Знання. Конфуцій і Лао–цзи

Перехід від міфу до філософського знання в Китаї відбувається в загадковому творі «І цзин», де перед нами постає графічне зображення дійсності у формі гексаграм, і разом з ним дано їх філо­софське тлумачення. Книга «І цзин» («Книга перемін») демонструє розви­ток уявлень про світле («ян») та темне («інь») начало, що виникли ще в мі­фічній свідомості. Характерно, що в цій книзі і діалектичні матеріалісти, і діалектичні ідеалісти знаходять свої витоки. Справа в тому, що «ефірна» взаємодія «ці», у якій з'єднані «інь яо»(темне начало) та «ян яо»(світле на­чало), одними сприймається як матерія (матерія не зводиться до речовини), іншими – як дух (розум). Діалектика є розвитком тієї взаємодії, і цей розви­ток має певний цикл, котрий складається із 64 варіантів. Ми не будемо ма­лювати і описувати гексаграми, які дуже важко пояснити. Одним з най­більш змістовних і цікавих досліджень цієї праці є монографія Ю.К.Шуць­кого «Китайская классическая книга перемен».

Але для виникнення філософії недостатньо було існування одного лише архетипу в свідомості. Потрібен був ще сумнів або відчай, неспромо­жність задовольнитися містикою в реальному житті. І такий сумнів у Китаї в V сторіччі до н.е. був. Він стосувався більше не природничого знання, а соціального незнання. Найбільший вплив на долю китайського народу, як вже говорилося, мали дві особистості: Лао–цзи (засновник даосизму) та Конфуцій. Ми переходимо до розгляду їхніх філософських вчень.

Достовірних свідоцтв про життя Лао–цзи історія не зберегла. Ми мо­жемо створити собі лише певну уяву про його образ на підставі короткого біографічного нарису, котрий пропонує нам Сима Цянь у своїх «Історичних записках». Він називає мудреця уродженцем царства Чу і сповіщає про ньо­го, що звали його Лі Ер (Лао–цзи – це прізвисько, яке означає,«Старе немо­вля»), що був він службовцем–охоронцем державних архівів у царстві Чжоу і саме там зустрівся з видатним філософом Конфуцієм.

Однак життя при чжоуському дворі було для Лао–цзи тягарем, тому він вирішив піти у відставку і помандрувати. На чорному буйволі він ви­рушив на захід крізь гірський прохід Ханьгу. Спостерігач однієї з прикор­донних застав зупинив філософа і сказав, що він не може покинути царст­во, не залишивши свого вчення. Лао–цзи виконав його прохання, створи­вши філософський трактат у п'ять тисяч ієрогліфів, який був відповіддю Конфуцію. Куди далі пішов мудрець–філософ і як скінчилося його життя – ніхто не знає.

Конфуцій справедливо вважається першим філософом Китаю. Ві­домо, що він жив у 551–479 pp. до н.е., але достовірних свідоцтв про його

Історія філософії

життя майже не існує. Існують лише перекази, які залишилися в пам'яті народу і перетворилися на легенду про незвичайну за своєю мудрістю людину. Його справжнім ім'ям було Кун Цю, яке потім змінилося на Кун Фу–цзи, що означало «Вельмишановний Вчитель Кун». Лише у XVII сто­річчі європейські місіонери, латинізувавши його ім'я, стали спрощено називати мудреця Конфуцієм.

Конфуцій посіяв у Китаї зерна того вчення, котре згодом отримало назву конфуціанство, перетворилося на релігію і формувало свідомість китайського народу на протязі двох тисячоліть. Славу першого філософа принесло Конфуцію те, що він мав дуже багато учнів. За свідоцтвами, ще за його життя у нього було близько 3000 учнів. Викладав свою філософію Конфуцій в усній формі. Найбільш близькі до вчителя учні зберегли сві­доцтва про образ його життя і склали збірник афоризмів, який увійшов в історію філософії під назвою «Лунь юй» («Бесіди та вимови»).

Про Конфуція розповідають таку легенду. Народився він у печері на схилі Грязевої гори, у князівстві Лу на сході Китаю. Родина належала до давнього аристократичного роду. Конфуцій народився, коли його бать­кові було 70 років, і вже у 3 роки залишився без батька. У 17 років у нього не стало і матері. Родина була велика: крім нього було 9 дівчаток і хло–пець–інвалід. Конфуцій виділявся своїм ростом (1,91 м), і кажуть, що у нього була незвичайної форми голова («бугром»). У 19 років Конфуцій оженився. З 30 років і до 66 мандрував, проповідуючи своє вчення. Його останніми словами було питання: «Хто після моєї смерті візьме на себе труд бути продовжувачем мого вчення?» Учні поховали Конфуція там, де він обрав собі місце сам: на березі невеликої річки, у тіні шляхетних ки­парисів, а епітафія на могилі філософа така: «Самий святий, обдарований талантом передбачати мудрець Конфуцій – місце заспокоєння його духу».

Учні пригадують, що сам Конфуцій про себе говорив так: «У п'ятнадцять років я повернув свої думки до навчання. У тридцять я отри­мав самостійність. У сорок років я звільнився від сумнівів. У п'ятдесят років я пізнав волю неба. У шістдесят навчився відрізняти правду від бре­хні. У сімдесят років я став слідувати бажанням мого серця і жодного разу не порушив ритуалу».

Дуже показовим фактом, який підтверджує значущість філософа для китайського народу, є те, що у 555 році був виданий наказ імператора про побудову у кожному китайському місті храму на честь Конфуція і про необхідність проведення регулярних жертвопринесень у тих храмах. Пра­цю «Лунь Юй» китайці вивчали напам'ять з дитинства. Взагалі її не мож­на віднести до філософської праці. Це лише книга спогадів. Проте ті афо–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

ризми, котрі викладаються в ній, викликають певне враження, і на їх під­ставі можна зробити деякі висновки про його філософське вчення.

Головна думка, яка турбує філософа – знайти засіб приборкати сти­хійний норов народу і примирити його з імператором, у решті–решт –сформувати шляхетну людину Шен–жень. Жень звичайно перекладають як «любов до людини», «людяність», «гуманність». І треба сказати, що Конфуцій знайшов власний засіб.

Його філософське вчення можна образно назвати «атакою на сер­це». Він вважав, що керувати народом за допомогою законів та насилля не результативно. «Якщо керувати народом засобом законів і наведення по­рядку за допомогою покарання, народ буде прагнути ухилятися від (пока­рання) і не буде відчувати сорому»1. Для того, щоб сформувати в серці людини сором, необхідно заповнити це серце знанням про абсолютне знання «Дао». «Дао» Конфуцій визначає, як знання про норми поведінки, головною з яких є доброчинність. Людина, котра знає доброчинність мо­же бути названа шляхетним мужем.

Що ж таке доброчинність за Конфуцієм? Якщо розуміти під «доб­рочинністю» Конфуція обов'язок, це не буде помилкою. Це знаходить своє підтвердження в афоризмі: «Шляхетний муж знає тільки обов'язок, низька людина знає лише вигоду». Зміст «Дао», знання про обов'язок, або знання про совість, складається за Конфуцієм з таких основних положень: взаємність, міра та людяність (любов до людей). Взаємність означає умо­ву жити в злагоді з самим собою: «Те, що я не хочу, щоб робили мені, я не хочу робити іншим»2. Міра – це знання про «золоту середину» як най­вищий принцип. Золота середина – це в цілому правильний шлях, дао, мудрість, вміння бути обережним, адже «обережна людина рідко помиля­ється». Любов до людей та її значення Конфуцій описує так: «Там, де царствує любов до людини, благо. Тому коли хтось поселяється там, де не має любові до людини, хіба він мудрий?.. Людина, що не володіє лю­бов'ю до людини, не може довго жити в умовах бідності, не може вона жити і в умовах радості. Любов до людини людині приносить заспокоє­ність. Мудрій людині любов до людини на користь. Той, хто відверто пра­гне до того, щоб любити людину, ніколи не скоїть зла... Доброчинна лю­дина ніколи не залишається самотньою, у неї обов'язково з'явиться лю­дина близька за духом»3.

Навчитися бути доброчинною і навчитися любові до людини можна у предків, тому треба виконувати все, що вони говорять. Треба знати муд–

¹ Див.: Лунь Юй // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – Т. 1. – С. 143.

² Там само. – С. 150.

³ Там само. – С. 147.

Історія філософії

рість своїх предків і виконувати ритуали («лі»). Лі включало широке коло традиційних правил, котрі він почерпнув з історичної літератури, з «У–цзи» («п'ятикнижжя»), переробивши його. Однією з головних книг цього п'ятикнижжя Конфуцій вважав книгу «Лі цзи» («Книгу обрядів», «Книгу ритуалів»), котра стала викладом його поглядів з питань ритуалу, моралі, філософії. За допомогою цієї книги, на його думку, можна отримати знання з науки про любов до людини. Адже шанування без ритуалу приведе до метушні; обережність без ритуалу приведе до боязливості; сміливість без ритуалу приведе до смути; прямота без ритуалу приведе до брутальності.

Творча спадщина Конфуція у її відношенні до минулого отримала назву, за його ж крилатим висловом, «виправлення імен». Він говорив: «Треба починати з виправлення імен. Якщо імена не вірні, то слова не мають підґрунтя. Якщо слова не мають підґрунтя, то й справи не здійс­нюються. Якщо справи не здійснюються, то ритуал та музика не процві­тають. Якщо ритуал та музика не процвітають, кара не застосовується на­лежним чином. Якщо кара не застосовується належним чином, народ не знає, як себе поводити... В словах шляхетного мужа не повинно бути ні­чого не вірного»1. Таким чином, знання про вміння виконувати ритуал є разом з тим знанням про «Дао», знанням, що формує шляхетного мужа.

Одночасно Конфуцій вчив про велике (абсолютне) знання, яке од­ним дається з народженням, іншим – завдяки навчанню. «Я відношусь до тих, хто не народився зі знанням, – говорив він. – Я отримав їх завдяки любові до давнини і наполегливості у навчанні». У результаті отримання тих знань людина набуває такі риси, як любов до імператора, любов до батьків, любов до вищих посадових осіб. Вона вчиться бути слухняним та вірним слугою. Не випадково філософська школа Конфуція отримала на­зву «школа людей, які служать». Отже, вчення Конфуція про те, що на­вчитися може кожна людина, а не лише тільки імператор, спонукало до роздумів. Конфуцій сам намагався бути прикладом у цьому.

Ось такого вчителя побачив перед собою Лао–цзи, і спілкування з ним привело до виникнення книги «Дао де цзин». Цей невеличкий трак­тат, котрий залишив після себе Лао–цзи, складається з двох частин і 81 параграфа. Важко сказати про те, що цей твір має системну форму викла­ду; перше знайомство з ним залишає читача у непорозумінні. Лише зго­дом вимальовується образ думки його автора.

Лао–цзи намагається вирішити два головних питання: що є «Дао» і хто такий наймудріший. Тільки їх розв'язання дасть можливість знайти вірний образ поведінки людини, народу, імператору.

'Лунь Юй.–С. 162.

Частина І. Історія Стародавньої філософії'

Керуючою силою поведінки для Лао–цзи є не воля Неба, а воля, кот­ра керує і Небом, і Землею, і імператором, і народом. Лао–цзи називає її, як і Конфуцій, «Дао». Однак, якщо за Конфуцієм «Дао» визначається як со­вість, то Лао–цзи вже в § 1 сповіщає, що існують різні форми Дао: Дао, що не має імені і Дао, що має ім'я. І те, і інше Дао – важливі, «перехід від одно­го до іншого – двері до дивного»1. Можливо, тут вже і висловлене те осно­вне, що потім розгортається у всьому творі. Справа в тому, що автор нама­гається довести тотожність існування і сутності знання людини, і прихо­дить до висновку, що про сутність ми не можемо нічого сказати, тому що як тільки ми скажемо, назвемо її, вона перетвориться лише в те, що існує, тобто у визначене Дао, а останнє завжди буде не повним знанням, а лише знанням однієї з протилежностей. «Коли у Піднебессі дізнаються, що пре­красне є прекрасним, з'являється і потворне», – пише він у § 2. А якщо так, то ми не можемо абсолютизувати ніяку з форм існуючого Дао, ми повинні лише знати, що воно перейде у свою протилежність, і ми нічого не можемо зробити з тією «долею». Це перетворення – вічне. Все, що залишається наймудрішому, котрий пізнав цей перехід – нічого не діяти. У цьому неді–янні, власне, і полягає його мудрість.

Пізнання переходу Лао–цзи називає «Де». «Керувати, не вважаючи себе властителем – ось що має назву найглибшого де». На відміну від Конфуція, він вважає, що «треба зробити своє серце виключно безприст­расним, твердо зберігати спокій, і тоді усі речі будуть змінюватися самі собою, а нам лише залишиться споглядати їх повернення. У світі – безліч різноманітних речей, але всі вони повертаються до свого начала». Якщо людина навчається і отримує якесь знання, вона схоплює лише одну з крайнощів і абсолютизує її. Звідси мудрець робить дуже незвичний ви­сновок: він вважає, що усі смути у державі походять від освіченості лю­дей, і тому заради їх припинення треба, щоб люди перестали навчатися: «Якщо не шанувати мудреців, то в народі не буде ворожнечі...»2. Він не­гативно ставиться до конфуціанської ідеї гуманності, вважаючи, що вона виникла на підставі нехтування непізнанним Дао. «Коли усунули велике дао, з'явились «любов до людини» та «справедливість» (тут маються на увазі лише їх поняття). Коли з'явилося мудрування, з'явилося і лицемірс­тво»3. У такому ключі викладений увесь твір Лао–цзи. Врешті решт, у нього вимальовується такий образ держави: «Нехай держава буде малень­кою, а населення – нечисленним. Нехай народ знову починає плести вуз–

Див.: Дао де цзин // Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – Т. 1. –С. 115.

2 Дао де цзин. – С. 117.

3 Там само. – С. 120.

Історія філософії

лики і використовувати їх замість письма. Нехай його їжа буде смачною, а одяг гарним, хатини зручними, а життя радісним».

Щоправда, у § 42 знаходимо здогадку про те, чим все ж таки є велике Дао. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три на­роджує всі істоти. Всі істоти носять у собі інь та ян і створюють гармонію». Нам ніколи не зрозуміти те, що саме мав на увазі Лао–цзи. Ми лише відчу­ваємо його тугу за міфічним образом «інь–ян–ці», і бачимо, що він намага­ється показати неспроможність висловити це за допомогою мови.

Таким чином, якщо Конфуцій, визначаючи Дао як першопринцип класичної китайської філософії, ототожнює його з совістю, то Лао–цзи, навпаки, ні з чим його не ототожнює, а намагається довести його самови–черпаність і саморозвиток. Не треба забувати, що Конфуцій радиться з першопредками, а Лао–цзи – з тією таємницею, котру взагалі на його дум­ку визначити не можна.

«Золотий вік філософствування» тривав у Китаї з V по II сторіччя до н.е., і за цей час перед нами з'являється ціла галерея образів філософу­ючих мудреців з властивими кожному особливими філософськими риса­ми. Серед них Мо–цзи, Ян Чжу, Цзоу Янь, Чжуан–цзи та інші. Але жоден з них не зміг затьмарити славу та заступити вплив Конфуція та Лоа–цзи.

Література

Буддизм. Четыре благородных истины. – М. – Харьков, 2000.

Гессе Г. Паломничество в страну Востока. – СПб., 1999.

Дао: гармония мира. – М. – Харьков, 2000.

Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – М., 1972.

Елиаде М. Йога. Свобода и бессмертие. – К., 2000.

Жоль К. К. Индуизм в истории Индии. – К., 2001.

Конфуций. – М. – Харьков, 2000.

Лукьянов А. Е. Истоки Дао. – М., 1992.

Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Ин­дия). – М, 1992.

Лысенко В. Г., Терентьев А. А., Шохин В. К Ранняя буддийская философия. Философия джайнизма – М, 1994.

Томас П. Индия. Эпос, легенды, мифы. – СПб., 2000.

Торгинов Е. А. Религии мира: Опыт запредельного: Психотехника и транспер­сональные состояния. – СПб., 1998.

Упанишады. – М.

Шохин В. К. Брахманистская философия. – М., 1994.

Шуцкий Ю. К. Китайская классическая книга перемен Ицзин. – М. – Харьков, 2000.

Частина І. Історія Стародавньої філософії

Розділ 2. Становлення античної філософії

Визначення змісту та проблема історіографії питання

Досократична філософія є терміном в історії філософії, який відби­ває водночас як назву періоду в розвитку історії давньогрецької філософії (тобто стосується проблем періодизації історико–філософського процесу), так і своєрідний характер філософської творчості, притаманний начаткам філософування в Елладі.

Не існує чіткого розрізнення в працях дослідників античної філо­софії характерологічної та персоніфікаційної рис означення цього типу філософії. У найбільш повному виданні свідчень ранньої грецької філо­софії, яке видане російською мовою і має обіг в Україні у заголовку за­значено – «Фрагменты ранних греческих философов» (видання підгото­ване А. В. Лєбєдєвим, М.: Наука, 1989. – Ч. 1). Зазначена ж книга завдячує власній появі найповнішому зібранню фрагментів ранніх грецьких філо­софів, яке побачило світ у 1903 р. зусиллями видатного німецького філо­лога Германа Дільса під заголовком «Фрагменти досократиків» (Diels H. Die Fragmente der Vorsokratiker. Griechisch und Deutsch. В., 1903). Згодом відповідальність за редагування численних видань цієї класичної праці взяв на себе учень і послідовник Г. Дільса Вальтер Кранц (починаючи з 5 видання 1934–1937 pp.).

У 1914–1919 pp. переклад російською мовою з 3 видання «Фраг­ментів досократиків» Дільса–Кранца здійснив російський історик анти­чної (давньогрецької) філософії А.О.Маковєльскій, який вже містив у назві значну складову типологічного узагальнення і був наіменований як «Досократики» (Маковельский А. О. Досократики. – Казань, 1914. – Ч. 1; 1915. – Ч. 2; 1919. – Ч. 3.). Ще виразніше характерологічний чинник ви­значення цього типу філософії знаходимо у англійського історика філо­софії Барнета – «Рання грецька філософія» (Burnet J. Early Greek Philosophy. L., 1940), хоча у його праці ми зустрічаємо аналіз думок всіх основних філософів, згаданих у праці Дільса–Кранца. Знаний російський філософ та історик давньогрецької філософії С. Н. Трубецкой у виданні 1906 р. застосував суто прикметну мовну форму для означення цього пе­ріоду в історії філософії – «Досократівський період» («Досократовскій періодь») (Кн. С.Н.Трубецкой. Исторія древней философіи. – М., 1906. –Ч. 1.–С.24).

Історія філософії

Інтегративне персоналістично–характерологічне визначення надано у назвах праць також англійських дослідників В. Єгера – «Теологія ранніх грецьких філософів» (Jaeger W. The Theology of the Early Greek Philosophers. Oxford, 1967), та Г. Томсона – «Перші філософи» (Thomson G. The First Philosophers. London, 1955).

Вочевидь, що ми не маємо на меті дати повну бібліографію джерел та праць, присвячених зародженню світової філософської думки, яке за своєрідним поглядом фундатора напрочуд тривкої парадигми теорії істо–рико–філософського процесу Ґ. В. Ф. Гегеля збіглося з мисленною спад­щиною давніх греків. Кількість існуючих у світі праць вже давно перева­жає можливості просвітницьких завдань початкової філософської освіти, і повна історіографія питання стала справою життя лише певного кола професійних дослідників ранньої грецької філософії. З огляду на цю об­ставину першочергового значення набувають посилання на ті джерела, які формують власний безпосередній досвід сприйняття ідей давньої грецької філософії, чи які необхідно було б долучити до навчального процесу.

До певного часу (кінець 90–х pp. XX ст.) в українському освітньому середовищі мали обіг переклади текстів представників досократичної фі­лософії та їхні дослідження, здійснені російською мовою. Це були висо­копрофесійні доробки істориків філософії радянської доби, які, проте, все ж мали відблиск певної ланки російської філософської традиції, до якої належав той чи інший перекладач, розпочатої ще з XIX ст.

Як приклад, наведемо цілком виправдане власне культурологічне завдання перекладачу з давньогрецької на російську, яке ставив відомий російський філософ, і, зокрема, автор перекладів діалогів Платона, які, попри релігійно–філософське реноме мислителя, ввійшли до радянського видання творів Платона в серії «Философское наследие», В.С.Соловйов (подамо для виразності завдань без перекладу): «Тут возникает новое, более сложное и тонкое требование: овладевши мыслию подлинника во всей полноте и точности ее выражения, нужно во всяком случае... ста­вить себе вопрос: как данный автор – скажем Платон – с особенностями своего духа характера, стиля, образа мыслей, насколько все это нам исто­рически известно, – если бы он знал по–русски и ему пришлось бы писать на этом языке, как выразил бы он на нем свою мысль с этими ее оттенка­ми? Серьезная постановка этого вопроса и добросовестные усилия его практически решить, – т.е. усилия переводчика себя оплатонить, а Пла­тона обрусить, – или другими словами, входя в дух греческого автора, заставлять вместе с тем и его входить в дух русского языка (курсив –Т. К.)– вот чем определяется настоящий путь хорошего, т.е. действитель­но точного и верного перевода. В нем должны нераздельно присутство–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

вать явные признаки его двойного происхождения, из двух живых источ­ников – греческой и русской речи»1.

Останнім часом у обіг надійшли деякі нові та у перекладі російсь­кою мовою праці хрестоматійного та дослідницького характеру, у яких висвітлюються питання давньої грецької філософії, і досократичної зок­рема (див. список літератури). У контексті ж сьогодення України немож­ливо не зазначити на праці видатного українського класичного філолога, дослідника давньогрецької та римської культури, випускника Віденського університету професора Михайла Соневицького, чия праця «Історія гре­цької літератури» українською мовою, з перекладами основних фрагмен­тів з досократичної філософії, посиланнями на дослідження всіх знаних фахівців історії давньої грецької філософії засвідчує існування незмінного органічного інтересу в українському інтелектуальному середовищі до за­своєння зразків духовної практики давніх греків. На жаль, але життя та творчість М. Соневицького відбулися поза межами України, і тому здобу­тки його вченої діяльності лише зараз набувають визнання в освітньому середовищі України.

Праця М. Соневицького привертає увагу багатьма гранями. Ваго­мішими для нас є історіографія опрацювань античної грецької літератури (і філософії як складової літературного процесу зокрема), здійснених ук­раїнською мовою, та перекладами українською мовою фрагментів з праць досократиків, які є практично першою спробою впровадження у навчаль­ний процес з історії філософії текстів, перекладених з давньогрецької на українську фахівцем філологом та філософом. У подальшому, розглядаю­чи творчість того чи іншого представника досократичної філософії, ми будемо по можливості підтверджувати погляди мислителів фрагментами саме в перекладі М. Соневицького (М. С – з посиланням на книгу: Соне–вицький М. Історія грецької літератури. – Рим, 1970. – Т. 1. Рання доба. –663 а). В «Історії грецької літератури» М. Соневицького міститься вичер­пна історіографія досліджень давньої грецької літератури на теренах укра­їнської інтелектуальної культури від перших розвідок до 70–х років 20 ст. включно.

В останній час в Україні українською мовою було видано обмаль не лише перекладів та досліджень текстів ранніх грецьких філософів, але й літературної спадщини представників часу розквіту давньої грецької фі­лософії та літератури. Серед вагомих досягнень історико–філософської думки варто відзначити працю А. Г. Тихолаза «Геракліт». Маючи вид на­вчального посібника, ця робота органічно поєднала наново звірені пере–

' Соловьев В. С. Предисловие // Творения Платона. – М., 1899. – Т. 1. – С. V.

Історія філософії

клади всіх відомих фрагментів Герекліта українською мовою та порядкові коментарі до кожного з них.

Серед філософської літератури наступних періодів розвитку дав­ньогрецької філософії слід зазначити підготовані у видавництві «Основи» збірки діалогів Платона та Арістотеля.

Місце та значення філософії досократиків

Цілком очевидно, що префікс «до–» сократична філософія визначає не лише телеологічну спрямованість розвитку мисленної практики певної сукупності постатей давньої грецької філософії – «до Сократа», але й спо­нукає до визначення певного початку для цього типу філософії, тобто пе–ріодизує певний тип філософування.

За визначенням більшості з істориків філософії філософія досокра­тиків, як вже зазначалось, своєрідним чином збігається з поставанням вза­галі такої духовної справи як філософування. Саме представники досок–ратичної філософії вербалізували завдання і цілі філософії – за визначен­ням Піфагора чи піфагорійців – «любові до мудрості», «любомудрія»; фі­лософ – «приятель мудрості» (не «мудрець», бо мудрість має тільки боже­ство) (М. С, С 549).

Чи є це визначення безсумнівним, чи лише «упередженою ідеєю», яка неначе беконівський «ідол розуму» направляє вже тривалий час зу­силля істориків філософії у пошуках «начал» філософії наразі не важливо. Варто наголосити на тому, що чітке і найсистематичніше означення «пер­ших філософів» надав Арістотель у «Першій філософії» («Метафізиці»), з'ясовуючи для власних потреб предмет та зміст філософії: «З перших

філософів.....Талес, що був засновником того роду філософії...) (М.С,

С. 537). Тобто, ми маємо брати за основу визначення початку філософсь­кої практики по–перше, літературну спадщину саме давньогрецьких мис­лителів, а, по–друге, особистий висновок філософа пізнішої доби з цієї ж давньої грецької філософії, нехай це і пов'язується з іменем Арістотеля. Крім Арістотеля посилання на Талеса (Фалеса) та інших «перших» філо­софів знаходимо у Платона, Теофраста, Діогена з Лаерти (Діогена Лаерт–ського) та ін. Перелік «засновників» філософії встановлений дослідника­ми грецької літератури та філософії на основі систематизації та аналізу збережених письмових свідчень у XVIII – XIX ст. по Р.Х.

Таким чином, всі матеріали давньої грецької словесності та пись­менства до життя та творчості Талеса належать до передфілософської до­би, а все, що стосується Сократових життєвих та пожиттєвих подій в істо­рії філософії становить вже «Сократичний період» і далі. Хронологічно це

Частина І. Історія Стародавньої філософії'

відповідає часовому відтинку з VI ст. до Р.Х. (рік народження Талеса за Свідасом та Діогеном з Лаерти є 640/637 до Р.Х.) до IV ст. до Р.Х. (роки життя Сократа визначаються 470–399 pp. до Р.Х.).

Ще раз наголосимо на тому, що досократичний період є не лише першим у розвитку історії давньогрецької філософії, але й першим в істо–рико–філософському процесі, який відбиває генезу філософських проявів від «перших» філософів грецької античності до сучасності.

Періодизація давньогрецької філософії, попри часом екстравагантні пропозиції деяких дослідників, чітко встановлена й прийнята у філософ­ському співтоваристві. Вирізняють три найзагальніші періоди в розвитку давньої грецької філософії. Перший – досократичний період (філософія досократиків); другий – сократичний період (чи за визначенням О. Ф. Ло­сева – період високої класики), який включає досягнення найперше Сок­рата, далі Платона і Арістотеля; та третій період – доба еллінізму, яка охоплює зразки переосмислення попередніх досягнень у працях предста­вників різних шкіл та напрямків.

До уточнюючих періодизацій належать такі, у яких наявні додатко­ві узагальнення – взаємини софістів та Сократа, як приклад, можуть роз­глядатися як виокремлений своєрідний тип полемічної філософії, відмін­ний суспіль і від досократичних зразків, і від генетично системних філо­софій Платона та Арістотеля (Гиляров А. Н. Источники о софистах. – К., 1891). Для підтвердження рецептивної (сприймаючої) природи культур­ного середовища давнього Риму в історії філософії широко застосовується термін «елліністично–римська» філософія, оскільки ідейна вартість біль­шості з творів римських авторів може бути оцінена лише у призмі безпо­середнього їх зв'язку з творчим джерелом відповідного грецького автора. Окремим рядком можуть оголошуватися традиції шкіл, які виникли на грунті спадщини певного мислителя – «піфагорійці» («Ускладнення ви­кликає навіть визначення піфагорійцям належного місця у викладі історії філософії» – С. Н.Трубецкой), «сократичні школи» та ін.

Проте найістотнішим для всіх існуючих періодизацій історії дав­ньої грецької філософії залишалося орудування переліком чітко визначе­них імен діячів філософської, літературної та мистецької царини (стиль та мову досократика Анаксагора вважають класичною літературною та нау­ковою мовою, а філософ Платон розпочинав творчу діяльність поетом, глибоко досліджуючи теорію віршування Гомера) та зібранням збереже­них чи зафіксованих у інших джерелах писемних пам'ятках.

Хоча і на цьому грунті час від часу постають примари викриваль–ництва. Свого часу згаданий вже В. С. Соловйов поставив під сумнів на­лежність класичного у платонознавстві діалога «Протагор» Платону. Од–

Історія філософії

нак це був вияв хіба що форми цнотливого радикалізму, якщо порівняти позицію російського філософа з позицією відзначеного у його ж статті «Про автора діалога Протагор» німецького історика філософії і платоноз–навця XIX ст. Шаршмідта, який «залишив Платону лише дев'ять діалогів, тобто лише одну четверту частину з творів, засвідчених давниною»1. По­дібні суперечки точаться і навколо фрагментів досократика Геракліта. Особливо дискутуються питання порядку подання фрагментів, оскільки він суттєво впливає на визначення характеру висвітлення загальнофіло–софських підстав світогляду Геракліта.

Тривале панування гегелівської історико–філософської парадигми в оцінках філософії досократиків визначило у сфері нашого власного істо–рико–філософського досвіду і незначні об'єми уваги, які традиційно нада­вались змісту цього періоду. Логіцизм у розбудові принципів історико–філософського поступу вихоплював творчість лише незначної кількості постатей, яка вже більше століття незмінно мігрує з підручника до підру­чника з історії філософії, визначав ланки та послідовність розгляду. Хоча лише в приступній нам 1 частині «Фрагментов ранних греческих филосо­фов» за порядковим покажчиком у розділі «Фрагменты греческих фило­софов VI–V вв. до н.э.» вказано 61 позицію, згадано 73 імені та 2 школи.

За прийнятою схемою зміст філософії досократиків обмежується розглядом таких складових: 1) Мілетська школа філософії (Талес, Анак–сімандр, Анаксімен) як перша суто філософська школа та послідовники мілетців у особі Гіппона з Самосу та Діогена з Апполонії; 2) Філософія Геракліта з Ефесу (Ефеського); 3) Піфагор та філософія піфагорійців; 4) Ксенофан та Елейська школа філософії (Парменід, Зенон та їхній по­слідовник Мелісс із Самосу); 5) Тематичний розділ під назвою «Натурфі­лософія V ст. до н.е.», у якому розміщені виклади філософії Емпедокла з Акраганту, Анаксагора з Клазомен та – 6) Атомістика Левкіппа–Демокрі–та; 7) Філософія софістів, яка за характером думки та культурним значен­ням більше належна «Сократичному», ніж «Досократичному періоду» розвитку грецької філософії.

Подібний арістотелівсько–геґелівський шаблон змізерював значен­ня інших постатей в історії давньогрецького письменства для започатку–вання та розвитку філософської думки. Це вже було доведено згаданою працею О.М.Гілярова при розгляді Платона як історичного свідка у ма­теріалах, що стосувалися софістів. Однак і стосовно інших постатей досо–кратичної думки існує немало важливих свідчень, які спонукають до пере­гляду векторної, з зазначеним чітким початком, схеми вирішення питання

1 Вопросы философии и психологии. – 1900. – Кн. Ill (53). – С. 357–380. 58

Частина І. Історія Стародавньої філософії

про начала філософської практики. Ці свідчення, проте, ми знаходимо у розділах не філософського, а літературно–мистецького письменства.

Наведемо, як приклад, згадку про поета VI ст. до Р.Х. Ібіка (Івіка), чия творчість розглядається у розділі «Хорова лірика» (М. С, С 412). Йо­го ім'я не згадується в джерелах з філософії. Але в діалозі «Парменід» Платон устами Парменіда виголошує пісенні рядки Ібіка, які начебто не мають безпосереднього зв'язку з проблемою обговорення1. У схоліях до цього місця цитується 7 рядків пісні Ібіка: «І знову Ерос, дивлячись на мене млосними очима з–під темних вій, усякими приманами тягне в без­вихідні сіті Кіпріди. Справді, я тремчу, коли він надходить. Бо й звиклий до поводів кінь, переможець у перегонах, нерадо ступає навзаводи з шви­дкими возами на старості літ» (М. С, С 415).

Визнано, що діалоги Платона є довершеною формою літературної творчості, і не містять «нічого зайвого». Відтак, посилання на слова Ібіка цілком мусить мати певне виправдання саме філософського характеру. Ібік відомий прихильністю до міфології та міфотворчості. Тим самим зна­ний і Платон, особливо у розділах, що стосувалися дослідження природи, методу, психології пізнання, визначення ролі міфу у процесі пізнавання людиною себе та світу, тобто у розділах творчості з суто філософською проблематикою. Таке виправдання дотично можна знайти в історико–філологічній розвідці М. Соневицького (з залученням колекції фрагментів ранніх грецьких поетів Пейджа – D. L. Page, Poetae melici Graeci – Oxford 1962): «Темні барви, як тут «темносині вії», в ранній поезії символізують похмуру силу, що їй людина не може опертись» (М. С, С 415). Це досить несподіваний штрих–додаток до з'ясування природи Еросу у філософії Платона. Чинна сила Еросу в спонуканні до пізнання постає вже не зовсім такою піднесеною та романтичною, якою вона подана у більшості із за­значених нами історико–філософських досліджень сучасності.

В свою чергу, мотив космотворчих надлюдських, і тим самим імо­вірно «похмурих» сил знаходимо у молодших «класичних» досократиків: Геракліта – Логос, Емпедокла – Любов та Ворожнеча, Анаксагора – Ро­зум–«Нус». Молодшими їх можна визнати тому, що час життя Талеса та Ібіка приблизно збігається. Цікавий догляд на цій основі можна зробити з назвиська іншого молодшого натурфілософа Демокріта – «Той, що смі­ється» (Геракліта ж називали «Той, що плаче», «Плачучим»). Демокріт не визнавав існування надречовинної космотворчої і надлюдської сили, оскі­льки джерело руху знаходилося в самій істоті речовинних першопочатків буття – атомах.

' Перехід до діалектики єдиного та інакшого – «Парменід» (137а) – Платон. Собр. соч. в 4 т. –Т. 2 –С. 359,464.

Історія філософії

Також зазначається, що «Ібік, перший у літературі, величає перемо­гу людської техніки над природою; згадуючи кам'яну греблю, недавно збудовану «руками смертних», що в Сіракузах сполучила острів Ортігію з суходолом, каже: «Колись там проживали морські слимаки та хижі риби» (М. С, С 414). Навряд чи провісник Нової філософії Ф. Бекон не включив би постать Ібіка у своєрідний реєстр історії філософії науки та техніки. Відтак, питання визначення «перших» філософів, чи «початку» філософії не постає як остаточно і безповоротно вирішене.

Зрозуміло, що таких прикладів можна відшукати досить багато. Во­ни постають на сполученні філософської та філологічної писемності, по­роджують проблеми визначення начатків філософської практики з огляду на своєрідний характер визначення предмета філософії тим чи іншим фі­лософом, тими чи іншими філософіями. Тому і оцінки філософії досокра–тиків розбіжні до протилежностей.

Для всіх істориків філософії, які тим чи іншим чином сприйняли концепцію розвитку філософського знання Ґ. В. Ф. Гегеля філософія до–сократиків розглядається як попередні вправи світового духу перед по­явою таких вершин грецької думки як філософія Платона та Арістотеля. Цей мотив є переважаючим і практично у всіх історіях філософії, створе­них, чи тих, які мали обіг, у радянську добу. Геґелізм був у цій порі стри­жневою парадигмою мислення та сприйняття історичного матеріалу.

Проте, ще у XIX ст. були проголошені поодинокі, і тому екстрава­гантні для філософської спільноти того часу, оцінки спадщини досокра–тиків, які принципово різняться від щойно згаданої. Російський філософ П. Л. Лавров у своїй праці «Критична історія філософії» (1873)1 дає роз­горнутий виклад одноіменної праці з історії філософії: «Критична історія філософії», доцента Берлінського університету Є. Дюрінга (Е. Duhring: Kritische Geschichte der Philosophie von ihren Anfangen bis zur Gegenwart. 2–te vermehrte Auflage, Berlin, 1873) – маловідомого у нас як історика філо­софії, і цілком знаного як візаві Ф. Енгельса по роботі останнього «Анти–Дюрінг». Навіть в оцінці спадщини досократиків цими двома представни­ками німецької думки яскраво виявляється конфлікт геґелізму (Ф. Ен­гельс) з іншими типами філософії (Є. Дюрінг).

Основні положення цього викладу мають такий вигляд – за Дюрін–ґом, найсильнішими представниками давньої грецької думки є особливо ціновані елеати, Анаксагор, Емпедокл, і, насамкінець, Сократ: «Спеці­альний виклад засвідчить, що головні представники досократівської філо­софії з особливою виразністю закарбовують у сприйнятті речей певні не–

1 Лавров П. Л. Избр. произв. в 2–х т. – М., 1965. – Т. 2. – С. 329–353. 60

Частина І. Історія Стародавньої філософії

обхідні форми пізнання і уяви... Ці форми пізнання та мислення вичер­пують... область філософії, так що залишається зовсім небагато зробити справ такого ж роду і у тому ж напрямку... Відтак повнота творчої сили обмежується періодом, який завершується раніше Сократа»; Платон стає виразником поворотної точки розвитку грецької філософії, а згодом і за­непаду; Арістотель позбавляється права на творчий чинник у філософіч­них пошуках: «З ним ми дійшли до закінчення творчої діяльності грець­кого духу»; Арістотель є радше представником не філософії, а вченості. (П. Л., С 338–339, переклад з рос. – Т. К.).

Саме такий вигляд мають рівновіддалені оцінки філософії досокра­тиків. Поміж ними існує ціла плеяда «поміркованих» позицій, з наданням переваги, чи додаткової виразності комусь з перелічених постатей. Воче­видь лише одне, що інтерес до досократичної філософії підноситься що­раз дужче тоді, коли свідомість певного покоління людей перенасичується науковістю та навченістю, соціальністю, технократизмом, містицизмом чи психологізмом, і виникає нестерпне бажання долучитися до творчої і яс­ної філософської практики людини.

Філософія досократиків

Поиск по сайту: