Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови. Комунікативна професіограма фахівця

Лекція №2

Тема: Основи культури української мови

ПЛАН

1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови. Комунікативна професіограма фахівця.

2. Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

3. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2004. – 344 с.

2. Зубков М.Г. Сучасне українське ділове мовлення. – Х.: Торсінг, 2001. – 384 с.

3. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навчальний посібник. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.

4. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.

5. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.

6. Українська мова: Енциклопедія / НАН України. Ін-т мов-ва ім. О.О. Потебні. Ін-т української мови. – К.: Вид-во «Енциклопедія ім. М.П. Бажана. – К., 2000. – 752 с.

7. Українська мова за професійним спрямуванням: Практикум: Навчальний посібник / Т.В. Симоненко, Г.В. Чорновол, Н.П. Руденко. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 272 с.

8. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. – К.: Вища школа, 1997. – 272 с.

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови. Комунікативна професіограма фахівця

Мовна компетенція передбачає наявність мовленнєвих умінь, що визначають мовленнєву поведінку. Мовленнєві вміння охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати.

Вміння говорити полягає у вмінні брати участь у діалогах і вмінні вести монолог.

Вміння брати участь у діалогах передбачає:

· розпізнавання важливої інформації під час детальних обговорень, дискусій, офіційних перемовин, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та професією;

· чітку аргументацію своєї думки з актуальних тем в академічному та професійному житті (наприклад, в семінарах, дискусіях);

· адекватну поведінку у типових світських, академічних і професійних ситуаціях (наприклад, на засіданнях, перервах, вечірках);

· вміння вибудовувати телефонні розмови з конкретними цілями академічного і професійного характеру, а також ті, які виходять за межі типового спілкування;

· висловлювання думок щодо змісту радіо- і телевізійних програм, пов’язаних з академічною та професійною сферами;

· адекватне реагування на позицію/погляд співрозмовника;

· пристосування до змін, які зазвичай виникають під час бесіди і стосуються її напряму, стилю та основних акцентів.

Вміння вести монолог передбачає:

· чіткість виступів з індивідуальними презентаціями тем академічного та професійного спрямувань;

· продукування детального монологу з широкого кола том, пов’язаних з навчанням і спеціальністю;

· використання базових засобів зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в різних сферах людського життя).

Сутність вміння слухати полягає у:

· вмінні розпізнавати необхідну інформацію в процесі детальних обговорень, дебатів, офіційних доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та спеціальністю;

· розумінні наміру мовця і комунікативних наслідків його висловлювання;

· визначенні позиції і погляду мовця;

· умінні розрізняти стилістичні регістри (експресивні стилі: високий, середній, низький) в усному та писемному спілкуванні з друзями, незнайомцями, колегами, працедавцями, з людьми різного віку і соціального статусу з огляду на наміри спілкування.

Вміння читати передбачає:

· розуміння і усвідомлення текстів, пов’язаних з навчанням та спеціальністю, з підручників, газет, популярних і спеціалізованих журналів та Інтернет-джерел;

· розуміння наміру автора письмового тексту і комунікативних наслідків висловлювання (наприклад, службових записок, листів, звітів тощо);

· здатність розуміти деталі у доволі складних рекламних матеріалах, інструкціях, специфікаціях тощо (наприклад, стосовно функціонування пристроїв/обладнання);

· розуміння академічної та професійної кореспонденції (наприклад, листи, факси, електронні повідомлення тощо);

· розрізнення стилістичних регістрів і колоритів писемного мовлення у спілкуванні з друзями, колегами, працедавцями, незнайомцями, з людьми різного віку і соціального статусу.

Вміння писати передбачає:

· грамотний і чіткий виклад деталізованих текстів різного спрямування, пов’язаних з особистою та професійною сферами (наприклад, заяви, резюме, протоколів тощо);

· підготовку і продукування ділової та професійної кореспонденції;

· точне фіксування повідомлень по телефону та від відвідувачів;

· користування базовими засобами зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний текст.

У кожній ситуації пріоритет надається тим умінням, які є найважливішими. Так, уміння робити презентації охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати, але пріоритетним у цьому випадку є вміння говорити. Проте коли йдеться про листування, вміння читати і писати набувають першочергового значення.

Мовленнєву поведінку, крім мовної компетенції, визначають також:

а) дискурсивна компетенція (здатність поєднувати повідомлення у зв’язні дискурси);

б) соціолінгвістична компетенція (здатність розуміти і продукувати мовлення у конкретному соціолінгвістичному контексті спілкування);

в) психологічна компетенція (вміння відчувати особистість партнера, його настрій, характер);

г) іллокутивна компетенція (здатність реалізовувати комунікативні наміри, використовуючи структуру повідомлення (мовленнєвого акту));

ґ) стратегічна компетенція (уміння брати ефективну участь у спілкуванні, обираючи правильну стратегію і тактику);

д) соціокультурна компетенція (здатність розуміти й використовувати різні складові національної культури (звичаї, норми, ритуали, соціальні стереотипи) в конкретних ситуаціях з урахуванням специфіки національних культур у міжкультурному спілкуванні).

Названі компетенції є елементами комунікативної компетенції, володіти якою має кожна людина.

Спілкування у професійній сфері вимагає спеціальних знань і навичок, необхідних для досягнення прагматичного впливу й успіху в професійній комунікації. Розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції відбувається відповідно до здатності людини навчатися, її предметних знань та попереднього досвіду і здійснюється в межах ситуативного контексту, пов’язаного з навчанням і спеціалізацією.

Важливим чинником, що впливає на становлення і розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції та сприяє самореалізації фахівця, є креативність особистості. Важко уявити ефективного менеджера, який не вміє приймати рішення швидко і на високому професійному рівні. Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий стиль його мовленнєвої поведінки, продуктивність та унікальність способів і результатів діяльності, а також готовність до творчих конструктивних перетворень у різних сферах життєдіяльності. Ці якості формуються в процесі всього розвитку особистості шляхом неперервного вдосконалення творчих навичок. Креативні якості залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості і від специфіки галузі, у якій вона працює. Люди з добре розвиненими здібностями до формування і сприйняття ідей винаходять набагато більше способів вирішення проблеми за короткий час. Вони володіють високою гнучкістю мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання проблеми до другого, нового, якщо проблема і її умови нові і вимагають відповідного до себе підходу. Креативні особистості можуть створювати нові й універсальні пропозиції та ідеї, ламати усталені підходи, «атакуючи» проблему з нової позиції, і винаходити унікальні ідеї.

Для ефективної професійної діяльності важливі такі креативні якості особистості:

· мотиваційно-креативні (мотиви, зацікавленість, потреба в самореалізації, творча позиція);

· емоційно-креативні (емпатія, багатий емоційний досвід);

· інтелектуально-креативні (дивергентне (різнопланове) мислення, прогнозування, інтуїція, здатність до перетворень, уява й фантазія);

· естетично-креативні (прагнення до краси, естетична емпатія, почуття форми, стилю; почуття гумору);

· комунікативно-креативні (співробітництво у творчій діяльності; здатність мотивувати творчість інших, акумулювати творчий досвід);

· екзистенційно-креативні (позитивна «Я-компетенція», нонконформізм (непристосовництво); індивідуальний стиль діяльності).

Комбінація цих якостей визначає особливість індивідуально-творчої манери конкретного професіонала і є основою загального типу творчого фахівця.

Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

· глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та відповідною системою термінів;

· досконале володіння сучасною українською літературною мовою;

· вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів);

· знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися у професійному спілкуванні;

· уміння працювати з різними типами текстів;

· орієнтування у потоці різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах її передавання;

· вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування;

· володіння інтерактивним спілкуванням, характерною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної реакції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;

· володіння основами риторичних знань і вмінь;

· уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності. Сформувати професійну мовнокомунікативну компетенцію покликана сучасна система освіти. Важливу роль у цьому процесі відіграє курс «Культура української фахової мови».

2. Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

У загальнолінгвістичних наукових джерелах традиційно прийнято визначати словник як реалію лексикографії у такий спосіб: «довідкове зібрання у формі книги (тепер також у комп’ютерному варіанті) слів, а також інших мовних одиниць з інформацією про їхнє значення, вживання, будову, походження тощо чи з перекладом їх на іншу мову (мовні, або лінгвістичні, філологічні словники) або про поняття та предмети, що ними позначаються (енциклопедичні словники)» [ЕУМ 2004: 610-611]. Чи аналогічно: «довідкова книжка, яка містить слова (або морфеми, словосполучення, ідіоми тощо), розташовані за певним порядком (різним у різних типах словників), пояснює значення описуваних одиниць, подає різну інформацію про них або їх переклад на іншу мову або повідомляє відомості про предмети, позначувані ними» [ЛЭС 1990: 462]; «систематично укладений індекс одиниць мови, найчастіше слів, відібраних на підставі попередньо визначених критеріїв і поданих разом з відповідними щодо цих критеріїв інформаціями» [EJO 1995: 496]; «лексикографічний[1] словник призначений подавати лексично релевантну інформацію (вимову і значення) про лексично релевантні одиниці (слова)» [LE 2003: 291].

Тому, говорячи про словник, ми матимемо на увазі лінгвістичну працю, присвячену спеціальному описові одиниць різних мовних рівнів через призму певної лінгвістичної теорії, організовану згідно з єдиною моделлю, яка відповідає меті опису.

Отже, що таке словник? Це лінгвістична праця, коли йдеться про мовний (філологічний, лінгвістичний) словник. Це довідкове видання, і певний певним чином організоване зібрання мовних одиниць з певною інформацією, і елемент лінгвістичної теорії, і мовна модель, і свідчення культурного розвитку народу. Але не залежно від того, який саме аспект словникової праці береться до уваги, кожен філологічний словник повинен виконувати певні функції та відповідати чітким вимогам. Без цього словникове джерело не може претендувати на сприйняття і використання.

Щодо функцій, то традиційно на словник покладено такі основні функції: а) інформативну, суть якої полягає у тому, щоб слугувати засобом передання інформації від покоління до покоління, забезпечувати якнайшвидше (через позначуване, яке є реєстровою одиницею) доручення користувача до нагромаджених у певній культурі, певному соціумі знань; б) нормативну, яка реалізується через відбір і фіксацію згідно з ідеологією і концепцією словника мовних одиниць, їхніх значень і вживання / функціонування, а також ремаркування, як засіб ідентифікації норми (нормативна функція передовсім скерована на удосконалення й уніфікування національної мови); в) комунікативну, завданням якої є подання користувачам інформації про слова рідної або чужої мови, про умови їхнього вживання тощо, тобто забезпечення недевіативної комунікації.

На сьогодні маємо справу з двома форми – класичною, паперовою і комп’ютерною, електронною.

З огляду на користувача комп’ютерні словники зазвичай ділять на так звані автоматичні словники зорієнтований на користувача-машину і на користувача-людину. «Автоматичний словник, – дає визначення А. Баранов, – це словник, що має спеціальний машинний формат, призначений для використання на комп’ютері людиною або програмою оброблення тексту» [Баранов 2001: 85]. І, очевидно, кожен з цих словників має іншу конфігурацію. Нас очевидно цікавитимуть комп’ютерні словники зорієнтовані на користувача-людину.

Серед таких словників далі маємо справу з двома типами праць: 1) комп’ютерний варіант паперового словника і 2) власне комп’ютерний словник, чи машинний лексикографічний об’єкт. В українській лексикографічній традиції перші комп’ютерні словники власне були повними копіями або фрагментами паперових словників. Це комп’ютерні словники термінографічної серії СловоСвіт Національного університету «Львівська політехніка» Науково-виробничого центру «ІНТЕХ», серія «Словники України», яка складається з п’яти словникових підсистем-модулів, а саме словозміни, транскрипції, синонімії, антонімії та фразеології, що є фрагментами «Словника української мови» в 11-и томах (1971-1980) й «Орфографічного словника української мови» (2007); електронна версія «Російсько-українського словника» за редакцією А. Кримського та С. Єфремова Української академії наук (1927-1933).

Електронні словники української мови як правило існують у двох варіантах: на CD та on-line і це так звані наукові словники. Крім того, існують ще комерційні словники, що також мають формат CD та on-line. Прикладом комерційного словникового продукту є багатомовний електронний словник Lingvo, який, хоч і первинно не є українськомовним, але включає у перелік робочих мов і українську, та уможливлює переклад з дев’яти мов: української, англійської, німецької, французької, італійської, іспанської, турецької та китайської на російську та в зворотному боці (крім китайської), а також крилаті вислови латиницею. Лексикографічну систему Lingvo складають сто п’ятдесят чотири словники, серед яких дванадцять українських словників. І лише формат on-line мають, наприклад, такі словники: багатомовний перекладний словник на порталі Весна (http://www.slovnyk.org.ua), « Ukrainian (cyrillic Script) English Dictionary» (http://www.websters-dictionary-online.com/translation/Ukrainian), «Ukrainian-English-Ukrainian talking translation dictionary» ( http://lingresua.tripod.com ) та деякі інші.

Явною перевагою комп’ютерного словника є те, що «порівняно з традиційним, це можливість моментального доступу до будь-якого реєстрового слова, швидкого переходу від одного реєстрового слова до іншого і назад, а також перегляд кількох словникових статей одночасно або почергово» [Żmigrodzki 2005: 253]. Але навіть якщо комп’ютерний словник має якісно інший формат, він усе-таки не виходить за межі класичної лексикографічної традиції, бо здійснює лексикографічний, а не інший, опис одиниць мовної системи чи її рівнів.

Поиск по сайту: