АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Тема 12. Філософія пізнання (гносеологія)

Читайте также:
  1. Антична філософія: космоцентризм
  2. Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха
  3. Буддизм як філософія і етичне вчення .
  4. Давньоіндійська філософія
  5. Давня китайська філософія
  6. Діалектика як загальнотеоретичний метод філософського пізнання. Її форми та альтернативи
  7. Екзистенційна філософія
  8. Економічні категорії і економічні закони. Пізнання та використання економічних законів.
  9. Екофілософія
  10. Емпіризм. Англійська філософія XVII — XVIII ст.
  11. Етноментальні характеристики філософського знання. Філософія в систему культури
  12. Єдність чуттєвого і раціонального моментів пізнання

План лекцій

1. Пізнання як предмет філософського аналізу.

2. Проблеми пізнання.

3. Проблема істини в філософії та науці.

4. Методологія наукового пізнання.

На думку Платона: «Немає ні­чого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевер­шує і задоволення, і все інше».

Гносеологія охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишньо­го світу — наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення) — галузь філософі), яка вивчає сутність пізнавального процесу, його зако­номірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематиза­ція, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як ре­зультату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина — велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Так, філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Е. де Монтень, Д. Юм) висловлювали сумнів щодо мо­жливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокре­ма І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів («речі в собі»), агностики обмежували пізнання сферою явищ («речі для нас»). Цим вони обґрун­товували розповсюджений в сучасній некласичній філосо­фії гносеологічний песимізм (лат. pessimum — найгірший) — зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів.

Їх опоненти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошу­вали на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. optimus — найкращий) — віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знан­ням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використан­ня природних ресурсів і суспільних надбань.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа — «чиста дошка», «білий папір без будь-яких знаків та ідей», на якому досвід залишає свої письме­на. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною вини­кнення ідей.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був перекона­ний в тому, що лише розум вказує надійний шлях дося­гнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення іс­нування власного розуму. «Мислю, отже існую» (Cogito, ergo sum) — декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук.

В історії філософії була порушена важлива для тео­рії проблема методу пізнання — сукупності правил, прийо­мів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні;

2) сенсуалістичний;

3) раціоналістичний.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуа­лістичному методам, сприймають логічне мислення як «шосте чуття», яке впорядковує здобутий емпіричний ма­теріал.

З огляду на це Ф. Бекон запропо­нував оригінальну метафору щодо основних методів пі­знання: «шлях павука» (здобуття істини із власної свідомості»); «шлях мурахи» (безсистемне збирання фак­тичних даних); «шлях бджоли» (поєднання здібностей досвіду — збирання нектару і роботи розуму — перетво­рення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття — відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів ор­ганізму внаслідок їх впливу на рецептори;

б) сприймання — цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;

в) уявлення — образи предметів і явищ дійсності, ство­рені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень ра­ціонального пізнання, для якого притаманне творче оперу­вання абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття;

б) судження;

в) умовивід.

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступеня­ми, а двома моментами єдиного пізнавального процесу.

Думка про єд­ність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постула­ту (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність син­тезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: «По­няття без почуттів порожні, а почуття без понять — сліпі».

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауко­вому рівнях. Буденне пізнання спирається на повсяк­денний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду («наївний реалізм»). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфі­кований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує.

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини. Про це свідчить, наприклад, за­питання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: «Що є істина?». У гносеологічній теорії істини особлива увага приді­ляється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконли­вість доведень?

Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко супе­речливим процесом.

Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, при­родничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи се­ред них сукупність загально логічних і специфічних мето­дів — індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалі­зація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гно­сеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика моделювання, системний метод, метод додатковості тощо.

Сучасний етап розвитку науки зосе­реджує увагу дослідників на необхідності використання Міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з урахуванням методологічних у гносеологіч­ному сенсі понять «невизначеність», «вірогідність», «віртуальність», «випадковість», «нелінійність», «біфуркація» та «флуктуація», які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого світу (динамічний хаос).

Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту. Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибу­ху була сконцентрована в точці з діаметром в мільйон мі­льярдів разів меншим за діаметр атома водню. Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявно­сті у Всесвіті «темної матерії», одним із виявів якої є «чор­ні діри».

Кант намагався з'ясувати межові можливості «чистого» і «практичного» розуму.

Так, Р. Рорті вважав, що істина — це просто найбільш узгодже­на і «сильна теорія», і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запро­понував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуван­ню, то це є доказом її хибності.

Отже, поняття «істина», «значення», «смисли» та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблем­ного характеру. Плюралізм істини, альтернативність ме­тодів пізнання — характерні ознаки ситуації, в якій пере­буває філософська теорія пізнання.

Справедливо кажуть, що істина одна, а правда у кожного своя. Відповідно релігійна істина є поняттям умовним, насправді йдеться про правду окремих релігій. Було б помилкою наділяти релігійну істину властивостями наукової чи філософської. Адже істина для релігії – це об’єкт поклоніння, шанування, святості. Філософія передбачає різні тлумачення істини, вона знає принаймні п’ять її визначень і усвідомлює неможливість використовувати єдине розуміння істини в наш час.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсаль­ного діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишньо­го світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і ро­звитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика.

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вив­чає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання(наукові дані), а й метод його одержання. Важливим зав­данням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які нада­ють світові цілісності.

Також треба знати, що методи пізнання поділяються на загальнонаукові, спеціальнонаукові та філософські. Загальнонаукові використовуються в усіх науках, а спеціальні в окремих галузях наук: точних, природничих, соціальних, гуманітарних. Треба розуміти, що методологія гуманітарних наук має свої особливості, адже ці науки мають справу з реальністю людського, а не природного буття. Окремо виділяють філософські методи пізнання, специфіка яких полягає у пошуку способів осмислення загальних проблем світу, людини й культури. До цих методів відносять трансцендентальний, діалектичний, феноменологічний, герменевтичний. Перший співвідносить можливість отримання знання з загальними формами людської свідомості (Кант). Діалектика встановлює відповідність між законами буття та мислення і називає їх головною рисою розвиток, закони і принципи якого вона пізнає (Маркс). Феноменологічний метод навпаки, пояснює пізнання як споглядання, опис та реконструкцію феноменів буття та свідомості (Гуссерль, Шеллер). Герменевтичний метод виходить з того, що будь яких акт пізнання є актом тлумачення – надання певній реальності ціннісно-смислового значення. Тому пізнання в герменевтиці є розкриттям і з’ясуванням первинних сенсів тексту чи реальності.

 

Першоджерела:

1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики. – М.: Прогресс, 1988. – 700 с.

2. Декарт Рене. Метафізичні розмисли. – К.: Юніверс, 2000. – 295 с.

3. Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М.: Политиздат, 1988. – 366 с.

4. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 408 с.

5. Ортега-і-Гасет Х. Чиста філософія // Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 424 с.

6. Поппер К. Логика и рост научного знания. – М.: Прогресс, 1983. – 605 с.

7. Рассел Б. Человеческое познание. – М.: Политиздат, 1987.

8. Франк С.Л. Непостижимое // Сочинения. – М.: Правда, 1990. – 608 с.

9. Шелер М. Феноменология и теория познания // Избранные произведения. – М.: Гнозис, 1994. – 413 с.

10. Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. – М.: Ренессанс., 1992. – 320 с.

 

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания. – К.: Наукова думка, 1986. – 136 с.

5. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528с.

6. Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.

7. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2001.

8. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)