Філософія Просвітництва

Історична епоха XVII-XVIII ст. дістала назву Просвіт­ництва. Класичне визначенняПросвітни­цтва дав І. Кант: "Просвіта є виходом людини зі стану не­зрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість – це нездатність обходитися власним розумом без сто­роннього керівництва". Для Просвітництва характерні звеличення розумута самостійного мислення індивіда, дистанціювання від традиції та автори­тету, повага до свободиі позитивне став­лення до здатності розумно розв'язувати всі питання. Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом відкидає "забобонність", замінює її раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимостіу відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм – Бог дав поштовх створенню світу і відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спосте­реження спричинили прорив у природо­знавстві. Прикладом може виступати механіка Ньютона – всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке ґрунтується на принципі чіткої при­чинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових від­криттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва. Із соціального погляду, для цієї епохи ха­рактерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супрово­джується лібералізмом у теорії: як еконо­мічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз: «Нехай ро­биться, нехай діється». До цього додається і філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі та співгромадянам. В Англії виникають важливі юридичні до­кументи, які гарантують ці свободи, на­приклад, акти «Habeas-Corpus» (1697 p.) та «Декларація прав» (1689 p.).

Особливе місце в просвітництві залишив представник німецької філософії Хрістіан Вольф (1679 – 1754 р.р.). Він писав простою, відносно доступною німецькою мовою. В нього вчились всі представники класичної філософії. Його праця «Про загальну практичну філософію» викладена математичним методом. Викликала увагу у Лейбніца, Канта, Ломоносова та інших.

Йоган Гердер (1744 – 1803 р.р.) – відкрив по суті новий етап німецького просвітництва. Він відмовився від однобічного раціоналізму і підкресював роль почуттів. Стає найбільш впливовим мислителем і головним натхненником руху «Буря і натиск». Визначальне значення у житті суспільства по Гердеру має культура, яка поєднує людей. Культура – результат і, водночас, стимул розвитку суспільства.

Йоган Гаман (1730 – 1788 р.р.) – теоретик руху «Буря і натиск», він же вчитель Й. Гердера. Заклав підмурок, так званій, «філософії почуття і віри». Робить висновок про принципову нездатність понятійного мислення осягати живу дійсність. Остання, за Гаманом, внутрішньо суперечлива, дисгармонійна. Його вчення стимулює «дискусію про пантеізм».

Ефраїм Лессінг (1729 – 1781 р.р.) – намагався обгрунтувати правомірність зведення релігії до моралі, а тим самим хотів вивести останню з під впливу релігії. У своєму творі «Виховання людського роду» проводив думку, що людство лише у «дитинстві» і «юнацькому віці» потребує засвоєння моральних принципів у їх релігійній формі, а за досягнення «зрілості», воно усвідомлює самодостатність моралі, знаходячи в ній «нове євангеліє».

Йоган Гете (1749 – 1832 р.р.) – мислитель і митець. Світ постає у його мисленні як сукупність живих форм і їх метаморфоз. Термін «морфологія», що був запропонований Гете, мав на меті схоплення сутності «діалектики органічного». Єдність руху живих форм втілюється для Гете у «профеномені» – перетворенні однієї й тієї самої живої форми. Розуміння сенсу життя, людської історії, моралі – крізь призму символу «зла», що знайшло своє відображення у його «Фаусті». В образі Фауста Гете фіксує по суті тип новоєвропейської вольової і цілеспрямованої людини, для якої «спочатку була справа».

Першоджерела:

1. Антология мировой философии. Т2. – М.: Мысль, 1970. – 776 с.

2. Беркли Дж. Сочинения / Сост., общ. ред. и вступит. статья И. С. Нарского. – М.: Мысль, 1978. – 556 с.

3. Боэций. Утешение философией. – М.: Наука, 1990. – 414 с.

4. Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М.: Алетейа, 2000. – 320 с.

5. Бэкон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – М. Мысль, 1971.

6. Гоббс Т. «Левіафан». К.: Дух і літера., 2000.

7. Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. ­­– М.: Троице-Сергиева лавра, 1994.

8. Декарт Р. Размышления о методе. – Соч. В 2-х т. – М.: Мысль, 1994.

9. Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ – XVII веков. – М., 1971. – С.143 – 191.

10. Лейбниц Г.В. Рассуждения о метафизике // Соч. В 4-х т. – М.: Мысль, 1983.

11. Лок Джон. Два трактати про врядування. – К

Поиск по сайту: