V. Підсумки

Проаналізовані положення ЦПК України дають підстави вважати, що держава "Україна" відмовляється від взятих на себе зобов'язань перед суб'єктами приватного права в частині гарантування правосуддя та верховенства права. Ті норми ЦПК України, що визначають повноваження судді - доповідача щодо безпосереднього прийняття ним рішень, які позбавляють учасників судового розгляду правосуддя є такими, що не відповідають Конституції України та законодавству про суд. Так, відповідно до положень Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8); звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 6 Конституції); суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує (ст. 55); правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ст. 124). Слід наголосити, що Рішенням Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.97 передбачено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Що не менш важливо, в узгодження з положеннями Закону України "Про судоустрій і статус суддів", судова влада в Україні здійснюється судами, утвореними згідно із законом (ст. 1); правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 5); кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону (ст. 8).

Підсумовуючи слід зазначити, що процесуальний закон, який регламентує порядок розгляду цивільних спорів підтримує невизначений статус судді - доповідача та латентно забезпечує підміну правосуддя рішеннями особи, яка не є судом, в цілому не забезпечує правосуддя як такого. Це також означає, що вирішальна ланка (суд касаційної інстанції) в механізмі забезпечення правосуддя в межах держави не виконує своєї прямої функції, а судова реформа - не відбулася.В контексті порушених проблем, подальше реформування судової системи повинно полягати у переосмисленні процесуального статусу судді - доповідача у апеляційному та касаційному суді, забезпеченні правосуддя виключно судом, усуненні перепон до розгляду скарг судом касаційної інстанції шляхом скасування уповноважуючих норм (зокрема, п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України), та запровадження зобов'язуючих процесуальних норм для суду (якщо інститут касаційного оскарження існує - він повинен працювати).

Поиск по сайту: