Тема 17. Філософія права

План лекції:

1. Сутність права.

2. Право і закон.

3. Правова держава.

Мета лекції проаналізувати та пояснити сутнісні аспекти права, аспекти взаємодії права та закону. Встановити основні риси правової держави. Розглянути проблему людини як носія правових відносин. З’ясувати сутність та структуру громадянського суспільства.

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Сутнісними принципами філософії права є фор­мальна правова рівність, рівна міра свободи інди­відів та загальної справедливості. Формально право − це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набу­ти своє, індивідуально-визначене право на да­ний об'єкт. В той же час реально набуті права людей неодмінно будуть нерівними. Право − це лише рівний для різних людей формалізо­ваний шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному.

Свобода − це загальний правовий принцип, існує в суспільстві у формі правопорядку, відповідальності, дозво­лів і заборон, правопорушень. Принцип права не суперечить принципу свободи та рівності, а навпаки передбачає їх. Тут діє загальний імператив: люди є вільними настільки, наскільки є рів­ними, і рівними — наскільки вільні, а також: або свобода у правовій формі, або свавіл­ля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Вільні індивіди − носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути пра­ва, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політично­го життя.

Справедливість є основним поняттям права. Право зав­жди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність. Справедливість — це са­мовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і право­ва оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Обов’язковість й однаковість правових норм досяга­ється дією закону як усталеного зв’язку між ді­ями і вчинками людей та їх наслідками. У процесі зако­нодавства право набуває статусу закону (позитивується), тоб­то йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхід­ною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, ви­разу і дії в суспільному житті. Закон, на відміну від права, яке з’являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людь­ми свідомо й цілеспрямовано. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного ви­знання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Для контролю дотримання правових відносин існує си­стема противаг у відносинах між законодавчою, виконав­чою і судовою гілками влади, загальносудовий, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якіс­тю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. За­гальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивнос­ті. Його сутністю і принципами є тільки владні установ­лення у формі загальнообов'язкових норм. Неправовий закон не може від­мінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рів­ності, справедливості та свободи людей за будь-яких об­ставин зберігає свою об’єктивну загальнозначимість, є ос­новою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспекти­ви − правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, правові відносини, правову свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо.

Реалізація правових принципів передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьо­му держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захис­ту правового закону. Домі­нуюча в сучасному світі демократична концепція право­вої держави має своєю основою ідею народного сувереніте­ту як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього. Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Державний суверенітет − верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на прин­ципі права. Тобто, для реалізації правової держави треба панування тільки правових законів і правової законності. Правовий закон і правова держава внутрішньо взає­мопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, кон­ституційно-правовим контролем.

Для правової держави необхідні й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означен­ня міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою. Зрештою, правова держава − це держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідно­син (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвлад­ними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гаран­тування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і сво­бод людини і громадянина. Прикметними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та по­стійне утвердження суверенітету народу; визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалі­зації прав та виконання обов'язків людини і громадянина; організація і функціонування суверенної держав­ної влади на основі принципу поділу влади на законодав­чу (парламент і представницькі органи місцевого само­врядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на міс­цях), судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за ре­алізацією правових законів і режиму законності на прин­ципах права.

Першоджерела:

1. Бердяев Н. А. Философия неравенства. − М., 1990.

2. Гегель. Философия права. − М., 1990.

3. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Українй 28 червня 1996 року. − К., 1996.

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

5. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: Парапан, 2003. – 239 с.

6. Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности. − М., 1993.

7. Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. − М., 1996.

8. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

10. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. − К., 1996.

11. Чичерин Б. Н. Философия права. − М„ 1990.

Поиск по сайту: