Тема 8. Основні напрями, течії філософії XIX - XXІ ст

План лекцій

1. Некласичні філософські системи XIX — XXст.

2. Ірраціоналістичні течії в сучасній некласичній філософії.

3. Сучасна філософія кін. XX – поч. XXI ст.

У другій половині XIX ст. розпочинається, а на рубежі XX ст. відбувається перехід до нової, некласичної парадиг­ми філософії, тобто виникають неокласичні філософські си­стеми: фрейдизм, персоналізм, прагматизм, екзистенціа­лізм тощо. Підставою для характеристики цих філософсь­ких вчень як некласичних є зміна стилів філософування, яка відбулася під впливом новітніх даних науки, створення незвичних філософсько-природничих моделей теоретично­го пояснення Світу — теорія відносності Ейнштейна, кван­това механіка, астрофізика, кібернетика, генетика.

У цей час спостерігається подальший розвиток філо­софських систем, створених класиками минулого, тобто творцями оригінальних філософських шкіл (Фомою Аквінським, І. Кантом, Г.-В.-Ф. Гегелем, К. Марксом) — нео­томізму, неокантіанства, неогегельянства, неомарксизму. Якщо давні мудреці визнавали вищість метафізики (філософії) щодо фізики (природознавства), то нині філосо­фія (метафізика) орієнтується на осягнення природничих наук, коригує під їх впливом власні висновки і положен­ня. Свідченням цього є поширення ірраціоналізму (лат. irrationalis — несвідомий, нерозумний) — філософського вчення, яке акцентує на обмеженості раціонального пі­знання («кризасамовпевненого розуму», Ф.-А. фон Хайєк), протистоїть вченням, заснованим на почуттях і відчуттях, емоціях, підсвідомому, інтуїції, «осяянні». Неокласичний стиль філософування виявляє себе у дискурсі — формі розуміння змісту свідомості, який визначається не визнанням її об'єктивності, а відпо­відності певній соціокультурній традиції. Ірраціоналізм оголошує світ нерозумним («світ як абсурд», А. Камю), який неможливо науково пізнати, його можна лише «переживати», «відчувати». Класичному (раціональному) типу філософування з його вірою у безумовну можливість пізнання істини, культом і логіки, прогресу, гармонії, оптимальності в некласичній (посткласичній) філософії нерідко протиставляється вчення про вирішальну роль вольового або інстинктивного на­чала, підпорядкування йому раціонального, рішуче запе­речення об'єктивного знання тощо. Найвиразніше поло­ження некласичної філософії XX-XXI ст. представлені в «філософії життя», персоналізмі, екзистенціалізмі, пост­модернізмі. «Філософія життя» (А. Шопенгауер, Е. фон Гартман, А. Бергсон, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гасет, О. Шпенглер та ін.) розглядає життя як центральний феномен і головне філо­софське поняття. Його аналізують у різних проекціях — як біологічне явище («воля до життя як воля до влади»), кос­мологічне («життєвий порив світової волі), історико-культурне (життя як потік культурно зумовлених переживань). «Філософія життя» акцентує увагу на ірраціоналістичному індивідуалізмі, синонімом життя в ній є творчість як наро­дження нового під впливом потоку підсвідомих чинників. Специфічні ознаки «філософії життя» — біологічний волюнтаризм, скептицизм і нігілізм. «Я вже ні в що не вірю» (Ф. Ніцше). Йому належать оригінальні концепції «вічного повернення», «надлюдини», що перебуває «по той бік добра і зла», особи, яка вільно існує, як вітер, ліс, морська хвиля. Популярності набула ніцшеанська ідея «переоцінки всіх Цінностей» і «зруйнування кумирів». Актуальними є міркування X. Ортеги-і-Гасета щодо суспільного життя як сфери боротьби духовної еліти і «ма­сової людини» («Повстання мас»), наслідком якої є вини­кнення масового суспільства.

Типовими ознаками ірраціоналістичного світосприй­няття і світоставлення позначена психоаналітична філософія (фрейдизм). Його засновник, австрійський психіатр і філософ Зігмунд Фрейд (1856—1939) запропонував кон­цепцію людини, яка ґрунтується на положенні про доміну­вання в її життєвій поведінці психічних мотивів. Психіка людини, за Фройдом, складається з трьох шарів: несвідоме («Воно» — ід), підсвідоме («Я» — Его) та надсвідоме («Супер-Его» — цензор поведінки). Взаємодія цих структур, в механізмі якої важливу роль відіграють інстинкти Еросу (життя) та Танатосу (смерті), зумовлює всю життєдіяль­ність людини.

Послідовники Фрейда (неофройдисти) намагалися по­збавити вчення свого вчителя надто біологізаторського елементу («енергія несвідомих психосексуальних потя­гів»). Американський філософ Е. Фромм доповнив концеп­цію Фройда соціальними мотивами, прагнув з'ясувати роль суспільних конфліктних суперечностей у спрямуван­ні людської поведінки, ввів як опосередковане між психі­кою індивіда та суспільством поняття «соціальний харак­тер людини».

Центральною ідеєю персоналізму (лат. рersona — осо­ба, особистість) є положення про те, що саме особистість має бути головним предметом філософії. Зрозуміти світ, його виникнення, історію культури й історію взагалі, на думку персоналістів, можливо лише тоді, коли розглядати цю проблематику крізь призму особистості, використову­вати особистісний вектор філософування. Персоналісти у своїх вченнях, які поділяють на релігійні і позаконфесійні, наголошують на значущості особистості, її первинності щодо суспільства і держави (антитоталітаризм). Один із за­сновників персоналізму, німецький філософ-богослов Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейєрмахер (1768—1834) наголошу­вав на ідеї власної індивідуальності, її свободи як доміную­чої філософсько-моральної проблеми. При цьому він зазначав, що моральний розвиток людини можливий лише на основі загальнокультурного життя за умов індивідуального перероблення і засвоєння її здобутків. Завдяки самоусвідомленню особистість здатна зрозуміти процес ро­звитку історії як «динаміку власного існування», оцінити комунікативні цінності, що об'єднують людей. Французь­кий персоналіст Еммануель Муньо (1905—1950) вважав, що поняття «особистість» як «тотальний обсяг людини» має три виміри:

1) покликання, яке означає усвідомлення людиною влас­ної тварності, приналежності до світу природи, вкоріненості «у земний контекст». У цьому випадку вона розуміє свою слабкість, є лише «мислячою очеретиною» (Б. Паскаль), за­ручницею власної біологічної організації і свого соціально-культурного часу. Лише засобами самореалізації у зовніш­ньому світі й одержання суспільного визнання людина може подолати свою природну слабкість;

2) втілення, що означає здатність особистості виявити в собі духовне, трансцендентне начало, божественний Дух, «світ Творця» (релігійна версія персоналізму);

3) співпричетність як усвідомлення особистістю здат­ності подолати свій індивідуальний рівень, досягти надіндивідуальної висоти і здійснити вищу самореалізацію в акті духовного єднання з Богом. Це найдосконаліший ви­мір особистості, який поглинає попередні смисли людсько­го існування: «Людина — це вимога смислу, Бог — це смисл світу, світ — це мова Бога» (Ж. Лакруа).

Концентруючи увагу на духовному, смисловому зна­ченні людського життя, персоналізм порушує проблеми сутності існування особистості, розглядаючи його як емо­ційно-інтимне переживання своєї долі.

Отже, особистісне начало, що придушується цивіліза­цією, згідно з персоналізмом, осмислюється у триєдності людських начал: самореалізація у зовнішньому світі.

Проблема існування людини-особистості є централь­ною в філософії екзистенціалізму (лат. existential — існу­вання) — ірраціональному філософському вченні, що зай­мається дослідженням проблем існування людини, її дій­сного буття («повернення до людини»).

На думку одного із засновників цього вчення, датського філософа Сьорена К'єркегора (1813—1855), людське існування не може бути раціонально (науково) пізнане і пояснене, воно «уникає понять». Його можна лише описати за допомогою таких слів, як «покинутість», «відчуженість», «абсурдність», «страх», «відчай», «трагічність» тощо.

Екзистенціалізм оперує й більш «оптимістичними» ка­тегоріями — «свобода», «відповідальність», «вибір», «особистість», але всі вони також позначені драматичним відтінком — «людина приречена на свободу» (Ж.-П. Сартр). Кредо екзистенціаліз­му полягає у твердженні, що «екзистенція» (існування) принципово відрізняється від есенції (лат. essentia - сут­ність), протиставляється їй, оголошується вищою від неї.

Поставлена екзистенціалізмом проблема існування лю­дини в контексті тривожних умов нашого часу по-різному осмислюється в атеїстичній екзистенційній філософії (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) і релігійному її різ­новиді (І. Марсель, К. Ясперс). Песимістична теза пред­ставників атеїстичної екзистенційної філософії про без­глуздість, невизначеність людського існування узагальню­ється в положенні про те, що людина власним вибором «проекту свого життя» може надати йому сенс («існування передує сутності»). На переконання прихильників атеї­стичної екзистенційної філософії, усвідомлення абсурдно­сті свого існування долається вірою в Бога, надією на «справжнє існування» в іншому (потойбічному) житті. Екзистенціалістська проблематика життя і смерті, буття і не­буття, свободи і приреченості, сенсу і безглуздя набула по­пулярності серед філософів Західної Європи і Сходу (Н. Аббаньяно — Італія, X. Ортега-і-Гасет — Іспанія, М. Бубер — Ізраїль). Екзистенціалізм є однією із форм новітньої філософії, у якій суспільна думка рефлексує драматичну ситуацію сучасної людини, в якій вона прагне пізнати себе, з'ясувати сенс свого існування як свобідної істоти, ознаками якої є постійний неспокій, відчуття стурбовано­сті, тягар відповідальності і напруженості. Водночас екзи­стенціалізм (його світський, атеїстичний варіант) містить чимало конструктивних положень. У «Міфі про Сізіфа» А. Камю пише, що, як і засуджений богами Сізіф, прирече­ний виконувати безкінечну безглузду роботу, людина усві­домлює абсурдність свого буття, але не може змиритися з цим. Тому вона кидає абсурдові виклик, хоч і свідома того, що остаточно подолати його вона неспроможна.

Представники прагматизму намагалися застосувати принципи наукового мислення до визначення специфіки людського життя, мотивів діяльності індивіда, критеріїв її ефективності Тому оцінка прагматизму як типово антисцієнтистського філософського вчення потребує уточнення.

Головним критерієм правильності (істинності) людсь­ких дій, згідно з прагматизмом, є користь, дієвість, ефек­тивність, результативність зусиль. Ця теза піддавалася гострій критиці тих, хто вбачав в ній виправдання устано­вок індивідуального меркантильного (корисного) здорово­го глузду. Однак теоретики прагматизму, зокрема Д. Дьюї, зовсім не зводили поняття «корисність» до індивідуально­го успіху, вони підкреслювали, що міркування щодо діло­витості як цінності людської поведінки мають враховувати не лише особисті, але й соціальні інтереси. Тому в етиці прагматизму йшлося про те, що досягти «меліорації» (вдосконалення) суспільства можливо лише завдяки вмін­ню поєднувати приватні зусилля, спрямовані на забезпе­чення власного блага, із зусиллями, метою яких є дося­гнення загального блага («злиття індивідуального досвіду з усією сукупністю досвіду», В. Джемс).

Прагматистське кредо «істина має працювати» — дум­ка про те, що цінність мислення, знання визначається їх практичними наслідками, популярна і тепер. Однак суча­сний варіант прагматизму (неопрагматизм) враховує обме­женість «класичного прагматизму» 20-х років XX ст., зва­жує на справедливу критику його опонентами. «Всупереч поширеному переконанню, що прагматизм відійшов у ми­нуле, я доводжу, що мислителі-прагматисти далеко обігна­ли свій час... Саме орієнтація на прагматизм і належний його розвиток здатні вивести нас із багатьох глухих кутів так званого постмодерністського дискурсу» (Р.-Дж. Бернстайн).

Його пред­ставник Р. Рорті заперечував наявність вічної і не­змінної людської сутності, постійного прагнення досягти мети як чогось корисного. На його переконання, призна­чення людини полягає у безперервній творчості. Саме творча діяльність є по-справжньому «людською». На відміну від класичного прагматизму він не вважав, що світ розумний, а мета діяльності людини може бути визначена об'єктивно і раціонально. Згідно з Рорті істиною можна вважати лише ту теорію, яка допомагає «впоратися з ото­ченням», сенс життя забезпечується не досягнутою корис­ністю, а солідарністю і співчуттям, тобто взаєморозумін­ням людей, їх взаємодією (комунологічна тенденція суча­сної філософії). Визнаючи існування морального прогресу, Рорті вбачав його критерій у постійному розширенні здат­ності людей систематизувати і довіряти, опиратися «зна­чущості жорстокості».

Спробу застосування критеріїв точної науки до феноме­нів свідомості, розробити відповідний метод аналізу пред­метно-смислових структур людського світоусвідомлення здійснила також феноменологія («ідея життєвого світу», «світу безпосереднього життєвого досвіду», Е. Гуссерль). Свою назву цей різновид новітньої філософії одержав від поняття «феномен» (грец. phainomen — те, що з'яв­ляється) — предметний світ людини, його відображення У свідомості, за яким прихований невидимий світ сутності речей — світ ноуменів (грец. noumenon — осягнути розу­мом). Засновник феноменології німецький філософ Е. Гус­серль спробував обґрунтувати самоочевидні засади науково­го знання, з'ясувавши для цього характеристики свідомо­сті, завдяки яким людина сприймає цей світ. Відображені у свідомості явища світу, на його думку, і є реальним сві­том. Тому увага філософа має бути спрямована не на саму предметну дійсність, а на ті аспекти свідомості, в яких вона відображується, конституюється. Основною властиві­стю свідомості, її фундаментальною якістю, є інтенціональність — спрямованість на предмет. Адже свідомість є завжди свідомістю про щось. Мета феноменологічних дос­ліджень полягає у радикальному очищенні свідомості і виявленні першоджерел досвіду. Таким є, за Гуссерлем, життєвий світ індивіда як об'єктивована суб'єктивність.

Проблему очищення свідомості досліджують і пред­ставники такого філософського напряму сучасної філосо­фії як герменевтика (гр. hermeneutike — мистецтво тлума­чення) — вчення про розуміння і наукове (раціональне) осягнення сфери культури, людського духу. Засновника­ми герменевтики були німецькі філософи Ф.-Е.-Д. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, Г.-Г. Гадамер. У своїх працях вони розробляли різні аспекти герме­невтики, використовували можливості герменевтичної методології для дослідження історичних пам'яток, науко­вих і художніх текстів, створення теорії значення тощо.

У герменевтичній філософії основною є проблема розу­міння. Згідно з герменевтикою «розуміння» є головною фі­лософською категорією, визначальним методом пізнання життя, його втіленням в актах свідомості і текстах — пи­семних, усних, символічних свідченнях про явища приро­ди, історії, культури, закодованих у людському дусі. Розу­міння, вважає М. Хайдеггер, є головною ознакою існуван­ня людини, основною характеристикою «справжнього буття», способом, за допомогою якого людина спілкується з іншими людьми, з попередньою історією, її свідченнями. Багатосмисловий зміст цього спілкування зумовлює різні форми герменевтики: переклад — «розшифрування» дос­віду іншого, завдяки чому він «переноситься» у власну культуру, в тому числі мовну; реконструкція — відтворен­ня справжнього смислу, «очищення» його від нашарувань; Діалог — формування нового смислу в процесі комунікації, якщо сприймати весь (попередній, теперішній) досвід куль­тури людського буття як текст, тобто відповідно оформлене повідомлення, то робота герменевта, вважає Ф.-Е.-Д. Шлейрмахер, полягає в тому, щоб вжитися у внутрішній світ автора цього повідомлення, зрозуміти його і його текст краще, ніж він розуміє себе і свій твір. Тобто сприйняти текст як авторське розуміння подій цього життя, його умов (В. Дільтей).

Центральною для герменевтичної філософії є проблема людини, її розуміння. Їй підпорядкований весь понятійний апарат герменевтики: «розуміння», «інтерпретація» тощо. Життя людини — це насамперед її сприйняття іншими людьми, сприйняття в досвіді, текстах, діалозі, існуванні. Чимало положень герменевтики концептуально засвоєні екзистенціалізмом — філософією існування людини.

Порушена позитивізмом проблематика науки, її мови була продовжена таким новітнім напрямом західної філо­софії як структуралізм — науки про знаки і їх системи. Ця течія також належить до неораціоналізму. Його творці, зокрема французький філософ, соціолог і антрополог Клод Леві-Строс (нар. 1908), вбачали завдання структуралістської філософії в піднесенні гуманітарних наук до рівня «справжньої теорії», у включенні чуттєвого у раціональне. Структуралізм виступив проти всіх форм психологізму у філософії, зокрема проти екзистенціалізму.

Герменевтичні положення використовують у своїх працях П. Ріккер, К.-О. Апель, Ж. Дерріда та інші сучасні філософи.

Історія філософії охоплює всю множину ідей, положень, концепцій світової філософської думки. Новітня західна філософія (М. Хайдеггер, Ж. Дерріда) заперечує наявність в історії філософії загальних тем, наполягає на тому, що всі філософські вчення не підвладні історичному поступу.

Неотомізм («новий томізм») — панівний напрям у філософській доктрині сучасного католицизму, в якому основні ідеї томізму (наявність у світі зла не спростовує уявлення про Бога як втілення абсолютного добра, вір­ність арістотелівському раціоналізму тощо) поєднуються з окремими положеннями сучасної філософії. Зокрема, з фе­номенологією, філософською антропологією, фройдизмом. Центральним завданням неотомізму є поглиблення на підставі використання новітніх досягнень науки положен­ня про гармонію релігії і науки, підтвердження можливо­сті раціонального доведення релігійних постулатів. При цьому основні положення католицизму — ідея створення світу Богом (креаціонізм — акт божественного творіння), декларування вищості релігійної віри над раціональним знанням залишаються незмінними. Традиційний томізм виходив із визнання існування двох видів істини:

1) «істина розуму», яка забезпечується людським розу­мом, має природний характер;

2) «істина Одкровення», яка дається надрозумовим знанням, Одкровенням. До таких (вищих) істин належить, зокрема, положення про троїстість єдиного Бога (Отець, Син і Дух Святий), про створення Богом світу «з нічого», про народження земною незайманою дівчиною (непорочне
зачаття) Ісуса — Сина Божого тощо.

П'єр Тейяр де Шардена (1881—1955) - послідовник Вольтера, професор кафедри геології, член ордена ієзуїтів у своїх працях (зокрема, «Феномен людини», 1955), запропо­нував нову версію «єдності науки і релігії». Спираючись на дані геології, палеонтології, антропології, він прагнув пе­реосмислити теологічну догму про незмінність утвореного Всевишнім світу, запропонував своє бачення планетарного буття в дусі положень еволюційної теорії. За його твер­дженням, становлення Всесвіту відбувалося поступово, у три етапи:

1) переджиття (виникнення фізико-хімічного середо­вища - сфера матерії);

2) життя (виникнення органічного середовища — біо­сфера);

3) феномен людини (поява середовища людської думки — і ноосфера).

Цей еволюційний процес Тейяр де Шарден визначив як рух від точки Альфа (первинного стану світу) до точки Омега (вищого, духовного, надособистісного центру, Бога). Точка Омега виникає з ноосфери: «Новий світ народжуєть­ся наяву. Абстрагування, логіка, логічний відбір і вина­хідництво, математика, мистецтво, виміри часу і просто­ру, любовні турботи і мрії — всі ці види внутрішнього жит­тя насправді є ніщо інше, як бурління знов утвореного центру в ту мить, коли він розпуститься сам у себе».

Проблематика новітньої філософії представлена у філософії постмодернізму. Найчастіше його використовують для характеристики інноваційних Роцесів, що відбуваються в сучасному суспільстві західного зразка. Постмодернізм є одним із багатьох пострухів, характерних для цивілізації на межі XX—XXI ст. Виник він у 70-ті роки XX ст. в літературознавстві, архітектурі, музикознавстві, поступово став модним паролем багатьох західних інтелектуалів, які переймалися бажанням відоб­разити «дух епохи», здійснити філософські, культуроло­гічні, художньо-естетичні, соціально-політичні, правові рефлексії сьогодення, визначити найтиповіші ознаки су­часного складного, динамічного, непередбачуваного соціу­му. Постмодернізм не історико-літературне або теоретико-архітектурне поняття, а всесвітньо-історичне, як зауважує швейцарський філософ Г. Кюнг.

Постмодернізм (лат. post — після і франц. modernise) — представлена авангардистськими підходами, поглядами, думками радикальна критика класичного філософського раціоналізму щодо дійсності, можливості її пізнання і підкорення. Термін «постмодернізм» запропонував фран­цузький філософ Ж.-Ф. Ліотар («Постмодерні умови», 1979).

Своє завдання провідні ідеологи постмодернізму (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Рорті) вбачали У визволенні модерності від «хибної свідомості» (3. Бауман), демістифікації понять та ідеалів, які не одне століття надихали людство, але виявилися хибними. Такими, на їх думку, є поняття «прогрес», «раціональність», «гуманізм» тощо. Постмодерністська критика похибок «самовпевненого розуму» (Ф.-А. фон Хайєк), керуючись яким, сучасне сус­пільство потерпає від кризи, набула радикальності, категоричності. Один із провідних методологів постмодерністсь­кої хвилі американо-австрійський філософ Пол-Карл Фейєрабенд (1924—1996) зазначав, що поняття «прогрес», «розум», «ідеал» з часом перетворилися на «химерні потво­ри», від влади яких належить рішуче звільнитися.

У з'ясуванні сенсу понять «сучасне», «сучасність» використовують часопросторовий і цивілізаційно-культурологічний підходи. За часопросторовим підходом суча­сне — це принципово нове, яке виникає в конкретному соціумі, теперішнє життя, відмінне від того, що існувало раніше (старе). Для цивілізаційно-культурологічного під­ходу особливе значення мають попередній досвід, надбан­ня культури, їх конструктивні можливості для сучасного суспільства. За словами сучасного німецького філософа Т. Щуберта, сучасність є постійним експериментом, який не може мати остаточного завершення: «Кожна наступна епоха пропонує своє розуміння сучасності, котре не замі­нює попереднє, а скоріше немовби показує її "новітній варіант"» («Сучасність та історія»).

Для з’ясування сенсу сучасного використовується також компаративістський метод – порівняння сучасного і традиційного суспільства. Сучасне суспільство характеризується переважанням нововведень над традицією, інноваційним мисленням, світським характером суспільного життя,демократичною владою, масовою освітою, визначенням значущості особистості (індивідуалізм). Саме індивідуалізм нерідко приймають за основний критерій сучасності. Фокусом сучасних суспільств є індивідуальність, яка виростає на перетині інновацій, секуляризації і демократизації.

Постмодерністи стверджують, що нова цивілізація якісно відрізняється від попередніх, і на цій підставі заперечують принцип наступності у розвитку людства, наявність у ньому певних незмінних (інваріантних) ліній поступ загальнолюдських цінностей. Філософська діалектична культура застерігає проти крайнощів, які спричиняє абсолютизація тих чи інших ланок і чинників історичного процесу, відносин «старого» і «нового».

Постмодернізм є складним, внутрішньо суперечливим явищем духовного і культурного життя сучасного людства. Він є не лише модним витвором західної філософії, а й особливим духовним станом і умонастроєм, способом життя і культурною, навіть певною епохою. Дослідження постмодернізму здійснюється через з’ясування його якісних відмінностей від модерну, що передував йому, і через виявлення властивих лише йому характеристик - як стану суспільства «третьої хвилі». Саме у другому значені поняття «постмодернізм» поширюється на всі сфери суспільного життя: економіку і політику, культуру і мистецтво, правознавство і мораль.

Надто широкий діапазон порушених постмодерністами проблем спричиняє складність його аналізу, унеможливлює його парадигмальне визначення. Водночас чітко визначені теоретичні джерела, на які опираються наукові пошуки діячів постмодерну. Серед його теоретичних основ – культурологічна (мистецтво, літературознавство, архітектура) і власне філософська (філософія життя, лінгвістична філософія, структуралізм). З цієї теоретичної спадщини постмодернізм запозичує насамперед притаманний йому критичний, руйнівний, деструктивний потенціал. «Все це разом утворює іпостасі єдиного процесу заперечення культури людства, що історично склалися» (В. Кутирьов). Однак заперечення попередньої культури, в т.ч. філософської, є одним із джерел її безперервного розвитку, і постмодерністи зовсім не першопрохідці в цій справі, хоча у своїй критиці вони діють надто категорично. Це простежується в їх поглядах на проблему раціоналізму, людини і соціуму.

Проблема раціоналізму в її критичному аспекті широко представлена в постмодернізмі: природа розуму, можливості пізнання, істина та її критерії тощо. У класичній і новій філософії раціоналізм вважалися лінія філософського розвитку, яка від Платона до середини ХІХ ст. ґрунтувалася на впевненості, що світові притаманні порядок, закономірність, оптимальність, гармонія, тобто ознаки, які розум здатний виявити, логічно і науково висловити і якими потрібно керуватися на практиці заради розумового впорядкування людського життя. Складовою концепції раціоналізму є положення про цілісність та єдність світу. Постмодернізм рішуче і безапеляційно відкидає будь-які уявлення про раціональні засади світу, здійснює деконструкцію (Ж. Дерріда) всього масиву притаманних раціоналізмові ідей.

Дослідники постмодернізму звертають увагу на невизначеність поняття «деконструкція», зазначають, зокрема, що концепцію Дерріди не можна ні коротко викласти, ні виокремити в ній основні теми, ні зрозуміти з допомогою уставлених філософських категорій. Головне завдання деконструкції, як зазначає Ж. Дерріда, полягає в спростуванні шляхом аналізу і переосмислення всієї попередньої системно організованої філософії і культури, таких фундаментальних понять, як «буття», «дійсність», «присутність», «істина» тощо. Вони, на його думку, «репресивно тиснуть» на свідомість, примусово підпорядковують її метафізичному логоцентризму, владі тоталітарних чинників. Системне спростування філософії і культури логоцентризму, «метафізика присутності» - глибинна суть концепції деконструкції.

Текст, за Деррідою, має всеохоплюючий характер. Він є не лише вербальним (промовленим або написаним) повідомленням, письмовим твором. Постмодерністська теорія тексту (текстологія) вважає текстом будь-яку інформацію, що набуває мовної або символічної форми, - лінгвістичні і математичні знаки, покази наукових і технічних приладів, повідомлення комп’ютерних систем, «тексти» живопису, кінематографу, архітектури, символіку художніх творів тощо. Зосереджуючись на проблемі тексту і спираючись при цьому на методику лінгвістичної філософії, постмодернізм принципово відрізняється від традиційного (пояснювального) аналізу тексту, не проникає в смисл, який він містить в собі та якими він зумовлений. Його цікавить процес народження тексту, його «принципова відкритість» («Смерть автора», «Р. Барт»), адже текст в його інтерпретації пластичний, наділений багатосмисловою структурою. Тому він є «абсолютно вільним», позбавленим колишньої «пошани і цілісності».

Р. Рорті розгадає проблему людини крізь призму «випадковості». «Випадкову діалектичну історичну ситуацію» особистісного буття він використовує як ключ до розуміння процесу становлення людини. Зокрема, популярність він здобув як автор вчення про іронію як типову ознаку сучасного ліберального інтелігента. «Іронізуючий ліберал», за Рорті, - це людина, яка усвідомлює випадковість власних переконань, демонструє прихильність до солідаризму і несприйняття будь-якої жорстокості.

Здійснивши демістифікацію уявлень про людину, вважають постмодерністи, вони запропонували нову версію гуманізму, обґрунтувавши постмодерністську гуманістичну стратегію.

Не менш радикальні і соціальні положення постмодернізму. Головними об’єктами своєї критики вони обрали феномен тоталітаризму, інститут влади як форми панування над людиною.

Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998), наголошуючи на поглибленні відчуження індивіда в сучасному постіндустріальному суспільстві, зазначає, що з ущільненням інформаційного поля відбувається подальша «атомізація» індивіда – він перетворюється на «часткову», «однорідну» людину (окремий, «соціальний атом»).

Характеризуючи ю ситуацію як проблему делегітимації, тобто «відмови від визначення закономірності права на владу» («криза легітимності», Ю. Хабермас), постмодерністи вважають, що вона спричинена пануванням тотальності й авторитаризму, практикою геноциду, технологічним руйнуванням навколишнього середовища.

Дослідники постмодернізму виявляють в ньому як позитивні, так і негативні моменти і можливості. Цінною є його спроба запропонувати новий теоретичний образ циві­лізації XX ст., «постсучасного суспільства». Постмодер­нізм став «лакмусовим папірцем духовних або антидуховних тенденцій, притаманних нашій цивілізації» (М. Блюменкранц). Працями постмодерністів ініційована дискусія з найактуальніших проблем філософії, насамперед про­блем людини, суспільства і культури. Постпозитивістський погляд на світ містить в собі чимало влучних зауважень і констатації. Водночас критики постмодернізму справедливо зазначають його руйнівну роль стосовно традиційної філософії, надмірне захоплення деконструктивістськими атаками раціоналізму, фундаментальних цінностей, всієї культури людства.

Першоджерела:

1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики. – М.:Прогресс, 1988. – 700 с.

2. Губерський Л. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. Л. Губерського – К.: Знання, 2009. – 621 с.

3. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (главы из книги) // Вопросы философии, 1992, – № 7.

4. Деррида Ж. Письмо японскому другу / Вопросы философии. – 1992 – № 4.

5. Кафка Ф. Реальность абсурда. – Симферополь: "Реноме", 2003. – 512 с.

6. Киркегор С. Наслаждение и долг. – Киев: АО Новый круг, 1994. – 504 с.

7. Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. – М.: РОССПЭН, 2004. – 752с.

8. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 408 с.

9. Ніцше Ф. Невідомий і несподіваний. – Сімферополь: "Реноме", 2003. – 528 с.

10. Поппер К. Злиденність історизму. – К.: Абрис, 1994.

11. Психоанализ и культура: избранные труды Карен Хорни и Эриха Фромма. – М.: Юрист, 1995 – 623 с.

12. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М.: Изд. центр «Academia»,, 1995. – 160 с.

13. Розанов В.В. Уединенное. – М.: Политиздат, 1990. – 544 с.

14. Сартр Ж.-П. Избранные произведения. – М.: Политиздат, 1992. – 354 с.

15. Тоффлер Е. Третя хвиля. – К.: "Всесвіт", 2000. – 475 с.

16. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М.: Ренессанс, 1992. – 296 с.

17. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – К.: Ника-Центр, 1996. – 208 с.

18. Хабермас Ю. Будучее человеческой природы. – М.: «Весь Мир», 2002. – 44 с.

19. Хайдеггер М. Время и бытие. – М.: «Республика», 1993. – 448 с.

20. Хайдеггер М. Разговор по проселочной дороге: Сборник. – М.: Высш. шк., 1991. – 192 с.

21. Хрестоматия по истории философии: Западная философия: Учеб. пособие. В 3-х ч. М.: Гуманит. издат. центр «ВЛАДОС», 1997.

22. Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М.: «Гнозис», 1994. – 490 с.

23. Шопенгауэр А. Избранные произведения. – М.: Просвещение, 1992. – 479 с.

24. Шпенглер О. Закат Европы. – Т. 1-2. – М.: Мысль, 1993 – 1998.

25. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991. – 209 с.

26. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – 527 с.

Поиск по сайту: