Список літератури

План

Образ учителя в українській літературі ХІХ століття. Іван Франко. 3

Образ учителя в оповіданні Г.Тютюнника „На згарищі”. 7

Образи вчителів у малій прозі Б. Грінченка. 7

Список літератури. 12

Образ учителя в українській літературі ХІХ століття. Іван Франко

Іван Франко приділяв велику увагу питанням освіти і виховання підростаючого покоління, розглядаючи їх як могутню зброю у боротьбі за національне визволення і створення незалежної Української держави. Педагогічним проблемам він присвятив понад сто художніх і публіцистичних творів, звертався до них у багатьох наукових і філософських працях.

Практичною педагогічною діяльністю І. Франко не займався, проте бажання одержати хоча б невисоке звання приват-доцента історії української літератури Львівського університету було. Як учня професора Ягича його безперешкодно допустили до габілітації. Іспит він витримав «зовсім задовільно», а його «габілітаційний виклад компетентні вчені признали добрим».Незважаючи на це, «з причин політичного минулого» (кілька разів був невинно ув’язнений і раз невинно засуджений) Істро-угорський уряд відхилив прохання займатися викладацькою діяльністю, хоча невдача і не знизила інтересу Івана Яковича до педагогічних проблем. Він глибоко цікавився досягненнями світової педагогіки, його думки про виховну роль учителя набагато випереджали свій час, багато з них співзвучні нашій епосі.

«Учителем школа стоїть»,— підкреслював поет. Педагогічну майстерність він порівнював з мистецтвом майстра художнього слова. У своїх творах показав, яким повинен (і не повинен) бути вчитель. Більшість позитивних і негативних типів учителів він малював з натури. У передмові до збірки «Малий Мирон» і інші оповідання» зазначав, що основою для них послужили «особисті спомини, які в оповіданнях «Отець-гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже зовсім у мемуари».

Ідеал учителя письменник вивів у публіцистичних творах, побудованих виключно на документальному матеріалі. Так, у статті «Емерик Турчинський», присвяченій пам’яті одного з кращих своїх учителів у Дрогобицькій гімназії, він пише: «Бувають вчителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям всього класу, забувати про себе, про свої власні турботи, радощі і тривоги. Кожен урок такого вчителя є розширенням розумового кругозору учня, задоволенням його природної допитливості, розбудженої попередніми успіхами, є насолодою, а не мукою»).

Австро-угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу національно свідому й патріотично настроєну частину вчительства Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер-офіцери, а також ченці — люди, далекі від педагогіки й потреб народної освіти. Панувала жорстока палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили, калічили їхні душі, убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

В оповіданні «Schonschreiben» Іван Франко змалював нормальну школу (початкову міську школу в Австро-Угорщині) отців василіан у Дрогобичі. Усі предмети викладали ченці, лише красне писання в другому класі, де навчалось 85 учнів, вів колишній економ пан Валько. «Се був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волоссям на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилиці враз із великими, на боки повідгиненими ушами надавали йому вираз тупості, упертості й м’ясоїдності. Невеликі жаб’ячі очі сиділи глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно».

Уже з одного опису можна судити про характер «педагога». Недаремно уроки красного писання були страшними для учнів. З появою Валька в класі вони починали дрижати, як у пропасниці.

Не маючи і найелементарнішої педагогічної підготовки, цей «наставник» перетворив своє вчителювання у суцільний ланцюг побоїв і знущань над беззахисними дітьми. Поряд з крейдою і пером завжди лежала тростина — знаряддя покарання. Навчальний процес обмежувався написанням на дошці чогось незрозумілого, більшу частину уроку Валько вистежував свої жертви.

Проте, як і будь-який тиран і неук, цей колишній економ був трусом. Сильно побивши одного з хлопчаків, він спочатку злякався, але коли довідався про його походження, відлягло від серця! «Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син,— значиться, можна його бити і зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впірнеться.

Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впірнувся за хлопським сином... Тільки в серці хлопського сина він... ставав першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі проти усякого неволення та тиранства».

Нелюдське поводження з тими, хто слабший від тебе, не може привести ні до чого доброго. Жорстокість породжує жорстокість. Ось чергова замальовка — покарання школяра. Замість співчутливих облич бачимо... усмішки, лунає сміх. «Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранові всміхнутися, а всі, що стоять під його гнітом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самі над своєю недолею».

Викриття вчителів-самодурів і тодішньої школи з її «ослячими лавами», муштрою, жорстокістю І. Франко продовжує в оповіданні «Отець гуморист». Класним наставником, а також учителем польської, української, німецької мов, арифметики і співу в третьому класі Дрогобицької василіанської нормальної школи був отець Софрон Телесницький, що поєднував у собі цинізм з жорстокістю тирана. З першою появою його в класі учням кинулась у вічі «висока, худа, дошку вата фігура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим, лицем, чорна, мов щітка, наїженим волоссям, низьким чолом, широким ротом та недбало виголеним підборіддям, на якому видно було степнячку чорного, твердого волосся». Учнів цей горе-вчитель «привітав» такими словами: «Я тут господар класу! Пам’ятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тоді сміятися, коли я вам скажу, і тоді плакати, коли я вам скажу». Відповідної педагогічної підготовки, звичайно, не мав; знань явно не вистачало. Проте набув репутацію «гумориста», безкарно мучив дітей, відчував насолоду від їхніх фізичних і душевних страждань.

Похмурим і понурим, неначе приборкувач диких звірів у клітку, входив до класу вчитель Софрон, сідав за кафедру або зупинявся на «градусі» (підвищеній дощаній платформі, на якій стояла з одного боку вчительська кафедра, а з другого — чорна таблиця), «високий, тонкий, мов віха на окопі». Звідти своїм шулічим поглядом шукав, на кому зірвати злість, вибирав собі чергову жертву, тобто викликав відповідати. Звичайно викликав тих, що мали найбільш переляканий вираз обличчя, і в кого, як він говорив, малювалося на лиці нечисте сумління. Зазвичай викликав одразу десять-дванадцять учнів і доти опитував і мучив їх, поки всі не покуштують його тростини. Після цих перших екзекуцій приходив у веселий настрій, збігав із «градуса» і «прогулювався» між партами як необмежений володар учнівських тіл і душ. «Та вдесятеро чуткіше гуляла його тростинка».

Чим більше переляканих було у класі, тим веселішим почувався учитель. Якщо хтось з учнів під час читання помилявся, цей «гуморист» на різні лади смакував помилку, прагнучи зробити її ще більш карикатурною. Він так умів висміяти, задражнити, затюкати бідного учня, що той зовсім втрачав голос. «Сей злобний, оприскливий гумор, що вибухав радістю лише тоді, коли хтось із нас сказав дурницю, не піднімав наших дитячих душ, але здавлював, гальмував та душив їх». Знущання тривали весь навчальний рік, призводили до того, що учні і насправді тупіли від страху. «Хоч усі вчилися і силкувалися якомога встерегтися від побоїв, але ніяка пильність не помагала. Боязливіші, викликані до таблиці, тратили голос, тратили пам’ять вивченого; інші, хоч і вміли, але, переконавшися, що за найменшу помилку їх ждала така сама кара, як і тих, що не вміли нічого, тратили віру в себе».

Для характеристики вчителя-тирана письменник використовує різноманітні художні засоби: яскраві епітети, порівняння, прийом контрасту тощо. У нього «худа, дошкувата фігура», широке, видовжене якось вперед, мов коняче, лице», «низьке чоло», голос «прикрий, горяний»; він говорив «докторальним тоном», дивився «шулічим поглядом», був «високий, тонкий, мов віха на окопі», одягнений у «довгу рясу» і «чорні, брудні штани». Входив до класу, «мов укротитель диких звірів у клітку»; караючи учня, «скакав довкола нього, мов кат довкола грішної душі», «реготав, мов божевільний». У класі панували його «дикий, майже ідіотичний регіт», «людоїдська дотепність»..

«Гумор тирана» звучить то серед гнітючої тиші, то супроводжується стогоном чергової жертви: «Він сік, сік, сік... Крик, виск, пищання нещасного хлопця — ніщо не зрушувало ката. Ось із-під вільхових сучків показалася кров, потекла струмком по білому тілу, на сорочку, на дошки «градуса». О. Телесницький ще бив. Вільхова палка була забризкана кров’ю, а з неї кров під час розмаху почала бризкати по білих стінах класу».

Як тонкий психолог І. Франко по мічає деградацію особистості дітей унаслідок такого виховання, згадує, як десь у глибині його єства зароджувалось бажання трощити, винищувати все живе: «Якщо, бувало, знайду хвилину вільного часу, беру прут, запхаюся десь у бур’ян і січу, січу всі листочки, всі бадиллі, гіллячки, цвіти, все, що можна знівечити; б’ю й січу, доки довкола мене не стане найбридливіша руїна». Духовно виснажені школярі раділи найменшому перепочинку, навіть якщо причина його — смерть. Коли помер від жорстоких побоїв однокласник, вони не могли приховати радості,... бо той день був вільний від науки».

Учителя ж не тільки не покарано, а й призначено... монастирським проповідником, що навчатиме інших милосердя, чуйності, добра, гуманності. Тож нехай вони «п’ятном нестертої ганьби та прокляттям впадуть на його (Телесницького) пам’ять,— обурюється І. Франко,— на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів».

Педагогічну працю Іван Якович справедливо відносив до тих видів діяльності, які «вимагають окремого приготовлення і довголітньої науки». Вчителів до народних шкіл готували шість учительських семінарій з чотирирічним терміном навчання, проте серед них не було жодної з українською мовою викладання. Навчальні плани включали як основні предмети польську мову, історію Польщі, географію Польщі тощо. Майже не було підручників. «Хороших учителів треба перш за все добре самих навчити, але цього теперішні вчительські семінарії в більшості випадків не роблять» [11, 194]. Тому нерідко навіть «просвічений» педагог мало чим відрізняється від учителів, які не мають ніякої професійної підготовки.

Таким є герой оповідання «Олівець». Коли він приходив у клас «під хмельком» (а це відбувалося дуже часто), без шмагання учнів різкою не обходилось. Дітей він називав не інакше, як «лобуряками», «голодранцями», «розбійниками», поросячою почеревиною.

«Методика» навчання рахунку, наприклад, зводилась до того, що вчитель викликав когось з учнів до дошки писати крейдою цифри, а всі інші повинні були писати ці цифри у зошитах. Якщо цифра виходила не зовсім вдалою, розпочинався процес виховання: «Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га? Ах ти, поросяча почеревино, то ти не знаєш, як пишеться п’ять?» [11, С. 77]. Слідом іде покарання: вчитель сильно вдарив широкою лінійкою по долоні, яка швидко налилась кров’ю, і з розмаху написав величезну п’ятірку спочатку на дошці, а потім на обличчі учня.

Образ учителя в оповіданні Г.Тютюнника „На згарищі ”

Після нагородження Г.Тютюнника медаллю „Золоте перо” А.Шевченко підкреслив: „Перо Григора Михайловича воістину золоте. Неперехідної художньої вартості твори залишив він своєму народові”. Його збірки оповідань та повістей: „Деревій”, „Батьківські пороги”, „Край неба”, „Коріння”, „Климко”, „Вогник далеко в степу” – користуються незмінним успіхом у сучасного читача. Твори Г.Тютюнника відзначаються глибоким розкриттям характерів героїв. Одним з найяскравіших прикладів психологічно вмотивованого показу людини з сильним характером є оповідання „На згарищі”.

Федор Нестерович – головний герой твору – повернувся у село з війни на милицях, з протезом. Оскільки рідних не залишилось, він зупинився у Одарки, „чепурної жінки з чорними від землі руками”. Згодом став учителювати в школі. Нас зворушує рішення Федора нестеровича відвідати спалене батьківське дворище, пройнятися близькими й далекими спогадами. Цей факт красномовно говорить про те, що вчитель – духовно багата людина, обдарована. Бо туга за батьківською хатою, пам’ять про предків може зберігати тільки людина, сповнена вдячністю й пошаною до своїх предків. Дитинство згадувалося герою у найніжніших фарбах: і хутірські вулиці, де стояла червона курява, і розбита чередою степова дорога, і „корова йшла з пасьби додому повагом. Немов з роботи”. „Життя тоді здавалося вічно щасливим”.

Болем у серці Федора Нестеровича відгукнулася розповідь діда Макара про те, як у хату влучила фашистська бомба, „...як у повітрі довго вирувало пір’я з подушок, а літак кружляв так низько, що навіть було видно ошкіренв льотчикові зуби і блискучу стрічку на комбінезоні”.

Ось тому, мабуть, учитель відчуває щем у грудях, коли дівчинка не могла відповісти на уроці про початок війни. Він не докоряв учениці, лише ворухнув ногою під столом і звалив ціпок, який „гримнув об підлогу, мов карабін”. Звичайно, молоді важко уявити страхіття війни, де були скалічені долі, тіла, душі. Але пам’ятати і знати про неї ми повинні!

Критик Валерій Шевчук писав, що Г.Тютюнник „переймається і переходить у дух та плоть свого героя. Саме тому він починає творити новелу – людський характер і вся його творчість – це і є сукупність таких характерів, в які він зміг перетворити своє єство”. І герой оповідання „На згарищі” не став винятком.

Образи вчителів у малій прозі Б. Грінченка

Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті, драматичні твори. Тонкий психолог, вдумливий досвідчений педагог, Грінченко з великою майстерністю змалював у них картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі оповідання письменника. Це твори, у яких він тепло і зворушливо розповідає про біди й радощі дітей, про проблеми їхніх взаємовідносин із дорослими та ровесниками. Запам'ятовуються такі його оповідання, як «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Каторжна», «Ксеня».

Неповторні шкільні враження, болючі й радісні водночас, лягли в основу кількох оповідань Грінченка про школу, вчителів і учнів.

Надзвичайно тяжкою була доля сільського вчителя у царській Росії. Читаючи оповідання «Екзамен», «Непокірний», «Брат на брата», дізнаємося, в яких умовах мусили жити й працювати люди, котрі несли народові знання.

Школа, що в ній перший рік учителює герой оповідання «Екзамен» Олексій Петрович, — це «маленька хатка... завбільшки сорок квадратових аршин». У цій хатці земляна долівка з ямами, нашвидкоруч засипаними і замазаними глиною, стіни з великими шпаринами, старі парти, які часто «заходжувались розсипатися під школярами». Готуючись до екзамену, на якому буде присутня поважна особа — голова екзаменаційної комісії, учитель, «закотивши рукава за лікті», разом із шкільним сторожем наводить у хаті порядок — обмазує стіни, ремонтує стільці, при цьому «зовсім не зважаючи на те, що така праця анітрохи не відповідала його вчительським обов'язкам. Але що ж було робити, коли він ніяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазільниць?!». (Цікаво, як часом мало змінюється в нашому житті за 100 років. Наші сучасні «громадські отамани» також мало зважають на специфіку вчительських обов'язків, змушуючи вчителів сьогодні так само, як і в кінці XIX ст., засукувати рукави, щоб зробити ремонт у школі).

Школярі і їхній вчитель з острахом і нетерпінням чекають на появу перевіряючого. Спізнившись на кілька годин, «член учіліщного совета Куценко» приступає нарешті до виконання своїх інспекторських функцій. Людина нечиста на руку, малоосвічена й некультурна, Куценко всіляко намагається приховати від учителя й учнів свою некомпетентність. Іронізуючи над цим несимпатичним персонажем, Грінченко пише: «хитрощі російського правопису ніколи не давалися до зрозуміння панові членові, то він, звичайно, на екзаменах з російської мови мовчав …силкуючись удавати з себе пана, він без жалю нівечив і українську, і російську мову, нехтуючи першу і не знаючи другої». Сам неспроможний зв'язно висловлювати свої думки, пан Куценко, щоб нагнати побільше страху на присутніх на екзамені, кричить: «Шо ето? Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не дєлали! Я в училищний совєт на вас подам рапорт!», І лише гіркі ридання переляканого на смерть школяра, що не витримав цілоденного напруження, змушують його стати більш поблажливим до дітлахів.

Оповідання «Екзамен» — це класичний приклад твору, у якому автор сміється крізь сльози. І наше серце також стискається від болю і образи, коли читаємо про вчителя, важку працю якого мають право судити безграмотні нікчемні людці, коли спостерігаємо за поведінкою учнів, змалку залякуваних «страшним» начальством.

Нелегко живеться й головному героєві оповідання «Непокірний» учителю Василю Дмитровичу. Його поведінка викликає настороженість і підозру з боку представників сільської влади — волосного старшини Пастушенка. поліцейського урядника Швидкова, волосного писаря Льовшина, сільського старости Губаня і поштаря Цупченка. Список «крамольних» вчинків учителя досить значний: він не спілкується з місцевим начальством, одягається і говорить «по-мужицькому», сам варить собі їжу, грає з дітьми у м'яча, збирає по лісах і луках «якісь квітки, камінці і всяку таку дурницю». Але найбільше дратує інше: Грінченко з їдким сарказмом лише: «Він був навіть неслухняний і неввічливий до начальства. Замість, щоб удовольнитися з двох поламаних лавок, що дала волость школі, і заліплювати побиті шибки папером, він намагався, щоб йому пороблено нові парти, засклено вікна і навіть щоб покрашено стару класову таблицю, начебто через те, що на їй уже крейда не пише. І як волость, звісно, не зважила на такі його кумедні домагання, то він насмілився написати про це до земської управи, додавши, що гроші, від громади призначені на школу, лежать по кишенях у волосних і не вживаються на що треба».

Сільські верховоди, чий спокій порушив непокірний учитель, придумують план боротьби із своїм ворогом. У хід ідуть найпідліші засоби. Учителеві третій місяць не дають жалування, сторож «не носив у школу води й не робив там нічого», батьків намовляють забирати дітей зі школи. Коли ж усе це не приносить жаданих результатів, на нього пишуть донос. Одним із головних звинувачувальних документів проти «бунтівника» стає …підручник географії. Нікого не цікавить, що він дозволений для користування і цензурою, і вченим комітетом школи, головне — у ньому легко знайти підтвердження безбожності вчителя («Чуєте, Михайле Степановичу, в цій книжці що? Не од Бога дощ, а од «паров». Он що!»).

І чорну справу нарешті зроблено: шкільне начальство не задоволене молодим педагогом, він змушений шукати нового місця роботи.

Про нелегку працю сільських учителів розповідає Грінченко у своєму оповіданні «Брат на брата». Головним героєм цього твору є учитель Євген Корецький. Разом із дружиною Наталею дев'ять років пропрацював він у школі села Ладинка. Напевно, щось глибоко особисте вклав Грінченко у рядки оповідання, що розповідають про невтомний духовний труд подружжя Корецьких:

«Спершу сам, тоді вдвох — вони викохали кілька поколінь молодіжі, осяяної хоч невеликим світом знання й громадянської самосвідомості. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсігди силкувалися не різнити з тим, чого навчали людей; ішли завсігди, де тільки могли, на поміч усім, кому того треба було, ішли не через те тільки, що так веліла їм ідейна повинність, але й того, що їм любо було пірнати в народне море, заспокоювати болі; того, що вони любили цих темних, пригнічених тяжкою долею людей і силкувалися виявити ту любов, як могли…».

За свої політичні переконання Корецький потрапляє до в'язниці. Несподівано швидко його звільняють: злякавшись народного гніву, жандарми підкоряються вимогам учасників мітингу, що відбувається на захист учителя. Проте радість представників демократичних сил виявилася передчасною. У селі починається чорносотенний погром, під час якого Корецькому лише чудом пощастило врятуватися від смерті. Найжахливішим було те, що в погромі брали участь селяни, яким він віддавав кращі роки свого життя. Одним із перших на вчителя підняв руку селянин Демид, якому він колись допоміг вилікуватись. З розпачем Корецький думає: «І той самий Семен або Демид, що, може, двадцять разів зазнавав од його запомоги щирої братерської — словом і ділом — цей Демид підняв над його головою ломаку тією самою рукою, що він, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!-». Фізичний біль від завданих ран поступається перед болем моральним: «Було холодно, вогко й безнадійно. Так безнадійно, що не хотілося вже ні жалітися, ні навіть кричати з болю, хотілося тільки зібгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака під отаким дощем, заплющити очі, щоб уже нічого не бачити, — і вмерти».

Оповідання Грінченка написане в серпні 1907 р. Трохи більше 10 років залишалося до жовтневого перевороту в Петербурзі, до кривавої різанини в Києві у січні 1918 р. Погроми 1905—1907 рр. були першими грізними передвісниками громадянської війни. І письменник чутливо вловив тривожні сигнали майбутнього братовбивчого протистояння. Ніби передбачаючи неминучий розкол українського суспільства, коли брат піде на брата, він пише у своєму оповіданні: «...тільки блиснув перший промінь волі й надії на краще життя, той самий народ, во ім'я якого відбувалася та дивна боротьба, відповідає на цей промінь погромами, убиваючи своїх оборонців і прихильників та слухняно йдучи на налигачі за тими, що завсігди водили його в тяжкому ярмі. Віл під'яремний, тепер він виразно показує, що він раб не тільки споконвічний, але й довічний, безнадійний». Причина того, що сталося з учителем Корецьким і його прихильниками, на думку просвітителя Грінченка, одна — це темнота, неосвіченість народу, кількасотлітня звичка «вічно похилених рабів» сліпо підкорятися грубій силі.

Герой оповідання Грінченка, проте, не втрачає оптимізму. Він із надією дивиться в майбутнє, бо переконаний: «ніщо не зможе знищити ту національну й політичну свідомість, яку дали вони вдвох своїм учням».

Привабливий образ народного вчителя змальовує письменник в оповіданні «Украла». Дівчинка Олександра, дочка сільського писаря-п'янички, була спіймана на гарячому; вона вкрала у подруги хліб. Обурені школярі вже готові вчинити свій дитячий самосуд: «її треба прогнати з школи!». І лише педагогічний такт і глибока людяність вчителя допомогли всім знайти вірний вихід із складної ситуації. Олександра призналася у крадіжці і пояснила причину скоєного: «У нас_ у нас...нема чого їсти™ Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають. Ми їмо су.. су.. сухарі вже другий тиждень». А діти, вражені гіркою правдою чужого життя, ясно зрозуміли всю жорстокість свого передчасного присуду: «Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі». Так школярі отримали дійовий урок людяності і доброти, який запам'ятається їм назавжди.

Ознайомившись із цим оповіданням Грінченка, ще раз переконуєшся, як багато залежить від тих учителів, яких ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху. Героїні іншого твору письменника пощастило значно менше, ніж дівчинці Олександрі. Мова йде про оповідання «Дзвоник». Воно є одним із найтрагічніших у ряду його творів про життя дітей..

Семирічна Наталя несподівано потрапляє до сирітського дому. Вона довго не може звикнути до нових умов життя. І найбільших страждань зазнає вона через нерозуміння чужої мови: «…ніяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розуміла. Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень. Ніхто з її подруг сільських краще від неї не вмів співати, а казки оповідаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звірів чи людей, про яких казала. А тут…. тут вона була нерозумна, бо ніяк не розуміла тих слів, «що в книзі пописано»...».

Історія отупіння здібної дівчинки, співчутливо описана Грінченком, яскраво ілюструє істину, давно відкриту вченими. Психологи, педагоги, мовознавці переконані: відречення від рідної мови рано чи пізно викликає інтелектуальне зубожіння нації. У праці «Мова і народність» О. Потебня писав: «…обучая их (учнів — прим, авт.) новому язьїку, тратим время на то, что бы приготовить из сознаний учеников род палимпсеста (Палімпсест — старовинний рукопис, із якого стерто попередній текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий.). Очевидно, что воспитанники такой школы при равенстве прочих условий будут во всех отношениях ниже тех, которнм при поступлении в нее нужно было не забывать, а лишь учиться, прилагая школьнне крохи к огромному запасу дошкольных запасов мысли. <._ > Таким образом, для денационализированного народа естественным течением дел создаются неблагоприятнне условия существования, вытекающие из умственной подчиненности, которая будет тем значительнее, чем менее подавляемый народ приготовлен к усвоению языка подавляющего. Люди, по правилу, добровольно не отказьіваются от своего языка, между прочим, в силу бессознательного страха перед опустошением сознания».

Список літератури

1. Васильченко С. Оповідання. Повісті. Драматичні твори.— К., 1988.— 600 с.

2. Грабовський П. Вибр. тв.: У 2-х т.— К., 1985.— Т. 1.— 599 с.

3. Грінченко Б. Зернятка.— К., 1989.— 272 с.

4. Гуковский Г. А. Изучение литературних призведений в школе.— М.-Л.— 1966.— 186 с.

5. Коцюбинський М. Твори: У 2-х т.— К., 1988.— Т. 1 — 560 с.

6. Нечуй-Левицький І. Твори: У 2-х т.— К., 1985.— Т.— 640 с.

7. Синиця Т. Педагогічний такт і май стерність учителя.— К., 1982.— 255 с.

8. Слабошпицький М. Алчевські // Дивослово.— 2003.— № 3.— С. 7–11.

9. Сухомлинський В. Вибр. тв.: У 5-ти т.— К., 1977.— Т. 3.— 670 с.

10. Ушинський К. Вибр. тв.: У 4-х т.— К., 1977.— Т. 2.

11. Франко І. Вибр. тв.: У 2-х т.— К., 1986.— Т. 2.— 557 с.

Поиск по сайту: