Філософія екзистенціалізму

Екзистенціалізм, або філософія існування, поширився у Європі після першої світової війни і ще багато десятиліть був одним з домінуючих філософських світоглядів європейських інтелектуалів. Дві світові війни, розростання тоталітарних режимів - все це не додавало оптимізму та віри у незворотність прогресу, заснованого на раціоналізмі. Людське існування розглядається екзистенціалістами як «заброшеність» людини у абсурдний світ. За глибоким переконанням екзистенціалістів,

а) реальність буття не можна ототожнювати з раціональністю,

б) екзистенція є спосіб буття такої кінцевої сутності як людина,

в) екзистенція співвідноситься з трансценденцієй буття,

г) утворюючий принцип екзистенції - це можливість.

Виходячи з цих основних постулатів екзистенціалізму, можна констатувати, що екзистенція - це можливість бути, вона не є сутністю та чимось даним від природи. Людина на відміну від тварин є тим, чим вона вирішила бути. Екзистенція, існування людини - це вихід за свої межі (ex-sistere), проблематичність, ризик, направленість до Бога, до себе, до світу, до свободи, зануреність у ніщо. В залежності від направленості устремлінь виокремлюють характерні риси екзистенціалізму та його течії.

Екзистенціалізм (від existential) - існування. Багато у чому екзистенціалізм є реакцією на кризу гегельянства. Безперечно, світоглядні основи екзистенціалізму формувалися під впливом творів Федора Достоєвського, Фрідріха Ніцше, Франца Кафки. Неабиякий вплив на становлення екзистенціалізму мала філософія життя, феноменологія Гуссерля. Але центральне місце у становленні екзистенційної філософії належить Серену К’єркегору (1813 -1855), який виступив проти раціоцентристської позиції представників німецької класичної філософії. Він розглядає людину як духовного індивіда, унікальну істоту, існування її особистісної екзистенції, а не її субстанційну (есенціалістську) сутність. Екзистенційна філософія була настільки потужним світоглядним явищем, що її представники були в усіх національних філософських школах:

Мартін Гайдеггер (1889 - 1976), Карл Ясперс (1883 - 1969) - у Німеччині; Жан-Поль Сартр (1905 - 1980), Альбер Камю (1913 - 1960), Габріель Марсель (1889 - 1973), Моріс Мерло-Понті (1908 - 1961), Сімона де Бовуар (1915 - 1986) - у Франції;

Мігель де Унамуно (1864-1936), Хосе Ортега-і-Гассет (1883 - 1955) - в Іспанії; Ніколо Аббаньяно (1901 - 1965) - в Італії;

Мартін Бубер (1878 - 1965) - в Ізраїлі;

Микола Олександрович Бердяєв (1874 - 1948), Лев Шестов (Л.І. Шварцман) (1866 - 1938) - в Росії (з 20-х років в еміграції).

Історію екзистенціалізму як самостійного філософського напрямку західної філософії можна розпочати з 1927 року, коли була опублікована робота М. Гайдеггера “Час і буття”. Основне завдання, яке ставить перед філософією Гайдеггер, - це розкрити смисл буття. Тому філософія, наголошує він, повинна зробити своїм предметом те, у чому виявляється цей смисл, тобто людину, оскільки людина - це єдина істота в світі, яка постійно ставить питання про смисл свого буття, яка не може існувати, не замислюючись над сенсом свого існування. Науковими засобами виявити цей смисл неможливо. Тому слід відмовитись від науково-раціоналістичної традиції і замінити науковий аналіз так званим екзистенціально-аналітичним аналізом буття, який повинен розкрити світ у його неповторності і цілісній унікальності. Екзистенціальна аналітика прагне зафіксувати буття як “це”, “тут” і “тепер”. Мартін Гайдеггер його позначає терміном “Dasein” - “тут-тепер буття”. Dasein - це людське буття в усій його унікальності і неповторності. В чому ж полягає специфіка людського буття? Його специфіка виявляється у тому, що воно є завжди буттям в можливості, “не-буттям”, тим, чого ще немає. Саме тому, завдяки цьому людське буття завжди перебуває в пошуку, в пошуку свого призначення.

Людина - це істота, що приносить життя в жертву своєму призначенню. Готовність до самопожертви заради свого призначення, за Гайдеггером, є найсуттєвішою визначеністю людини. Але людина йде на самопожертву не тому, що існує ідеал, гідний жертві. Людина просто не може існувати, не присвячуючи чомусь своє життя. Пошук безумовного, деякого абсолюту, якому людина могла б присвятити своє життя - це фундаментальна характеристика людського існування. В традиційних суспільствах таким абсолютом був Бог, віра в Бога, істини одкровення. В сучасному світі символи одкровення втратили цінність для більшості людей. Людина опинилась віч на віч перед світом без Бога, або «ніщо». Але ніщо - це не просто світ без Бога, це ще і сам мертвий Бог, який продовжує притягувати людину, кликати її своєю відсутністю. Ніщо - це не просто пустота, це пустота як відсутність, що притягує до себе більшою, значнішою реальністю, ніж наявне буття. В цьому ніщо, у цій відсутності і є наявною дійсна туга за безумовним.

Цим обумовлена така специфічна риса людської екзистенції як жах. Гайдеггер розрізняє життєвий жах і жах онтологічний. Життєвий жах - це жах втратити життя чи життєві блага. Онтологічний жах - це жах не знайти такого призначення, заради якого людина добровільно жертвує своїм життям, це жах просто бути. Завдяки вкоріненості цього жаху в бутті людини та прагненню до ніщо, людина постійно руйнує відносини, постійно трансцендує за межі історії.

Куди ж приведе її це трансцендування? Безумовно, зовсім близько воно в нас самих, воно відкривається людині не в історичних цілевказівках, не в символах релігійного міфу, а у її власних, нічим не обумовлених діях, які є виходом за межі власної свідомості, бунтом, екстазом. А це можливе лише всупереч суспільному існуванню. Життя людини в суспільстві Гайдеггер оцінює як “закинутість”, приреченість, втрату людиною своєї унікальності, неповторності, своєї самості, розчинення в суспільності. Мартін Гайдеггер це позначає терміном “das man”. Саме живучи в суспільстві, в man, людина і відчуває, переживає тугу за безумовним і жах не знайти його. Тому жах є постійним переживанням людини, невід’ємним від її екзистенції. Почуття жаху розкриває людині всю несправжність, неістиність її повсякденного життя, її існування в суспільстві і в той же час вказує на сутність її дійсного життя як буття до смерті.

Лише віч на віч перед смертю людина має можливість осягнути свою дійсну екзистенцію і досягти її. Саме смерть виділяє людину із маси інших людей, оскільки їй ніхто не може послідувати, ніхто не може їй уподібнитись, ніхто не може її замінити. “Смерть, - говорить Гайдеггер, - це завжди тільки моя смерть”. В момент смерті усе суспільне виступає чимось зовнішнім, неважливим щодо людини. Близькість смерті виявляється тим двигуном, що приводить у дію механізм усвідомлення своєї унікальності, своєї власної “самості”, усвідомлення своєї відмінності від інших людей і від суспільства. Тут людина переживає себе такою, якою вона є насправді, на відміну від того, що думають про неї інші, і чим вона здається сама собі, переживає свою справжню, дійсну екзистенцію. Екзистенція, за Гайдеггером, - це доля-покликання, якій людина безумовно і стоїчно підкоряється. Історія - це доля-ситуація, яку людина змушена витримувати. Дане протиставлення є однією з найсуттєвіших ознак екзистенціалізму. Людина в екзистенціалізмі трактується як істота, якій судилося перебувати в історії, яка “закинута” в історію і не може прожити поза нею і яка в той же час здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії.

Отже, дійсне існування людини (екзистенція) спрямоване на внутрішній світ людини, не на зовні, а всередину. Внутрішній онтологічний жах пробуджує в людині сумління (совість), поклик сумління, голос совісті ніби закликає людину повернутися із безособового суспільного, із man до дійсного, справжнього існування, від панування натовпу до екзистенції. Завдяки совісті людина усвідомлює неістиність свого існування в man, в історії, в долі- ситуації. Якщо ж людина продовжує існувати в man, вона, відчуває почуття провини, яке розкриває їй її совість. Сумління визначає людині її обов’язок перед собою. Гайдеггер вважає, що кожна людина сама собі є і підсудною, і суддею, і засудженою до смерті, і виконавцем вироку. Такою є вічна природа світу і людини, і ніякі соціальні катаклізми, ніякі революції нічого змінити не можуть. У долі-ситуації нічого змінити неможливо, існує лише питання: як жити в ній? Відповідь однозначна: підкоритися і жити, незважаючи ні на що, бо безумовним у цьому світі є лише буття, спрямоване до смерті.

Гайдеггер наголошує, що Буття до смерті - це єдина фундаментальна можливість людської екзистенції. Це єдина можливість звільнитися з-під влади man, з-під влади натовпу, виходу із повсякденності. Буття до смерті - це голос власної неповторної долі, поклик людської самості. Буття до смерті є фундаментальною характеристикою людської екзистенції також і з точки зору її структури. Як уже відмічалось, специфічною рисою людського буття, на думку Гайдеггера, є те, що це завжди буття в можливості. Людина завжди є можливістю чимось стати. Тому людське буття є завжди турботою, стурбованим буттям. Мартін Гайдеггер впевнений у тому, що людина - це буття, стурбоване можливістю свого буття. Тому, з точки зору структури, екзистенція виявляється єдністю трьох моментів: майбутнього - теперішнього - минулого.

Теперішнє - це спосіб буття людини в його відкритості світу, історії, суспільству. Це сфера впливу man, що перетворює людське існування у недійсне, повсякденне, це сфера людського існування як буття-у-світі.

Буття-у-світі - це спільне з іншими буття, суспільне буття, співбуття, це сфера впливу man, що нівелює особистісну неповторність. Люди тут нагадують камінці на березі моря. Спочатку кожний камінець індивідуально неповторний, але під дією хвиль вони поступово втрачають первинну форму, стають всі однаково округлими, схожими один на одного. Так само і екзистенції, постійно стикаючись одна з одною, втрачають свої неповторні риси, знеособлюються, а єдиною цінністю стає загальне значиме. Саме в такій ситуації das man розгортає свою диктатуру. Виникає влада Іншого. Людина перетворюється на безлику одиницю натовпу, схожу на інших. Мені добре в натовпі, я роблю, як усі: розважаюсь, як інші, суджу, як судять інші, сміюся над тим, над чим сміються інші і т.д. Звичайно ж, люди не камінці, тому цей приклад не міг розкрити механізм розчинення екзистенції у натовпі, неясно, чому люди так легко погоджуються з втратою своєї індивідуальності. Щоб пояснити це, Гайдеггер звертається до категорії свободи.

Кожна екзистенція, будучи унікальною, індивідуально неповторною, усвідомлюючи свої можливості і намагаючись їх реалізувати, діяла б згідно з принципом свободи. Проте, будучи вільною, людина повинна була б нести на своїх плечах всю повноту відповідальності за кожний свій вчинок. Але саме відповідальність і є тим непосильним тягарем, який людина намагається розділити з іншими, перекласти його на інших. Чим більше людей діють однаково, тим меншою буде відповідальність, тому людина завжди уникає свободи. Навіть від смерті вона намагається заховатися у натовпі: усі там будуть, і вона вже не думає про свою смерть. Такою є екзистенція в момент теперішнього.

Однак, завдяки онтологічному жаху, людина іноді здатна вириватися з полону повсякденності, з полону man і виходити у майбутнє, трансцендувати у майбутнє, яке Гайдеггер називає “забіганням вперед”. Тут, і саме тут екзистенція має можливість стверджувати своє дійсне буття як свободу, усвідомити свої можливості і здійснити вибір. Хоча, яким би не був цей вибір, людина не в змозі реалізувати усі можливості, тому вона переживає своє буття як провину, як буття у провині. Усвідомлення свого буття як буття у провині є наслідком розуміння принципової неспроможності реалізувати усі можливості. Проте, “забігання вперед” виявляє серед багатьох можливостей ту єдину, за якою не має вже більше ніяких можливостей - це можливість більше не бути, тобто смерть. Будучи останньою дійсною можливістю, від якої неможливо ні відмовитись, ні розділити з іншим, ні уникнути, смерть і виражає смисл людського існування. Завдяки тому, що смерть - це завжди моя смерть, саме вона і розкриває мою дійсну індивідуальну неповторність. Гайдеггер вважає, що

забігання вперед відкриває існуванню, екзистенції загубленість у самому собі і приводить її до можливості, не спираючись на стурбовуючу опіку, вперше бути самим собою і шукати страшну, позбавлену ілюзій, фактичну, впевнену у собі і лякаючу себе свободу для смерті. В результаті у Гайдеггера людське буття постає буттям до смерті, а свобода - свободою для смерті. Буття розкриває себе не через суще, але тільки з ініціативи самого буття. У цьому, на нашу думку, є основний сенс гайдеггерівського повороту в філософії. Завдяки ж чому буття відкриває свою завісу? Гайдеггер відповідає на це запитання своєю славетною фразою: «Мова - будинок буття». В есе «Гельдерлін і сутність поезії» (1937) Гайдеггер розмірковує про те, що поету розкривається дар буття, який розмовляє завдяки поету. Тому так важливо почути буття, віддатися (gelassenheit) його владі та стати вільним задля сприйняття істини. Як свобода, так само й істина - дар буття, та його (буття) ініціатива - відкритися людині. Важко переоцінити той величезний внесок, який зробив Мартін Гайдеггер у світову філософську думку - це і його інтерпретація екзистенції як буття-у-світі, це й критика ідеалістичних гносеологічних абстракцій та анонімної екзистенції, це й аналіз зв'язку історичності та Dasein. Філософію Мартіна Гайдеггера можна характеризувати як перехід від феноменології до екзистенціалізму.

В 1939 - 1945 роках центром екзистенційного руху стала Франція. Одним із найвизначніших філософів цього руху був Жан-Поль Сартр. Сартр критикує класичну філософію за визнання розумності буття і кваліфікує подібні погляди як релігійний сурогат. Свою філософію він називає послідовним, радикальним атеїзмом, а всю попередню філософію вважає такою, що ще не звільнилась від релігії. Будь-які уявлення про упорядкованість світу, закономірність у розвитку природи і суспільства Сартр кваліфікує як данину релігії. Основні погляди Сартр виклав у книзі “Буття і ніщо” (1943). Світ, на думку Сартра, це універсальне “не те”, це повна відсутність будь-чого, відповідного людським сподіванням, надіям, поглядам, поняттям. Бути реальним означає бути чужим свідомості, абсолютно випадковим, нерозумним, абсурдним. Світ ні в чому не схожий ні на Бога, ні на людину, тому він не може визначати людські вчинки, впливати на людину. Уявлення про детермінованість людської поведінки є пережитком релігійності. Таємниця людської поведінки полягає в її абсолютній необумовленості, спонтанності, безпричинності. Будь-яка спроба пояснити вчинок якимось зовнішнім спонуканням, обставинами, що склалися, - це лише хитрість, спроба втекти від відповідальності, жах перед особистою відповідальністю. Світ Сартр позначає терміном “в собі буття”, де немає нічого схожого на намір, тенденцію. Йому протистоїть людина як “для себе буття”, яка завжди є проектом, наміром, тенденцією. Світ як “в собі буття” - це безформенна мішанина, одноманітна маса. Людина як “для себе буття” вносить у світ все багатство та розмаїття, заперечуючи світ як “в-собі-буття”. Не маючи змоги вибирати свою епоху, людина вибирає себе в ній, своє місце і свої діяння в ній. Людина як заперечення “в собі буття” є “ніщо”. “Людина, - говорить Сартр, - це таке буття, через яке “ніщо” входить у світ”. Це “ніщо” є більш реальним, ніж буття. Цю реальність Сартр демонструє на такому прикладі: “Припустимо що я домовився зі своїм другом П’єром зустрітися в кафе о 4-ій годині. Я запізнююсь і, знаючи пунктуальність П’єра, тривожно оглядаю кафе: бачу столи, дзеркала, задимлене повітря, запахи – це все буття. А П’єра немає. Коли б він був тут, він теж був частиною буття. Але його немає. Всі елементи буття кафе згортаються у нерозрізнюване тло, на якому я шукаю П’єра: мені потрібен П’єр, тому я не зупиняюся на деталях наявних предметів, не помічаю виразів окремих облич, і самі ці обличчя лише невиразними плямами фіксуються в моїй свідомості. На цьому тлі я сприймаю відсутність П’єра, небуття П’єра. Причому його небуття більш реальне, ніж лаштунки та відвідувачі кафе: останні ніби “нігілюються” небуттям П’єра, яке витісняє їх із реальності”. Небуття – це не просто відсутність, це те, чого я потребую, що мене кличе до себе, притягує, володіє всіма моїми почуттями і переживаннями. Світ як “в собі буття” приваблює, притягує людину не тим, що в ньому є, а тим, чого в ньому немає “тут і тепер”, хоча воно людині потрібне. Знання про те, що в світі не діють ніякі внутрішні закономірності, підкреслює Сартр, неможливо спростувати. Однак і бажання, щоб йому були притаманними внутрішні закономірності, є нездоланним. Це знання і бажання породжують метафізичну тугу, яку Сартр оцінює як найглибше переживання людиною свого становища у світі. Тужити означає мати філософськи тверезу, істинну свідомість. Будь-який інший настрій є ілюзорним і патологічним. До туги наближаються за значенням лише два переживання - це нудота та нудьга. Нудота - відчуття абсолютної нестійкості світу, безпідставність будь-яких очікувань. Нудьга - передчуття нездійсненності будь-яких практичних починань. Усі позитивні переживання є самообманом, усі вони ілюзорні і є результатом втечі від страждань, моментом вдалого самонавіювання, самогіпнозу. Категорія туги у Сартра пов’язується з категорією свободи.Сартр відкидає гайдеггерівське розуміння свободи як свободи для смерті. Він підкреслює, що свобода не має до смерті ніякого змістовного відношення. Свобода є найсуттєвішою характеристикою людського буття, причому до такої міри суттєвою, що не існує відмінності, - говорить Сартр, - між буттям людини і її буттям вільним. Людина або вільна, або ж її немає зовсім. Сартр також звертається до аналізу часових характеристик людського буття. Минуле - це вже здійснене, це фактичність людської реальності, його неможливо змінити. Воно вже було. Проте, це не означає, що воно завжди панує над людиною, завжди детермінує людські вчинки. Людина постійно перебудовує в уяві своє минуле, надає минулому інше продовження і тим самим виривається з-під диктатури детермінації. Буття минулого, переосмислюючись через теперішнє, набуває смислу небуття. Головним змістом людського буття є постійний політ із фактичності в проект, в небуття, в ніщо. Теперішнє розкриває людині її нетотожність своєму минулому і світу, своєму тілу, професії, соціальній ролі, національній та класовій належності. Сказати про людину, що вона офіціант, - підкреслює Сартр, - не означає сказати про неї щось суттєве, це зовсім не те саме, що сказати про чорнильницю, що вона чорнильниця. Щоб розкрити зміст людської характеристики, слід звернутися до її бажань, прагнень, проектів, задумів, якими вона керується в своєму житті.

Людина завжди є своїм задумом, своїм проблематичним майбутнім,- підкреслює Сартр. Завдяки постійній орієнтації в майбутнє людина переживає своє буття як свободу, адже майбутнє реально існує як пучок можливостей, які запрошують і спонукають до вибору. Відмовитись від вибору неможливо, оскільки відмова - це теж вибір, а саме вибір не вибирати. Кожний здійснений вибір потребує наступного, і так постійно, і завжди - до безкінечності. Тому людина не в змозі постійно витримувати свою свободу.

Специфічним способом, яким людина усвідомлює свою свободу, є її туга.

Саме звідси і виростає специфічний “захисний засіб”, яким людина намагається захиститись від нестерпних променів свободи: самообман. Найбільш поширеною формою самообману є прагнення втекти від себе, розділити свою свободу з іншими у різних формах спілкування, хоча і це не є надійним захистом. Людина приречена до свободи. Свобода не є буттям, - вважає Сартр, - вона є буттям людини, або позбавленністю буття. Людина не може бути іноді вільною, а іноді обмеженою у свободі: вона завжди або цілком вільна, або її немає зовсім. Ми є свободою, яка вибирає, але ми не вибираємо бути вільними, ми приречені, засуджені до свободи. Свобода має у Сартра абсолютно негативний характер. Це свобода «від», а не свобода «для», це свобода від усього. Свобода - це абсолютне заперечення світу фактичності, абсолютна незалежність від практичних потреб та інтересів. Показовою в цьому плані є поведінка Ореста, героя драми Сартра “Мухи”. Здійснивши руйнівну частину своєї справи, убивши тирана і узурпатора Егісфена та зрадницю, матір Клітемнестру, Орест виявляється нездатним стати царем, царювати на троні батька Агамемнона, бо не в змозі виконати позитивну програму царювання. Справа в тому, що ставши царем, він включиться у встановлений порядок буття, у фактичність і втратить свободу. Ухиляючись від позитивного вчинку, побоюючись вписатися у світ фактичності, Орест вступає в полеміку з Юпітером, який втілює універсальний порядок Всесвіту. Юпітер, намагаючись примусити Ореста підкоритись, говорить: “Поглянь на ці планети, які рухаються у строгому порядку, ніколи не стикаючись. Це я упорядкував їх орбіти. Завдяки мені продовжується життя на Землі. Це я звелів, щоб людське дитя було людиною, щоб від собаки народжувалась собака; завдяки мені м’який язик приливу лиже пісок і відступає в належний час. Опам’ятайся, Орест! Проти тебе увесь Всесвіт, а ти у Всесвіті – лише жалюгідний черв’як. Прийми природний порядок речей!” Але Орест не підкоряється - ти цар богів, Юпітер - кидає він в очі владиці, - ти цар каміння та зірок, цар морських хвиль. Але ти, Юпітер, не цар над людьми. Поза природою, проти природи, без будь-якого опертя, окрім самого себе, Я не повернуся у лоно твого закону. Я приречений не мати ніякого закону, окрім мого власного. Я не повернуся у твій природній світ: тисячі шляхів прокладені там і всі вони ведуть до тебе, а я можу йти лише власним шляхом. Тому що я людина, Юпітер, а кожна людина повинна сама відшукати свій шлях!” (Див. Сартр Ж.-П. Пьесы.-М.,1967)

Проте результат цього пошуку виявився протилежним очікуваному. Свобода, що виростає із абсолютного заперечення, обертається чимось абсолютно чужим життю. Це змушений визнати словами Ореста сам Сартр: “Коли свобода зненацька вдарила в нього, природа відійшла і він виявився самотнім, як людина, що загубила свою тінь”. Життя, дійсно, втрачає смисл, якщо орієнтувати поведінку на свободу, яка “закреслює буття”.

Герої Сартра є втіленням приреченої до свободи людини, якій нікуди подітися від свободи, нікуди ухилитися. Існує лише один шлях. Взяти на себе всю повноту відповідальності за все, що відбувається у світі, бо тотальна свобода породжує таку ж саму тотальну відповідальність. Будучи приреченою до свободи, говорить Сартр, - людина несе весь тягар світу на плечах своїх: вона відповідальна за світ і за себе. Відповідальність її є абсолютною і всеохоплюючою. Свобода тим самим перетворюється у свою протилежність - у несвободу. В житті людини немає необхідності, яка б детермінувала її вчинки і яка б виправдовувала їх, знімаючи відповідальність.

«Жодна суспільна подія не приходить із зовні, якщо я беру у ній участь: якщо мене мобілізувати на війну - це моя війна, і я винний у ній, я її заслуговую. Я її заслуговую перш за все тому, що міг ухилитися від неї: стати дезертиром або ж покінчити життя самогубством. Якщо ж я цього не зробив, то, отже, я її обрав, став її співучасником”. І все ж, на думку Сартра, інколи людина здатна реалізувати свою свободу, досягти, за виразом Сартра, “свята екзистенції”. Таким “святом екзистенції” є бунт, “безумство сміливих”, нічим не обумовлений екстатичний протест проти буття.Однак це буває надзвичайно рідко і, як правило, недосяжне для більшості людей. Саме тому найхарактернішим і найуживанішим поняттям Сартра при аналізі людського буття є прокляття:

- людина проклята бути не обумовлено вільною істотою;

- вона двічі проклята перебувати у постійному пошуку цієї свободи;

- вона тричі проклята ніколи її не знайти.

Проте, незважаючи на такі сентенції, книгу Сартра “Буття і ніщо” називали “Маніфестом Французького Опору”, принаймні так вона сприймалася французькою інтелігенцією того періоду. Заборона виправдовувати свої вчинки, думки, переживання історичними обставинами сприяла боротьбі проти капітулянтської ідеології. Капітулянт виправдовував свою позицію тим, що перемога завойовників неминуча, а Сартр наголошував, що історія сама по собі не може змусити людину ні до яких вчинків: історія як така ні до чього не спонукає, не містить у собі ніякого виклику. Все це привноситься у світ і в історію людиною як суб’єктом вибору та моральнісної відповідальності. Категорія “в-собі-буття”, як людського буття, вільного і нічим не обумовленого, виявилась санкцією стихійного протесту, “безумства хоробрих”, цього спонукального мотиву багатьох учасників опору тих років.

Отже, в екзистенціалізмі можна виділити (нехай і досить умовно) два основні напрямки: гуманістичний (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Н. Аббаньяно) та релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бубер, М. Бердяєв).

Гуманістичний екзистенціалізм заперечує будь-яку закономірність у природі та історії, будь-який зв’язок людського буття зі світом природи, історії, культури, абсолютно протиставляючи їх одне одному, наголошуючи на тому, що людина є абсолютно вільною істотою, яка в своїх діях має покладатися лише на саму себе і є абсолютно відповідальною за усі свої вчинки.

Релігійний екзистенціалізм закликає людину до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що дозволить досягти нового, “трансцендентного виміру буття”. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням меж індивідуального “я”, оскільки у цьому процесі долається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв’язку людської екзистенції зі своєю епохою та з вічністю.

Як приклад, розглянемо концепцію Миколи Олександровича Бердяєва, погляди якого справили значний вплив на формування і розвиток європейського екзистенціалізму як в релігійному, так і в атеїстичному його варіантах. Основна проблематика творчості Миколи Бердяєва знаходиться у колі історіософії та філософії історії, релігійної антропології та персоналізму. Публіцистично-екзистенційний стиль філософування Бердяєва був чужий гносеологізму та метафізиці. У релігійній філософії Миколи Бердяєва центральне місце займає ідея особистості, основним завданням якої є творчість, а не спасіння. Самотність та туга, що притаманні особистості - це, за Бердяєвим, основні проблеми людського існування. Особистість не є частиною ані космосу, ані суспільства, ані держави або нації, Бердяєв вважає, що саме особистість має більшу цінність, ніж вони. Саме тому людина має право захищати власну духовну свободу. Фундаментальне онтологічне поняття у філософії Миколи Бердяєва - це «ніщо», за допомогою якого він пояснює і свободу, і творчу активність духу. Творчу свободу він розуміє як прилученість людини до Бога, як «викривлену» людську свободу, яка притаманна лише Богу. Цікавою є трактовка свободи у соціумі. Для Бердяєва справжньою основою історичного процесу є свобода зла, тому історію він розглядає як невдачу духу, у якій не створюється Царство Боже, що притаманне метаісторії, або екзистенційному часу. Микола Олександрович Бердяєв написав багато робіт, серед яких «Сенс творчості. Дослід виправдання людини» (1916), «Про призначення людини. Дослід парадоксальної етики» (1931), «Я і світ об’єктів» (1934), «Про рабство і свободу людини. (Дослід персоналістичної філософії)» (1939), «Російська ідея» (1947). Значення його творчості полягає, насамперед, у тому, що він «відкрив» світу відмінну від класичної західної філософії російську філософію та був одним з фундаторів європейського екзистенціалізму.

Отже, екзистенціалізм як філософська течія ХХ століття – це реакція на кризу гегельянства. Спільною рисою усіх варіантів екзистенціалізму є абсолютне протиставлення екзистенції, людського існування усім видам реальності. Джерелами європейського екзистенціалізму є ідеї К’єркегора, феноменологія Гуссерля, релігійна філософія М.Бердяєва та Л.Шестова, які розробляли персоналістичну проблематику, тематику автентичного соціалізму та феномену віри.

Поиск по сайту: