Військова праця як особлива галузь суспільної праці

Праця – основна умова людського існування. Завдяки праці людина зуміла оволодіти силами природи й поставити її на службу своїм інтересам, навчилась виробляти знаряддя праці, змогла розвинути свої здібності й знання, що в сукупності визначило прогрес суспільного розвитку.

Праця – цілеспрямована діяльність людини, яка організовується нею у залежності від того, якими знаряддями вона володіє.

У процесі розвитку суспільства, появи нових знарядь праці й нових видів діяльності відбувається розподіл праці. Процес розподілу праці регламентується спільними законами розвитку суспільства, характерними для всіх суспільно-економічних формацій.

Поява військової праці належить до того періоду, коли почала створюватись збройна сила як особлива організація в суспільстві. Військова праця – праця зі специфічною організацією й специфічними знаряддями.

У сучасному суспільстві можна виділити працю в сферах матеріального виробництва й працю в сферах нематеріального виробництва.

Праця в сферах матеріального й нематеріального виробництва взаємопов’язана. Працівники виробничої сфери (матеріального виробництва) забезпечують умови утримання працівників нематеріального виробництва, а останні, у свою чергу, сприяють більш повному задоволенню потреб усього населення держави, всебічному розвитку й підвищенню значення суспільної праці. Військова є різновидом суспільної праці щодо надання специфічних послуг суспільству в збройному захисті і територіальній цілісності держави. Вона пов’язана із забезпеченням оборони країни, частково внесена у виробничу сферу (військове виробництво, військове будівництво) і деякі інші види праці в збройних силах. На оборонних підприємствах праця є виробничою, утворюючою кінцеву військову продукцію, призначення якої – бути матеріальною основою обороноздатності країни. До цього виду у військовій сфері належить і праця в тилових підрозділах (ремонт побутової техніки, майна і т. д.).

Праця військовослужбовців, задіяних у бойових частинах, є переважно невиробничою, належить до сфери нематеріального виробництва.

Виділення військової як найважливішої галузі невиробничої праці дозволяє підвищувати ефективність спільної суспільної роботи держави. Це зумовлено тим, що військова праця здійснює свої функції захисту держави на основі спеціалізації.

Діалектний взаємозв’язок між працею в цивільній сфері і військовою полягає в тому, що збройні сили, споживаючи частину суспільного продукту й здійснюючи свої функції, забезпечують найважливішу суспільну потребу – охороняють мирне життя людей, захищають країну від зовнішньої агресії.

Специфічна особливість військової праці полягає в тому, що вона жорстко регламентована, підпорядкована нормам і правилам, сформульованим у статутах Збройних Сил України, наказах Міністерства оборони України й інструкціях, заснована на точному дотриманні їх вимог усіма військовослужбовцями, зв’язана з ризиком для життя.

Особливість сучасної військової праці полягає в колективному характері, породженому все більшим введенням в збройних силах нових видів зброї й військової техніки, які обслуговують більші колективи військовослужбовців. Успішне застосування таких видів зброї й військової техніки може бути забезпечено лише вмілими й узгодженими діями багатьох людей, їх високою організованістю, дисциплінованістю, бездоганним виконанням кожним своїх обов’язків.

Аналіз рис й особливостей військової праці дозволяє визначити її суть. В економічному плані вона означає таку форму суспільного поділу праці, при якій частина суспільства, зайнята в Збройних Силах, використовує військову техніку й озброєння за їх призначенням та лише виробляє специфічну послугу суспільству. Або, говорячи інакше, військова праця – це цілеспрямована діяльність особового складу збройних сил із захисту держави, яка виражена у формі військової служби.

Військова праця виступає складовою частиною сукупної суспільної роботи і носить корисний і необхідний характер.

Поява військової праці відноситься до того періоду, коли почали створюватися збройні сили як особлива організація в суспільстві. Військова праця пов’язана зі специфічним суспільним утворенням зі специфічними знаряддями праці.

Природу військової праці можна зрозуміти на основі вивчення війни й армії та сутності праці взагалі.

Політичну природу, призначення й суть армій концентровано виражає таке поняття як “історичний тип армій”, що залежить від економічного базису суспільства й типу держави. Кожній суспільній економічній формації властива своя армія: рабовласницькому ладу – армія рабовласницького типу; феодальному ладу – феодальна армія; капіталізму – буржуазна армія і т. д.

Багато закономірностей розвитку збройних сил властиві всім історичним типам збройних сил.

Водночас різноманітні історичні типи армій мають свої конкретні соціально-економічні риси, що відображаються в характеристиках тих або інших напрямків діяльності збройних сил.

Загальне й особливе в характеристиках різних історичних типів армій прослідковується й у період поділу суспільства на антагоністичні класи й зникає тоді, коли відпадає необхідність у збройних силах.

В умовах ринку військова праця спрямована на захист завоювань демократії, на забезпечення мирної праці щодо будівництва розвинутого суспільства. Вона виступає важливою складовою частиною суспільно корисної праці, здійснюваної в інтересах усього народу. Військова праця належить до одного з видів непродуктивної праці.

Військова праця в міру росту витрат суспільства на військові потреби займає все більшу і більшу частину суспільної праці. Визначену необхідну частину займає військова праця й в умовах демократичного суспільства. Визначаючи суспільну значимість військової праці, К. Маркс писав, що в суспільстві, де визначені соціальні функції поділу між окремими групами людей, і в умовах постійної загрози кордонам із боку сусідів “солдат зберігає мені час, необхідний для самозахисту...”. Певні види непродуктивної праці є необхідними при конкретних умовах розвитку даного суспільства.

К. Маркс пише, що розходження між продуктивною працею “виступає як результат поділу праці й сприяє розвитку загальної продуктивності праці тому, що поділ праці перетворює продуктивну працю у виняткову функцію однієї частини робітників, а продуктивна праця – у виняткову функцію іншої частини”.

Перебудова у всіх сферах життя нашого суспільства, пошук шляхів найбільш раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів потребує подальшої активізації взаємозв'язків економіки країни та оборонної економіки збройних сил з урахуванням конкретно розв’язуваних завдань. У цих умовах соціальна й економічна значимість військової праці характеризується новими рисами.

Ці нові риси не тільки в тому, що Збройні Сили України роблять свій внесок у будівництво демократичного суспільства, створюючи можливість створювати необхідні матеріальні блага, але й у прямій участі в будівництві матеріально-технічної бази, ідеологічному вихованні, трудовому, фаховому навчанні.

У сучасних умовах широкого поширення набуває господарсько-технічне завдання, яке розв’язується працею військовослужбовців.

Вище вже сказано, що поняття “військова праця” є специфічною категорією оборонної економіки Збройних Сил України, яка в абстрактному, загальному виді являє собою особливу гілку суспільної праці зі своєю економічною характеристикою, своїм суспільним призначенням і зі своїми особливостями.

Характерна риса військової праці полягає в самому результаті. Праця у сфері матеріального виробництва являє собою у визначені кількості речового продукту, що має натуральне вираження; військова праця, як правило, не має такого вираження й характеризується визначеною діяльністю із досягнення намічених ступенів бойової готовності, військової майстерності.

Військова праця відрізняється від усіх інших видів праці своєю складністю й інтенсивністю. Військовослужбовці при мирних обставинах повинні бути готові до умов сучасної війни, що потребує найвищої напруги сил, волі й високого ступеня підготовки. А щоб підготувати себе до таких умов, необхідні щоденні витрати праці на оволодіння військовою спеціальністю, пов’язаною з підвищеною небезпекою для життя.

Специфіка військової праці полягає в тому, що в її основі лежать особливі матеріальні чинники людської діяльності. Будь-яка праця пов'язана з визначеними матеріальними чинниками, тобто засобами виробництва, за допомогою яких людина впливає на природу у своїх цілях або організовує свою діяльність у нематеріальній сфері. Для військової праці матеріальним чинником виступає озброєння і військова техніка. Але цей матеріальний чинник є засобом специфічного виробництва, що має основну мету – створити умови для мирної діяльності працівників матеріальної сфери, а не виробництва продукту.

Військова праця відрізняється особливим характером особистого чинника. Відомо, що в процесі бойової підготовки матеріальний чинник військової праці з'єднюється з особистими чинниками. Озброєння та військова техніка, незважаючи на досягнуті успіхи в створенні засобів управління складними системами зброї, не можуть діяти самостійно, необхідна праця військових з особливою організацією і управлінням.

Процес об'єднання матеріальних й особистих чинників військової праці – це водночас і процес споживання. Озброєння, військова техніка й військове майно зношуються і заміняються новими. Робоча сила військовослужбовців потребує безупинного відшкодування; військовослужбовець повинен повинна знаходиться в постійній готовності до дій в особливих умовах, що й визначає специфіку заходів для поповнення витраченої фізичної й розумової енергії військових.

Відшкодування спожитої робочої сили військових повинно здійснюватися суворо відповідно до інтенсивності процесу бойової підготовки: чим напруженіший у фізичному й психологічному плані процес бойового навчання, тим більш інтенсивним і раціональним повинен бути процес відшкодування витраченої енергії. Це досягається створенням специфічних норм навантаження, норм відпочинку, харчування, сну.

Процес відшкодування витраченої розумової й фізичної енергії військових відбувається з урахуванням особливостей застосування військової праці й має дві сторони. Перша – це створення умов для швидкого приведення військовослужбовців у робочий стан. Вона пов'язана з адміністративно-правовими питаннями: суворе дотримання вимог Статутів ЗСУ, наказів Міністерства оборони України про організацію служби військ, тривалості тих або інших нормативів бойової підготовки (навчання), експлуатації озброєння й військової техніки, раціонального використання праці військових.

Друга сторона цього процесу полягає у відшкодуванні затрати сил на виконання військового обов’язку. Вона виступає як винагорода за працю. Відомо, що процес відтворення витраченої енергії, як і весь процес відтворення робочої сили взагалі, знаходить свій відбиток у матеріальних потребах. Матеріальні потреби військових укладаються залежно від природних фізіологічних потреб людини, положення військовослужбовця в загальній системі військової служби, реальних витрат фізичної й розумової енергії.

У суспільному процесі відтворення військової робочої сили треба відрізняти два поняття: винагорода за працю й стимулювання праці.

Винагорода за працю – це основа задоволення матеріальних потреб військових, обумовлена обсягом затраченої військової робочої сили. У винагороді за працю відбиваються індивідуальні характеристики військового, пов'язані з виконуванням обов'язків, а також соціальні умови: необхідність задоволення культурних і побутових потреб як самого військового, так і членів його сім'ї.

Матеріальні потреби військовослужбовців, що задовольняються винагородою за працю і системи стимулювання військової праці, виступають у загальній категорії економічних інтересів.

Особисті інтереси – це загальна характеристика людей і форма безпосередньої реалізації матеріальних інтересів. Для військовослужбовців вони визначаються особливостями функціонування даного суспільного організму й характером військової праці. Система винагороди за військову працю і її стимулювання враховує особливості збройних сил, умови проходження служби й комплектування, конкретний характер праці й обсяг енергії, що витрачається на виконання своїх обов'язків.

Усі основні закономірності формування оплати праці працівників збройних сил ті ж самі, що й для працівників сфери матеріального виробництва. Для визначення розмірів їх оплати праці застосовується порівняльний метод, суть якого полягає в тому, що при встановленні заробітної плати працівнику-спеціалісту сфери специфічних послуг береться за основу заробітна плата спеціаліста однакової кваліфікації приблизно таких-самих умов праці у сфері матеріального виробництва.

При ринкових умовах, коли багатьом трудовим колективам самим надано право встановлювати оклади й ставки, коли іншим стає підхід до регулювання розподільних процесів, вибір надійного орієнтира для формування оплати військової праці стає проблематичним.

Специфічний характер військової діяльності (бойова підготовка, знаходження військ у бойовій готовності, проводження збройної боротьби, зв’язаної з ризиком для життя) здійснює вплив на вибір форм і методів задоволення матеріальних потреб особового складу Збройних Сил України, робить складним рішення проблеми всебічного стимулювання військової праці.

Військова праця носить форму чіткої обов’язковості, незаперечного підкорення, що ускладнює реалізацію особистого інтересу в споживанні. Цей інтерес немов переноситься на другий план перед необхідністю виконання військового обов’язку.

Реалізація особистих інтересів військовослужбовців здійснюється за допомогою стимулів, вона багато в чому визначається рівнем нагороди, різними і ціленаправленими формами стимулювання.

Особисті матеріальні стимули військовослужбовців виступають у двох основних формах – у формі грошового забезпечення і натуральній формі.

Специфіка військової служби об’єктивно потребує того, щоб збройні сили мали здатності в різних умовах задовольняти матеріальні й культурно-побутові потреби особового складу, необхідні для збереження його боєздатності. Унаслідок цього, форми реалізації особистих матеріальних інтересів військовослужбовців визначаються, перш за все, характером військової праці.

У процесі матеріального забезпечення військової праці розрізнюють два поняття: винагорода за працю й стимулювання праці.

Стимулювання військової праці виступає в системі визначених додаткових благ, яким мають намір віддати перевагу, виділити окремі сфери військової діяльності, які відрізняються від звичайних своєю інтенсивністю, роботою в екстремальних умовах, кліматичними та іншими особливостями праці, а також ступенем небезпеки для здоров’я та життя військовослужбовця.

Стимулювання являє собою систему взаємопов’язаних заходів матеріального й морального впливу, направлених на підвищення кількісних і якісних результатів праці. Основна мета стимулювання – усебічне підвищення ефективності суспільної праці й всебічний розвиток всіх членів суспільства.

Винагорода за працю – це основа задоволення матеріальних потреб військовослужбовців, що визначається залежно від обсягу використаної військової праці за даних суспільних умовах. У винагороді за працю таким чином виражається індивідуальна характеристика військовослужбовця, яка пов’язана з певними зобов’язаннями, а також і спеціальні умови: необхідність задоволення культурних і побутових потреб як самого військовослужбовця, так і членів його сім’ї.

Винагорода за військову працю й засоби стимулювання знаходять вираження в понятті: “... економічне стимулювання військової праці”.

Основним показником, який характеризує кількість і якість військової праці, зараз час є посада, яка виконується військовослужбовцем. У самій назві посади закладений обсяг праці, величина відповідальності, масштаб керівництва, освіта військовослужбовця, яку він повинен мати. Показником якості праці є тривалість служби. Як правило, чим більший стаж служби, тим більш цінним є військовослужбовець як фахівець. Крім того, якість праці залежить також від кваліфікації військовослужбовця. Чим вищий клас кваліфікація, тим якісніша його праця.

Виходячи з приведених показників якості, у нинішній час застосовуються такі принципи матеріального стимулювання:

- матеріальна зацікавленість кожного військовослужбовця в більш якісному здійсненні своїх обов’язків, поставлених задач, підвищення майстерності й кваліфікації, рівня бойової підготовки;

- неприпустимість урівнювального підходу при визначенні розмірів грошового забезпечення;

- матеріальне стимулювання військової праці здійснюється в інтересах розвитку й удосконалення Збройних Сил України, забезпечення необхідної достатності оборони країни;

- матеріальне стимулювання повинно забезпечити застосування праці військовослужбовцями там, де це необхідно відповідно до цілей й інтересів захисту держави.

Таким чином, військова праця є працею в специфічній сфері діяльності. Ця праця, хоч і є невиробничою, але суспільно-корисною, тому проблема правильного, найбільш раціонального його стимулювання виникає і в Збройних Силах України.

Система матеріального стимулювання повинна носити комплексний характер і забезпечувати найбільш раціональне й всебічне задоволення потреб військовослужбовців, тобто повинна включати в себе як натуральні види забезпечення, так і грошові виплати.

Матеріальне стимулювання забезпечує матеріальну зацікавленість в результатах праці, активізацію діяльності військовослужбовців, що в кінцевому підсумку добре впливає на підвищення бойової готовності Збройних Сил України.

Поиск по сайту: