Суспільство і природа

Як і інші розділи філософського знання, соціальна філо­софія прагне з'ясувати сутність суспільства і відобразити її у понятійно-концептуальний (теоретичний) спосіб. Суспіль­ство — системно організована «форма соціальної матерії», яка протистоїть природі, якісно відрізняється від неї. Суспільство як спільнота людей виникло в лоні «матері-природи», воно пов'язане з нею тисячами видимих і невидимих зв'язків, пе­ребуває як відкрита система в стані безперервного обміну ре­човиною, енергією та інформацією з природним середови­щем. Історія суспільства сприймається як частіша іс­торії природи. Людина як головний діяльний суб'єкт суспільного життя є біосоціальною істотою.

Існують різні погляди та уявлення щодо з'ясування відношення суспільства і природи. Утвердилася думка, що людина — «цар природи», котрий предметно-практичною діяльністю, за допомогою техніки, перетворює природу, підкорює її собі і водночас змінюється сам. Однак ця точка зору поступово змінюється в новітній філософії. Доктрина «панування» людини, суспільства над природою посту­пається місцем концепції коеволюцїі «коеволюція» пов'язане близьке за змістом поняття «коекзистенція». Його запро­вадив італійський філософ Школо Аббаньяно.

Констатація надприродної, надорганічної якості соціу­му логічно потребує з'ясування причин виникнення сус­пільства, чинників, що зумовили появу суспільства як спільноти людей, сформували систему їх співжиття.

Автори природно органічної (еволюційної) теорії похо­дження суспільства (Платон, Арістотель) доводили, що людина за своєю природою є суспільною істотою. Держава — це «велика людина» (Платон), в ній наявна гармонійна взаємодія людських соціально налаштованих істот. Люди­на — це «політична тварина» (Арістотель), тобто полісна, державна. Тому співжиття людей є природною потребою, держава є похідним від «колективної людини» утворен­ням, наслідком еволюції, збагачення і розвитку форм людського спілкування.

Прибічники договірної теорії (Епікур) доводили, що суспільство виникає внаслідок свідомої домовленості щодо норм і правил поведінки між людьми заради забезпечення власної безпеки та благополуччя, спільного протистояння зовнішньому та внутрішньому злу. Положення про природну еволюційну зумовленість по­яви суспільства і суспільного договору як її вирішальної причини зумовили дві стрижневі лінії подальшого роз­роблення цієї фундаментальної ідеї соціальної філосо­фії. У Нові часи ці полярні концепції розвивали Т. Гоббс і Ж.-Ж. Руссо. Перетлумачуючи міркування своїх попередників, Т. Гоббс доводив, що за своїм природним станом люди керуються виключно власними егоїстичними інтере­сами, що зумовлює «війну всіх проти всіх». Для уникнен­ня постійного розбрату вони змушені укладати контракт (договір) про співіснування, утворюють державу, яка спо­нукає їх додержуватися домовленості. На відміну від нього Ж.-Ж. Руссо вважав, що за своєю природою люди є альтруїстами (фр. altruisme — безкорисливе піклування про благо інших людей), вільни­ми і рівними істотами, а держава утворилася на засадах добровільної згоди про їх співпрацю.

З ідеєю щодо природи і причин утворення суспільства пов'язане вчення про соціальні зв'язки і відносини, які ін­тегрують людей у спільноту (людство, етнос). Кожне су­спільство є певною єдністю, яка виявляє себе в упорядкова­ності, узгодженості життя всіх індивідів і функціонує як цілісність. Це не виключає наявності суперечностей, в т. ч. протилежних інтересів окремих індивідів і соціальних груп, що породжує різні форми їх протиборства. Взаємодія цих суперечностей і конфліктів, а також визначення спіль­них Цілей зумовлює внутрішню динаміку суспільного жит­тя, його розвиток, безперервний поступ. Це означає, що суспільство є системою міжлюдcьких індивідуальних та колективних зв'язків, їх взаємодії із суспільними організаціями, державними інститутами та установами. Поділ суспільства на сфери є досить умовним. Соціальна філософія розрізняє такі сфери:

1) матеріальну;

2) соціальну, де відбувається відтворення безпосереднього людського життя;

3) духовну;

4) організаційну, яка передбачає управління суспільними процесами, в т.ч. політичними, спеціалізоване продукування суспільних відносин.

К. Маркс доводив, що «спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі».

Соціальній філософії відомо чимало філософських кон­цепцій, згідно з якими характер суспільства визначається насамперед суб'єктивними (релігійними, культурними, ідеологічними, духовними) чинниками.".

Популярними є ідеї системного та структурно-функціо­нального розуміння суспільства, його аналіз в контексті теорій формації і цивілізації, витлумачення конкретних соціальних устроїв як фрагментів світового, планетарного суспільного ладу. У зв'язку з цим соціальна філософія з'я­совує сутність таких категорій, як «суспільна формація» і «цивілізація».

Теорія суспільно-економічної формації є одним із основних вчень марксистської матеріалістичної соціальної філософії, що використовуєть­ся для визначення суспільства як певної історичної схо­динки його функціонування. Ґрунтується вона на поло­женнях про невпинний прогресивно-висхідний поступ сус­пільства, який внаслідок дії загальних соціальних законів поетапно і послідовно рухається.

Теорія цивілізації, започаткована французьким мисли­телем Мірабо і розвинута у працях Л. Моргана і М. Данилевського, також застосовується на позначен­ня якісного стану суспільства, наголошує на ступені ро­звитку культури як сукупності духовних і матеріальних досягнень. Її засновники вживали термін «цивілізація» як протиставлення цивільного (громадянського) суспільства варварському, дикунському. У другій половині XX ст. категорія «цивілізація» широко використовується в істо­ричних, соціологічних і філософських дослідженнях. Існують різ­ні типи цивілізації: глобальні, регіональні, локальні. їх розрізняють за соціально-економічним устроєм, релігією, расою, системою цінностей, ідеологією. Цивілізація може географічно-просторово збігатися з національними кордона­ми або істотно виходити за їх межі. Вона може охоплювати всю Землю (ідеться про світову цивілізацію).

Одним із провідних у сучасній теорії ци­вілізації є запропоноване К. Ясперсам положення про «осьовий час», яке виражає єдність людської історії, наголошує, що, попри локальний характер утворення, різні цивілізації у своїй історії уособлюють єдиний духовний "рух (одухотворення), значущий для всього людства.

Серед численних ідей соціальної філософії багато при­хильників має ідея про закономірний характер поступу прогресивного розвитку суспільства. Гегель доводив, що люди творять свою суспільну історію не за власними прим­хами.

Ево­люція і революція є двома сторонами єдиного суспільного процесу: поступові, переважно кількісні, зміни є перед­умовою революції, різкі «раптові» перевороти, радикальні зрушення, перехід від одного якісного стану суспільства (форми власності, типи державного правління) до іншо­го — еволюції. Це зумовлює подальше еволюційне вдоско­налення вже народженого нового, ритміку функціонуван­ня різних суспільних механізмів, дія яких у своїй сукуп­ності визначає сутність і зміст суспільного життя.

К.-Р. Поппер: «Ми здатні впливати на майбутнє і не лише за допомогою наших етичних переко­нань і вірувань, а й за допомогою нашої готовності взяти на себе відповідальність, за допомогою критичного до себе ставлення, завдяки здатності вчитися і розучуватися, зав­дяки нашому скептицизму в оцінці ідеологій, особливо ідеологій історичного характеру».

Сучасна соціальна філософія осмислює і проблему відно­син народної маси та особистості.

Важливого значення набуває у сучасному філософсько­му мисленні і проблема суспільного лідера, якому мають бути притаманні риси справжньої особистості — знання, моральність, відповідальність, рішучість, принциповість.

Досліджуючи суспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється від природно-тваринного світу, філософська теорія соціуму доводить, що за своєю сут­ністю суспільство є системою відносин (зв'язків) і соціаль­них інститутів, які породжені практикою спільного існуван­ня людських спільнот, їх взаємопов'язаною діяльністю. Соціальний світ — складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно-ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.

Водночас соціологія, вивчаючи соціум, концентрує свою увагу на пізнанні конкретної соціальної реальності, досліджує соціологічними емпіричними, а також стати­стичними методами наявні форми суспільного устрою — соціальні інститути, соціальну структуру, соціальні відно­сини, соціальні групи тощо.

Духовне життя виступає вагомим фактором продукування, закріплення, передачі та вдосконалення предметних, смислових, ціннісних орієнтирів розвитку суспільства. Воно складається з цілісної єдності думок, норм, ідей та принципів, які становлять запоруку розвитку певних соціальних сфер. Духовна сфера тісно пов’язана з матеріальною. Саме до духовної сфери суспільства можна віднести форми суспільної свідомості: економічну, правову, політичну, моральну, естетичну, релігійну. В духовному житті суспільства можна виділити наступні рівні: індивідуальний та масовий, ідеологічний та теоретичний. Ідеї та принципи життя прийняті на індивідуальному рівні суттєво змінюються на масовому. Тут відбуваються переважно стихійні процеси формування уявлень, поглядів, вподобань, стереотипів, смаків. На рівні суспільної ідеології відбувається організоване формування ідеї, вчень, принципів. Її свідомо продукують певні соціальні групи з метою впливу на масову свідомість та зміни суспільства. В свою чергу суспільну ідеологію треба відрізняти від теоретичного рівня осмислення суспільних процесів. Ідеологія завжди заангажована інтересами певних груп, а теоретична свідомість повинна бути нейтральною в аналізі суспільних явищ. Окремо можна виділи стани духовного життя суспільства: активний, пасивний, акцентований, збалансований.

Відомо, рушійними силами розвитку суспільства є істотні, необхідні чинники. Виділяють принаймні три джерела розвитку суспільства: природні фактори (Монтеск’є, Гумільов, Вернадський), матеріальне виробництво (Маркс, Ростоу, Бжезинський), зміни культурного життя та системи духовних цінностей (Конт, Сорокін). Насправді, усі три фактори в єдності виступають джерелами розвитку суспільства. Окрім цього, існує інший погляд, який джерелами саморозвитку суспільства визначає: протиріччя між природною та культурною організаціями, суспільні відносини та духовний потенціал суспільства. Ще одним джерелом розвитку соціального є індивідуальна неповторність людей, які прагнучи подолати свою обмеженість, відчуженість і залежність, повинні вступати у спілкування з іншими. Саме в спілкуванні полягає виток суспільного буття. Спілкування стає можливим коли «Я» протистоїть «Ти». Студент повинен пояснити поняття соціальна дія, соціальний статус, соціалізація, соціальна роль. Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання пов’язані з визначенням форм переходу суспільства з одного стану в інший. Цей перехід здійснюється революційним та еволюційним шляхом.

Сьогодні розвиток суспільства уявляється таким, що проходить декілька етапів: аграрний, індустріальний, постіндустріальний. Усі вони концентруються на формуванні суспільства через розвиток виробництва. На першому етапі домінують землеробство, скотарство та дрібне ремісництво. Виробництво не відіграє вирішальної ролі в розвитку суспільства. На індустріальному етапі велике промислове виробництво починає відігравати вирішальну роль в формуванні суспільних процесів. В постіндустріальному суспільстві разом з великими промисловими підприємствами важливу роль відіграють невеликі корпоративні об’єднання робітників. Нарешті деякі дослідники виділяють навіть технотронне суспільство в якому виключну роль будуть відігравати глобальні електронні технічні засоби (Інтернет).

Представниками теорії постіндустріального суспільства є О. Тоффлер та Д. Белл. На думку Тоффлера для третього етапу (третьої Хвилі) розвитку суспільства характерні абсолютно нові цінності, стандарти та принципи в порівнянні з індустріальним періодом. Замість величезних монополій та корпорацій, які виступали ініціаторами стандартизації, максималізації та концентрацій капіталу, в новітню епоху буде панувати економіка самообслуговування. Поява нової наукової технології, реорганізація виробництва на основі впровадження досягнень науки й техніки породить новий тип виробництва – домашнє виробництво на новій електронній базі. Цьому типу виробництва відповідає нова етика в якій цінується робітник фахівець здатний креативно релізувати певний проект. При цьому повага до людини залежить не від її статків, а від практичної віддачі. Так само на думку Белла аграрне суспільство має здобуваюче виробництво, індустріальне – виробляюче, а постіндустріальне − обробляючий та обслуговуючий тип економічних відносин. Для останнього характерні високий розвиток науки, обмін інформацією за допомогою телекомунікацій та комп’ютерів. В новому суспільстві на перший план виходять фахівці-технократи та великі науковці – виробники нового знання, носії нових цінностей а ідеалів, які прагнуть до управління суспільством. З економічно-виробничих відносин в суспільстві акцент зміщується в соціально-інформаційні, комунікативні. На шляху такого розвитку розмиваються межі соціальних систем капіталізму та соціалізму.

Історичні процеси (культура в розвитку) обумовлюють загальний динамізм і культурну зумовленість розвитку суспільства. Наявність індивідуального аспекту свідчить про те, що суспільство складається з окремих осіб, які разом утворюють нову спільноту. Суспільство є лише там, де спільне співжиття людей виведене за межі суто природного способу існування, тому варто наголосити на принциповій відмінності природних та суспільних систем. На відміну від природних, суспільні системи включають не лише матеріальні, але й духовні процеси. Центральним елементом соціальної системи є людина, яка має свободу вибору.

Основною структурною одиницею суспільств є соціальні групи – спільноти людей, які об’єднані навколо спільної діяльності, інтересів, цінностей, соціальної належності. Виділяють такі соціальні групи: малі (сім’я, сусіди), середні (жителі регіону, робітники підприємства), великі (страти, класи, нації, народності). Так, існують чисельні теорії класового поділу суспільства (класово-статусна модель М. Вебера, дихотомна модель К. Маркса, моделі Р. Дарендорфа, Гідденса, Е. Райта, Д. Девіса). Загалом в наш час в економічно розвинених країнах сформувалися такі класи: вищий клас, клас виробничих та невиробничих виробників, середній клас. Також для прикладу необхідно охарактеризувати націю. Вона формується завдяки єдності кількох чинників: географічного, антропологічно-етнічного, культурного, історичного, морально-психологічного.

Поиск по сайту: