|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Григорій Богослов (Назіанзін)Другим представником гуртка каппадокійців, однодумцем Василія Кесарійського був Григорій Назіанзін, або Богослов (бл. 330 – бл. 390 pp.) – блискучий проповідник, церковний діяч, мислитель і поет. Родом з Аріанза Каппідокійського, що неподалік від міста Назіанзін. Отримав блискучу освіту з риторики і філософії, яка завершена була в Афінах, де він і здружився з Василем із Каппадокії. Якийсь час був єпископом Сасими, потім Назіанза (міста Малої Азії). У 379 р. був покликаний на єпископство в Константинополь для боротьби з аріанством і в 381 р. головував на Другому Вселенському соборі, але в тому ж році, в обстановці розбрату і інтриг, склав із себе високий сан, котрий мало відповідав його споглядальному щиросердечному настрою душі, і повернувся на батьківщину. Як мислитель Григорій Назіанзін відчув визначальний вплив платонічної традиції. Вище досягнення його прози – панегірики вчителю і другу Василію Кесарійському. Як відмінний полеміст він виступав проти ідей і діяльності імператора Юліана (останній присвятив усі свої сили відродженню поганських культів як запоруки відтворення старої греко–римської культури і перемоги над християнством). Вершини поетичної лірики Григорія Назіанзіна відзначені як тонкощами античної форми, так і новою зворушливістю відсторонено–медитативної інтонації. Дослідники вважають, що його біографічні поеми і вірші за гостротою самоаналізу можуть бути порівняні зі «Сповіддю» Августина Блаженного. Григорія Богослова також хвилює реальність світоустрою і світової гармонії, що тримається на Божественній єдиноначальності: «Так не порушується закон підпорядкування, яким тримається земне і небесне, щоб через багатоначальність не дійти до безначалія»1. Тут замилування христия– 1 Цит. за: Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. – М, 1997. – С. 91. Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження нина принципово відмінно від замилування античного грека. Грека скоряв видимий космос, тільки перед ним він, за визначенням О.Ф.Лосева, «падає долілиць». Християнина уражає інше. Він узріває за природною упорядкованістю щось більше – Бога незбагненного. Гармонія видимого – лише символ величі Божественного, і до нього прагне душа віруючого. Але чи відкритий Він людині? Григорій зауважує: «нам навіть навряд чи можливо і точне пізнання тварі», якщо ж мати на увазі Божественні іпостасі, то вони трансцендентні і непізнавані. Григорій Богослов стверджував, що язичницькі боги також являють собою єдність, але єдність ця – тільки логічна, а не субстанціальна; у язичестві спільність має єдність, що представляється тільки думкою, однак же неподільних багато і розділені вони між собою часом, пристрастями, силоміць... Не таке наше навчання: навпроти кожна з іпостасей по тотожності сутності і сили має єдність до з'єднаного не менше, ніж із самим собою. Внаслідок цього координація, що панує усередині троїстості, виключала всякий натяк на будь–яку субординацію. Однак визнання Бога в якості єдиної Особистості, що існує в трьох іпостасях, де кожна має особистісний характер, хоча і містить у собі початок апофатичного богослов'я, по якому Бога неможливо ні виректи, ні усвідомити, але не заперечує можливості індивідуальної зустрічі з Ним. Звідси – Бог близький людині за споконвічним задумом Творця, однак віддалений гріхопадінням, за умови самоусунення від богопізнання. Усвідомлення свого призначення означає пробудження від сонного забуття у поцейбічності і пригадування своєї царственої гідності. Водночас це ж означає усвідомлення своєї теперішньої приниженості і провини за неї перед творцем. Таке духовне «пробудження» для людської душі – досить болісний процес. І чим глибше, за Григорієм Назіанзіним, скорбота людини про приниження в собі Божественної подоби, тим радикальніше його самоочищення і відновлення істинного стану, тим реальніше відкривається богопізнання через богоодкровення.
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.) |