Григорій Богослов (Назіанзін)

Другим представником гуртка каппадо­кійців, однодумцем Василія Кесарійсь­кого був Григорій Назіанзін, або Бого­слов (бл. 330 – бл. 390 pp.) – блискучий проповідник, церковний діяч, мисли­тель і поет. Родом з Аріанза Каппідокійського, що неподалік від міста На­зіанзін. Отримав блискучу освіту з риторики і філософії, яка завершена була в Афінах, де він і здружився з Василем із Каппадокії. Якийсь час був єпископом Сасими, потім Назіанза (міста Малої Азії). У 379 р. був покли­каний на єпископство в Константинополь для боротьби з аріанством і в 381 р. головував на Другому Вселенському соборі, але в тому ж році, в обстановці розбрату і інтриг, склав із себе високий сан, котрий мало від­повідав його споглядальному щиросердечному настрою душі, і повернув­ся на батьківщину. Як мислитель Григорій Назіанзін відчув визначальний вплив платонічної традиції. Вище досягнення його прози – панегірики вчителю і другу Василію Кесарійському. Як відмінний полеміст він ви­ступав проти ідей і діяльності імператора Юліана (останній присвятив усі свої сили відродженню поганських культів як запоруки відтворення старої греко–римської культури і перемоги над християнством). Вершини поетичної лірики Григорія Назіанзіна відзначені як тонкощами античної форми, так і новою зворушливістю відсторонено–медитативної інтонації. Дослід­ники вважають, що його біографічні поеми і вірші за гостротою самоана­лізу можуть бути порівняні зі «Сповіддю» Августина Блаженного.

Григорія Богослова також хвилює реальність світоустрою і світової гармонії, що тримається на Божественній єдиноначальності: «Так не пору­шується закон підпорядкування, яким тримається земне і небесне, щоб че­рез багатоначальність не дійти до безначалія»¹. Тут замилування христия–

¹ Цит. за: Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. – М, 1997. – С. 91.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

нина принципово відмінно від замилування античного грека. Грека скоряв видимий космос, тільки перед ним він, за визначенням О.Ф.Лосева, «падає долілиць». Християнина уражає інше. Він узріває за природною упорядко­ваністю щось більше – Бога незбагненного. Гармонія видимого – лише си­мвол величі Божественного, і до нього прагне душа віруючого. Але чи від­критий Він людині? Григорій зауважує: «нам навіть навряд чи можливо і точне пізнання тварі», якщо ж мати на увазі Божественні іпостасі, то вони трансцендентні і непізнавані. Григорій Богослов стверджував, що язични­цькі боги також являють собою єдність, але єдність ця – тільки логічна, а не субстанціальна; у язичестві спільність має єдність, що представляється тільки думкою, однак же неподільних багато і розділені вони між собою часом, пристрастями, силоміць... Не таке наше навчання: навпроти кожна з іпостасей по тотожності сутності і сили має єдність до з'єднаного не менше, ніж із самим собою. Внаслідок цього координація, що панує усередині тро­їстості, виключала всякий натяк на будь–яку субординацію.

Однак визнання Бога в якості єдиної Особистості, що існує в трьох іпостасях, де кожна має особистісний характер, хоча і містить у собі поча­ток апофатичного богослов'я, по якому Бога неможливо ні виректи, ні усвідомити, але не заперечує можливості індивідуальної зустрічі з Ним. Звідси – Бог близький людині за споконвічним задумом Творця, однак віддалений гріхопадінням, за умови самоусунення від богопізнання. Усві­домлення свого призначення означає пробудження від сонного забуття у поцейбічності і пригадування своєї царственої гідності. Водночас це ж означає усвідомлення своєї теперішньої приниженості і провини за неї перед творцем. Таке духовне «пробудження» для людської душі – досить болісний процес. І чим глибше, за Григорієм Назіанзіним, скорбота лю­дини про приниження в собі Божественної подоби, тим радикальніше йо­го самоочищення і відновлення істинного стану, тим реальніше відкрива­ється богопізнання через богоодкровення.

Поиск по сайту: