Філософія Нового часу. Становлення і розвиток філософії Нового часу відбувалося під впливом науки, яка поступово займала центральне місце в новоєвропейській культурі

Становлення і розвиток філософії Нового часу відбувалося під впливом науки, яка поступово займала центральне місце в новоєвропейській культурі. В Новий час відбувається поворот від натурфілософії до вивчення природи як об'єктивної реальності, що не залежить від волі і свідомості людини.

Френсіс Бекон (1561 – 1626 р.р.) – фундатор емпіризму. Він намагався створити новий метод пізнання, переосмислюючи при цьому предмет і завдання науки. По Бекону, мета наукового пізнання – бути корисним людському роду. Завданням всіх наук – це збільшення влади людини над природою. Для цього потрібно не споглядати природу, а розкривати її причинні зв'язки через наукове знання. Знання – сила. Його твір «Новий органон» оголошує програму «очищення розуму» від різного роду «привидів» або «ідолів». Бекон розрізнює чотири типи «привидів» або «ідолів». По ньому це: привиди роду, привиди печери, привиди ринку, привиди театру.

Галілео Галілей (1564 – 1642 р.р.) – перший сформулював поняття об'єктивного, чисто фізичного закону природи. За його думкою, реальні фізичні об'єкти можна вивчати за допомогою математики, але за умовою можливості експерименту. Галілей спрямував думку до механістичного витлумачення буття. Він порвав із якісним витлумаченням природи,притаманним як схоластиці так і натурфілософії з її організмом.

Рене Декарт (1596 – 1650 р.р.) – латинізоване ім'я Картезій. Для успішного розв'язання проблем треба зрозуміти природу людського пізнання і самого розуму, що пізнає. «Мислю, отож існую» – Р. Декарт. Все можна піддати сумніву, але при цьому безсумнівним залишається сам сумнів, сумнів як акт мислення, акт свідомості, акт самосвідомості. Декарт по суті приєднується до програми «очищення розуму», запропонованої Ф. Беконом. Декарт як і Бекон починає свої міркування із критики, але остання не є самодостатньою. А повинна обгрунтовувати сама себе. Його праці: «Міркування про метод», «Метафізичні роздуми» тощо. Не випадково у Декарта, як творця аналітичної геометрії, науковий метод мислиться, як деяка «універсальна математика». Математика перетворюється на головний засіб пізнання природи. Картезій спирається на «онтологічне доведення» буття бога, що було найбільш чітко промислене в свій час А. Кентерберійським. Бог даний розуму, як гранично ясна його інтуїція і постає як актуальна безкінечність. Вчення про метод Декарта тісно пов'язаний з його метафізикою.

Засновник раціоналізму Р. Декарт, прагнучи створити і практичну філософію, встановив правила нового методу, які мають будуватися на незаперечних очевидностях розуму. Останні мають базуватися на вроджених ідеях (Бога, свідомості, числа, тілесності, логіки та категорій), що не виводяться з індивідуального досвіду. Декарт вчив про дві похідні і протилежні субстанції – душу (мислячу) та природу (протяжну), гарантом існування яких виступає абсолютна субстанція Бога. Пізнання світу відбувається на засадах дедукції, яка виводить речі з початкових принципів розуму.

Бенекдіт Спіноза (1632 – 1677) – обґрунтовував буття єдиної субстанції за допомогою дедуктивно-геометричного методу. Мислення і протяжність є двома атрибутами єдиної субстанції, яка фактично є тотожністю Бога і світу. Як результат, Спіноза прийшов до повної невипадковості сущого, до заперечення свободи як порушення необхідності. І так як мислення людини є виявом мислення Бога, то ідеї Бога є принципами побудови метафізики. В «Етиці» – своїй головній праці, він детально обґрунтував і розкрив вчення про «бога – субстанцію – природу» як процес, що розгортається в силу абсолютної необхідності. Свобода людини – це пізнана необхідність і, пізнаючи її, людина має співвідносити із її розгорненням своє життя і бажання. «Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти» – головна максима його етики.

Готфрід Лейбніц (1646 – 1716 р.р.) – протиставив плюралізм субстанцій, які він назвав монадами. Монада – є простою, тобто не має частин, відтак і неділима. Відроджуючи аристотелівське вчення про активні форми, створив монадологію – вчення про монади – активні субстанційні сили що рухають матерію. Світ постає як багатоманітність неподільних, індивідуальних монад, які утворюють ієрархічну будову (мінерали, рослини, тварини, люди), гармонію якої установлює Бог. Монада – діяльність, але така діяльність, котру не можна пояснити за допомогою механічних причин. Це – уявлення або сприйняття, з іншого боку – прагнення. Уявлення є ідеальним, а тому його не можна вивести ні з аналізу протяжності, ні шляхом комбінацій фізичних атомів. Воно не є продуктом взаємодії механічних елементів. Діяльність монад у безперервній зміні внутрішніх станів, які ми можемо спостерігати, споглядаючи життя власної душі. Все у світі живе і одухотворене.

Джон Локк (1632 – 1704 р.р.) – емпірик і сенсуаліст, чиє вчення про ідеї справило великий вплив на філософію Дідро. Його теорія пізнання, викладена в «Дослідженні про люд­ський розум». Завдання твору — з'ясувати витоки й основи людського пізнання, а також виявити межі пізнавальної здатності розуму. У свідомості кожної людини з самого по­чатку є уявлення, які Локк називає ідеями. «Усе, що розум сприймає в самому собі, або що є безпосереднім об'єктом сприйняття, мислення чи розуму, я називаю ідеєю». Але звідки ж постають ідеї? Вони походять тільки з досвіду. Локк заперечує теорію, згідно з якою людина має вроджені ідеї, наявні у ній до будь-якого досвіду («іннатизм»). Відразу після народження розум подібний до незайманого аркуша паперу. Усі визначені уявлення виникають лише в процесі набуття досвіду і з нього. Але здат­ність уявляти закладена в людині наперед. У досвіду є такі два джерела: зовнішнє чуттєве сприйняття (sensa­tion) і внутрішнє самосприйняття (reflec­tion), яке стосується актів мислення, воління, віри й т. ін. Уявлення, що постають з обох джерел, бувають прості або складні. Простіідеї поділяються, в свою чергу, на ідеї, що: сприймаються лише одним відчуттям (наприклад, колір, звук); сприймаються кількома відчуттями (про­стір, рух); виникають як наслідок рефлексії (про­цеси у свідомості); в яких беруть участь рефлексія і зовнішнє чуттєве сприйняття (час, насолода). Щодо цих простих уявлень розум пово­диться пасивно: вони безпосередньо зумовлені подразнен­нями, що йдуть від об'єкта. У чуттєвому сприйнятті Локк розрізняє первинні властивості, характерні для зовнішніх речей як таких (наприклад, протяжність, форма, щільність, число) і вторинні, суб'єктивні властивості, такі як колір, смак, запах, які в суб'єкті є лише відчуттями. Розумові властива й активна здатність про­дукувати складні ідеї шляхом порівняння, поділу, поєднання та абстрагування, склад­ники яких — знову ж таки прості ідеї. Виникають три види складних ідей: суб­станції, модуси і відношення. Субстанції — це або одиничні речі, що існують самі собою, або види (напри­клад, людина, рослина). Модуси — це складні ідеї, що не існу­ють самі собою, а входять до субстанції (так, день — це простий модус часу). Поряд з ними існують змішані модуси, до яких належать і моральні поняття (наприклад, справедливість). Відношення — це такі ідеї, як, наприклад, причини і наслідки.

Джорж Берклі (1685 – 1753 рр.) – англійський філософ і теолог, послідовно розвиваючи свій суб’єктивізм, доводив вирішальну роль у пізнанні Бога, який дає буття світу сприймаючи його. Тобто, людина, світ існують самі по собі та в нашому сприйнятті завдяки сприйняттю Бога. Тим самим, Берклі розвивав феноменалізм – філософську позицію, за якою єдиною реальністю є наші відчуття, за якими нічого немає.

Дейвід Юм (1711 – 1776 р.р) – англійський просвітник, філософ, історик, економіст – сформулював основні принципи новоєвропейського агностицизму. Теорія пізнання Юма постає як трансформація суб'єктивного ідеалізму Д. Берклі. Ми нічого не можемо сказати про зовнішній нам світ. Ми маємо лише відчуття та виводимо з них поняття. Але мислення – це лише послаблені відчуття, які на основі асоціацій створюють поняття. Юм пішов далі Берклі стверджуючи, що неможливо нічого сказати не лише про матеріальний світ, але й про духовний – Бога, душу, Я, а також про субстанцію, простір і час, причинність. Так, ми не можемо сприймати причинно-наслідкові зв’язки як щось реальне. Їх створює мислення, нав’язуючи нашим враженням. Ми не можемо стверджувати не лише реальну причинність у світі, але й ми не можемо довести причинність логічно. Наші уявлення базуються на звичках сприйняття, довірі побаченому, бо ми мислимо за принципом: «після цього, значить в наслідок цього». Основним недоліком емпіризму та сенсуалізму було те, що людина бралася як ізольований суб’єкт, не враховувалася важлива роль культури в пізнавальній діяльності.

Заслугою філософів Нового часу є розроблення філо­софської концепції людини — її соціального статусу, сво­боди і шляхів розвитку (Т. Гоббс; діячі французького Просвітництва (друга чверть XVIII ст.) — Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо; енциклопедисти — францу­зькі матеріалісти Д. Дідро, Ж.-О. де Ламетрі, П.-Ж. Гольбах, К.-А. Гельвецій).

На цьому етапі відбулося фор­мування наукових засад світогляду. Наукоцентризм і ра­ціоналізм — визначальні ознаки новочасної філософії — зумовили вибір як головного філософського сюжету про­блему наукового методу пізнання.

Поиск по сайту: