Культурно–соціальні передумови

Намагаючись зазирнути у таємниці ки­тайської найвищої мудрості, ми не по­винні забувати, що з часом китайська філософія зазнала впливу зовнішнього для філософії і начебто забула про своє

духовне коріння, хоча для цього були певні передумови і не тільки еконо­мічного та політичного значення, але й філософського. Тому нам треба звернутися в стародавні часи.

Зрозуміло, що китайська якість філософствування, яка стає провід­ною силою активізації народної волі до свободи, мала зародитися і зрос­тати на грунті різноманітних філософських вчень, що виникли та існували в Китаї приблизно в той самий час, як це було і в Індії, і в стародавній Греції. То було п'яте сторіччя до н.е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як написано в книзі «Ши цзи», або «Історичних записках» Сима Цяня, що датується II–І ст. до н.е., в цей час у Китаї існувало, принаймні, шість філософських шкіл: «прибічники вчення про інь та ян» (натурфілософи), «школа службових людей» – жуцзя (так зване конфуціанство), «школа моїстів» – моцзя (вчи­тель Мо ді), «школа номіналістів» – мінцзя (яку часто називали школою софістів), «школа законників» (легістів) – фацзя та «школа прибічників вчення про дао та де» – даосів.

Так сталося в історії філософської думки Китаю, що найбільшим впливом серед народу користувалося дві школи: школа даосів та школа

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Конфуція, котрі з часом перетворилися на релігії. Особлива взаємодія між даосами та конфуціанцями, пов'язана з протилежністю філософських по­глядів, їх суперечкою і разом з тим співіснуванням на протязі тривалого часу, стала своєрідною філософською долею китайського народу, предте­чею його філософського вибору.

До цього треба додати, що необхідність у філософії китайці розумі­ли по–своєму. Для них майже не існувало зовнішнього ворога, як це було в Індії, від котрого треба було звільнитися. Стародавній Китай не знав нападів з боку іноземних держав, війни велися лише в межах самої дер­жави. У деяких історичних свідченнях говориться про війни, котрі китай­ські царі вели з кочовими, гірськими та степовими племенами, захищаючи від їх набігів квітучі рівнини та багаті землеробські області Китаю. Війни велися також за державну владу, яку отримували сильніші у військовому та економічному відношенні царі. Проте така політика викликала зрос­тання нестабільності серед китайського населення, а розвиток рабовлас­ницького господарства, котрий вимагав постійного ведення війн заради пограбування сусідніх народів та захоплення рабів, приводив до різкого загострення класових суперечностей. Таким чином, китайський народ, тобто трудова частина населення, намагався звільнитися від внутрішнього ворога, що пригнічував його гідність і навіть приводив до голодної смерті. Не знаючи зовнішніх війн, Китай, проте, дуже добре знав народні повс­тання. Це знайшло відображення в духовній спадщині. У стародавній пам'ятці народної пісенної творчості «Ши цзин» («Книга пісень»), що входить до складу славнозвісного китайського «П'ятикнижжя» («У цзин»), яскраво відображені думки та біди народу:

Сердце как будто пьяно от печали...

Кто у нас держит кормило страны?

Править страной вы давно перестали, –

Скорбь и страданья народа страшны!¹

Найбільша політична напруга як раз і виникла в Китаї у V столітті до н.е., в період Чжоу – Східне Чжоу, або Чжаньго (період «держав, що бо­рються»). Спроби соціальних реформ не могли послабити напруження. Ім­ператор вимушений був звертатися за допомогою, яку на той час можна було шукати в двох джерелах. Перше джерело – безпосереднє спілкування з «Небом» і з духами померлих предків за допомогою ворожби. У стародав­ньому Китаї був дуже сильним антропоморфізм і «Небу» надавалися влас–

¹ Ши цзин // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – Т. 1. – M.t 1972. –С. 83.

Історія філософії

тивості не просто живої істоти. Воля «Неба» – воля Шан–ді (Верховного імператору), найвищої живої сили, котра визначає долю кожної живої істо­ти на землі. В образі Шан–ді була персоніфікована божественна сила неба. Стародавні китайці вважали, що все у світі залежить від «волі Неба» і що отримати її можна за допомогою ворожби і символічного знамення.

У справі ворожби китайці були неперевершеними майстрами. Вони ворожили на панцирах черепахи, на спеціальних камінцях і кістках, а та­кож на стеблах трави тисячолисника. Китайське техне (майстерність) во­рожби збереглася до сьогодення, однак вона підвладна лише китайцю. Що це: глибинна інтуїція чи тисячолітній досвід? Будь–яка відповідь буде вір­ною. На так званих камінцях для ворожби та панцирах черепах збереглись надписи, котрі відносяться до другого тисячоліття до н.е. Це найдавніші документи, які були знайдені у величезній кількості археологами. Вони містять питання, що звернені до оракула, і дають змогу отримати уявлен­ня про життєустрій стародавнього Китаю у період існування держави Шан–Інь (XVHI–XII ст. до н.е.). Імператор і сам позитивно ставився до ворожби. Збереглися, наприклад, такі запитання на панцирах черепах: «Чи накаже імператор бути дощу? Чи накаже імператор бути голоду? Чи на­шле імператор голод?» або: «Виступаю проти. Чи допоможе мені імпера­тор?», «Ван хоче збудувати місто. Імператор дав згоду». Зустрічаються надписи, де ставиться питання: «Чи може імператор їхати на полювання? Чи може імператор починати війну?»1. Зрозуміло, що імператор чинив певну дію залежно від отриманої відповіді.

Разом з тим, був поширений і культ предків – манізм. За думкою ста­родавніх китайців на долю людини впливало не лише «Небо», але й духи померлих предків. Усе своє життя кожен китаєць повинен був звітувати предкам і першопредкам про свої вчинки, заради чого він систематично приносив жертви, іноді, навіть, людські. У спілкуванні живих людей з ду­шами дуже велике значення в Китаї надавалося ритуалу («великій китайсь­кій церемонії»). В одному з основних китайських духовних першоджерел «Лі цзи» («Книга обрядів») написано: «Завдяки ритуалу попередні правите­лі наслідували небесний шлях, керували людськими почуттями. Ось чому людина, яка втратила його – вмирала, людина, яка придбала його – жила». «Початок обрядовості йде від усілякої їжі та пиття. Коли варили просо і нарізували свинину, коли черпали напої із старовинних чаш, били глиня­ними колотушками у глиняні барабани, людям здавалося, що усім цим мо­жна виразити своє вшанування духам та душам. Коли ж приходила смерть, піднімалися на дах та голосили: «У–у–у, повернися!» Опісля вкладали по–

¹ История китайской философии / Пер. с кит. Общ. ред. М. Л. Титаренко. – М., 1989. – С. 14.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

повернися!» Опісля вкладали померлому до роту сире зерно і здійснювали поминки вареним м'ясом. Так звертали свій погляд до неба, а ховали у зем­лю. Опускаючи донизу тіло з душею По, знали, що дух Ці зверху... Все це первісне»1.

Світоглядне значення ритуалу можна зрозуміти як сенс ладу того місця у просторі, що знаходиться між небом і землею – Піднебесся (дер­жави), – котрий відтворюється завдяки ритму. Крім того, уява людини акцентувалася на виконанні обов'язку. «Обов'язок є частина душевного вдосконалення», а «ритуал –це велике правило імператора», «Він дає життя народу». Тільки імператор вважався посередником у справі взаємо­дії та спілкування людей та духів. Стародавня китайська держава – типова «східна деспотія» з крайньою соціальною нерівністю, застиглою соціаль­ною ієрархією та абсолютною владою імператора. Стану жерців як такого у Китаї не було. Не отримали розвитку і демократичні інститути. Взагалі соціальна структура стародавнього китайського суспільства нагадувала трикутник, вершиною якого був імператор (ван), основою були підневіль­ні землеробські общини, члени котрих – безправні шужень (простолюди­ни). Між основою та вершиною соціального конусу – земельна аристок­ратія різних рангів, яка складала соціальний апарат (чжухоу), глав кланів великих родин (дафу), глав великих родин (ши). Раби разом з тваринами знаходилися поза соціальним станом.

Імператор в якості «намісника неба» був посередником між людьми та силами природи. Кожні п'ять років він повинен був здійснювати манд­ри по своїй країні і сам приносити жертви богам на святих горах. «Божест­венний» характер царської влади зовні був виражений таким чином, що усі люди вважалися рабами імператора.

Називаючи імператора «сином неба», а його розпорядження – «свя­щенним волевиявленням», – люди пояснювали недоліки його правління також «волею Неба». Так, якщо в країні своєчасно не було дощу або со­нячного світла, і це сприяло неврожаю, а значить і голодомору, винен був імператор, його розпуста. Такий імператор не був до вподоби «Небу» і народу. У народних піснях це було відображено таким чином:

«Небо великое в гневе сурово! Царь наш покоя не ведает снова»2.

¹ Див.: Ли цзи // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – Т. 2. – М., 1973. – С. 101, 102.

2 Див.: Ши цзин. – С. 83.

Історія філософії

Іншим джерелом, на котре мала спиратися влада імператора, був розвиток наукового знання. Китай – одна з найдавніших цивілізацій світу, а цивілізація, як відомо, не може не базуватися на наукових досягненнях, хоча в ті часи вони були ще примітивними. Так, відомо, що письмо вини­кло в Китаї п'ять тисяч років тому. Вже в династії Ся виникають перші книги – наприклад, збереглися «Книги дому Ся» («Ся–Шу»). Зрозуміло, що там розвивалися перш за все галузі знання, котрі були пов'язані з зем­леробством та торгівлею. Систематичне спостереження за небом у зв'язку не тільки з його культом, але й також з землеробством, призвели до вини­кнення астрономії (передбачення затемнень) і до створення хронології та календаря. Такий календар існував вже у II тисячолітті до н.е. Його голо­вною ознакою є розгляд генетичних циклів, і тому тут немає чіткого відо­кремлення від його світоглядного призначення. Можна сказати, що спо­стереження за природою дуже рано привело китайців до перших парост­ків математичного знання, котре спочатку зображувалось графічно. Ки­таю дуже рано було відомо виробництво металу, а за переказами, зброю виготовляли ще й з каміння та яшми, тобто задовго до того, як дізналися про метал. Китай став відомий Європі не пізніше І ст. до н.е., завдяки роз­витку торгових зв'язків. Саме в І ст. до н.е. У римській літературі з'явля­ються перші достовірні згадки про використання шовкової тканини, без­сумнівно, китайського походження. Знайомству з Китаєм Європа зо­бов'язана також великому мандрівнику Марко Поло і його свідченням, що він залишив у своїй славнозвісній книзі.

Таким чином, на видимій сцені китайської стародавньої історії пе­ред нами завжди присутні такі діючи особи: народ (Стихія), імператор (Небо) та їх взаємодія – Піднебесся. Невидимий бік подій розгортається завдяки невидимій силі мудрості, на котру спираються як імператор, так і народ. Образ мудреця, неначе тінь китайського імператора, ніколи не по­кидає його.

Поиск по сайту: