Климент Александріиський

Перший християнський релігійний філософ Tim Флавій Климент (? – 211/216 pp.), єпископ Римський, наро­дився, вірогідно, в Афінах, у сім'ї язич­ників. Отримав ґрунтовну класичну освіту. Його вважають знавцем античної літератури і праць перших христи–

¹ Ранние отцы церкви. – С. 375.

² Там само. – С. 374.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

янських письменників. Климент довгий час мандрував у пошуках мудрості. Він подорожує Грецією, відвідує Сіцілію (де приймає християнство), Малу Азію і врешті решт – Єгипет. Саме у Єгипті він знайомиться з вченням хри­стиянського гностика Пантена і вступає у його школу. Згодом Климент сам стає духовним наставником (напутником), що проповідує своє вчення і язичникам, і християнам. За деякими свідченнями, Климент приймає сан священика. Біля 210/215 р. він заступає на службу до єпископа Ієрусалімсь­кого, а кілька років по тому вмирає.

Климент вважав, що Логос – то Великий Розум, що втілений во Христі, творить та організує світ, а також просвітлює людський розум. Тому обов'язок кожного – увібрати в себе всі релігійні традиції людства і всі його філософські та наукові пошуки. Сам же Климент, завдячуючи прекрасному знанню грецької культури й обізнаності з іудейською та іу–део–християнською екзегезою, зміг новаторськи їх синтезувати в спекуля­тивну теологію. Мета останньої – захист віри за допомогою філософії. Отже, Климент свідомо шукає гармонійного поєднання віри і знання. Початком і підґрунтям філософії є віра, але філософія укріплює її. «Якщо не вірите, не здобудете пізнання». Проте, і віра без знання нагадує, на думку Климента, будинок без фундаменту. Віра є також критерієм пізнання. От­же, і віра, і знання постають як різні прояви однієї і тієї ж універсальної сили, що пронизує світ – сили розумності.

Мислитель поглиблює розуміння Логоса–Сина, бо для нього саме Логос постає конструктивним принципом християнської доктрини: по–перше, Логос є креативним початком світу; по–друге, Логос є початком будь–якої форми мудрості, що надихає пророків і філософів; по–третє, Вті­лений Логос є початком і умовою спасіння. Отже, Логос – то і Вчитель, і Спаситель. Климент, таким чином, поєднує античну мудрість з християн­ським віровченням.

Ці ідеї Климент викладає в своїх творах. Так, у «Напучуванні еллі­нів» (або «Протрептик») філософ переконує язичників і закликає останніх звернутися до нового Орфея – Христа, тобто до одкровення космічного та історичного Логоса. У роботі «Педагог» він пропонує новим християнам моральне вчення, ідея якого полягає в очищенні духу з метою підготовки до прийняття християнства. У наслідок перебудови етики стоїків тут об­стоюється християнський гуманістичний мотив – мирний, спокійний, з його помірною суворістю, що означає не розрив з оточуючим світом, а внутрішню свободу. «Ми створені подібними до Бога; отже, працюй, не втрачаючи мужності, і тоді будеш таким, яким і не міг би себе уявити». Твір «Стромати» (букв. «Килим з лоскутів») екзегезою (тлумаченням) текстів вводить читача у таїну космосу, а потім – у таїну Бога. Климент

Історія філософії

ототожнює пізнання і любов, примикаючи до містичної традиції, що іде від апологетів. Сповнене любові пізнання є нескінченним рухом уперед як у цьому, так і у майбутньому житті, тому що Бог, віддаючи Себе, у той самий час «безперервно відступає вдалину від того, хто до Нього йде». У багатьох відношеннях Климента можна вважати засновником «апофа–тичної», або «негативної» теології. Він стверджував, що знати можна ли­ше те, чим Бог не є. Отже, Бог не має початку; Він нескінченний, позбав­лений виду; ім'я Його несказанне. Наочним втіленням Бога є Син Божий –Логос, посередник між Богом–Отцем і світом, що створений за допомогою Логосу. Все те, що створене, тобто отримало існування від Бога, є благим. Людина – вінець творіння. Щодо зла, то воно походить не від Бога, а від людської недосконалої волі. Тому, за Климентом, людина має свідомо розгортати в собі Образ, за яким вона створена, позбавляючи світ зла, щоб досягти подібності Богові реально.

Оріген

Найбільш могутнім генієм раннього християнства, чиї твори живили духов­ність і екзегезу як на Сході, так і на За­ході, був Оріген (185–253/254 pp.). Він народився в Александра, в родині пал­ких прибічників християнства. Його батько, вчитель за фахом, досить ра­но залучив сина до вивчення Писання. Згодом Оріген сам став займатись викладацькою діяльністю. 18–ти річний юнак водночас і навчається у школі Климента Александрійського, і веде катехізацію майбутніх христи­ян. Філософську освіту він отримує у школі Аммонія Саккаса – засновни­ка неоплатонізму і майбутнього вчителя геніального Плотіна. Але Орігена спалює спрага мучеництва, мрія подвижницького життя. (Під час черго­вих гонінь на християн, коли влада заарештовує його батька, юнак був сповнений бажання безпосередньо розділити його долю, чим продемонст­рувати свою відданість Христу. І тільки умовляння матері відмовитись від цього вчинку заради майбутнього своїх молодших братів і сестер, утри­мує юнака від безкомпромісного вчинку.)

У 202 р. Оріген очолює Александрійську катехізисну школу. Його вчення, зрозуміле всім, зацікавило язичників, і Оріген отримує запрошен­ня викласти свої погляди правителю Аравії і матері імператора. У 231 р. він оселяється в Кесарії Палестинській, де отримує сан священика. Тут він продовжує вдосконалювати власне вчення. Але мучеництво, що з моло­дого віку було невід'ємним від його покликання, наздоганяє Орігена: за часів гонінь імператора Декія на християн він був кинутий до в'язниці, де зазнав жорстоких тортур і незабаром помер.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Оріген започаткував майже всі необхідні форми християнської ду­мки: релігійну філософію, богослов'я, аскетику, містику, проповіді, бесіди (гомілії), схолії (примітки на полях), але перш за все, – невтомне вивчення Біблії. Він розпочинає написання великих біблійних коментарів з деталь­ними примітками. Він співставляє різні переклади Біблії з оригіналом, ви­вчає та аналізує коментарі до них. Оріген фактично сформував остов Ново­го Заповіту, систематизуючи декілька списків Євангелій з різних християн­ських центрів узбережжя Середземного моря. Ця праця дозволила йому скласти християнські «збірки». Одна із збірок містила в собі чотири Єван­гелія, Діяння Апостолів, 13 послань ап. Павла, послання ап. Іоанна, послан­ня ап. Петра і Одкровення Іоанна і була визнана у якості канону Святого Писання усіма церквами Середземноморського басейну. Застосовуючи філософію в проповідях для народу, Оріген послідовно вводить слухача (і читача) у складне релігійне життя свого часу. В його екзегетичних працях привертає увагу науковий підхід і ґрунтовний допоміжний апарат. Його роботи тримаються на духовному динамізмі і розумінні того, що усвідом­лення Писання потребує аскези і споглядання. Писання містить у собі таї­ну Христа, яка, насичуючи душу, послідовно розкриває нові аспекти і нові імена Слова. Оріген відкриває у Писанні три смислові рівні: «букваль­ний» смисл, що відповідає тілесному; «моральнісний» – душі; «духовний» – духу. При цьому моральнісний смисл часто виявляється більш широким за етичний сенс, бо він виводиться з містичного смислу і відображає жит­тя Божественного Слова в людській душі.

Отже, Оріген – видатний систематизуючий розум донікейської пат­ристики – запропонував першу струнку теорію християнського віровчен­ня, що базувалась на досягненнях античної думки і мала багато спільного з платонізмом. Тому деякі з положень офіційною церквою не були визнані канонічними, внаслідок чого Оріген не вважається ортодоксом.

Зразком теоретичного мислення для Орігена був Платон, і він нама­гається якнайширше використовувати його методику доведення і логіку аргументації. Саме в цьому міститься як сильний бік вчення Орігена, так і недосконалість та методологічна непослідовність його християнського філософування. Наприклад, до безперечних надбань Орігена в справі осмислення Бога належить глибоке усвідомлення і переживання Бога як трансцендентного цьому світу. Це зближує його з платонівським «над–сущим Єдиним», що, у свою чергу, повертає до апофатичного способу богослов'я. Другим відкриттям Орігена є ствердження, проте, не завжди послідовне, Трійці як незаперечної Єдності. Але, разом з тим, у орігенів­ську інтерпретацію «єдності» уплітаються мотиви античної (тобто плато–нівської) діалектики з ідеями еманації і субординації, що, зрозуміло, шко–

Історія філософії

дить християнській ментальності. Все це можна прослідкувати, звернув­шись безпосередньо до його творів. Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була, за наказом церкви, знищена, і до нас дійшли тільки деякі з них. Серед них «Про початки» і «Проти Цельса».

В трактаті «Про початки» Оріген накреслює контури великого фі­лософсько–богословського синтезу. Основні теоретичні положення по­стають у чотирьох книгах праці, де за допомогою серії пояснюючих гіпо­тез автор намагається осягнути віру розумом. У першій книзі йдеться про Бога – довічне джерело усього сущого. Друга книга розповідає про світ і його творення. Третя книга присвячена людині і розкриває призначення останньої. Четверта книга містить у собі певні положення Одкровення і способи його отримання.

Бог для Орігена – могутня, надсуща, а тому непізнавана «монада». Бог може відкриватися лише у творінні. Він усе в собі містить, усе охоплює, але й усе перевищує. Бог – проста, безтілесна, духовна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті = «вічне сьогодні». Тому Оріген не намагається доводити божествен­не буття, але закликає переконатися в ньому шляхом духовного сходження.

Син Божий – довічний Логос, який походить від Отця подібно до променя світла, що сходить з першоджерела. Але, щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін «вічнонароджуваний», наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Бо Син–Логос – то сама Премудрість, або Слово, тому не було Отця, Який би не народжував власну Премудрість. Отже, Син – співвічний Отцю. Він є «неспотворене дзеркало Отчої енергії». Проте, визначаючи єдність Отця і Сина, Оріген підкреслює, що як іпостасі вони не рівноправні і не єдиносущі. Син є посередником між Богом і світом як первообраз, «ідея ідей». Більше того, у Орігена Син – не символ мно­жинності світу, а сама множинність, що непослідовно наближує Сина до тварного і демонструє субординацію між Отцем і Сином.

Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Його призначення полягає в завершенні світу: освятити святих, одухотво­рити пророків, об'єднати і створити Церкву. Акт творення Оріген розуміє позачасове, але створений світ існує у часі. Створені Богом духи були рів­ними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробува­ти «свободу волі» привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога і один від одного. Таке віддалення привело до «охолодження» духів і виник­нення душ, появи матеріальності як наслідку, а не причини гріхопадіння. Так, у своєму бажанні випробувати долю від Бога відпали люди і дияволи. Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. Інші ж впали у зло, що слід розуміти як втрату повноти буття і часткове повер–

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

нення до небуття. З'єднання з матерією – то кара для душі. Завдання люди­ни і світа в цілому – спасіння, «відновлення» і повернення до Бога. Повер­нення до Бога неминуче для усього світу, отже і для злих душ і диявола включно. Для аргументації такого положення Оріген, потрактовуючи Святе Писання, визначає шляхи повернення до Бога душ, що відпали. Для різних душ – і шляхи різні. Душі мають пройти через багато станів універсуму, які неначе сходинки поступово повертають душу до Бога. Таким чином, Оріген визнає ідею реінкарнації, тобто переселення душ у відповідні тіла, аж поки вони не досягнуть досконалості. У кожній душі живе прагнення Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повер­нутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або «відновлення» всіх речей.

Як бачимо, деякі положення Святого Писання досить своєрідно трактуються Орігеном. Тому низка положень орігенізму – про передісну–вання душ; про причину грехопадіння; про відсутність власного буття матеріального світу; про всезагальне спасіння, що з необхідністю випли­ває з загальної системи Божественного світоустрою – була засуджена на П'ятому Вселенькому соборі (553 р.). До речі, і після Орігена духовність християнського Сходу повертається до теми універсального спасіння, яке усвідомлюється вже не як доктрина, а як надія і молитва.

Поиск по сайту: