Санкх'я, йога, ньяя, вайшешика

В історико–філософській науці здійсне­но певну класифікацію матеріалу і для його кращого засвоєння запропоновано поділити даршани за принципом їх від­ношення до Вед. Згідно з цією класифі­кацією одну частину даршан відносять до тих, які підтримували авторитет сакрального знання (на той час сакральним знанням в Індії були Веди), а їх розумом керував сам Бог. Їх називають ортодоксальними даршанами (ас­тика). Другу частину даршан відносять до тих, які не визнавали сакрально­го знання, а керувалися іншими авторитетами, або не мали авторитетів зо­всім, їх називають неортодоксальними даршанами (настика). Традиційно до астики відносять даршани: санкх'я, його–даршана, ньяя, вайшешика, мі­манса і веданта. До настики відносять, іноді умовно, джайнізм, чарваків локаятів та буддизм. Кожна з цих даршан була заснована певним мудрецем, мала свої сутри і своїх учнів. Вона пропонувала власний шлях звільнення.

Нам відомо, зокрема, про Капілу та його даршану «санкх 'я» (букв. –що перелічує істинні принципи, першоджерело – «Санкх'я–сутра Капіли»), котра належала до астики і мала декілька форм у своєму розвитку (дуаліс­тичну, теїстичну та атеїстичну). У первісній, найбільш відомій людству фо­рмі вона розглядала світ подвоєним на дві частини – пракріті та пурушу. Пракріті (першообраз матерії) протистоїть пуруші як цілком самостійне першоначало, котре має три якості (гуни: cammвy – світлий початок, ра­джас – енергію, тамас – темний початок), що стихійно пов'язані між со­бою, підпорядковані розвитку і навіть саморозвитку, а в людському тілі відповідають її характеру, природній суперечливій єдності, яку можна на­звати «не–Я». Пуруша, у свою чергу постає як абсолютна свідомість, або абсолютне Я, котре без пракріті позбавлене сенсу і образно виглядає немов би кульгавий, котрий тягнеться до сліпої пракріті, щоб освітити її шлях еволюційним розвитком, котрий починається з зародку всесвіту, і, проходя­чи усі стадії, які можна висловити за допомогою 24–х категорій, повертаєть­ся до себе, до абсолютної душі, що позначається 25–ою категорією. Процес звільнення тут розглядається як процес отримання завдяки освіті знання про своє «Я» та «не–Я».

Йога–даршана, першим вчителем якої був мудрець Патанджалі представлена в сучасній індійській літературі як суттєве доповнення санкх'ї. Буквально «йога» означає «зв'язувати», «тримати», «ярмо»; в ін­дійській сакральній літературі йогу навіть називають «переживанням свя­тості», або «приборканням почуттів», першоджерело – «Иога–сутра Пата­нджалі». Слід зауважити, що Патанджалі не був ані творцем «філософії йоги», ані автором технічних засобів йоги. В «Йога–сутрах» він сам ви–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

знає, що викладає традиційні доктрини йоги, котрі були відомі езотерич­ним колам індійських аскетів та містиків задовго до нього, хоча й подає свій матеріал у дещо виправленому вигляді. Завдяки його зусиллям йога з «містичної» традиції перетворилася на «філософську систему». Йога–даршана вказує на ті практичні вправи, котрих Капіла не торкався, але які допомагають людині наблизитися до розуму як до засобу бачення всесві­ту. На відміну від еволюційного розвитку санкх'ї, йога Патанджалі роз­криває феноменологічний ряд звільнення людини від афектів, який пред­ставлений вісьмома частинами (яма – наше відношення до оточення, нія–ма – наше відношення до себе, асана – вправи з тілом, пранаяма – вправи з диханням, пратьяхара – обмеження наших почуттів, дхарана – здібність направляти розум, дх 'яна – здібність розвивати взаємодію з тим, що ми прагнемо зрозуміти, самадхі – повна інтеграція з об'єктом), тому йогу Патанджалі називають восьмичасною йогою.

Ньяя–даршана та даршана–вайшешика виступають як такі, що до­повнюють одна одну. Засновником ньяї (букв, ньяя має багато значень: «правило», «підґрунтя», «метод», «канон», «аналіз», «силогізм») вважа­ють Гаутаму (Готаму) або Акшопада, її першоджерело – «Ньяя–сутра», яка складається з п'яти книг і з 538 сутр. Найдавнішою філософською школою вважається «прачина–ньяя». Ця даршана також належить до асти­ки. її описують як таку, що намагається представити сам розум немов дзеркалом очей. Для ньяї зміст розуму відкривається з боку форм мислен­ня і тому вона дає достатньо обгрунтовані знання про форми мислення. Тим самим вона нагадує логіку, засновником якої вважають грецького філософа Арістотеля. Теоретичні погляди школи ньяя гартувалися в умо­вах філософських диспутів, на яких філософи відстоювали свої погляди як істинні, тому філософія «прачина–ньяя» була тісно пов'язана з риторикою та ораторським мистецтвом. Пізнавальну здібність людини коротко опи­сують таким чином: пізнання є виявленням об'єктів; існує два види пі­знання (достовірне та недостовірне), кожний з них складається з чотирьох видів; далі відбувається визначення достовірного знання, а разом з ним і недостовірного (пам'ять, сумнів, помилка, гіпотетичний аргумент); відбу­вається порівняння істинного та хибного знання; визначається критерій іс­тини пізнання, котрим вважається успіх досягнення мети, тоді як хибне знання приведе до невдач та розчарувань. Оригінальним моментом теорії пізнання школи ньяя є розроблене нею вчення про сприйняття та умовивід. Вона вважає творцем всесвіту бога, який створив світ не з ніщо, а з вічних атомів простору, часу, ефіру, умів та душ. Він створив цей світ, щоб кожна індивідуальна душа насолоджувалася або відчувала страждання відповідно до своєї поведінки. Самі індивіди не можуть бути творцями світу, тому що

Історія філософії

вони обмежені своїми силами та знаннями. Бог створив індивіда не заради своєї мети, а заради блага усіх живих істот. Якщо індивіди мають свободу волі, вони будуть діяти згідно добрих чи поганих намірів і таким чином задавати собі щастя та нещастя. Однак під мудрим керівництвом божест­венної істоти усі індивіди рано чи пізно можуть досягти істинного пізнання самих себе та світу, тим самим звільнившись від страждань.

Про даршану вайшешика пишуть, що вона була заснована мудре­цем Улука на прізвисько Канада (букв, «вайшешика» – особлива, типова, характерна; першоджерело – «Вайшешика–сутра»). Прізвисько «Канада» не випадкове, воно схоплює головну рису вчення й означає того, хто по­їдає зерна (маються на увазі найменші часточки, атоми). Канада запропо­нував розглядати світ об'єктів за допомогою семи категорій: субстанції (дравья), якості (гуна), дії (карма), всезагальності (саманья), особливості (вішеша), присутності (самавая) та небуття (абхава).

Субстанція, у свою чергу, має дев'ять елементів: земля, вода, во­гонь, повітря, ефір, час, простір, душа, ум (манас). Перші чотири є фізич­ними елементами. Крім них існують такі елементи, як ефір (акаша), час та простір. їх не можна віднести до фізичних, однак вони також не відно­сяться і до психічних. Манас та душа – психічні елементи. Фізичні та пси­хічні елементи мають з'єднання, роз'єднання, віддаленість, близькість, стрункість, в'язкість, пізнавальну здібність, задоволення, страждання, ба­жання, антипатію, зусилля, обтяжність, потяг, достойність та недолік. Дія є рухом. Як і якість, вона властива тільки субстанціям. Існує п'ять видів дій: підняття, зниження, стиснення, розширення та ходіння.

Бог, створюючи світ за допомогою певної форми руху, групує ато­ми в певні якості. Якість у такому разі набуває загальної форми для пев­ного кола предметів і, навпаки, предмети можна виділити за певною якіс­тю. Мудрець наводить приклад з коровою. Усі корови мають загальну природу – «коровність». Окремі корови вмирають, «коровність» – вічна. Таким чином, якість перетворюється на сутність. Однак, для Канади все ще залишається незрозумілим, яким способом можна розрізняти най­менші часточки світу (атоми). Він припускає, що повинна існувати якась первісна різниця. Особливість означає специфічність або індивідуальність вічних сутностей світу. Найбільшу увагу Канада приділяє категорії особ­ливості, що мовою санскриту звучить як «вішеша» (букв.: особлива, хара­ктерна, типова). Звідси і назва даршани «вайшешика». І, нарешті, остання категорія – небуття. Небуття означає всі заперечливі факти. Воно має чо­тири види: небуття речі до її виробництва, небуття речі після її руйнуван­ня, повна відсутність зв'язку між двома речами, і, нарешті, останній вид небуття означає відмінність однієї речі від іншої. Коли дві речі відрізня–

Частина І. Історія Стародавньої філософії

ються одна від одної, то це і означає небуття однієї речі як іншої. Звіль­нення індивідуальної душі відбувається під мудрим керівництвом бога, так само, як і в даршані–ньяя.

Поиск по сайту: