Тема 11. Філософське вчення про розвиток (діалектика)

План лекцій

1. Історія становлення діалектики.

2. Діалектика, як метод пізнання.

3. Категорії та закони діалектики.

Діалектика (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду) — теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.

Спершу діалектику розглядали як один із загальних методів пізнання, з'ясування сутності зв'язків, форми від­ношень, у яких перебувають всі речі. На сьогодні діалек­тичний метод — теоретичний спосіб мислення і практич­ної дії, що ґрунтується на визнанні об'єктивного існування взаємозв'язків, розвитку і суперечностей як його джерела.

Засновник античної діалектики Сократ вважав діалек­тику методом відшукання істини шляхом діалогу.

Уявлення про сутність діалектики змінювалось. У дав­ніх греків головною ідеєю діалектики був не розвиток або єдність, взаємоперехід протилежностей, як у гегелівсько-марксистській версії діалектики, а ідея становлення в про­цесі безперервного руху.

Історія філософії показує етапи виникнення та еволюції діалектики. Саме вчення про діалекту одержало концептуальну розробку. Так, спершу діалектику розглядали, як один із загальних методів пізнання, форми відношень, з'ясування сутності зв'язків. Так, засновник античної діалектики Сократ вважав діалектику методом відшукання істини шляхом діалогу зіткнення різних, в т.ч. протилежних, суджень. Геракліт пов'язував цю науку з ідеєю безперервного руху природних і суспільних явищ: «Все тече, все змінюється». Для Лао-цзи, наприклад, це інь і янь, як засадові поняття філософії. Давньокитайські мислителі використовували бінарність цього протиставлення для вираження багатоманітних протилежних явищ. Уявлення про сутність діалектики весь час змінювалось. Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля. Його концепція діалектики була теоретичним відображення ідей, суджень розуму. У марксистській версії, діалектика це не тільки єдність, взаємоперехід протилежностей, а й ідея становлення безперервного руху. Діалектика (грец. – мистецтво вести бесіду) – теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, свідомості, людському житті. Діалектика як метод пізнання почалася від Гегеля. Він уперше в історії представив логічну характеристику загальних зв'язків як універсальних теоретично-оформлених законів, категорій (наукових понять). Його концепція діалектики була теоретичним відображенням ідей суджень розуму і представлена як діалектика самого буття. Розуміння діалектики як методу встановлює відношення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах та процесах природного світу, що є характерним для матеріалістичної теорії марксизму. Важливе значення марксистської теорії діалектики має ідея загального взаємозв'язку всіх явищ. Кожна річ у світі пов'язана з іншою і є «відлунням усього Всесвіту». Саме уявлення про діалектику, як універсальний метод, діалектичний тип мислення, формувалось упродовж становлення і еволюції філософської методології.

Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля. Гегелівська концепція діалектики була теоретич­ним відображенням ідей, суджень розуму, ідеалістично представленою діалектикою самого буття. Вона характе­ризувала цю науку як теорію пізнання, що обґрунтовувала ідею тотожності (єдності) мислення про буття і самого буття.

Розуміння діалектики як методу, що встановлює відно­шення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах і процесіях природного світу, було харак­терне і для матеріалістичної теорії марксизму. Уявлення про діалектику як уні­версальний метод, діалектичний тип мислення формува­лось упродовж періоду становлення й еволюції філософсь­кої методології.

Для розуміння діалектики як філософського вчення важливе поняття «взаємозв'язок» — процес, під час якого одні об'єкти впливають на інші, спричиняють в них певні, нерідко радикальні, якісні зміни. Діалектика як вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, як метод їх пізнан­ня ґрунтується на таких поняттях, як «відношення», «принципи», «закон», «категорії».

Закони — найзагальніші і найсуттєвіші зв'язки, що діють у найріз­номанітніших сферах буття.

Найхарактерніші ознаки законів — необхідність, іс­тотність, повторюваність, стійкість, регулярність. У зако­ні є «сталість, що зберігається» (Г.-В.-Ф. Гегель).

Закони є головною ланкою в системі багатоманітних зв'яз­ків. При цьому будь-який взаємозв'язок виявляє в «учасни­ків цього союзу» протилежні якості, взаємодія яких забезпе­чує рухливість і плинність буття. Ця концепція є однією із найголовніших у діалектиці. Вміння бачити і розуміти меха­нізми постійного руху різноманітних об'єктів, взаємодію («боротьбу») суперечностей, яка спричинює процес розвит­ку, є джерелом еволюції, «революції», «стрибків», прогресу, вдосконалення, а також регресу, занепаду, руйнації, тобто безперервних змін всього сущого.

Головними концептами теорії розвитку є вчення про прогрес — поступ, рух вперед, який супроводжується наростанням складності, впорядкуванням і структуралізацією об'єкта. Визначальним для діалектичного типу мислення і пізнання є принципи діалектики – вихідні положення. Діалектика, це вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, що ґрунтуються на поняттях, як закони, категорії, принципи, відношення. Ознаками законів є необхідність та істотність повторювання, стійкість та регулярність. У законі є «стальність», що зберігається (Ф.Гегель). Концепція розвитку його розуміння втілює у собі уявлення про форми розвитку, його прояви, рушійні сили і суперечності.

Гегель стверджував, що основою механізму супереч­ливої взаємодії «усього з усім», що забезпечує рух, є три основних закони: закон єдності і боротьби суперечностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Вони демонструють на­самперед суперечливий характер взаємозв'язку проти­лежних сторін: єдність і боротьба; кількість і якість; за­перечення (відкидання, позбавлення) і збереження, спад­коємність. Водночас вони логічно виражають сутність процесу розвитку. Закон єдності і боротьби суперечностей розкриває джерело розвитку, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін з'ясовує механізм розвит­ку, закон заперечення заперечення визначає основні напрями розвитку.

Категорія (грец. kategoria - ознака, обвинувачення) — відобра­ження в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв'язків і від­носин об'єктивної дійсності і пізнання. Категорія (відображення) в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв’язків і відносин об'єктивної дійсності пізнання. Категорії діалектики є загальними, абстрактними формами мислення, відображення світу в поняттях. Категорії: матерія, час, простір, рух. Загальну природу мають парні категорії, причина і наслідок, сутність і явища, форми і зміст, одиночне і загальне, необхідність і випадковість. Вони суб'єктивні за формою і є породженням думки людей, їх розумових здібностей, ознак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процесами, які описують, схоплюють категорії.

Зміст і функції категорії були визначені у працях Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, І. Канта. Поняття «категорія» першим застосував Арістотель і запропонував їх класифі­кацію. За Арістотелем, одні категорії позначають сутність речей, інші — якість, кількість, відношення, окремі кате­горії характеризують дію або час, місце.

Катего­рії «матерія», «час», «простір», «рух» відображають най­загальніші властивості матеріального, соціального, духов­ного світів. Таку загальну природу мають категорії «причина» і «наслідок», «сутність» і «явище», «форма» і «зміст», «одиничне» і «загальне», «необхідність» і «ви­падковість». Вони суб'єктивні за формою, є породженням думки людей, їх розумових здібностей, однак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процеса­ми, які описують, «схоплюють» категорії.

Категорії, наукові поняття є мовою кожної науки. їх наявність дає змогу сприймати філософію як наукове знання. При цьому кожний філософський напрям (матеріалізм, ідеалізм, позитивізм, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо) використо­вує як загальні, так і власні категорії, визначає їх зміст і су­бординацію.

Діалектика — важливий, але не єдиний метод пізнан­ня, не унікальна теорія розвитку. Сильним її опонентом є метафізика.

Метафізика (грец. «Meta ta physika» — після фізики) — протилеж­ний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком розвитком, а також не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху. Метафізика – це філософська мова, яка налаштовує слухача на вслуховування в думку, що приводить його до здивування, тобто нового буття, відокремлює чуттєвий світ від умоосяжного, «світ гадки від світу істинного знання».

Діалектика, як і філософія, не втратить своєї актуальності доти, доки існуватиме людське суспільство.

Першоджерела:

1. Антология мировой философии: В 4-х т. – М.: Мысль, 1970.

2. Гегель Ф. Основи філософії права. – К., Юніверс, 2000. – 336 с.

3. Гегель Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – Т. 3. – М.,: Мысль, 1977.

4. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії // К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. – К.: Політвидав України, 1964. – Т. 21.

5. Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М.: Политиздат, 1988. – 366 с.

6. Фихте И.Г. Сочинения. – В 2-х т. – СПб., Мифрил, 1993.

7. Шеллинг Ф. Сочинения в 2-х т. – М.: Мысль, 1989.

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. – Т. 2. – М.: ТЕРРА – Книжный клуб; 2000

5. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

6. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2010.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

8. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навч. посібник. – К.: Наукова думка. 2000. – 494 с.

Поиск по сайту: