Класична німецька філософія. Особливе місце у формуванні наукової філософії посідає німецька класична філософія, яка виникла на рубежі XVIII–XIX Іммануїл Кант (1724–1804 р.р.) – її

Особливе місце у формуванні наукової філософії посідає німецька класична філософія, яка виникла на рубежі XVIII–XIX Іммануїл Кант (1724–1804 р.р.) – її засновник і творець вчення про джерело знань (раціональна метафізика), його види (наукове, моральне, естетичне), межі (антиномії) і крите­рії. І.Кант характеризував Просвітництво як вихід людства із стану свого неповноліття.Кант визначив шляхи еволюції практичної філософії (етики), дослідження людини як моральної істоти... Так для відповіді на питання – «хто я, як людина»?

Філософія Канта, відповідає - трьома питаннями: «Що я можу»? «Що я повинен»? «Що я буду від цього мати»? В теоретичній філософії (вченні про пізнання) Кант намагається подолати конфлікт раціоналізму та емпіризму, доводячи нерозривність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Поділяючи світ на непізнавану «річ в собі» (ноумен) та пізнавану «річ для нас» (феномен), Кант доводить, що свідомість людини фактично творить світ за допомогою чуттів, розсудку та розуму. При цьому пізнання – це єдність досвіду та апріорних (додосвідних) форм свідомості. Конструювання дійсності починається на рівні чуттів, коли чуттєві данні оформлюються за допомогою простору та часу – апріорних форм чуттєвості. Далі, за допомогою творчої уяви, чуттєвий матеріал обробляється формами розсудку (поняття, категорії) і створюється знання про чуттєвий світ. Кант доводить, що коли раціональне мислення, відриваючись від чуттєвого знання, намагаючись охопити світ в цілому, воно обов’язково впадає в антиномії. Звідси він робить висновок про обмеженість діяльності розуму (сферою чуттєвого досвіду) та про необхідність її долати виходячи у сферу віри. Тобто, метафізичні (філософські) раціональні знання про надчуттєву реальність неможливі. Кант покладає можливість поєднати чуттєве та раціональне, теоретичне і практичне в творчості. Людина для Канта – це, головним чином вільна, творча особистість. Головне для людини -це, мати мужність щоби користуватись своїм розумом.

Варто пам’ятати, що Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.

Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задоволенні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.

І. Кант визнавав можливість культурного та історичного прогресу, але в незначній мірі. Адже людський рід від природи злий і кардинально змінити його неможливо ні при яких соціальних змінах та революціях. В той же час зміни в суспільно-політичній сфері мають прямувати до все більшої свободи, справедливості та правопорядку, тому вони повинні бути еволюційними, адже неможливо дозріти до свободи, якщо людину не ввести в умови свободи. Кант визнає невід’ємні громадянські права і свободи людей: рівність перед законом, свободу. Ідеальним станом суспільства є мир, хоча в реальності люди і народи постійно ведуть боротьбу. Історія для Канта є вчителькою людей, її конфлікти мають виховну функцію. Дійти вищої суспільної мети для людського роду – загального, правового стану можна лише через подолання конфліктів, обмеження егоїзму. Зрештою поступово мають наступити «вічний мир» – загальний мир і спокій, має панувати справедливість і рівність перед законом. Але це вимушений мир, мир побудований на економічному інтересі, породжений не моральною гармонією людей, а усвідомленням невигідності війни, своєрідним розрахунком, що поганий мир краще ніж гарна війна.

У практичній філософії (вченні про мораль) Кант доводить, що людина є суб’єктом автономної волі і здатна самостійно приймати моральні рішення. При цьому, не існує наперед визначеної шкали добра і зла. Кожен раз людина вільно, свідомо, відповідально і творчо має робити моральний вибір.

Йоган Фіхте (1762 – 1814 р.р.) – «Моя система від початку і до кінця є лише аналіз поняття свободи». Істотно допов­нює філософську теорію людини концепція самосвідомо­сті. Він намагався створити наукове вчення – філософію, що стала б методологією всіх наук. Реалізувати свій задум він вирішив на засадах суб’єктивного ідеалізму. Загальним принципом буття та побудови системи філософії для Фіхте є «Я» – чистий діяльний суб’єкт, абсолютна моральна свідомість, необмежена свобода, яка породжує себе в практичному вольовому і творчому акті. Речі є втіленням, продовженням та породженням «Я». Тобто, варто пам’ятати, що для Фіхте сутність людини полягає у вільному і творчому самотворені. В той же час варто не забувати, що розуміння «Я» філософ обмежує пізнавальним відношенням «Я – не-Я», він не створює діалогових між людських відносин «Я – Ти». Нарешті саме Фіхте виступив проти крайностей індивідуалізму, створивши першу національно-патріотичну філософію в якій роль суб’єкта була підпорядкована суспільству. Звільнитися від егоїзму та самості «Я» може лише шляхом ототожнення з абсолютним, надперсональним божественним Я.

Фрідріх Шеллінг (1772 – 1829 р.р.)– його філософія має три етапи. На першому етапі Шеллінг розвиває філософію природи (натурфілософію). Він доводить, що природа як творча система, що саморозвивається, містить паростки духу з яких виростає мислення. Природа є об’єктивованим розумом, самореалізацією Абсолюту, який проходить етапи: неживого, живого та людини. Природа – динамічний і єдиний організм, який розвивається доцільно і діалектично. В своїй філософії мистецтва Шеллінг встановлює аналогії між природою та мистецтвом. Природа знаходить своє завершення в мистецтві, а в останньому самопізнання повертається до природи. Саме через єдність свідомого та несвідомого відбувається зв’язок між природою та мистецтвом. Пантеїзм Шеллінга найкраще проявляється в філософії тотожності мислення і буття, ідеального та реального – розум розвивається в бутті, а буття є реальністю розуму. Їх єдність – це першооснова світу – динамічна і самотворча субстанція. В пізній творчості Шеллінг далі шукає нові форми для виразу тотожності, якими виступають у нього міф та релігія. Пізнання Абсолюту можливе в умоглядній містиці, яка поєднує містичне переживання з раціональним мисленням.

Необхідно окреслити основні відмінності між поглядами Шеллінга та Фіхте. Останній розвивав систему суб’єктивного ідеалізму в якій поняття Я – активної творчої волі – займало центральне місце. Тоді як Шеллінг розвивав систему об’єктивного ідеалізму, яка сприймає свідомість результатом довготривалого природного процесу. Тобто, якщо відправною точкою Фіхте є вільний суб’єкт волі та розуму, то відправним пунктом Шеллінга є природне буття. Взагалі Фіхте в своїй творчості осмислював проблематику абсолютної самосвідомості та намагався вивести з неї буття. В той час як Шеллінг намагався осмислити сутність та форми буття природи, мистецтва, міфу та релігії. Тут він, на відміну від Фіхте, відійшов від послідовного раціоналізму в бік ірраціоналізму і тим самим заснував в межах німецької класичної філософії нову парадигму. Здобутки пізнього Шеллінга стали основою для розвитку філософського ірраціоналізму XX ст.

Фрідріх Гегель (1770 – 1831 р.р.). – Створений ним діалектичний метод — система законів і категорій (логіка), ідеї про взаємозв’язок, рух, розвиток усіх явищ природи, суспільства і людсь­кого мислення, про суперечності як джерело руху (діалек­тика понять і речей) мали важливе значення для розвитку філософського знання.

Гегель яскравий представник об’єктивного ідеалізму. В основі його системи лежать принципи: абсолютного першопочатку – Ідеї; тотожності мислення і буття; узагальненого зв’язку; розвитку. Це означає, що Абсолютна ідея є одночасно самим буттям і мисленням, єдина і всеохоплююча субстанція в якій буття, свідомість і самосвідомість тотожні. Маючи абсолютний зміст, Ідея постійно діалектично розвивається-розгортається в буття фактично породжуючи його. Такий розвиток можливий завдяки єдності і боротьбі протилежностей, що складають сутність її самої та усіх речей і процесів. Будь який процес розвитку проходить етапи: тотожність (теза) – відмінність (антитеза) – синтез. Згідно цього закону тотожна в собі абсолютна ідея відчужує себе у свою протилежність – природне буття, а потім досягає синтезу в самопізнанні абсолютного Духу. Це означає, що Ідея проходить обов’язкові етапи діалектичного розвитку – природні процеси (механічні, фізичні, хімічні, біологічні), соціальні процеси (історія суспільства та особи), духовні процеси (логіка, релігія, естетика, право, філософія), які є лише кроками самоусвідомлення Духу. Гегель створив нову діалектичну логіку, яка містить три частини, кожна з яких в свою чергу розгортається як тріада: буття (якість-кількість-міра), сутність (суть, явище, дійсність), поняття (поняття, об’єкт, ідея). Соціальні процеси та життя людини так само розвиваються за необхідною історичною логікою. Гегель фактично створив тотальну філософію в якій незмінні закони діалектики застосував до всіх процесів, тому світ постає у нього як єдиний, динамічний процес в якому взаємодіють різні протилежності з необхідністю прямуючи до однієї мети. Недоліками системи Гегеля є: панлогізм, підпорядкування одиничного загальному, телеологізм.

Сенс історії за Гегелем полягає у прогресі свободи, а ідеалом є досягнення свободи для всіх. Історія поділяється на чотири періоди: східний, античний, римський та германський. Останній, втіленням якого Пруссія, є взірцем втілення свободи. Вищими формами культури Гегель вважає мистецтво, релігію та філософію.

Людвіг Фейєрбах (1775 – 1854 р.р.) – увійшов в історію як розробник системи атеїстичної антропології. Досліджуючи релігію Фейєрбах знаходить абсолютну тотожність між духовністю Бога та духовним світом людини. Бог – це сутність людини, перенесена на небеса. Таким чином, необхідно створити нову релігію де об’єктом поклоніння стане людина. Критика релігії у Фейєрбаха відобразила кризу християнського розуміння людини як творчої та вільної істоти. Фейєрбаха виступив проти ідеї безсмертя людини. Останнє для філософа можливе лише в суспільній пам’яті потомків. З його погляду ідеалізм є нічим іншим як раціоналізованою релігією, а філософія і релігія як системи світорозуміння, протилежні одна одній. В основі релігії лежить віра у догмати, тоді як в основах філософії – знання.У праці «Сутність християнства» він показує, що релігія і близька по духу до неї ідеалістична філософія виникають із відчуження людської сутності.

Поиск по сайту: