Функції держави. Функції держави - це основні напрями її діяльності, обумовлені завданнями, сутністю та соціальним призначенням держави

Функції держави - це основні напрями її діяльності, обумовлені завданнями, сутністю та соціальним призначенням держави.

Розрізняють:

1. Основні функції держави, які реалізуються протягом всього й" існування, без яких розвиток та існування держави неможливе:

- економічна;

- політична;

- правоохоронна;

- гуманітарна;

- інформаційна;

- охорони здоров'я населення;

- оборонна та ін.

50. На думку Л. Козера, Р. Дарендорфа, К. Боулдінга, Р. Макка, Р. Снайдера, суперечність переростає у конфлікт, якщо наявна частина його основних ознак. Серед таких ознак головними вони передбачають:

— необхідною умовою конфлікту є наявність як мінімум двох протилежних сторін. При цьому сторони розуміються досить широко. Це можуть бути індивіди, групи, класи, навіть культури, етноси, конфесії, релігійні секти, партії, партійні фракції тощо. Сам конфлікт, його розвиток веде, на їх думку, до ситуації, у якій реально є принаймні два супротивники і наявна конфліктна ситуація;

— конфлікт виникає у зв'язку із наявністю "дефіциту" двох видів: "позиційного" і "дефіциту джерел". Під першим розуміється неможливість одночасного виконання однієї ролі або функції обома суб'єктами, що ставить їх у позицію змагальності. У другому випадку йдеться про недостатність яких-не-будь політичних цінностей (справедливості, політичної демократії, свободи, рівності), оскільки два суб'єкти одночасно не можуть задовольняти свої домагання повною мірою;

— конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної. Таким чином, успіх однієї сторони означає неуспіх, поразку другої, а сама конфліктна поведінка виглядає як намагання ліквідувати, або ж, як мінімум, поставити під контроль другу сторону;

— дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємновиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються;

— одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада. При конфлікті завжди висувається намагання досягнення, зміни або збереження суспільної позиції — спроможності контролювати і направляти поведінку іншої сторони;

— конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;

— конфліктний процес являє тимчасову тенденцію до порушення взаємовідносин між сторонами;

— конфліктні відносини не руйнують систему, а, скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій;

— до виникнення політичних конфліктів приводять зіткнення економічних інтересів, духовних і культурних цінностей, етнонаціональних і релігійних потреб тощо.

Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режимах є:

— надмірна централізація державної влади. Наявність розгалуженої системи таємних і відкритих організацій влади, які здійснюють свій вплив на всі соціальні прошарки, всі сфери суспільного життя, а це не може не породжувати опір владі, дисидентство, еміграцію;

— відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі;

— всезагальна ідеологізація суспільного життя і жорстока "боротьба" із інакомислячими;

— жорсткий контроль над отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації і на цьому грунті не випадкове виникнення різних "самовидавництв";

— розрив між декларованими принципами і фактичною стороною політики, яка проводиться, між словом і справою. Подвійний стандарт в політиці, ідеології, житті, моралі;

— відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність у простих людей існуючим способом життя.

Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібні суспільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через певний час, коли з'являться можливості у спокійній, вільній від емоцій атмосфері задуматись про ступінь прогресу чи регресу даного політичного конфлікту, враховуючи об'єктивність оцінки.

Функціональне значення політичних конфліктів не вичерпується лише названими функціями, але й перерахованого достатньо для підтвердження тої величезної ролі, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. їх зв'язок із суспільним життям багатогранний, поліваріантний і залежить не тільки від особливостей того суспільства, в якому мають місце, але і від особливостей самих політичних конфліктів, від того, який їх масштаб, напруга та інші параметри.

Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібні суспільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через певний час, коли з'являться можливості у спокійній, вільній від емоцій атмосфері задуматись про ступінь прогресу чи регресу даного політичного конфлікту, враховуючи об'єктивність оцінки.

Функціональне значення політичних конфліктів не вичерпується лише названими функціями, але й перерахованого достатньо для підтвердження тої величезної ролі, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. їх зв'язок із суспільним життям багатогранний, поліваріантний і залежить не тільки від особливостей того суспільства, в якому мають місце, але і від особливостей самих політичних конфліктів, від того, який їх масштаб, напруга та інші параметри.

51. Генеза держави. Згідно з писаною історією людства, перші держави виникли наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н.е. Історична наука не має єдиної думки щодо причин виникнення держави. Залежно від наукового інтересу, ідеології та політичного замовлення появу держави одні пов´язують із виникненням самого суспільства, інші — з процесами, які відбуваються в суспільстві, треті — з діяльністю людей і т. ін.
У різні історичні епохи в поняття "держава" вкладали різний зміст. Давньогрецький філософ Платон зображав ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував: "Держава — це змова багатих проти бідних". Г. Гегель вважав: "Держава — це образ і дійсність розуму, це хід боїв у світі". А Людовік XIV говорив: "Держава — це я". Цей вислів увійшов в історію як символ абсолютної влади. У 20 ст. у зв´язку з розвитком демократії з´явилася нова формула: "Держава — це ми". В аналізі й визначенні сутності держави виявилося два підходи: позакласовий і класовий.
Позакласовий підхід до аналізу виникнення держави і визначення її сутності знайшов відображення в низці теоретичних концепцій. "Патріархальна" версія доводила, що держава походить від сім´ї, яка розрослася. "Теократична" теорія стверджувала, що державу подарував Бог. Г. Гегель розглядав державу як відображення і дійсність розуму, втілення моральної ідеї. "Договірна" теорія проголошувала, що держава — це знаряддя примирення класів. Саме такий погляд поділяли T. Гобс, Ж.-Ж. Руссо та ін. На думку Руссо, держава, об´єднуючи всі групи людей, повинна захищати особу та її власність. Існувала ліберальна теорія "нічного, сторожа", згідно з якою держава виникла через необхідність охороняти спокій громадян, а теорія "обруча" стверджувала, що держава "стягує" воєдино своїх громадян, як обруч клепки у діжці.
Наприкінці 19 ст. для пояснення причин виникнення держави було висунуто "теорію насильства", найяскравішим представником якої є Людвіг фон Гумплович. Відповідно до неї, серед найважливіших чинників державотворення виділялися війни й територіальні завоювання. За "психологічною теорією", поява держави викликана необхідністю панування однієї, сильнішої частини населення над іншою, психологічно слабшою.
Аналіз позакласових теорій дає змогу зробити висновок, що жодна з них не дає повного, обґрунтованого пояснення походження і сутності держави.
Класовий (марксистський) підхід до аналізу причин виникнення держави й визначення її сутності базується на тому, що людська цивілізація бере початок із первіснообщинного ладу, який охоплює великий історичний період у сотні тисяч років. Характерними рисами життя людей у той час були: спільна праця членів общини, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Община діяла на основі повного самоврядування. Економічною основою такого суспільного устрою були общинна власність і спільна праця, спільне ведення господарства. Це й давало можливість вижити в суворих умовах первісної епохи.
Однакове ставлення членів суспільства до нечисленних примітивних засобів виробництва робило їх рівноправними власниками, зумовлювало їхній колективізм.
Минули тисячоліття, перш ніж примітивні знаряддя праці змінилися на досконаліші, які дали змогу окремим сім´ям здобути виробничу й економічну самостійність. На новому ступені розвитку матеріального виробнитцва відбувається перший поділ праці -відокремлення скотарства від землеробства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батька права власності та успадкування дітьми батьківського майна, що призвело до глибокої тріщини в єдиній колективній власності роду.
Первісна община перетворилася на селянську, засновану не на колективній, а на приватній власності на засоби виробництва. Це було прогресивним кроком, оскільки стимулювало розвиток виробництва. Водночас приватна власність зумовила економічну нерівність сімей та посилення влади вождів і воєначальників. З´явилися початки спадкової влади.
Отже, на місце первіснообщинного колективізму і взаємодопомоги прийшла роз´єднаність людей, боротьба за владу і привілеї. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи, й не вистачало лише організації, яка б зламала опір неімущих і малоімущих соціальних груп і закріпила панування заможних, їхнє право на владу. Така організація й виникла, ставши втіленням держави. Вона формувалася в умовах зіткнення класів і ставала, за загальним правилом, організацією наймогутнішого, економічно панівного класу. За допомогою держави цей клас став і політично панівним і таким чином здобув нові засоби для придушення експлуатації пригніченого класу.
Виходячи з цього, прихильники класового підходу визначають державу як "основний інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної і соціальної структури". "Держава, - стверджував В.І. Ленін, — є машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі одному класові інші, підлеглі класи".
Не заперечуючи впливу класових чинників, більшість сучасних учених усе ж не пов´язує існування держави безпосередньо з виникненням приватної власності і класів. У деяких країнах її поява історично передувала і сприяла класовому розшаруванню суспільства (Стародавній Єгипет і Вавилон, Стародавній Китай, Ізраїльське царство Давида, царство Урарту, античні держави, Київська Русь).
Аналіз докласового суспільства свідчить, що виникнення держави значною мірою пов´язане з потребою в управлінській функції, виділення управлінської праці в самостійну функцію, яка стає необхідною для ефективного регулювання суспільних відносин. Тобто головним визначальним чинником у виникненні держави виступає не приватна власність і не класові антагонізми, а потреба суспільства в здійсненні організаційно-управлінської функції.
У процесі історичного розвитку, в міру стирання соціальних відмінностей і протилежностей, демократизації суспільства, держава все більше стає надкласовою, загальнонаціональною організацією.
Адже однією з найважливіших особливостей держави є здатність інтегрувати суспільство, в якому наявні соціальні відмінності та спричинена ними боротьба інтересів.
Тому держава і діє насамперед у сфері загальних інтересів, проблем розвитку та існування соціальної цілісності. Якщо вона виходить з цієї сфери, перестає бути представником інтересів соціальної цілісності, то перестає бути й державою, не виконує своєї функції регуляції соціальних відносин. Вважати, як це часто роблять, виходячи з марксистсько-ленінської традиції, державу тільки інструментом панування одного класу над іншим — це, по суті, спотворювати її природу, забувати неминучий зв´язок держави з інтересами соціальної цілісності.
Цікавими для розуміння сутності держави є соціологічні характеристики держави, висловлені відомими вченими і політичними діячами.
Своєрідно витлумачив суть держави німецький соціолог і політолог М. Вебер (1864—1920), який розробив "соціологію панування". Влада, за М. Вебером, означає можливість виконувати волю всередині певного соціального середовища, навіть усупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" на даній території шляхом погрози або й застосування психологічного й фізичного насилля. "Панування" розглядається в соціології М. Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.
Основні соціологічні характеристики держави, на думку М. Вебера, такі: наявність адміністративного й правового правопорядку, на який орієнтуються дії адміністративного апарату; примусовий характер даних дій; поширення їх на певну територію; монополія легітимного (законного) застосування насильства.
Та це не повною мірою виражає сутність держави, бо також зводить її практично до панування одного класу над іншим, до насильства. Тому анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. М. Бакунін писав: "Якщо є держава, то обов´язково є панування, отже, і рабство: панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми - вороги держави... Всяка держава, не виключаючи й... народної, є ярмо, а це породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство...".
Іспанський політолог Саністебан визначає державу як політичну спільноту, складниками якої є територія, населення і влада. Територія — це простір держави, зайнятий її населенням, де повною мірою діє влада політичної еліти. Влада еліти реалізується через юридичні норми. Влада держави є суверенною, тобто на її території вона виступає як найвища влада, а у світовому товаристві — як самостійна.
Сутність і ознаки держави. Держави різних історичних епох і народів не схожі між собою, відрізняються одна від одної. Але в них є певні риси, які притаманні кожній з них, хоча у сучасних держав, для яких характерні інтеграційні процеси, вони часом досить розмиті. Загальними ознаками держави, спільними для всіх, є такі:
1. Територія, що окреслюється кордонами держави. Закони й повноваження держави поширюються на всіх людей, які проживають на певній території. Сама держава будується не за кровнородинними (кровними) чи релігійними ознаками, а на основі територіальної і, часто, етнічної спільності людей.
Територія — це просторова форма і матеріальна основа життєдіяльності людей. Кожна держава має свої територіальні кордони, які формувались і установлювалися різними шляхами: стихійно, спонтанно, як відображення існуючих природних меж (ріки, моря, гори тощо); установлені примусово внаслідок воєн чи міждержавних конфліктів; стали результатом міжнародно-правових угод та ін.
Сучасне міжнародне право виходить із принципу недоторканності й територіальної цілісності держав, недопущення насильницького переділу територій держав, відторгнення будь-якої частини їх. Поважання територіальної цілісності й недоторканності кордонів є необхідним елементом усіх міждержавних політичних договорів.
2. Посутньою ознакою держави є народ, який проживає на території держави, має свою ієрархію, структуру, організацію і державно-правовий статус, об´єднаний правовим союзом громадян, громадянством. У світі існує два головні способи набування громадянства: від народження або через надання громадянства особі з її волі (натуралізація) уповноваженими на те державними органами.
3. Важливою ознакою держави є її суверенітет, який визначають як делеговану народом верховну владу, її верховенство на всій території держави. У будь-якому сучасному суспільстві є багато влад: сімейна, виробнича, партійна, церковна і т. ін. Але найвищою владою, рішення якої обов´язкові для всіх громадян, організацій та установ, володіє держава. Тільки їй належить право на видавання законів, які обов´язкові для всього населення.
4. Наявність закону. Закон є перша субстанція влади. Усі великі володарі й царі були передовсім законодавцями (Соломон, Моисей, Ярослав Мудрий, Наполеон та ін.). У законі і через закон влада істотно змінюється; вона перестає бути сваволею й стає всезагальною нормою.
5. Монополія на легальне застосування сили, фізичного примусу. Діапазон державного примусу дуже широкий — від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавляти громадян найвищих цінностей, якими є життя й свобода, визначає особливу важливість і дієвість державної влади. Для виконання примусу в держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи — армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.
6. Право справляти (стягувати) податки і збори з населення. Податки необхідні для утримання численних службовців і чиновників та для матеріального забезпечення державної політики: оборонної, економічної, соціальної тощо.
7. Відокремлення публічної влади від суспільства, її розбіжність з організацією всього населення, поява прошарку професіоналів-управлінців. Ця ознака відрізняє державу від родоплемінної організації, що будується на принципах самоуправління.
8. Претензія на представництво суспільства як цілого і захист загальних інтересів і спільного блага. Жодна організація, крім хіба що партій тоталітарних держав, не претендує на представництво і захист усіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.
9. Наявність чітко визначених державних символів: герба, прапора, гімну.
У статті 20 Конституції України вони означені так: Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, який приймається не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менше ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Визначення загальних ознак держави має не тільки наукове, а й практично-політичне значення, особливо в міжнародних відносинах і в міжнародному праві. Держава — суб´єкт міжнародних відносин.
Тільки на основі володіння якостями держави ті чи інші організації визначаються суб´єктами міжнародного права і наділяються відповідними правами й обов´язками. У сучасному міжнародному праві виділяють три мінімальні ознаки держави: територія, народ, який об´єднаний правовим союзом громадян (громадянством), і суверенна влада, що здійснює ефективний контроль хоч би над більшою частиною територій і населення.
Функції держави. Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати: законодавчу, організаційно-управлінську, соціальну, політично-економічну, національно-інтегративну, демографічну, культурну, правоохоронну, екологічну і фіскальну.
Законодавча функція держави полягає у встановленні загальноприйнятих норм і вимог, які існують у вигляді законів, постанов, указів, розпоряджень тощо. їх повинні дотримуватись усі громадяни та установи і порушення яких тягне за собою каральні функції з боку держави. Завдяки виконанню цієї функції досягається стабільність і правопорядок у суспільстві.
Завданням організаційно-управлінської діяльності держави є встановлювати і дотримувати певного порядку в суспільстві, розробляти програми і проекти та матеріальні засоби на здійснення їх і т. ін.
До соціальної функції належить діяльність держави із забезпечення громадян житлом, охорони здоров´я та розвитку медицини, охорони праці, перерозподілу прибутків, захисту незахищених верств населення, пенсійного забезпечення тощо.
Політично-економічна функція полягає в забезпеченні стабільності суспільства, економічного розвитку держави, у формуванні бюджету держави, у віднайденні джерел фінансових надходжень, у встановленні їхніх розмірів і державних витрат, у дотуванні необхідних галузей та ін.
До основних зовнішніх функцій відносять дипломатичну, оборонну, участь у міжнародному поділі праці, пов´язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями і духовними цінностями; спільне розв´язування глобальних проблем сучасності та ін.
Дипломатична функція спрямована на забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, на розвиток і співробітництво з іншими країнами, на інтеграцію держави у світове співтовариство. Завдяки оборонній функції забезпечується цілісність держави, її безпека і розвиток військового потенціалу.
Частина функцій держави належить виключно до її компетенції, тобто є її прерогативами. До них відносять: управління загальносуспільними справами в інтересах збереження цілісності суспільства і його стабільності; встановлення розмірів і збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обігу; застосування організованого примусу.
Усі функції держави диктуються двома видами інтересів — інтересами економічно панівних груп, які мають реальну владу, та інтересами решти соціальних прошарків народу. Ці загальні інтереси зумовлені самим фактом існування держави як цілісного організму, нормальне функціонування якого неможливе без вирішення спільних для нього проблем.
На сучасному етапі загальноцивілізаційною тенденцією є поступове перетворення держави на орган виявлення потреб та інтересів суспільства в цілому, не виключаючи пріоритетів економічно панівних соціальних груп.
Тобто нині формується загальноцивілізаційний підхід до аналізу причин виникнення, визначення сутності держави, її місця й ролі в політичній системі суспільства, її завдань і функцій. Його мета — подолати обмеженість і недоліки позакласового і класового підходів і забезпечити справді науковий аналіз державності.
Для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держава має певний механізм, який являє собою комплекс відповідних органів: законодавчих, розпорядчих і правоохоронних, у тому числі суд, прокуратуру, держбезпеку, збройні сили, фінансові структури.

52. Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов´язковою ідеологією.

Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

— сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

— монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

— влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;

— иолітизація, регламентація й санкціонування всієї життє-діяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

— вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму;

— громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується;

— монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв´язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв´язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

53. Середньовіччя, Новий час та сучасний період розвитку політичної теорії. Відповідно до цього були виявлені особливості теоретичних підходів до визначення феномену в ці періоди, а саме:
- для античного та середньовічного періоду характерна відсутність чіткого розмежування між державою та суспільством; отже, громадянське суспільство ототожнювалось із політичним. Таким чином давньогрецька, давньоримська та середньовічна доба оцінюється як період виникнення джерел та початок еволюції класичного розуміння поняття громадянського суспільства;
- розвиток теорії громадянського суспільства в період ХVІІ – XVIII ст. йде в рамках концепцій природнього права та суспільного договору і характеризується формуванням ідеї індивідуальної свободи особистості. Період ХІХ – поч. ХХ ст. характеризується інституціоналізацією поняття громадянського суспільства, тлумаченням його як особливої недержавної сфери соціального організму. Отже, в Новий час сформувалися основні концепції громадянського суспільства в рамках локківської, гегелевської та таквілевсьскої традиції, на основі яких вподальшому йшло дослідження громадянського суспільства та його взаємозв’язок з державою;
- сучасний період дослідження громадянського суспільства характеризується новим підходом до тлумачення його сутності, як суспільства рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Центр ваги в дослідженнях цього періоду переноситься на аналіз структури громадянського суспільства, його інститутів, взаємозв’язку з демократизацією сфер життя.
2. Було встановлено принципи громадянсько суспільства, згідно з якими громадянське суспільство створює державу, а не навпаки. Відтак, держава є частиною громадянського суспільства, інститутом здійснення публічної влади й механізмом забезпечення безпеки, добробуту, правового захисту прав і свобод громадян. Громадянське суспільство і держава співвідносяться як ціле і частина, як організм і механізм.
3. Виявлено значення теорії громадянського суспільства для демократизації суспільно-політичного життя. Слід підкреслити, що громадянське суспільство досягає високого рівню розвитку в умовах демкоратії, а остання в свою чергу формується, розвивається та зберігається на грунті громадянського суспільства. Таким чином роль громадянського суспільства в процесі демократизації суспільно-політичного життя полягає в реалізації таких його функцій як забеспечення свободного розвитку особистості, захист її інтересів, здійснення самоврядування в усіх сферах та на всіх рівнях суспільного життя та ін.
Громадянське суспільство – сфера самореалізації громадян, свідомих своїх політичних інтересів і потреб, що взаємно корегуються і потребують для цього легітимного і легального політичного інституту – держави. Виходячи з цього, влада, яка утвердилася як результат соціально-політичної самореалізації громадян, є легітимною і легальною, є уособленням держави як політичного інституту. Влада, джерелом якої нарешті став народ (що є конституційною нормою), легітимізує інститут держави. Відтак, держава лишається легітимною доти, доки її дії грунтуються на законі, праві, народній довірі й підтримці.

54……………………………

55. Багато мислителів розглядували проблему особи і політики, показували роль індивіда як суб'єкта і об'єкту політики. Цікаву точку зору я знайшла біля Р. Леббота. Ось, що він пише в своєму творі «Психологія народів і мас»:
«Психічна організація людей володіє легко змінними другорядними особливостями (окрім незмінних), які може легко змінювати середа, обставини і інші чинники.
Так само, кожна людина має в своїй психічній організації всілякі зачатки характеру, яким обставини не завжди надають випадок виявитися. Цим саме пояснюється те, що в епохи великих релігійних і політичних криз спостерігають такі миттєві зміни в характері, що здається, ніби все змінилося: вдачі, ідеї, поведінка людей, але дуже рідко буває, щоб це було надовго. Через ці завдатки характеру, які приводяться в дію відомими винятковими подіями, діячі великих релігійних і політичних криз здаються нам вищими істотами, хоча насправді в них прокинулися завдатки характеру, дані спочатку всім, відповідно до ситуації, що склалася.
Здається, що вплив обставин на людину достатньо глибоко, але зміни виявляються незначними. Голод може привести людину до озлоблення, опустити до якого-небудь рівня, але чи означає це що його звичайний характер остаточно змінився? Досліджуючи різні чинники (у тому числі і політичні) здатні діяти на психічний устрій особи і цілих народів, можемо констатувати, що вони діють на сторони характеру, що змінюються, але ні скільки не зачіпають основних його рис, або зачіпають лише шляхом тривалих спадкових накопичень (протягом століть)».
Становлення особи як суб'єкт політики відбувається поступово у міру соціального дозрівання людини, в процесі його політичної соціалізації.
Коротко можна сказати, що політична соціалізація - це перш за все вступ, вростання особи до світу політики: формування політичних уявлень, орієнтацій і установок, придбання навиків політичної участі, вростання в певну політичну культуру. Політичні уявлення, цінності, установки не даються з народженням, а саме отримуються у міру дозрівання особи.
Починаючись з раннього дитинства, політична соціалізація продовжується все свідоме життя, оскільки раз придбані уявлення, орієнтації, установки і навики не залишаються назавжди незмінними; вони можуть коректуватися, мінятися і в зрілому і навіть в похилому віці залежно від різних чинників, і насамперед під впливом особистого суспільно-політичного досвіду.
Особливо сильний вплив на процес соціалізації роблять переломні періоди суспільного розвитку. Деякі події-війни, економічні кризи, внутрішні революції, досягнення політичної незалежності-сильно впливають на зміну політичних поглядів людей.
Політична соціалізація здійснюється двома основними шляхами. Перший - це передача новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, досвіду, втіленого в нормах політичної культури. Така передача відбувається в процесі сімейного виховання, навчання в школі, череззасоби масової інформації і інші канали. Другий путь-це придбання особою нових раніше невідомих політичних знань, засвоєння нового, раніше невідомого політичного досвіду. У реальному житті і те і інший напрям переплітаються, взаємодоповнюють один одного.
Соціалізація може бути прямою-політичні збори і мітинги. Виборчі кампанії, політична пропаганда, вивчення політичного життя за шкільною програмою і непрямою, - наприклад, мимовільне наслідування дітей батькам в політичних перевагах. У соціалізації індивід не є повністю пасивним об'єктом. Але він і не єдиний суб'єкт, що діє. Індивіди і соціалізують і себе і соціалізуються ззовні.
Існує величезна кількість теорій осіб. Особа, її поведінка в тих або інших ситуаціях, її проблеми цікавить величезна безліч психологів і соціологів. У зв'язку з цим і виникають дані теорії. У даній роботі я розгледжу підхід Теодора Адорно, представлений в його книзі «Авторитарна особа».

56.Тероризм (лат. устращіваніе, залякування стратами, вбивствами і всіма жахами шаленства) - це соціальне явище, що представляє одну з форм вирішення суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та ін протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами, засобами збройного насильства.

Міжнародний тероризм спрямований проти громадян, об'єктів, окремих країн і підриває стабільність міжнародних відносин. Він припускає, наприклад, вбивства, викрадення політиків, дипломатів і т.п., вибухи у громадських місцях та ін

Тероризм виявився дуже ефективною і економічною версією війни: з мінімальними військовими витратами на максимальну дестабілізацію стану населення країни-супротивника. Метою дестабілізації є зміна керівництва країни-супротивника, зміна політичного курсу країни-супротивника, використання ресурсів країни-супротивника у своїх інтересах.Головні принципи:

а) ніщо військове не транспортується - засоби ураження знаходяться на території противника;

б) ніхто з нападників не виявляється - виконавці терактів легально розосереджені по всій території противника;

в) ніхто не виявляє керівництва терактами - замість ієрархічних систем управління бойовими діями створена система, що самовідновлюється мережевого управління;

г) ніщо не видає ролі, намірів виконавців терактів - немає посад, звань, знаків розрізнення.

Інструментом тероризму є психологічну перевагу над противником, який не знає: що, де, коли, як, навіщо буде завдано чергового удару. Тероризм - це війна нервів, розрахована на довгострокову перспективу і на глобальні масштаби її здійснення.

57. Ліберальна демократія - це форма правління, при якій влада уряду обмежена правом, і громадяни мають свободу створення асоціацій для обрання свого представника на посаду у вільних виборах через визначені періоди часу.

Ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін.

Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність свого існування. Звідси висновок — політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно від того, хто її здійснює — монарх чи народ.

Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через закони, а не через людей ". Передбачається юридичний контроль за виконанням законів. У зв'язку з цим виникають два запитання.

Перше — хто повинен мати політичну владу, друге — які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться. Відповідь на перше запитання привела до ідеї" демократії, відповідь на друге — до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо.

58. Предмет політології