Болгарська література

Болгарська література у слов’янському літературному контексті

Болгарська література

Як і у всіх інших слов’янських народів, у болгар літерату­ра починається з прийняттям християнства. Серед усіх слов’ян болгари перші заснували своє національне пись­менство. Як і скрізь, християнство в Болгарії не мало ніяко­го зв'язку з старою народною культурою, прийшло ззовні і вступило з давньою народною релігією та духовним світо­глядом в різку боротьбу. Тому-то ця література, з самого по­чатку книжна, штучна, не переховала нам пам'яток багатої народної словесності болгар, і тільки пізніше, коли на ґрунті незадоволення новою релігією усіх духовних потреб і стремлінні народу виникла богумільська єресь, в письменство по­чали переходити мотиви народних переказів і легенд, пере­плетені з новими християнськими поняттями. Болгарський князь Борис охрестився ще в 865 році, але чужомовне грець­ке духовенство не могло поширити християнства в народних масах. Та в той самий час велась уже слов’янська проповідь і якраз, здасться, мовою македонських болгар, в Моравії Ки­рилом і Мефодієм. Тоді ж Кирил вигадав і слов’янське пись­мо, т. зв. глаголицю. Коли по смерти Мефодія його учні були вигнані з Моравії, вони знайшли собі притулок в Болгарії у князя Бориса. Але вони скоро вирушили далі й оселились в Македонії в монастирі над Охрідським озером. Тут заложився культурний осередок, на чолі якого стояв учень Ме­фодія болгарин Климент, котрий зробився першим єписко­пом з болгар. Він написав життя св. Мефодія, яке разом з життям св. Кирила, приписуваним св. Мефодієм, складає т. зв. «Паннонські легенди» — одну з найстарших і найважніших пам'яток слов'янського письменства взагалі. Скоро по тому було засновано ряд нових монастирів, в тому числі й Зографський монастир на Афоні, де переложено на бол­гарську мову Євангеліє. Один з представників Климентової школи Мних Храбр (X ст.) написав оборону «словенських» письмен, доводячи право слов’янської (болгарської) мови на вжиток у літературі.

Вік Борисового сина царя Симеона (888-927) був уже віком розцвіту болгарського письменства. Сам Симеон, що здобув грецьку освіту в Візантії, зложив збірник «Златоструй», зложений з перекладів з Івана Золотоустого. Тоді ж було вигадано спрощений слов’янський правопис, кирили­цю, якою переписано «Зоґрафове Євангеліє», «Житія Святих» (т. зв. Супрасльський рукопис XI в.) і славний «Ізборник» Симеона — енциклопедія відомостей з богослов’я, історії й природознавства. Найбільший письменник доби Симео­на — екзарх Іоан переклав Івана Дамаскіна «Слово о правой втѢрѢ» і склав «Шестодневъ» — про будову світу, наслідуючи св. Василія Великого і Івана Золотоустого. Другий письмен­ник — пресвітер Григорій переклав Хроніку візантійського літописця Малали. Третій письменник з цієї доби — єпископ Костянтин, окрім полемічних писанні проти аріян, проповідей, писав і духовні вірші. Нарешті, відомий ще один автор — Козьма, котрий виступав проти богумільської єресі. Окрім цих відомих авторів, маємо цілу літературу перекладів і переробок з грецької мови: літопис Георгія Амартола «Фізіологія» (природознавство), роман про Олександра Македонського, про Троянську війну, про Варлаама і Йосафа, про Стефаніта й Іхнілата, про мудрого Акіру, Соломона і Китовраса, повість про Вавилон і т. д.

Після Симеонової доби наступає в болгарській лі­тературі певний застій, котрий відповідає ослабленню й політичного життя. Натомість у діях умовної культури виступає цікаве явище, котре мало свій зв'язок з таким же явищем в цілому ряді країв Західної Європи і само впли­вало на західні краї: це так зване богумільство. Воно мало безперечно східне походження і появилось в Болгарії одночасно з прийняттям християнства. В X столітті видно вже його значне поширення, а в XI ст. воно стає міц­ною релігійно-політичною партією, котра знаходила собі багато прихильників, як реакція проти грецького елементу і як більш задовольняюча народну уяву релігійна концеп­ція; богумільство розповсюджувалось тим легше й глибше, що його проповідники імпонували народові своїм аскетичним життям, відданістю ідеї аж до мучеництва і своїми демо­кратичними тенденціями. Основа вчення богумілів лежала в признанні дуалізму (споконвіч­ного існування і панування над світом двох сил: добра і зла); богуміли не визнавали церкви, її науки, таїнств, ієрархії, обрядів; не мали храмів, але признавали молитву і пости, їх власна ієрархія складалась з т. зв. апостолів. Світ з усіма його матеріальними благами й принадами вважали творивом Сатани і через те держались суворо аскетичної моралі. Убивати людей і воювати вважали також за службу Сатані. Святе Письмо Нового Заповіту богуміли визнавали, але тлумачили його алегорично і пристосовували до своїх поглядів. Назву свою богумільство одержало, мабуть, від імені попа Богуміла, що жив і енергійно ширив це вчення за царя Пет­ра (927-968). Найбільшого розвитку досягло богумільство в XII ст. Тоді воно було поширене в Боснії, в Італії (патарени) й Франції (альбігойці). Із занепадом Болгарського царства слабне сила богумільства, і в ХVІ – XVІІ столітті воно вже зникає як окрема секта. В сполуці з християнськими апо­крифічними мотивами богумільство утворило надзвичайно багату «отреченну», або заборонену літературу, яка задо­вольняла народно-поетичному смакові, але переслідувалась ортодоксальними церковниками. Список цих апокрифів має­мо в болгарському реєстрі заборонених книг у Номоканоні XIV ст. Ці апокрифічні сказання широкою хвилею влились потім в літературу українську і московську, не кажучи вже про найближчу сусідку — літературу сербську. Серед най­більш типових мотивів цієї літератури вкажемо: Питання Івана Богослова до Авраама про долю душі на тому світі, дитячий вік Христа, ходіння Богородиці по муках, бо­ротьба диявола з Христом, про хрестовому дереві, про Адама та Єву, Про диявола — першого винокура та ін.

Середньовічне болгарське письменство, яке припадає на існування Другого Болгарського царства, тобто з кін­ця XII до кінця XIV століття, не має вже того розмаху, що за часів Симеона і Петра. Духовне життя того часу заповнюється боротьбою офіціальної церкви з богумільством, панують ті самі візантійські впливи, але вже за часу занепаду Візантії.

Література зосереджується по монастирях, де перепису­ються церковні книги, нові переклади і переробки легенд та хронік, оповідання про Трою, Езопові байки, збірники і апокрифи. З старших пам'яток тої доби дійшов до нас синодик царя Бориса (1210 р.), збірник полемічно-історичний. Оживлення наступило за панування останнього Шишмановича — царя Івана (1331-1365), коли постали нові збірники історичних і церковних праць, нові переклади хронік Кос­тянтина Манасси і Георгія Амартола; найбільш плодови­тим письменником був сам тирновський патріарх Єфімій, що написав життя болгарських святих, панегірики, повчання, послання, виправляв болгарські церковні книги щодо мови і утворив цілу літературну школу, до якої належали Григо­рій Цамблак, Костянтин Філософ, автор «Житія Стефана Лазаревича» та ін. Із занепадом Болгарського царства в кінці XIV ст. культурне життя і письменство народу болгарсько­го замерли аж на чотири століття. Після завоювання турками Царгороду болгарська церква втратила свою самостійність і була віддана турками під безпосередню управу грецького патріарха. Греки (т. зв. Фанаріоти, від назви грецького квар­талу в Царгороді Фанара, або Фенара), взяли в свої руки всі вищі церковні посади в Болгарії і придавили зовсім духовне життя болгар, заводячи грецьке богослужіння, грецькі школи, нищачи болгарські книги і викоріняючи всіма спо­собами національну свідомість.

Але в добу занепаду державної і культурної самостійності, під подвійним ярмом турецької неволі і грецької опіки ще яскравіше розцвіла традиційна народна поезія, що рані­ше находила свій прояв в формі релігійних легенд, а тепер з занепадом письменства — в формі епічної й ліричної пі­сенної творчості. Офіціальні герої, князі і царі, не зворушу­вали думки і уяви народної, зате він [народ] оточив усіма чарами поезії постаті народних борців проти турецького панування: скоків та гайдуків, утворивши епос цілком ана­логічний з сербським, навіть з тими самими героями, як на­приклад, Марко Королевич. Лише дуже давні пісні згадують за короля Шишмана, але більшість знає тільки пізніших геро­їв, серед котрих найбільш популярні воєвода Момчил і гай­дук Стоян. Болгарські дослідники ділять пісні на категорії: самовількі (де фігурують міфічні істоти «самовіли», ана­логічні сербським вілам), церковні (духовні вірші), юнацькі, вівчарські (чабанські), жалібні, жартівливі, любовні, весільні і пісні женців. Болгарські пісні в порівнянні з сербськими відзначаються, на думку дослідників, більшою суворістю, простотою і стислістю форми.

На протязі ХV-ХVIII ст. книжна література болгар­ська занепадає цілком. Нам відома одна тільки болгарська книжка, видана в XVI ст. — це Псалтир, надрукований Яковом Крайковим у Венеції 1596 року, і одна з ХVII-го — переклад думок св. Бонавентури (Рим, 1638), зроблений Богданом Якшичем; безперечно, це була спроба римської влади прихилити на свій бік болгар.

Праця в рукописі розійшлась серед письменних болгар і викликала велике патріотичне почуття. Надруковано було її аж геть пізніше — у 1844 році в Будапешті (в 1914 р. Болгарська академія наук видала повний текст під ред. Й. Іванова). Учень Паісія — єпископ Софроній видав першу друковану книгу на народній бол­гарській мові «Кіріакодроміонь» (Римнік, 1806) — збірку повчань, перекладених з грецької та старослов'янської мови. Діяльність Паісія і Софронія була ніби першим зер­ном духовного відродження Болгар. Серед заможніших болгарських емігрантів в Румунії, Угорщині, навіть Малій Азії, починається певний умовний рух на національному ґрунті; в першій чверті XIV ст. виходить кілька шкільних і духовних книжок, між іншим, «Буквар» Петра Богошича (Брашов, 1824), Новий Завіт (Букарешт, 1828) та ін. В Смирні р. 1840 ієромонах Неофіт видав Новоболгарську граматику і переклад Нового Заповіту. Та найбільший вплив на національне пробудження Болгар на чужині і в рідному краї мали писання українця Юрія Гуци-Венеліна (1802-1839). Родом з угорської України, Венелін вчився у Львівському університеті, р. 1823 переселився до Росії і жив довший час в Бесарабії, де познайомився з тамтешніми болгарами. Плодом його зацікавлення болгарами, їх долею й історією і була його перша книга, видана ним у Москві 1829 року: «Древніе и ньштѢшніе болгарьі», яка зробила величезне враження на болгарське громадянство. Під його впливом відомий болгарський діяч Василь Апрілов (1790-1847), засновник першої болгарської світ­ської школи в Габрові (1835), «з впертого грека зро­бився свідомим болгарином, готовим пожертвувати всім для рідного народу». Венелін перший спробував уложити болгарську наукову граматику і розбудив серед болгар зацікавлення до етнографії, дав план, як збирати словес­ні й язикові матеріали, вияснивши їх величезне значення для національної самосвідомості. Російська академія наук дала йому кошти для наукової подорожі до Болгарії, і він зібрав там багато історичних та філологічних матеріалів, але передчасна смерть не дала йому змоги самому все те використати й обробити.

В 40-х роках уже бачимо доволі живий болгарський рух: засновуються болгарські друкарні, видаються альма­нахи, часописи, підручники, спочатку все переважно на чу­жині (в Білгороді, Пешті, Парижі, Смирні, Одесі). В 1845 р. К. Огнянович видав у Парижі альманах «Забавника», а К. Фотинов того ж року в Смирні видає перший болгар­ський часопис «Любомудріе»; робляться спроби видавати болгарські часописи в Липську, в Царгороді... Появляються і перші поетичні спроби («Стоянь и Рада» Найдена Ґерова, Одеса, 1845), виходять збірки народних пісень; в п’ятдесятих роках виступають на літературну арену два справді талано­витих поета — Жинзіфов і Славейков.

Син македонського вчителя, Раїко Жинзіфов (1839-1877) здобув освіту в Росії і там провів більшість свого жит­тя. На нього мали великий вплив поезії Шевченка, і своїй першій книзі «Новобьлгарска Сбирка» (Москва, 1863) він дає цілий ряд перекладів з Шевченка («Тополя», «Катери­на», «Утоплена» і кілька ліричних п'єс). Там же він подав переклади «Слова о полку Ігоря» і Краледворського руко­пису. 1870 р. вийшла в Браїлові його поема «Кьрвава кошуля», яка формою й змістом є також наслідування Шевченка. Найулюбленіші мотиви поезії Жинзіфова — це розлука і туга за рідним краєм на далекій чужині.

Далеко більш оригінальним в своїй творчості, більш талановитим і різностороннім автором був другий поет доби передвизволення — Петко Славейков (1827-1895); він також, одначе, багато завдячує Шевченкові в розвитку своєї творчости: як каже проф. Б. Пенев у своїй студії про Славейкова, «інтимне відношення Славейкова до народу, боротьба якого стала змістом життя поета, його мрія про світле майбутнє, того народу висловлена найвиразніще в його наслідуваннях і перекладах з Шевченка». Славейков був поетом, публіцистом, редактором, драма­тургом; боровся з турками і з греками, багато разів сидів у тюрмі; по визволенні Болгарії був якийсь час міністром народної освіти; його життя відбило на собі всі стадії бо­ротьби болгар за національне визволення і потім будови держави. Славейков, по признанню болгарської критики, з простої природної, безпосередньої мови народу створив літературну мову болгарську. Повний збірник його творів вийшов аж у 1901 році під редакцією його сина, також пое­та — Пенчо Славейкова.

Типовими представниками революційної поезії, котра повставала серед боротьби за волю, були Юрій Раковський (1818-1868), найбільш відомий своєю поемою «Горскій путникь» (Новий Сад, 1857) і Василь Левський (1837-1872), а ще більше, талановитий поет і повістяр Любен Каравелов (1837-1879). Як і Жинзіфов та Славейков, він зазнав на собі впливу української літератури (Квітки, Шевченка, Марка Вовчка). В своїх поезіях Каравелов дає перевагу мотивам соціальним і політичним; він часто послуговується поезією, як агітаційним засобом. В своїх повістях він малює сіль­ське життя («Бьлгаре огь старо время») і боротьбу за ви­зволення; повісті Каравелова вийшли у 8-ох томах у Рущуку 1886 року. Таким же поетом-борцем був і Хрисго Ботєв (1847-1876), що загинув під час повстання, смертю героя. З інших письменників, що виступили на літературне поле в передвизвольну добу, визначився найбільше Василь Друмєв (1838-1901), пізніший митрополит Тирновський. Йому належить перший роман в болгарській літературі «Не-щастна фамилія» (1860), де змальовано добу страждань болгарського народу від кірджаліїв та яничарів на початку ХІХ-го століття. Він же написав і найкращу драматичну п'єсу болгарську «Иванко, убиецътъ на АсѢня І» (1872) з болгаро-візантійських відносин XII віку. Треба згадати також Ів. Блескова, автора повісти «Злочеста Крьстинка» (Рущук, 1870).

Визволення з-під турецької неволі і здобуття держав­ної незалежності утворило вільний ґрунт для літературної діяльності. Повстала численна журналістика, засновува­лись літературні й наукові товариства, школи; утворились зовсім нові умови життя і нові стремління; це відбилось на літературі, котра, хоча певний час живе враженнями тільки ще пережитої героїчної доби, тратить уже свій іде­альний настрій і переходить до малювання буденного жит­тя; разом із тим росте вплив чужих літератур в їх новіших напрямках.

Початок діяльності найвизначнішого болгарського письменника взагалі Івана Базова (1850-1921) припадає ще на часи передвизвольні. Син заможного купця, не захотів віддатись заняттю свого батька, а пішов шляхом Каравелова й Ботєва працювати на полі громадському й літературному. Перші збірки його поезій «Преиорецъ и гусля», «ТьгитѢ на България» містять елегійні жалі над долею поневоленого народу. Збірка «Поля и горы» уже малює красу природи й ідеалізує життя людей, що живуть близько до природи. Такий же настрій чистого естетизму малюють і дальші збірки «Звукове». Вазов писав і твори епічні з часів болгарського середньо­віччя: «Легенды при царевет'Ь», 1910 р. Та найбільша вага Базова в прозі, в обсягу історично-побутового роману. В романі «Немили недраги» малює він типи болгарських революціонерів-емігрантів в Румунії; в найпопулярнішому з усіх своїх творів романі «Поль игото» (під ярмом) малює він часи перед російсько-болгарською війною і повстан­ня 1876 року; в романі «Нова Земля» зображує болгарське громадянство вперші роки самостійний; романи «Иванъ Александръ» і«Светославъ Тертеръ» малюють часи болгарського Середньовіччя. « Казалижата царица» ма­люєжіночі болгарські типи. Писав ідраматичні хроніки, але вони малосценічні й життєві «Къмъ пропасть», 1907; «Бориславъ», 1909).

Молодший сучасник Базова, талановитий поет Кос­тянтин Белічков (1856-1907), цілком стоїть під впливом чужої культури (французької). Його«Цариградски сонеты»(1899) вважається одним ізкращих зразків нової болгарської поезіїпопулярні його подорожні нариси «Писма отъ провала», де він дав гарні малюнки старого й сучасного Риму.

Вплив чужоземного мистецтва позначився також на поетові-філософу, професору Стояну Михайловському (родився 1856 р.): «Въ животѢ щомъ се свечери, въ душата се развидѢлява», 1908. Його поезія перейнята песимістичним настроєм ібринить дуже часто гіркою са­тирою («Философически сонеты», «Отъ развала къ провала») на різні соціальні болячки болгарського громадянства, властиві кожній молодій громаді: матеріалізм, кар'єризм, політиканство. В подібно­му ждусі писав іАлеко Константинов (1863-1897), відомий своїми перекладами з Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, по­дорожніми описами (зАмерики) ісатиричними романами; повний збірник його творів вийшов у 1901 році.

Серед новішої болгарської художньої літератури можна спостерегти два головних напрямки: один намагається йти під прапором модернізму й декаденства, старається перенести на болгарський ґрунт ідеї й фор­ми нової європейської поезії; на чолі цього напрямку стоїть Пенчо Славейков, а за ним цілий ряд молодих письменни­ків: Хрістов та ін. Другий напрямок, з маститим Базовим на чолі, додержується старої, т. зв. народної школи, ста­раючись витворити самостійну індивідуальну літературу на основі самобутніх проявів болгарського життя.

Головним представником нової болгарської поезії треба вважати Пенчо Славейкова (1866-1913), сина слав­ного поета Петра Славейкова. Перші його твори — балади, ідилії й пісні формою й мотивами були ще наслідуванням народної поезії. Пізніше його поетичний обрій поширю­ється і його настрої глибшають. Верхом творчості Сла­вейкова є цикл «Коледари» (колядники), де в рамці колядницьких пісень і звичаїв подається образ душі і життя сільського люду. В 1901-1906 роках вийшла епічна поема Славейкова «Кьрвава пѢсень», у 8 частинах; в ній поет дає образ народної боротьби за волю в повстанні 1876 року; критика вважає «Кьрваву пѢсень» за найбільший твір бол­гарської епічної поезії; поет не тільки змальовує героїчні події й постаті, але подає також і свої філософські реф­лексії. Цей нахил до філософії ще більше позначив­ся в збірках «На острова на блаженитѢ» (1910) і «СѢнката на сврхьчовѢка» («Тінь надлюдини»). Поруч Славейкова, треба згадати його учнів і наслідувачів Кирила Хрісто-ва (род. 1875 р.), автора збірок «Избрани стихотворениа», «Самодивска китка», «На крестоптѢть» (на розпутті), поета кохання і меланхолійної туги, і П. Яворова (1877-1915), пое­та мужніх настроїв, в яких раз у раз почувається відгук македонських боїв. («Хайдушки пѢсни», «Подиръ сѢнкитѢ на облацитѢ»). Останні часи свого життя Яворов віддав­ся був декадентським настроям («Пвсень на пъснитъми», 1906; «Епически пъсни», 1908, «Въ часа на синята мгла», 1910). З інших молодих поетів треба згадати Ів. Андрейчи-на, що виступав також як літературний критик, С. Чілінґі-рова (перекладчика поезій Шевченка на болгарську мову), поетесу Дору Габе. З новіших белетристів треба зазначити Т. Влайкова (род. 1865 р.), Д. Страшимірова (род. 1870 р.), автора також кількох драм («ОтъвдЪ» (1906), «Пъсень на пъснитъ» (1910), а особливо Петка Тодорова (1879-1916), талановитого повістяра з народного життя і драма­турга* (драми: «Зидари» (1907), «ПьрвитЪ» (1907), «Змсйо-ва свадба» (1911).

Громадянство в перші роки самостійности; романи «Иванъ Александръ» і «Светославъ Тертеръ» (1907) малюють часи болгарського Середньовіччя. «Казаларската царица» ма­лює жіночі болгарські типи. Писав Вазов і драматизовані хроніки, але вони мало сценічні й живі («Къмъ пропасть», 1907; «Бориславъ», 1909).

Бурхливе внутрішнє життя Болгарії по визвольній добі, важка органічна робота будування держави в новому культурному розумінні, тяжка фінансова криза, яку дово­дилося хронічно переживати болгарському громадянству в кінці XIX віку, все це не могло сприяти спокійній літера­турній творчості, запевнити літературі стале й належне місце в культурному обході життя. Тому не раз приходилося чути нарікання письменників на байдужність болгар­ського громадянства до своєї літератури. Доба тяжких війн, й Дмитра Міладиновичів, що трагічно загинули в турецькій тюрмі в 1861 році; цей збірник під назвою «Българськи на-родни пъсни» видано в 1861 р. в Загребі коштом єпископа Штросмаєра. Усього тут надруковано 674 епічних та лірич­них пісні. Важливі збірки Ат. Ілієва (Софія, 1889) та К. Шан-карева «Българськи народни приказки и вЪрования», Пловдивъ, 1885, і «Сборникъ отъ български народни умо-творения», «Простонародна българска философия», София, 1891-1892.

Нова болгарська історіографія починається з Юрія Раковського (див. вище), що в 1859 р. видав в Одесі «Пока-залецъ или руководство» щодо зібрання етнографічних матеріалів, де подав і чимало історичних відомостей. Але ця праця не мала наукової ваги. Так само застарілою щодо сво­їх методів явилась і «Исторія Българска» Гаврила Крестови-ча (Царгород, 1869-1871).

Дуже багато зробив як для дослідження болгарського фольклору, так і взагалі для розвитку наукових інтересів і наукової праці в Болгарії Михайло Драгоманов", що між 1889-1895 рр. був професором Софійського університету. Драгоманов вияснив міжнародне наукове значення болгар­ського фольклору, а своє становище професора використав на те, щоб «серед своїх численних одушевлених слухачів ви­ложити принципи високої гуманности, соціальної правди та рівночасно і великого критицизму»"*. З його учнів найбіль­ше продвинувся проф. Іван Шишманов (род. 1862 р.), один час міністр народної освіти, а в 1918 році посол Болгарії в Києві. Найбільшим істориком Болгарії і взагалі її найбіль­шим вченим явився Марин Дринов (1837-1906), професор Харківського університету; відомі його праці: «Истори­чески прегледь на българската цьрква отъ самото начала до днесь» (Відень, 1869), «Заселеніе балканскаго полуостро­ва славянами» (Москва, 1873), «Погледъ връхъ происхожда-ньето на българскш народъ и началото на бъгарска история» (Відень, 1869) та цілий ряд розвідок і статтей, друкованих по російських та болгарських наукових виданнях. В 1909 р. Болгарська академія наук видала в двох томах «Сочииенія» Дринова по болгарській і слов’янській історії під редакцією проф. В. Златарського. Цей проф. В. Златарський сам на­лежить до видатніших сучасних істориків болгарських («Студии на българската история», София, 1902). З-поміж учених-філологів назвати треба проф. Б. Цонева, автора праці «Уводь въ историята на българскш езикъ», София, 1901-1903, Ст. Младенова, Д. Мірчева, Д. Маринова, літера­турного критика К. Крстева-Міролюбова.

Наукове життя Болгарії купчиться біля університету й академії наук, заснованої в 1910 році. Академія ділиться на два відділи: історично-філологічний і філософсько-соціальний та природничо-математичний; вона видає в двох се­ріях «Списание на Българската Академия на наукитв», Болгарську Бібліотеку та инші видання. Найважніший науковий орган болгарський — «Сборникъ за народни умотворения, наука и книжнина», заснований р. 1889 Міністерством На­родньої Освіти і з ХІХ-го тому перейнятий «Книжовнимъ Дружствомъ»; крім того, виходить ще «Псриодическо спи­сание» (з 1876 року) як орган товариства «Книжевно Дружество» в Браїлові; потім товариство було перенесене до Софії і організоване в академію наук, а «Списание» в «Сборникъ». З 1909 р. почав виходити в Софії часопис «Минало, Българо-Македонско научно списание». Дуже багато зробив для дослідження болгарської старовини учений Чех Кос­тянтин їречек (1854-1918), професор Празького, а пізніше Віденського університетів, один час міністр народньої осві­ти в Болгарії (1879-1884); його праці «Déjiny narodu bulhar-ského» (Praha, 1875), «Cesty po Bulharsku» (Praha, 1888), «Das Fürstentum Bulgarien» (Wien, 1891) мають велике значення для науки про Болгарію.

Поиск по сайту: