Національно-визвольний рух у Західній Україні 1944-1953

Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина й Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5—10 років ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися в промисловому сенсі зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їхня марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад у економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Атмосфера недовіри відштовхувала значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних націоналістів". Міста й села краю було вкрито пильною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки.

заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї!"

Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши в село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС займалися пограбуванням і навіть розбоями. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря. Познущавшись

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосеред60.жувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами — сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, й вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали в східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду й слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї так званих бандпособников. Усього в 1944— 1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, ВНЗ систему "сексотства". Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА.

Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто громадян, що співпрацювали з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські партизани знищили ЗО тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН—УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів.

соціально-економічний розвиток України у 40-х—на початку 60-х рр. відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні хиби у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи. Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х— початку 60-х рр. так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.

Поиск по сайту: