Політичний лад Радянської України доби “загальнонародної держави” (1961 – 1985 рр.)

Після смерті Сталіна радянський лідер М.Хрущов розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідували приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична система» трималася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними правилами. Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна вважати 25 з'їзд КПРС (лютий — березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома позачергова) Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (1977). На 25 з'їзді КПРС Л.Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого соціалізму» як закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму. Хронологічні рамки такої фази не визначалися, на відміну від проголошеного Н.Хрущовим у 1961 році плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року. Кінець 1950 - початок 1960-х років став часом краху колоніальної системи. Зміцненню зв'язків з країнами «третього світу» (країнами, що розвивались) СРСР приділяв велику увагу з двох причин. По-перше, залученням країн, що звільнилися, на свій бік. Він намагався утримати баланс сил на світовій арені. Як тільки слабшала допомога Радянського Союзу, в них автоматично зростав вплив США. По-друге, ХХ з'їзд КПРС зарахував національно-визвольний рух, поряд з комуністичним і робочим рухами, до складових частин світового революційного процесу.У період «відлиги» СРСР вдалося домогтися зниження напруження «холодної війни» і зміцнити своє становище однієї зі світових держав.Структура державної влади:У внутрішній політиці збереглася система формування органів влади, яка утворилася ще за часів Й.Сталіна. Вся вища влада в СРСР була сконцентрована у вузькому колі осіб, що оточували Генерального секретаря комуністичної партії та входили до складу Політбюро ЦК КПРС. Найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, економіки, фінансів, у тому числі кадрові питання, приймалися на засіданнях Політбюро ЦК КПРС, і були обов'язковими для всіх державних установ.Останні роки та кінець застою:У листопаді 1982 р. помер Л. Брєжнєв. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний 68-річний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов, колишній керівник КДБ СРСР. Під час його 15-місячного правління вище керівництво СРСР уперше вголос висловило занепокоєння економічним станом країни. Партія взялася за наведення порядку по всій країні. Після його смерті (лютий 1984), ці кампанії вщухли самі собою. Наступний Генеральний Секретар, 72-річний Костянтин Черненко, повернув країну до спокою брежнєвських часів. Останні кілька місяців свого правління він провів у лікарні і помер у березні 1985 р.ої держави" 1961-1985

81. Ідеологічна реакція за рух опору в Україні доби "загальнонародної держави" 1961-1985

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х-на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення. У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму. У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п'яте управління" на яке режим поклав обов'язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті - з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською" роботою (1966р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В'ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 року вийшло шість номерів.Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка.У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу. У 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р., потім в Укрїні, Литві, Грузії та Вірменії. В Україні дисидентський рух було практично розгромлено. Вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

82. Визвольний рух в Україні доби "загальнонародної держави" 1961-1985

У другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний) виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці. Дисидентських рух у СРСР - cкладова частина руху спротиву тоталітарній системі у період "хрущовської відлиги". Причини: реформи «хрущовської відлиги», соціальна апатія, дегуманізація культури, бездуховність, втрата національних традицій. Особливості:1)у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;2)антитоталітарний характер;3) був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;4) дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;5)заперечували насильницькі методи боротьби. Основні течії дисидентського руху: 1) національно-визвольна течія;2) боротьба за демократичний соціалізм,;3)демократична правозахисна течія;4) релігійна течія. Основні методи боротьби 1)організація масових заходів;2) написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;3)протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;4) акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);5) видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;6) індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів. Основні передумови піднесення н-в руху 1)прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку партії 2) продовження русифікаторської політики 3) переслідування учасників н-в руху 3) порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу. Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками»: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення,, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання).. став загальноукраїнським явищем(в усіх регіонах) Цілі: 1) боротьба проти русифікації, шовінізму;2) звільнення усіх політичних в'язнів;3)всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;4) боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;5)Вихід України із складу СРСР конституц. Методами 6) створення незалежної Української держави. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися.У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву».Січень 1972 р.- наступ на учасників національно-визвольного руху, тривав без перерви майже два роки. За ґратами опинилися I. Гель, В. Марченко, В. Чорновіл, Л. Плющ, В. Рубан, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Стус та багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Були складені «чорні» списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Представниками влади та співробітниками КДБ переглядалися плани видавництв, репертуар театрів, експозиції музеїв.(1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ. Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави

Поиск по сайту: