Тема 4. Філософія середньовіччя

На цьому етапі розвитку уєвропейської філософії, що прийшов на зміну античному, проблема природи універсалій (боротьба реалізму з його опорою на розум і номіналістів, що обґрунтовували прин­цип сенсуалізму) стимулювала подальше осмислення пи­тання про співвідношення свідомості і реальності. Природа і людина — це творіння Бога. «Вірю, тому абсурдно» – Філон-Тертулліан. Теологічна ідея виконувала у середньовічній філософії таку саму регулятивну функцію, яку у Античності виконувала ідея естетико-космологічна. Характерною властивістю мислення цього часу є ретроспективність і традиціоналізм. Біблія, є свого роду повне зібрання всіх можливих істин, які повідомлені божою благодаттю людині на всі часи.

Аврелій Августин (354-430 р.р.) — один із найвизначніших західних отців церкви. Його твори, написані латиною, найбільш потужно вплинули на західноєвропейську філософію середньовіччя. Ритор, вихований на кращих взірцях римської літератури. Проштудіювавши «Еннеади» Плотіна, трактати Порфірія, а також Платона, долає свій скептицизм щодо християнського віровчення. В творах «Проти академіків», тобто скептиків, «Про блаженне життя», «Про порядок» і «Про безсмертя душі» Августин пише про залежність людського щастя від пізнання Бога. Прийнявши у 387 р. християнство, він пише трактати «Про істинну релігію», «Про свободу волі», «Сповідь», де і зображує картину свого духовного перетворення.

Августин систематизував християнський світогляд, намагаючись подати його як цілісне і єдине вірне вчення. У нього Бог на відміну від неоплатонізму тлумачиться, як особистість. Він – надприродне буття, що не лише творить світ, але й наперед визначає все. Воля у нього притаманна Богу і передує будь-якому творінню. Звідси промисел і провидення боже. Бог неперервно творить світ й слугує підставою розуміння абсолютної зумовленості сущого. У актах свого творення Бог спирається не лише на свою добру волю, але й на досконалі зразки, або ідеї, які він знаходить у своєму інтелекті.

Все існує немов би в двох планах: вічних думок – ідей божественного розуму і матеріальних речей, як їх недосконалих копій. Будучи джерелом часу, Бог не переживає ніякого «перед цим» і ніякого «потім», бо у світі його думок -ідей все є раз і назавжди. Тому в цьому світі є постійне «тепер» – вічність, котра невіддільна від божої сутності. Августин тлумачить зло не як дещо абсолютно протилежне добру, а як нестачу, брак добра. Увесь світ з його погляду є градацією добра – повного в абсолюті і малого у матеріальному світі. Зло-притаманне тільки природі людини. Адже все існуюче створене доброю волею Бога і за зразком досконалих ідей, що і знаходяться в божому інтелекті. Світ — створений одним єдиним і найкращим Богом, а будучи його творінням він є найкращим із всіх можливих світів.

Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109 р.р.) – це непересічна фігура середньовічних діалектиків. Він завершує оформлення схоластичної традиції. Ансельм, як і Августин, ставить віру вище розуму. Але поряд з цим він обгрунтовує необхідність діалектики для віруючої людини, оскільки вона може укріпити його у вірі. Його філософський девіз «віра, що шукає розуму». Найбільш відомий Ансельм своїм «онтологічним доведенням Бога». Методологічною засадою цього доведення стало положення крайнього реалізму, у відповідності з яким, чим більш загальнішим є поняття, тим реальніше, об'єктивніше його існування як особливої сутності. Онтологічне доведення – від поняття Бога як максимальної досконалості до реальності його буття – уявлялось Ансельму аналогічним судженням, істинність якого випливає із самого сенсу вжитих у даному судженні слів.

Фома Аквінський (1225 – 1274 р.р.) – як і його вчитель Альберт Великий, прагнув обгрунтувати принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. На його думку, як і на думку Августина і Боєція, вищим началом є саме буття – Бог, що створив світ. Буття і сутність для Фоми мають спільний корінь. Йдучи за Аристотелем, Фома розрізнює можливе і дійсне буття, або потенційне і актуальне. Аквінат розбудовує своєрідну ієрархію творення і створеного. Він заперечує «онтологічне доведення Бога». Доведення буття божого можуть бути лише дотичними. У Фоми існують доведення буття божого, почерпнуті із Арістотеля: 1) із поняття руху (Бог його першопричина); 2) поняття причини діючої; 3) поняття випадковості і необхідності; 4) поняття ступенів досконалості: 5) поняття доцільності. Вчення Фоми перетворилося на пануюче у римсько-католицькій церкві.

Першоджерела:

1. Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М.: Прогресс, Гнозис, 1995. – 413 с.

2. Августин. Исповедь. – М.: Гендальф, 1992. – 148 с.

3. Августин. Энхиридион или о Вере, Надежде и Любви. – К.: ИСА, 1996. – 414 с.

4. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М.: Канон, 1995. – 400 с.

5. Антология мировой философии. 2 т. – М.: Мысль, 1969.

6. Хрестоматия по истории философии: Западная философия: Учеб. пособие. В 3-х ч. М.: Гуманит. издат. центр «ВЛАДОС», 1997.

Література:

1. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

2. Антология средневековой мысли: Теология и философия европейского Средневековья. – В 2 т. – СПб., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М.: ACT, Мн.: Харвест, – Современный литератор, 2001. – 1312 с.

4. Губерський Л. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. Л. Губерського – К.: Знання, 2009. – 621 с.

5. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін..; за ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

6. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

7. Соколов В.В. Средневековая философия. – М.: Высшая школа, 1979. – 448 с.

8. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона. – М.: ООО "Изд. АСТ", 2001. – 441 с.

9. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Высшая школа, 1991. – 512 с.

10. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

Поиск по сайту: