УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

Становище в українському громадсько-політичному русі напередодні Першої світової війни було складним. На Наддніпрянській Україні в громадському і політичному житті, в основному, домінують течії та ідеї соціалізму та демократії, які значно підривали сили національного руху, розчиняли його в російських партіях, шовіністичних, як виявилося потім. Невиразні українські партії соціалістичного і демократичного спрямування домагалися тільки соціальних реформ, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були радикальні, революційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій загальноросійських. У національному ж питанні обмежувалися вимогами автономії в складі Росії. Роль цих молодих українських партій у російській революції 1905-1907 pp. була малопомітною. Загалом, український рух не спромігся висунути безкомпромісної самостійницької ідеї. Ця слабкість була обумовлена ще й тим, що його провідники постійно гасили в народі думки і почуття непримиримості до імперіалізму Росії. Вони наполегливо переконували всіх, що українці є «мирні» і «тихі» і не повинні не любити своїх приручителів. Це дуже збивало політичну активність народу.

Проте, всупереч усьому, саме тут, у Східній Україні в той час активно розвивається ідея українського націоналізму. Головним її апологетом після М. Міхновсько-го стає молодий публіцист з півдня України, з Мелітополя, Дмитро Донцов. У молоді свої літа він був членом РУП і УСДРП. За революційну діяльність Д. Донцов потрапляє до тюрми, потім він змушений був емігрувати. Популярні ідеї соціал-демократії не заслонили перед ним головного — національної ідеї. Він активно друкується в той час. Уже тоді цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово «малоросійську» хворобу — «москвофільство». Незрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури був поширений у той час у всіх верствах українського громадянства. Його фальш і кончу потребу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у брошурі «Модерне москвофільство» (1913 p.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Дон-цов, тоді вже популярний і авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Це був бойовий маніфест нової хвилі українських націоналістів, в якому думки про українську самостійність звучали переконливо і доречно. З цього часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого українського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову піднімати голову. Тільки раніше (РУП, «Самостійна Україна») вона була лише ідеалістичним поривом, що базувався хіба тільки на історичних традиціях. Тепер же вона набирає конкретніших форм, спираючись на сили, ворожі російському націоналізмові. Цими силами були німецький і австро-угорський імперіалізм. Цей момент був найбільш характерним для нових сепаратистських течій. Вимоги цілковитої відокремленості від Росії відрізняли ті течії від програм мефодіївців і драгоманівства.

Та найяскравіше проявився український політичний рух у період між 1905 і 1917 pp. у двох організаціях — в ТУП та УСДРП. ТУП було в контакті з російською ліберальною опозицією (кадетами). Майже щороку відбувалися нелегальні з'їзди цієї організації, на яких обговорювалися політичні та культурні проблеми. Провідниками ТУПу були: М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р. всеросійського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах у Думу ТУП блокувалося з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, перед 1912 р. зобов'язалися перед українськими виборцями обстоювати в Думі впровадження початкової, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.

Відносини між ТУПом і кадетами були на диво тісні. Деякі тупівці були навіть членами російської кадетської партії, але не навпаки. Перед своїми виступами в Думі депутати від кадетів зверталися до діячів ТУПу за інформацією, якщо в Думі порушувалося українське питання.

Обережна тактика діячів ТУПу дала змогу цій організації зберегти свій політичний провід від переслідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета «Рада», хоч іноді і в дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів українського громадянства. Вплив ТУПу та його преси ширився в основному серед української культурницької інтелігенції.

Як тільки почалася війна Росії з Австрією, то зараз же на Наддніпрянській Україні була заборонена вся українська преса. Російська влада навіть не зважала на те, що, наприклад, єдина щоденна українська газета «Рада» закликала українців боронити російську державу від зовнішніх ворогів. Та ні лояльність української преси у відношенні до влади, ні вузька її цілеспрямованість не спасли наші газети від закриття.

Коли делегація з України звернулася було на початку війни до міністра Сазонова зі скаргою на закриття владою місцевих газет, то міністр відповів, що саме тепер прийшов відповідний час на те, щоб покласти кінець українству.

Дуже велика культурно-національна робота була проведена українськими соціал-демократами. На жаль, ефект від політичної діяльності був набагато меншим. Та про це далі. Під назвою РУП, а потім УСДРП українська соціал-демократія перша понесла в широкі маси і розповсюдила серед них політичну і економічну літературу українською мовою, видавши кілька десятків популярних брошур на різні теми, цікаві за змістом і доступні за формою, а також масу відозв, не кажучи вже про такий орган для селян, як газета «Селянин». Своєю культурною роботою ця партія переважала інші подібні організації українського громадянства, більш ніж вони, сприяла піднесенню культурно-національної свідомості українського народу.

Перед УСДРП в її роботі серед міського пролетаріату, що легко піддавався русифікації, стояла стара проблема цілого українського визвольного руху — боротьба за національну свідомість українських робітників. Тижневик «Слово», що виходив у Києві під редакцією С Петлюри та В. Садовського, припинив своє існування влітку 1909 р. У цей час почалося пожвавлення революційного руху серед українського студентства. У цьому ж році у Львові відбулася всеукраїнська нарада соціал-демократичних організацій студентства вузів Києва, Москви та Санкт-Петербурга. Найбільшим результатом цієї наради став випуск легальної дискусійної газети під назвою «Праця» у Львові. У 1913 p., знову таки ж у Львові відбулася ще одна всеукраїнська студентська нарада.

А тим часом УСДРП мусила виробляти цілу культурну програму для робітників. Лев Юркевич писав у газеті «Робітник», що виходила у Львові, про таке завдання партії: «Для дійсної націоналізації нашого робітництва мало що говорити й писати до нього українською мовою та доводити необхідність автономії і боротьби за неї. Треба заохотити робітників

добре пізнати історію нашого народу взагалі та історію його минулої і сучасної визвольної боротьби. Треба навчити робітника почувати себе українцем, бути людиною національно свідомою і освіченою».

Л. Юркевич виробив таку приблизно схему національної пропаганди УСДРП: «Робітнику! Ти належиш до української нації, нації пригніченої і безправної. Отож спізнай себе її членом та зрозумій, що твоя нація доти буде в неволі, доки члени її мовчатимуть і рабськи терпітимуть національне знущання. Як свідомий член нації, ти запалишся непереможною хіттю боротьби проти національного утиску; але як робітник, ти підеш проти всяких утисків і захочеш піти рішучою війною і в згоді з робітниками всього світу проти панства взагалі, а перш за все проти свого панства, до якого ти почуваєш, особливу зненависть через його рабську здібність терпіти національний гніт, що всією силою падає на твої робітничі плечі».

Як бачимо, українській соціал-демократії довелося боротися за національне усвідомлення українського робітництва, а тому значна частина енергії партії витрачалася на ту роботу, яка перед соціалістами інших країн Європи зовсім не стояла. «Робітничий прапор», орган УСДРП, що виходив з 1915 р. у Софії, писав про двоїсте завдання соцдемів в Україні: «Соціалісти, волею-неволею, мимо класової політики все були речниками й найактивнішими борцями за загальнонаціональні постулати. Не було іншої сили політичної, яка б ці постулати винесла на широку арену життя».

У той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський знаходився в Карпатах на лікуванні. Становище врятував Симон Петлюра. Він виступив у Москві в редагованому ним же українському журналі «Украинская жизнь» зі статтею-відозвою «Війна і українці». У ній він висловив відношення журналу і української інтелігенції в Росії до війни. І хоч відозва С. Петлюри була витримана в дусі толерантності і патріотизму, це не врятувало «Украинскую жизнь» від закриття.

Українських соціал-демократів тривожили плани і наміри царату стосовно українського руху. У відозві до Конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі в 1913 р. вони писали: «...Царат бачить в Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлий будинок царату.

...Тому немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. Ми не знаємо, кому послужить воєнне щастя, але сама можливість анексії Галичини дає нам досить підстав, щоб найенергійніше протестувати проти війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжественно заявляємо при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією та Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, проти російського царату».

Погляд української соціал-демократії щодо тактики в разі воєнного конфлікту між Австрією і Росією поділяли всі українські партії в Галичині й на Буковині. Український рух у Галичині здобував нові позиції на полі політичнім і господарськім. У 1914 р. була зроблена зміна виборчого закону до галицького сейму, українці на підставі цієї реформи мали право на 60 мандатів в парламенті. Це свідчило про те, що українці у Австрії добилися успіху, спираючись на свої власні сили, і були певні, що незабаром виборють собі і автономні права.

У Європі перед 1914 р. «пахло порохом». Австрійські українці, що звикли до вищих форм національного життя, зі страхом дивилися на можливість опинитися в межах царської Росії, де політично і національно гинула основна маса українського народу.

А в цей час відбувалося польсько-російське зближення у Львові: перед самою війною намісник Галичини Коритовський приймав кореспондента російської чорносотенної газети «Новое время» і запевняв його, що москвофільська партія може знайти для себе умови вільної пропаганди в Галичині.

З антиросійськими настроями в Західній Україні мусила рахуватись Росія, яка боялась розповсюдження «мазепинської зарази» з Галичини на всю Україну. Цей страх призвів до того, що загарбання Галичини стало однією з найважливіших цілей російської дипломатії. Таким чином, українська проблема стала міжнародним питанням, розв'язання котрого залежало від сили Австро-Угорщини та її союзників — з одного, а Росії з союзниками — з другого боку. На найближчий конфлікт між тими двома силами і розраховували українські автономісти, під знаком цього майбутнього конфлікту і склалась їх програма.

Значення українського питання для Європи скоро зрозуміли в обох політичних таборах. Майбутнє українського національного руху залежало тепер від того, чи Росія розтрощить Австро-Угорщину і добереться до Адріатики і Дарданелл, чи навпаки — вона сама, як тоді писала преса, «зістане відперта за Дніпро». У повній відповідності зі значенням цієї дилеми для Антанти і Центральних держав формувалося також їх відношення до України.

УКРАЇНА В РОКИ ВІЙНИ

На межі XIX і XX століть світ вступив в епоху імперіалізму. Загострилися протиріччя між основними капіталістичними державами Європи. Ще в кінці XIX ст. відбулися розподіл сфер впливу, ринків збуту товарів, монополізація виробнитцва. Кожна з країн, що хотіла прийняти участь у цих процесах, вважала за необхідне діяти воєнними засобами. Це було тим більше легко, що розвиток найбільших імперій Європи — Російської, Австро-Угорської, Германської і Оттоманської — відставав від розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Отже, світова війна призвела до порушення рівноваги між традиційними формами державного устрою і більш прогресивним і динамічним у своєму розвитку суспільством. Війна прискорила і загострила соціальні конфлікти. Найбільше це позначилось на Російській і Австро-Угорській імперіях. У Росії після революції 1905-1907 pp. залишилися нерозв'язаними гострі соціальні суперечності, а у Австрії великого розмаху набрали національно-визвольні рухи.

Приводом до війни стало вбивство у липні 1914 р. у м. Сараєво в Боснії студентом Гаврилом Принципом спадкоємця австрійського престолу ерц-герцога Франца-Фердинанда. Під тиском Німеччини Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Почала загальну мобілізацію Росія. Німеччина зразу ж оголосила війну Росії, а через три дні — її союзниці Франції. На другий день після окупації кайзерівськими військами нейтральної Бельгії війну Німеччині оголосила союзниця Франції — Великобританія.

Війна стала некалендарним початком XX ст. Більш, ніж 3,5 млн українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській опинилися по обидва боки фронту і змушені були воювати один проти одного за чужі інтереси. Земля України надовго стала театром воєнних дій, що катастрофічно позначилося на долі мільйонів українського населення.

У війні на два фронти Німеччина спрямувала основні свої сили на Францію. Кайзерівські війська через Бельгію і Люксембург раптово увірвались на територію країни, загрожуючи Парижу. Уряд Франції закликав Росію на допомогу. Російські війська під командуванням П. Ренненкампфа і О. Самсонова розгорнули бойові дії на території Східної Прусії, в результаті чого наступ німців на Париж припинився. Столиця Франції уникла страшної небезпеки. Оскільки ж російські армії в Прусію були направлені без належної підготовки, то незабаром вони потерпіли поразку в районі Мазурських боліт. Командувач однієї з армій О.Самсонов покінчив життя самогубством.

Три інших російських армії розгорнули воєнні дії проти чотирьох австро-угорських армій з наміром захопити Перемишль, Львів і Галич. Прикриваючись ідеєю об'єднання усіх руських земель, російське самодержавство планувало приєднати Галичину, Буковину та Закарпаття. Австро-Угорщина, в свою чергу, претендувала на Поділля і Волинь. Німеччина вважала, що «Росія повинна віддати... прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям...». Характер війни з боку обох союзників був імперіалістичним.

Отже, згідно з планом, який Німеччина заздалегідь підготувала разом з Австро-Угорщиною, на початку війни німці мали кинути із Східної Прусії на Росію дві армії. Та цього не сталося. Єдине, що вдалося зробити німцям, це зібрати декілька дивізій для охорони кордонів, а не для наступу. Більшість німецьких військ була кинута на французький фронт. Сталося це тому, що Італія, союзниця Німеччини, раптом проголосила нейтралітет і не виступила проти Франції. Тим часом німці обіцяли Австрії, що після удару по французах вони перекинуть дві армії на схід проти Росії. А поки що Австрія сама мусила боронитись, що, мовляв, було не важко, бо Росія ще не скінчила навіть мобілізації.

Успішні дії російських військ привели до того, що в серпні вони вступили до Львова. Східна Галичина і майже вся Буковина були зайняті російськими військами.

Рятуючи австрійців від розгрому, німецьке командування знову перекинуло частину своїх військ з західного фронту на східний.

Воєнні успіхи російських військ дали підстави цареві Миколі II на вторгнення в Німеччину. Під Варшаву та Івангород було перекинуто 3 армії. Тривалі бої у Польщі, що розпочалися між воюючими сторонами, виснажили супротивників. І російські, і німецькі війська перейшли до оборони.

В основі плану Шліфена, начальника генштабу німецької армії, лежала ідея блискавичної війни проти Франції. Після цього ще до осіннього листопада німці надіялись завершити кампанію на Сході у війні проти Росії. Та воєнна фортуна розпорядилася так, що основний перебіг воєнних подій відбувався на східному фронті. Розгром росіянами австрійських армій в Галичині, а німецьких — у районі Лодзі означав крах плану блискавичної війни («бліцкрігу»). На західному фронті почалася позиційна окопна війна.

Після цього держави Троїстого союзу посилили бойові дії проти Росії з наміром вивести її з війни. Тим-то на початку 1915 р. на Західному фронті Росії протистояли вже 140 німецьких і австро-угорських дивізій, тоді як на початку війни влітку 1914 р. — всього 55.

Взимку 1914-1915 pp. російські війська добились успіху в Карпатах і захопили також Перемишльську фортецю. Австро-угорські війська потерпіли поразку таку відчутну, що вона поставила цісарську державу на грань цілковитого краху. Німецьке командування у відповідь протягом півроку проводило активні бойові операції в Польщі. Російські війська змушені були відступати, залишивши в руках ворога Польщу й Литву, частину Латвії і Білорусії, Східну Галичину, Північну Буковину і західні повіти Волині. Восени 1915 p., коли фронт установився на лінії Чернівці— Тернопіль—Пінськ—Рига, у війну на боці Німеччини вступила Болгарія. Блок союзників Німеччини отримав назву Четверного союзу.

На початку 1916 р. німці і австрійці активізували свої воєнні дії. Тільки в битві при Вердені втрати з кожного боку склали більш ніж 300 тис. чоловік. Однак успіху німцям це не принесло.

Влітку цього ж року почався наступ російських військ під командуванням ген. А. Брусилова зразу в чотирьох напрямках на фронті довжиною в 350 км. Були захоплені Волинь, Галичина і Буковина. Армії А. Брусилова в кінці літа вийшли на карпатські перевали. Утрати противника складали до 1,5 млн солдат і офіцерів. Захлинувся наступ німців під Верденом. Була врятована від поразки Італія, а Румунія оголосила війну Німеччині та Австро-Угорщині. Румунські війська відступали перед переважаючими силами німців і австрійців, залишаючи свою територію ворогові. У Генштабі Росії жартували: «Для того, щоб тримати у безпеці кордон з ворожою Румунією, треба було ЗО тис. солдат, але тепер і з союзною Румунією треба тримати на кордоні ті ж самі ЗО тис, щоб захищати її від ворогів».

Становище в Західній Україні. В останні роки перед війною український політичний і культурний рух в Галичині і Буковині добивався чимраз більшого успіху. Українці тут мали більший досвід громадської і політичної діяльності. Було тільки питанням часу, коли вони добудуть собі усі права, забезпечені їм австрійською конституцією. Найгострішу боротьбу довелось витримати українцям Галичини за реформу виборчого закону для сейму, який вирішував усі справи внутрішнього життя краю. Після довгої і впертої боротьби прийшли до згоди вже на початку 1914 р.

Ще наприкінці 1912 р. на з'їзді провідних діячів галицьких партій і організацій було ухвалено, що у випадку війни між Австро-Угорщиною і Росією українці повинні підтримати австрійців, які допоможуть перетворити Галичину у «П'ємонт» — центр об'єднання усіх українських земель.

З метою втілення своїх планів у життя 2 серпня 1914 р. українські політичні партії об'єдналися в Головну Українську Раду. У ті ж дні була створена Центральна Бойова Управа, яка звернулась до уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців. Згода була отримана, бо цісареві потрібно було гарматне м'ясо. Більше 20 тис. добровольців записалося в Легіон, але завдяки інтригам польських політиків, які зрозуміли, що легіон може стати зародком української регулярної армії, цісар обмежив чисельність його до 2,5 тис. стрільців. Легіон УСС був включений до складу австрійської армії.

2 травня 1915 р. січові стрільці здобули свою першу перемогу над російськими підрозділами при обороні гори Маківка. Бої на Маківці показали, що українці стають активним чинником світової історії, творцями свого майбутнього.

Українці з Наддніпрянщини — Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та інші, — емігрувавши в Галичину від переслідувань самодержавства, створили Союз визволення України (СВУ). СВУ ставив за мету створення гетьманської держави, незалежної як від Австро-Угорщини, так і від Росії. Цісарська влада намірилась використати СВУ у підривних антиросійських діях. Українські політичні лідери з Наддніпрянщини різко осуджували такі наміри. Зокрема, ТУП на чолі з М. Гру-шевським негативно поставився до таких дій СВУ. А лідер УСДРП С Петлюра виступив у Москві на захист Росії у війні. Однак це не врятувало український суспільний рух від переслідувань як в Росії, так і в Австро-Угорщині. До 1917 р. перебував у засланні в Симбірську, Казані і в Москві М. Грушевський.

Не уникли переслідувань і українці в Галичині. Народи імперії Габсбургів, підбурювані урядовими колами, цькували і переслідували українців. Дійшло й до прямого геноциду, коли десятки тисяч українців були знищені в концтаборах Австрії. У той же час тисячі канадців українського походження були інтерновані в концтаборах урядом Канади.

Окупаційну політику царизму в зайнятому росіянами м. Львові восени 1914 р. активно проводив генерал-губернатор граф О. Бобринський. Він заявив, що в цих землях «корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут вводити російську мову, закон і устрій».

Восени були закриті практично всі українські установи, бібліотеки, школи. Почалися обшуки і переслідування місцевої інтелігенції. Був арештований і вивезений до монастирської тюрми у Суздалі митрополит Андрій Шептицький, де він і відбував термін ув'язнення до 1917 р.

Греко-католиків почали насильно навертати до православ'я. Проводилася «інвентаризація», тобто грабунок галицьких банків, музеїв, книгарень. Демонтувалось обладнання друкарень, зокрема Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Війна набувала дедалі більш кровопролитного характеру. У кінці 1915 р. російська армія втратила близько 3,5 млн чол., у тому числі більш ніж 1,5 млн полонених. А в тилу назріла криза промислового виробництва. Тільки в Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. Майже на два мільйони десятин скоротилися посівні площі, почалися перебої з постачанням продуктів харчування, зростала інфляція. Це привело до загострення соціально-політичної обстановки. Масові заворушення охопили населення промислових центрів України. У 1915 р. в Україні пройшло 113 страйків. У них брали участь майже 50 тис. робітників. А вже у 1916 р. відбулося 218 страйків, з кількістю учасників до 200 тис. чоловік. Страйки та заворушення йшли під гаслом «Геть з війною!». Піднялися перш за все робітники таких міст як Горлівка (Донбас), Бахмут, Катеринослав, Харків, Миколаїв. Найбільшою популярністю серед них користувались соціал-демократичні агітатори.

Довготривала окопна війна вкрай виснажила Україну. Були вбиті або покалічені мільйони молодих, сильних чоловіків. Різко впала продуктивність праці на заводах і фабриках, де чоловіків замінили жінки й діти. Стояли пусткою десятки тисяч десятин неза-, сіяної землі. Частішими ставали випадки епідемій і пошесті. Усе відчутнішим ставало наближення національної катастрофи.

Піднесення національно-визвольного руху не тільки в Україні, а й по всій Росії свідчило про наближення нової революції.

Поиск по сайту: