ними.

Першим раціоналістичну теорію пізнання розвинув французський філософ і вчений Рене Декарт (1596 – 1650 рр.). Аналізуючи досягнення сучасних йому наук, він дійшов висновку, що їх успіх залежав від правильно обраного методу пізнання. Розглянувши співвідношення раціонального і чуттєвого в пізнавальному процесі, Р.Декарт вирішив, що відчуття мало придатні для потреб теоретичного пізнання. Вони можуть лише сигналізувати, що для людини є потрібним, а що - шкідливим. Тільки завдяки розумові людина може виявляти сутності речей навколишнього світу. Р.Декарт доводив, що основу істинного знання слід шукати не в зовнішньому світі, а в людині.

Свої філософські пошуки Р.Декарт розпочинає з радикального сумніву, який набуває у нього методологічного змісту. Мислитель починає сумніватися в істинності положень філософії, науки й здорового глузду. Він сумнівається навіть у реальному існуванні речей зовнішнього світу. Але існує принципова межа сумніву – безсумнівне для суб’єкта мислення існування самого факту сумніву. Можна сумніватись в істинності буття зовнішнього світу, але немає ніякого сумніву в тому, що існує той, хто сумнівається, а отже - мислить. Cogito ergo sum (мислю, отже, існую) — це твердження, яке вперше виголосив Аврелій Августин, стало головним у філософії Р.Декарта. Можна помилятися, вважаючи, що предмети світу є саме такими, як ми їх сприймаємо у своїй свідомості. Проте поза сумнівом є сам факт їх наявності в розумі. Слід зазначити, що саме мислення Р.Декарт розуміє у розширеному значенні цього поняття. Він вважав, що мисленням є все те, що сприймається в нас безпосередньо: розуміння, бажання, уявлення та відчуття. Мисленнєву діяльність Р.Декарт поділяє на два види: першим є сприйняття нашого розуму, другий визначається волею (спроможністю робити свободний вибір).

Р.Декарт дотримувався дуалістичної онтології. Він вважав, що матеріальна субстанція реально існує. Її існування Р.Декарт виводив з аналізу властивостей мислення, з його здатності уявляти й відчувати, що вказує на існування об’єктів, що породжують відчуття. В той же час філософ був впевнений, що паралельно існує й мисляча субстанція, якою може бути лише нематеріальна душа. Отже, в світі (і в людині) співіснують дві незалежні одна від одної субстанції: духовна і тілесна (в цьому й полягав дуалізм Р.Декарта). Але як у людині змогли поєднатися дві незалежні субстанції? На це питання Р.Декарт відповідав, що так розпорядився Бог. Насправді лише Бог і є справжньою субстанцією (причиною усього існуючого в світі), все інше існує лише тому, що отримує Його підтримку. Р.Декарт вважав, що тварини, на відміну від людини, мають лише одну субстанцію — тілесну, тому вони є складними автоматами, отже, їм не дано Богом стати на один рівень з людиною.

Вивчаючи процес формування понять, Р.Декарт приходить до висновку, що існує три види ідей, які лежать в основі їх становлення: по-перше, вроджені ідеї; по-друге, ідеї, які формуються в процесі спілкування, читання книжок і т. ін.; по-третє, ті ідеї, які ми створюємо власною фантазією. Вроджені ідеї, мають наступні особливості: вони не є результатом дій на розум зовнішніх предметів, а притаманні розумові й незалежні від волі людини. Крім того, вони є простими, ясними і виразними. Достовірне пізнання полягає у чіткому усвідомленні „природнім світлом розуму” (інтелектуальною інтуіцією) сутності простих речей, з яких потім шляхом логічної дедукції виводяться більш складні ідеї. Звідси береться його переконання, що основою пізнання має бути математика, оскільки саме вона, починаючи з найпростіших інтелектуально очевидних істин (аксіом), і, керуючись правилами логіки (розуму), розкриває характеристики речей і явищ. Крім того, лише завдяки пізнанню кількості (через введення поняття „число”) можна зрозуміти, що таке простір, форма і рух речей.

За допомогою інтелектуальної інтуїції ми пізнаємо сутність буття, мислення, волі, речей світу, протяжності, фігури, руху та ін. Безпосередньо очевидними, наприклад, є такі істини, як положення про те, що дві речі підібні одній і тій самій третій подібні також і між собою, або те, що ціле, яке складається з кількох частин є більшим, ніж кожна з цих частин взята окремо. Отже, по-суті вроджені ідеї є тими формами, в яких сприймається людиною знання. Вони даються як вроджені здібності, відповідно їх треба розвивати, і лише за цієї умови вони допоможуть отримати справжні й істинні знання.

Основними критеріями істинного знання для Р.Декарта були ясність, чіткість і виразність. Якщо ж людина, писав він, висловлюється складно і туманно, то вона й сама не розуміє того, про що вона говорить. Ясним і виразним знанням для Р.Декарта було те, що викладене просто і зрозуміло, й те, у чому ми далі вже не сумніваємось. Насамперед, це загальні принципи і закони наукової теорії. Отже, раціоналізм проголошував існування вроджених когнітивних структур, що складають інтелектуальну інтуїцію, яка, у свою чергу, зумовлює можливість істинного пізнання світу та є критерієм істиннності знань.

Латинське ім’я Р.Декарта – Картезій. Тому його філософію називають картезіанством. Послідовники Р.Декарта (Н.Мальбранш, І.Клауберг, А.Гейлінкс та ін.) проголошували необхідність подолання дуалізму душі й тіла. Гносеологічні ідеї Р.Декарта розвинули А.Арно та П.Ніколь. Вони написали працю „Логіка, чи Мистецтво мислити”, в якій, навчаючи як правильно докладати інтелектуальних зусиль для пізнання речей, удосконалили дедуктивно-аксіоматичний та аналітичний методи пізнання.

Епоха Проствітництва стає ідейним продовженням епохи Нового часу. Її започаткували англійські та французські мислителі. Саме в епоху Проствітництва відбувається ствердження капіталістичних відносин у більшості країн Європи та у Північній Америці. Спільними рисами вчень представників цієї епохи є: 1) рішуча критика феодальних порядків та ідеології Католицької Церкви, прагнення до демократизації усіх сфер суспільного життя, і, відповідно, проголошення необхідності залучення широких мас населення до економічної та політичної діяльності; 2) стрімке становлення системи народної освіти (що й дало назву епосі); 3) швидкий поступальний розвиток науки й техніки, який уплинув на прискорення інших процесів суспільного життя й зумовив оптимістичні очікування від майбутнього у суспільній свідомості, а також віру у нескінченний прогрес розуму й пізнання.

Якщо в Англії домінували емпіризм і сенсуалізм, то більшість представників французького Просвітництва надавали перевагу раціоналізму й при вирішенні проблем суспільного життя проголосили розум вищою інстанцією. Більшість мислителів цієї епохи були деїстами-вільнодумцями і вважали Християнську Церкву одним із головних факторів, які гальмують суспільний прогрес. Іншими гальмівними чинниками називались абсолютна влада монарха та феодальні відносини. Відповідно, найбільш радикальні мислителі закликали до проведення соціальної революції, яка б ліквідувала ці перепони на шляху суспільного прогресу. Наприкінці ХVІІІ століття впливовими стають ідеї механістичного матеріалізму.

Вершиною епохи Просвітництва у Франції стала перемога Великої Французської революції (1789 р.), яка проходила під гаслами ствердження свободи, рівності й братерства.

До французських просвітників належав Вольтер (1694 - 1778 рр.). Його справжнє ім’я Франсуа Марі Аруе. У 1726 — 1729 роках він жив у Англії, де захопився ідеями преставників англійського Просвітництва. Після повернення до Франції Вольтер активно й плідно працює в галузях філософії і літератури (драматургії, поезії та публіцистики). Він активно пропагував ідеали Просвітництва у Франції, що принесло йому славу й авторитет серед прогресивних мислителів. Але внаслідок переслідувань з боку влади він був змушений у 1750 р. емігрувати спочатку до Прусії, а потім до Швейцарії, звідки до кінця свого життя продовжував взаємодіяти з лібералами усієї Європи.

Головним завданням своєї філософії Вольтер вважав критику ортодоксальних форм релігії, насамперед, католицизму. Він виступав проти засилля католицької церкви в усіх сферах суспільного життя та вимагав секуляризації церкви. Усі суспільні нещастя, на його думку, мають своїм джерелом релігійний фанатизм та забобони. Вольтер був прихильником раціональних форм релігії. Перебуваючи на позиціях деїзму, він вважав Бога „законодавцем природи”, „першопоштовхом у розвитку світу та гарантом його єдності”. Без релігії суспільство перетвориться на некерований натовп. Тому він писав, що якби „не було Бога, то Його слід було б вигадати”. Між раціональними формами релігії і наукою, на думку Вольтера, немає ніяких антагонізмів. І раціоналізована релігія, і наука проникають у сутність предметів та явищ світу тільки їм притаманними способами. Важливо, щоб вони не перешкоджали одна одній. Вольтер знайшов практичне застосування найважливішому гаслу Просвітництва: „Розум, природа, людство!”. Розум він протиставив невігластву, природу - вірі в надприродні сили, людство - релігійно-етичним нормам феодалізму. Якщо мораль, релігія і право будуть спиратися на розум, то можна без усяких застережень твердити, що вони матимуть істинний характер.

Критикуючи феодальні відносини у Франції, Вольтер спирався на власне розуміння законів природного права. Ці закони, стверджував він, є законами самого розуму. Завдяки їм суспільство зможе функціонувати гармонійно. Ці погляди він намагався довести у працях „Філософський словник”, „Метафізичний трактат”, „Неосвічений філософ” та ін. Найкращим політичним устроєм Вольтер вважав республіку, але висловлював симпатії й до монархічного управління. При цьому застерігав, що державою має керувати прогресивний монарх, який зможе швидко провести реформи в усіх сферах суспільного життя. Він навіть написав спеціальну роботу „Історія Російської імперії за Петра І”, де в особі російського імператора втілив своє бачення мудрого правителя.

Другим видатним представником французського Просвітництва був Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755 рр.). Його основними працями є: „Про дух законів” та „Персидські листи”. Ш.Л.Монтеск’є був деїстом, наголошував, що природа є матеріальною, але у своєму розвитку вона керується законами, наданими їй Богом. У природі за зовнішніми випадковостями прихована справжня сутність речей, яку людина спроможна пізнати завдяки своєму розуму. Головну увагу приділив аналізу суспільних явищ. Основою розвитку суспільства, на його переконання, є географічні чинники (клімат, розмір території, близькість до моря і т. ін.), традиції та звичаї. Всі ці чинники тісно переплетені між собою і створюють те, що він називає „духом народу”. Наприклад, великий розмір території держави ускладнює проблему керування, що, у свою чергу, часто призводить до деспотії. Ш.Л.Монтеск’є зробив внесок до теорій суспільного договору та розподілу влади. Саме він проголосив необхідність розподілу влади на три гілки: на законодавчу, виконавчу та судову.

Справу Вольтера і Ш.Л.Монтеск’є підхопили французькі енциклопедисти: Д.Дідро, Ж.Ламетрі, Е.Д’аламбер, Ж.-Ж.Руссо, К.А.Гельвецій, П.Гольбах та ін. Ці мислителі об’єдналися навколо „Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” — праці, яка публікувалася впродовж майже тридцяти років (1751-1780). Серед енциклопедистів можна було зустріти людей різних філософських і політичних напрямів: раціоналістів, сенсуалістів і матеріалістів, конституційних монархістів та республіканців. Спільним для них було те, що своїми попередниками вони визнавали Ф.Бекона і Р.Декарта. Як і Р.Декарт, вони високо підносили науку й філософію серед духовних цінностей. Разом з тим, заперечували його вимогу приводити все знання до строгої системи, наголошуючи, що всю багатоманітність світу неможливо раціоналізувати. Слідом за Ф.Беконом енциклопедисти наполягали на тому, що знання мають динамічний та історичний характер. Енциклопедисти прийшли до висновку, що найбільш плідною й ефективною є робота колективу вчених. Вони віддавали перевагу „практичному розумові”, тобто тим ідеям, які можна було безпосередньо втілити в життя. На їх перконання, необхідною запорукою позитивних духовних змін у житті суспільства є піднесення рівня його загальної освіченості. Вихідними принципами більшості енциклопедистів були атеїзм, натуралізм та матеріалізм.

Душею енциклопедистів був Дені Дідро (1713—1784 рр.) — філософ, письменник, критик та вчений. Він вважав, що основою всього сущого є матеріальна природа. Бог не може існувати тому, що його немає в природі. В ній діють внутрішньо притаманні їй сили, які, стикаючись та відштовхуючись, створюють інші предмети і явища. Якщо суспільство відходить від природи й починає створювати свої закони, то воно негайно опиняється в зоні зла і нещасть. Так звані закони суспільства сприяли створенню бідності для одних і надмірних багатств для інших, суспільної ієрархії й тиранії, хибної релігії і фальшивої моралі.

Сучасна йому спекулятивна філософія, на думку Д.Дідро, не має ніякої цінності. Своїми догматичними положеннями вона лише гальмує розвиток природничих наук. Справа філософії - чекати, що нового відкриють природничі науки. Тільки тоді вона має право узагальнити їх результати та додати щось від себе. Але філософія повинна виразити це у такий спосіб, щоб дати простір для нових досліджень, а не замикати двері до нових знань. Науки, які не вивчають природу, для Д.Дідро є не науками, а химерами. Він проголосив, що етика, мистецтво, право і т. ін. тільки тоді мають цінність, коли спираються на закони природи.

Лікар і філософ Жул’єн Офре де Ламетрі (1709 - 1751 рр.) всі процеси навколишнього світу розглядав кріз призму законів матеріальної природи. У працях „Людина-машина”, „Система Епікура” та інших французський мислитель намагався довести, що між різними формами матерії (до них він відносив не лише неорганічний, але й рослинний, тваринний світ і саму людину) немає жодних якісних відмінностей. Тим самим Ж.Ламетрі відновлював біологічне розуміння душі, яке було притаманне окремим напрямам античної філософії, зокрема, стоїкам. Функцією душі, вважав він, є оживлення і рух тіла. Душа є окремим видом матерії, вона, як і все інше, є матеріальною субстанцією і виявляється в найменших частинках органічного світу. Свої погляди філософ доводив експериментально. Він демонстрував, що вийняті з тіла серця тварин працюють ще певний час автономно, відрубані м’язи активно реагують на механічні подразники і т. ін. Отже, робить висновок Ж.Ламетрі, навіть найменша частинка органічної матерії має, окрім загальних, ше й автономні психічні властивості.

Слідом за Р.Декартом, який порівнював тварин з машинами, Ж.Ламетрі вже не тільки тварин, але й людей порівнює з ними. Людино-машину від тварино-машини відрізняє більша досконалість та використання мови. В онтологічному плані всі живі істоти є матерією, якій притаманні властивості машини.

Схожих поглядів дотримувалися такі видатні філософи-матеріалісти епохи Просвітництва, як Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771 рр.) та Поль Анрі Гольбах (1723 – 1789 рр.). У працях „Про розум”, „Про людину, її розумові здібності й виховання” та інших К.А.Гельвецій проголошував, що природа є матеріальною, існує вічно і має підставу для розвитку у самій собі. Все в природі перебуває в русі, переходить з одного стану в інші. Матерія на певному етапі свого розвитку набуває здатності відчувати та відображати інші предмети. Це, у свою чергу, призводить до виникнення свідомості. Людина є природною істотою, наділеною відчуттями, свідомістю та пристастями. Основою діяльності людей є себелюбство та прагнення до самозбереження. Саме з цього прагнення та страху перед смертю виникає релігія, яка стає основою всіх людських оман. Люди мають однакові природжені здібності, а причиною суспільної нерівності є відмінності у вихованні та в умовах життя.

К.А.Гельвецій проголошував необхідність боротьби проти суспільної нерівності і феодальних порядків. Його вчення розвинув П.А.Гольбах, який за походженням був німецьким бароном. У своїх основних працях: „Система природи, або про закони світу фізичного і духовного”, „Кишенькове богослов’я” та інших він розглядав структуру матеріального світу. У праці „Система природи” він визначив матерію як „усе те, що впливає на наші відчуття”. Все в природі є взаємопов’язаним, і все в ній відбувається згідно з її власними законами. Людина є природною істотою та егоїстом. Вона прагне, насамперед, задоволення своїх фізичних потреб. П.А.Гольбах критикував католицьку церкву та феодальний суспільний устрій.

Філософом, який намагався надати „Енциклопедії” сенсуалістичного спрямування, був Ет ’ єн Бонно де Конділ’як (1715 - 1780 рр.). Він навчався у Сорбонні, де отримав сан аббата. Але Е.Конділ’яка цікавила не теологія, а філософія. Він зблизився з Д.Дідро і Ж.-Ж.Руссо, відвідував зібрання літераторів та брав активну участь у політичних диспутах, які часто проводилися тоді у світських салонах французької аристократії.

У роботі „Досліди про походження, людських знань” Е.Конділ’як заявив про себе як про прихильника Д.Локка. Він доводив, що в основі пізнання лежить чуттєвий досвід, систематизований рефлексією. Відчуття охоплюють тільки те, що лежить зовні, у той час як рефлексія через зовнішнє проникає в сутність досліджуваного. В 1754 р. Е.Конділ’як публікує працю „Трактат про відчуття”, в якій повністю відходить від емпіризму Д.Локка і стає на позиції радикального сенсуалізму. Він стверджує, що відчуття є єдиним джерелом не тільки всього того, що міститься в нашій свідомості, але й наші міркування є лише дещо модифікованими відчуттями. Наприклад, ми відчуваємо запах квітів, бачимо їх колір, але не сприймаємо самі по собі квіти. Отже, ми знаємо наші враження, але не речі. Наші поняття, вважав він, є загальними знаками речей, а наші відчуття - їх суб’єктивними знаками.

Ще одним представником французського Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712 - 1778 рр.). Він народився в Женеві в родині годинникаря. Світове визнання йому приніс твір „Міркування про науки і мистецтво”, який він написав на конкурс, оголошений Діжонською академією на тему: „Чи сприяє відродження наук і мистецтв покращенню моралі?”. У ньому він на це питання відповідає негативно. Розвиток цивілізації, доводив Ж.-Ж.Руссо, відірвав людину від природи, що спричинило її деградацію. Ще більшу славу йому принесли твори „Міркування про походження і причини нерівності серед людей” (1755 р.) та „Суспільний договір” (1762 р.).

Розглядаючи місце людини в природі, Ж.-Ж.Руссо виступав скоріше як утопічний мрійник, ніж як мислитель-філософ. Головним джерелом будь-якого зла він вважав прагнення людей отримати приватну власність і багатство. Науки й мистецтво породжуються багатством, вони закріплюють соціальну нерівність, прославляють розкіш і не помічають бідності. Відхід людини від природи породжує в ній злобу, мстивість, підозрілість і бажання поневолювати інших людей. Коли люди жили в гармонії з природою, то всі були рівними, справедливими й наділеними лагідною вдачею. З появою державних структур, науки й мистецтва все змінилося на гірше. Отже, культура не тільки не принесла користі людині, але, навпаки, зіпсувала її до такого рівня, що повернутися до первісного, ідеального стану вже майже неможливо. Найвищим благом для людини, на переконання Ж.-Ж.Руссо, є свобода і рівність людей усіх станів.

Бог є світовою волею, світовим розумом, джерелом добра і справедливості. Ж.-Ж.Руссо відходить від раціоналізму Просвітництва, стверджуючи, що саме відчуття є основним джерелом пізнання. Вони дають істинне знання, а розум є джерелом омани. Цінність людини визначається не наявністю в ній розуму, а її совістю, яка є божим інстинктом, небесним голосом. Духовне життя людини, наголошував Ж.-Ж.Руссо, містить у собі не тільки розум, але й відчуття. Отже, слід розвивати як перше, так і друге, передусім тому, що саме відчуття роблять нас ближчими до природи — основи матеріальної і духовної життєдіяльності людини й суспільства.

Аргументація Ж.-Ж.Руссо на користь відчуттів сприяла становленню романтизму в мистецтві, а його педагогічні погляди лягли в основу реформи виховання проведеної видатним швейцарським педагогом і просвітником Й.Г.Песталоцці (1746-1826 рр.). В сучасних умовах, коли світу загрожує екологічна катастрофа, знову стали актуальними погляди Ж.-Ж.Руссо на негативні вияви цивілізації, які по-різному інтерпретуються сучасними філософами й науковцями. Дискусійним лищається питання, про те, чи повинна людина оволодівати природою, чи навпаки, жити в гармонії з нею, як пропонують прихильники теорії коеволюції.

З другої половини ХVІІІ ст. ідеї Просвітництва проникають на території німецьких держав, Росії та Північної Америки.

Поиск по сайту: