Климент Римський

Ще один крок у формуванні етичного підґрунтя християнського світогляду зро­бив Климент – третій християнський єпископ у Римі (бл. 91–101 pp.). Відоме його «Послання до коринфян». З метою

подолання церковного розколу, воно надає обґрунтування християнській ідеї спасіння. «Обґрунтування» містить у собі, по–перше, проповідь етичних імперативів (безумовних положень), що мають увійти в свідомість кожної віруючої людини. Наприклад, «віддавати перевагу слугуванню перед пове­лінням», «намагайся робити добро», «справджування життя через любов і віру», «любов є підґрунтям віри». По–друге, «Послання» формулює низку етичних правил, що ведуть до доброчинності, яка виступає запорукою спа­сіння («виконання заповідей», «повага до старших», тощо). По–третє, пере­лічуються процедури позбавлення зла («каяття», «покора» тощо). Цікаво, що необхідність і правильність цих процедур не доводиться, а лише де­монструється на прикладах.

Обгрунтування ідеї спасіння виводить автора за межі дидактики у площину теорії цього питання, коли усвідомлення цільової ідеї пов'язується з визначенням суміжних понять, серед яких – «воскресіння». І хоча Кли­мент був християнином елліністичної культури, тобто поділяв деякі античні філософські уявлення, наприклад, щодо гармонії світоустрою, розуміння їм «воскресіння» відбувається виключно у християнському контексті. Він унаочнює різницю між античним і християнським тлумаченням «воскре­сіння» прикладом з чарівним птахом Фенікс. Климент згадує, що при всієї

Історія філософії

різноманітності переказів античної легенди, незмінним було те, що наро­дження, життя, смерть і наступне відродження птаха з попелу – акти бага­торазового, нескінченного чудесного дійства. На відміну від цього «воскре­сіння» в християнстві одноразове і передбачає божественну жертву. Отже, і жертва Христа, і воскресіння – одноразові. Тому для християн «воскре­сіння» також відбувається один раз, щоб постати перед праведним судом.

В «Посланні» можна відзначити суттєвий момент, що характеризує часову (історичну) приналежність цього твору – античність на межі хрис­тиянства. Отже, він полягає в значному впливі античної свідомості на пе­рші спроби інтерпретації християнства. Тому зрозуміла певна логічна не­послідовність, що викликана суперечкою між християнським станом душі і антично вихованим інтелектом. Климент вважає, що душа стала христи­янкою раніш за інтелект, який ще певний час залишався язичником, тобто не вмів розмовляти мовою, адекватною віруючій душі. І знову наголошу­ється на взаємопокладанні віри і розуму, коли не тільки віра не заперечує розум, а саме в ній розум знаходить силу для пізнання. То є сила відчуття особистого зв'язку з Богом, зв'язку «скінченного» з «нескінченним». Бо­жественне Слово часто визнають межею для людського розуму. Проте, «межа» тут не простий знак відстороненості і незбагненності для людини Божественної трансцендентності, але і символ можливого єднання в стані Одкровення. Тому християнин має готувати себе для того, щоб стати від­критим Богові і тим самим виконати своє призначення. Ось чому перева­жна більшість апостольських послань спрямована на формування христи­янських етичних максим, що ведуть до спасіння.

«Пастир» Герми

Останнім прикладом «послань», до яко­го хотілося б звернутись, є «Пастир Герми» – апокріфичний апокаліпсис, що датується II ст. Його автор Герма (або Єрм) належав до римського кола і

використовував документи попередньої епохи, що мали відбиток впливу іудаїзму, особливо, традиції єссеїв (тема «двох шляхів»). Цей твір написа­ний у формі Одкровення. Свою назву він отримав від опису видінь, в яких у вигляді пастиря діє ангел, що напучує автора. Ця книга довгий час вша­новувалась християнами як священна, а у IV ст. входила до складу Синайського кодексу – найстарішої збірки книг Нового Заповіту. Разом з тим, в остаточний текст канону вона не увійшла, бо не вважалась Церк­вою ортодоксальною у достатній мірі. Проте, для дослідників релігійних настроїв того часу праця завжди викликала величезний інтерес, тому що текст містить у собі важливі світоглядні свідчення перших християн.

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Одна з центральних тем апокріфу – ідея єдиної Церкви, що буду­ється. За переконанням автора, Церква передіснує в думці Бога; вона була створена раніш за всі речі і являла собою містичне підґрунтя світу та істо­рії. Але, хоча Церква перебуває одвічно, її дійсне існування реалізується в активній діяльності віруючих. Тому її символізує жінка – водночас і стара, і молода. Церква будується з живих каменів і спирається на Христа як на скелю в оточенні вод хрещення. Вона об'єднує усіх християн, незважаю­чи на час їх життя. Серед її членів є і пророки, і праведники усіх часів, і ти, хто у майбутньому, прийнявши каяття, увійде до неї. Коли Церква бу­де побудована, здійсниться Друге Пришестя Христа і настане кінець сві­ту. Поки ж Церква будується, у грішників є надія на спасіння каяттям, але з завершенням добудови каяття буде марним. Отже, людина має обрати власний шлях або з силами добра, або з силами зла. Вибір шляху добра, тобто шляху Сина Божого, означає подолання роздвоєння душі, яке ста­лося в наслідок гріхопадіння.

Автор намагається донести до кожної людини суть Божественного Слова, ніби перекладаючи останнє на мову людську. Тут він вдається до різних методів і форм переконань співбесідника, бо розуміє, що кожному Біблійне Слово відкривається по–різному в залежності від душевного стану і духовних зусиль. Ось чому в книзі зустрічається дещо нав'язлива деталі­зація (наприклад, притча про вербові гілки), щоб кожен, хто шукає шлях до Бога, знайшов його у відповідності до свого стану та індивідуальних мож­ливостей. Показовим є й приклад побудови Церкви, підґрунтя якої було закладене апостолами, проте, далі взяти участь у ньому зможе кожен, хто щиросерде відкритий Богові. Кожен приносить свою цеглину, яка є відбитком християнської зрілості його душі, а вже доглядачі відбирають з них «матеріали», що гідні Божого храму. Тут цікавою є ідея рівності усіх перед Богом, бо кожна цеглина вагома: і наріжне каміння першоапостолів, і цег­лини простих віруючих. Це сучасний автору погляд «єдності віруючих», який ще не знає ієрархічності церкви як соціального інституту. І ще цікавий момент. Деякі «каміння», що були забраковані колись, можуть стати у при­годі після певної «обробки». Так, наприклад, у ті часи гостро поставало пи­тання, чи може християнин мати багатство? Як відомо, канонічні євангелія схиляються до негативної відповіді. Герма також, засуджуючи прагнення до розкоші і, закликаючи до благодійності, пояснює, що зайве багатство лише укорінює людину у цьому світі і заважає її духовній спрямованості до Бога. Ось чому великі й округлі каміння (символ багатства) за своєю фор­мою поки ще не здатні стати надійною цеглиною у Храмі, але, отримавши певну обробку, тобто роздавши зайве майно бідним, такі люди як христия­ни отримають бажану якість. Бідні ж, у свою чергу, молитвами за своїх до–

Історія філософії

бродіїв допоможуть спасінню останніх. Проводячи думку обопільного спа­сіння, Герма малює характерний образ взаємної підтримки сильного, але неродючого дерева (багатій) і родючої виноградної лози (бідний), в якому долається ідеологічна непримиренність перших християн, що проповідува­ли повну аскезу, і здійснюється спроба усунення соціального протистояння у справі залучення до християнства всіх прошарків суспільства на грунті нових більш поміркованих етичних засад.

Герма напрацьовує систему етичних вимог до християн, які мають слідувати основним чеснотам, що в «Пастирі» постають у вигляді дів, які супроводжують праведників всередину Церкви. До таких чеснот він від­носить віру, аскезу, силу духу, терпіння, простодушність, бадьорість, пра­вдивість, любов тощо.

Поряд з етичною проблематикою твору автор не може уникнути питання про єдність Бога, отже, входить до царини теорії: «...един есть Бог, все сотворивший и совершивший, приведший все из ничего в бытие. Он все объемлет, будучи необъятен, и не может быть ни словом опреде­лен, ни умом постигнут»¹. Як бачимо, в наведеній заповіді ще немає тако­го розуміння догмату про Трійцю, як він буде поданий на Нікейському Соборі у 325 p., згідно з яким Бог єдиний за своєю сутністю, але постає у трьох іпостасях як Бог–Отець, Бог–Син і Бог–Святий Дух. На час написан­ня «Пастиря» основні суперечки між християнами велись головним чи­ном з приводу сутності Ісуса Христа і його відношення до Бога–Отця. У «Пастирі» образ Ісуса Христа складається з уявлень перших християн, що походили з іудеїв, яким була чужою ідея народження Богом Сина від зем­ної жінки; і гностиків, що сприймали Ісуса як містичне Слово Боже, Ло­гос; а дехто, наприклад, докети, взагалі вважали перебування Христа на землі ілюзорним. Такий ще неусталений спосіб розуміння фундаменталь­них ідей християнства ми знаходимо у деяких притчах. Показовою є при­тча про володаря винограднику, його сина і його раба. Раб, якому хазяїн наказав подбати про виноградник у його відсутність, не тільки виконав усі настанови володаря, але й доклав додаткових зусиль у догляді за лозою. Узнавши про це, володар, за погодженням свого сина, зробив раба спад­коємцем. Тут господар – Бог, син – Святий Дух, раб – Син Божий, тобто Ісус, а виноградник – народ. І хоча тут присутні всі лиця Трійці, але сприйняття їх ще далеко від ортодоксального. Ісус не виступає як іпостась Бога–Отця. Він – Його Син, і водночас (як, до речі, і в «Дідахе») – раб, якого Бог зробив своїм спадкоємцем за труди по спасінню людей. Іноді у «Пастирі» Ісуса ототожнюють з ангелом. Отже, хоча Герма проводить

¹ Пастырь Гермы // Апокрифические тексты. – М., 1997. – С. 33

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

думку про могутність Сина Божого, проте, рабський образ його тут є сві–тоглядно досить показовим.

«Пастир» Герми» – це видатне творіння ранньохристиянської доби, де за допомогою «видінь», «заповідей» і «подоб», або «притч», автор до­помагає усвідомити суттєві положення християнства і вказує на різнома­нітність шляхів до Бога тим, хто дійсно того прагне.

Підсумовуючи, відмітимо, що праці апостольських отців вирізняє, по–перше, особливість жанру – послання; по–друге, форма думки: батьків­ські напучування, повчання, притчі; по–третє, зосередженість на формулюванні етичних максим, пов'язаних з ідеєю спасіння. З філософського боку їм бракує теоретичної послідовності, але ж їх автори не мали належ­ної освіти. Проте, вони – християнські святі, що отримали Божественне Одкровення і духовні сили для його інтерпретації і розповсюдження. У ті важки для християн часи вони власним прикладом несли ідеї своєї віри, переконуючи сучасників і словом, і дією.

Християнські апологети

За апостольськими отцями в історії християнської думки слідують діячі, що відомі під ім'ям апологетів.

Християнство з самого початку розповсюдження свого в світі зустрі­ло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римсь­кої імперії. Навіть сама держава, що була відома своєю толерантністю до релігійних вірувань підкорених нею народів, постала проти християнства, заборонивши останнє, а його носіїв і послідовників піддаючи всім жахам тортур і страт. Почалась велика боротьба, у якій протягом трьох віків язич­ництво вичерпало свої сили і аргументи, боротьба, що скінчилась перемо­гою християнства. У ці часи християни відбивали удари ворожого світу не стільки за допомогою зовнішніх зусиль, але силою духу. Захистом і випра­вданням їм слугували їх високоморальнісне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру. Саме ці аргументи в очах нехристиян привертали їх серця до Благої Звістки Христа. Згодом до християнської церви стали переходити не тільки знедолені на теренах імперії, але й люди освічені, обі­знані в античній філософії та літературі. Обравши нову віру, вони ставали її захисниками, або апологетами, спрямовуючи свої твори–апології проти на­клепів та гонінь на християнство і християн з боку язичників та іудеїв. Так, до християнського подвигу життя і терпіння, що вирізняли місію апостоль­ських отців, приєдналось вільне слово, тверде силою переконання, озброєне доводами знання. Роль апологетів була не в побудові абстрактно–методо­логічних споруд і навіть не в систематизації християнського вчення, а у

Історія філософії

захисті його ґрунтовних підвалин за допомогою усіх доступних теоретич­них засобів, у тому числі тих, що були здобуті античними філософами. Спростовуючи язичників їх же філософською зброєю, апологети стверджу­вали, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, його послідовників, і стоїків, які у свою чергу запозичили їх зі Старого Заповіту. Серед згаданих положень – ідеї незримого Бога і Логоса, про можливість Богопізнання, про безсмертя душі тощо, але вони подані в античному ідейному вбранні і по­требують ґрунтовного ідеологічного переосмислення. Такі думки ми зу­стрічаємо у грекомовних (східних) апологетів II ст. – Іустина Флавія, Татіа­на, Афінагора, Теофіла, а також у латиномовних (західних) апологетів, се­ред яких – Мінуцій Фелікс, Тертулліан тощо.

Поиск по сайту: