З’ясуйте особливості лірики М. Вороного («Блакитна панна», «Інфанта», «Палімсест», «Євшан-зілля», «Легенда»). Одну з поезій розкажіть напам'ять

«Блакитна панна» відкриває цикл «Гротески», який складається із десяти поезій. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню.

Літературний рід: лірика.

Жанр: вірш.

Вид лірики: пейзажна (весняні настрої).

Провідний мотив: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом.

Блакитна панна - це образ-символ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:

Пейзажна лірика М. Вороного. Вірш «Блакитна Панна», неоромантичне змалювання природи, єдність краси природи й мистецтва. Образотворчі засоби твору Виховання шани й поваги до життя подвигу славетної українки. Усвідом лення духовної цінності неоромантич ного світогляду. Розуміння того, що любити «слово у вірші» — могутній за сіб впливу на духовність, інтелект лю дини. Розвиток почуття любові до краси природи рідного краю. Усвідом лення кохання як життєстверджую чого почуття, творчої сили, що стиму лює духовне піднесення, збагачення, розквіт людини. Уміти бачити перева ги високої духовності над буденністю.Охарактеризуйте основні мотиви й образи патріотичної та інтимної лірики Олександра Олеся. Одну з поезій розкажіть напам'ять.

Вірш «Інфанта» написаний у дусі французького й російського символізму. Мотив самотності в зем ному житті. Узагальнено ідеалізований жіночий образ як сюжетний центр вірша. Згадка про рево люцію як данина естетиці доби соціальних пере творень.

Поема «Євшан зілля», її патріотичний зміст, проблема історичної пам’яті у творі (узагальнююче повторення).

Найсильнішим художнім твором М.Вороного патріотичного звучання є відома поетична легенда "Євшан-зілля" (1899), в основі якої - літописний переказ. Воїни київського князя Володимира беруть у полон сина половецького хана. Юнак живе й росте в достатку та пошані, дарма, що у неволі. З часом він почав "край чужий, чужі звичаї, як рідні уважати", а свої, половецькі, - забувати. Батько знав про це й гірко сумував. Зрештою, послав до сина старого гінця, котрий "словом, піснею своєю всіх до себе приверта", і попросив відшукати "любую дитину". Три ночі і три дні йшов посланець до Києва, на четвертий опівночі крадькома пробрався до ханського сина. Проте ні слова умовляння, ні пісні про славу половецьку не зворушили юнака. І тоді гонець дав йому понюхати чарівне євшан-зілля з рідних степів. Стрепенувся юнак, згадав рідний край, свою землю, "воленьку кохану" і поспішив до отчого дому.

Висновок з легенди простий: людина мусить мати в душі найдорожче - любов до рідної землі, до матері-батька, до волі, а вже потім усе інше! Саме так прочитується глибинний алегоричний сенс твору.

БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгождана, нездоланна...

Ось вона - Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля -

Вся земля

Їй виспівує: "Осанна!"

А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В'ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

16.Охарактеризуйте основні мотиви й образи патріотичної та інтимної лірики Олександра Олеся. Одну з поезій розкажіть напам'ять.

Інтимна лірика O.Олеся — дивовижна казка про кохання, найвищу красу людської душі. Водночас у віршах поета, який завжди був проти замикання у сфері дрібних приватних інтересів, звучав, за словами П. Волинського, "досить потужний струмінь громадських мотивів, які. перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою". Можна говорити про поєднання громадянських й інтимних мотивів у ліриці О. Олеся, основними темами якої були кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба і розпач, вибухи радості й закоханості у дні Лютневої революції.

Восьмирядкова мініатюра "З журбою радість обнялась." (1906), що дала назву книжці, є концептуальною. Саме ця мініатюра презентувала особливість творчої манери молодого поета — уміння фіксувати найтонші нюанси сердечних реакцій ліричного героя на внутрішні й зовнішні чинники. У ній злито філософію життя, в якому співіснують і змінюються протилежні стани, представлено емоційну наповненість буття ліричного "я", в якому іноді зближені крайні полюси ("В сльозах, як в жемчугах, мій сміх"). У "моментальній фотографії" душі майстерно розкрито психологічний тиск контрастних відчуттів на самоусвідомлення ліричного персонажа:

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня.

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я.

Вже тут присутні центральні в поетичному світі Олеся контрастні мотиви сміху й сліз, журби й радості, ранку й ночі. В інших текстах повніше оформиться ще одна антитеза: неволя — боротьба.

Гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в першій збірці поета, а й в усій його творчості. Цікаво, що й сам лірик усвідомлював власне новаторство. В одному з листів до дружини він запитував: "Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлювання всіх переживань душі і розуму? їх нема і мені довелось їх створювати".

Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Одним з чудових свідчень тому є поезія "Чари ночі" (1904), що під рукою талановитого композитора Миколи Лисенка стала улюбленою народною піснею ("Сміються, плачуть солов'ї."). Рядки цієї поезії сповнені живими людськими почуттями, емоційною зворушливістю, пісенною мелодійністю. Вона сприймається як гімн юності, коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Прикметною рисою при цьому є відносна простота вираження поетового світовідчування.

Настановою О. Олеся було — залишити "на мент єдиний" "свій сум, думки і горе" та опоетизувати "мову" квітів, зірок, місяця, чарів ночі, вилити на папір їх сокровенну тайну.

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Святковий бенкет весни, коли " уся земля тремтить в палких обіймах ночі, лист квітці рвійно шелестить, траві струмок воркоче", відтінює "летючу мить життя" людини, нагадує, що життя тільки "єдина мить". Проїв не слід сприймати ці рядки як заклик будь-що вирвати свою частку життєвих насолод. "Чари ночі" радше є продовженням прекрасної елегії Л. Глібова "Журба": оскільки "знов молодість не буде", то чи варто марно сумувати, та ще й посеред радісного свята " квіток, кохання, снів і млості"? Печалить поета скороминущість людського життя на тлі вічної краси та гармонії Всесвіту:

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Це вибух емоцій незвичайної сили, що народились у душі ліричного героя полум'ям кохання.

/ до мене цілий Всесвіт, —

Мати! — Всесвіт усміхавсь, —

кричить він. І віриш йому, і мимоволі поділяєш його радість, і відчуваєш, що Всесвіт усміхається вже й тобі.

Поезія "Чари ночі" — приємно-болісний щем, прекрасне і чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до дивовижного світу в собі і не менш дивовижного світу навколо. Звідси й заклик забути хоч на якийсь момент "сум, думки і горе", влити струмінь власної душі в буйне, "шумляче море" життя природи. Поет напрочуд точно вловлює ритми та мелодії гаїв і полів, музикою дихає у нього кожен образ. Це голос самої української землі, розкішної й лагідної.

Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм – розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви – пташки, квіти – або ж назви, що встигли стати штампами–солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу "Щороку" (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.

Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів – М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла. зітхнули трави"), К. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"), С. Людкевича ("Тайна") та ін.

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі…"

.......................

.......................

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!"

17. Продемонструйте глибину розкриття психології людини в екстремальних обставинах у творчості Володимира

Винниченка (на прикладі прочитаних творів).

Новелістика В.Винниченка

Новелістика В.Винниченка складає понад сотню творів, різних за жанрово-стильовими ознаками: новела, етюд, казка, нарис, оповідання-портрет тощо. І все ж вони не проста сукупність творів малої прози, а цілісна система, об'єднана спільними ідейно-проблемними настановами.

"Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення про себе та про інших, про минуле і теперішнє, про історію?

З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові і нові аспекти проблеми людського буття."

Звернемося до таких його творів, в яких екзистенційна проблематика становлення людини, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв'язків між нею і світом, між нею та іншими людьми, - на першому плані. Серед них "Зіна", "Момент", "Радість", "Федько-Халамидник" та багато інших. Усі вони позначені напруженою дією, зіткненням полярно-протилежних героїв, несподіваною розв'язкою. В поетиці сюжетів таких творів активно використані інтригувальні, захоплювальні можливості класичної новели: унікальний епізод з життя героя, нечувана подія, про яку автор збирається розповісти. У новелах Винниченка зміст розкривається в сюжеті, який залучає в свій потік усі елементи художньої структури твору.

Винниченко використовує навіть модель чарівної казки. Саме вона криється за машкарою новелістики. "нечуваної події".

Таким чином, сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захоплюючий, а найважливіший момент людського життя, традиційно представлений в міфі і казці, - момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новеліст. жанру, що підтверджує аналіз композиції творів.

В новелі "Момент" увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутріннього світу героїв і формуванню їх цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв.

Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою і всеохопленістю: напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. В свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного і безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього - навіть мертвим герой є частиною великого життя.

Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних характеристик.

Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують в природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона природна частина життя, вона "оселилася" в ньому і не знищить його. У світовідчутті Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. "Наше. наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати".

Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула "вихор життя", який зміта все сміття "не треба", "не можна.". Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя і щастя в образі, в пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації - здобуття нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини.Таким чином, письменник використав сюжетну модель казки, зокрема, коли прагне відтворити найсуттєвіші моменти становлення людини, зберігаючи при цьому одноепіцентричність, за висловом В.Фащенка, і структурованість новеліст. композиції. Варто згадати і про велику роль природи у цьому творі.

Саме природа є своєрідним каталізатором бажання, вона намагається розбудити кохання між головними героями. Проте завжди істинною емблемою природи є коло, бо воно - схема зворотного руху, "вічне повернення", яке робить можливим стійке буття. Природа народжує незліченно і так само легко жертвуватиме, відповідно смерть у ній - наслідок вічного і завжди молодого її життя, яке виявляє себе через безперервний процес творення.

В оповіданнях також подається проекція на смерть як надлишок, розкіш. Молодість у природі - її найглибша творча суть і водночас основа смерті.

"Персонажі у творах В.Винниченка появляються вже сформованими, а їхній характер вимальовується ступенево, відповідно до його вияву в поведінці та вчинках. Вони рівновартісні, але не рівнозначні. Останнім найбільше приковується увага читача". Прикладом до судження С.Погорілого може служити головна героїня оповідання "Зіна". Своєю емоційністю вона дуже захоплює. Всі інші у порівнянні з нею виглядають тьмяно і невиразно.

Зіна не в тільки позитивною або тільки негативною особою в оповіданні. Хоча спочатку вона може не сподобатись своєю самовпевненістю, потім виявляється, що всі й індивідуальні риси є необхідними для вирішення проблеми, що згодом постане перед нею. І те, що вона вважає, ніби все робить легко, головним чином і допомагає їй.

Зіна з легкістю вирішує, що для неї зараз важливіше: народ чи коханий, з легкістю отримує все, що їй потрібно. Ця легкість органічно сплелася з її ставленням до життя. І зовнішність цієї дівчини така ж хвилююча, як і її внутрішній світ. Такі люди мають сильну чисту душу, вони здатні бути лідерами. Іншого враження героїня не залишає.

Найголовнішими рисами портрета будь-якого героя творів Винниченка є, на мій погляд, уста та очі. "Вони часто зображують душевний стан, зокрема очі - щілини, просвіт до душі і серця персонажів".

При несподіваному вирішенні кризової ситуації людина мимоволі відкриває себе. Виявляється справжній, внутрішній портрет - суть цієї людини, її духовне обличчя.

Мабуть, з усіх інших найбагатшою духовно виявилася Зіна. У тій бурі, що знялася з її очей, кожному була передана часточка захоплення, потенціал якого вона зберігала в собі. На якусь мить люди з цілого натовпу стали єдиною істотою, яка неначе народилася з Зіни. Відбулася еволюція людини, її злет. А еволюція духовного світу завжди супроводжується змінами зовнішнього вигляду людини. Принаймні, так думаєш, коли перед нами постають герої В.Винниченка.

- бачимо, що мала проза Володимира Винниченка містить чимало фактів із життя письменника, віддзеркалює його політичні переконання та моральні критерії. Імпульсивність натури, багатий досвід автора сприяють цікавості творів та їх популярності;

- домінуючою думкою творчості Володимира Винниченка є необхідність подолати інерцію вітчизняної культури, стати на рівні з кращими зразками світової літератури. Роздуми В.Винниченка сповнені розуміння тяжких історичних обставин і гострої національної самокритики. Ці два мотиви в нього тісно переплітаються, не раз набираючи особистого характеру;

- запальний та енергійний Винниченко намагається майже у всі твори "внести свої риси". Впізнаємо його і в Андрієві ("Краса і сила"), і в інших героях;

- у творах Винниченка дуже багато "ніцшеанства" та запозичень від інших письменників;

- Винниченко прихильник реалізму, модернізму та багатьох інших напрямків;- Він виявляв інтерес до соціального чинника в коханні.

- естетичні орієнтації письменника пов'язувалися із європейським художнім досвідом. Лінія творчої поведінки молодого Винниченка зумовлювалася його "контроверсійністю", духом противенства, установкою на бунт;

- його герої є сильними особистостями, проте несуть в собі всі ознаки деградації, нігілізму та цинізм;

- новели Володимира Винниченка займають важливе місце у його творчості, саме у них він намагається проникнути в сутність людини, з’ясувати сенс життя.

- твори Володимира Винниченка можна говорити багато - це талант, вміло використаний досвідченим літератором. Це не письменник, що керується виключно емоційними. Кожна річ, написана ним, є результатом титанічної праці. Попри звинувачення в аморальності, дегенерації та зайвій амбітності, український читач не може не оцінити того величезного обсягу роботи, виконаної Винниченком;

- ми можемо пишатися, що в українській літературі був Володимир Винниченко. Навіть попри його огріхи в письмі, напади феміністок та політичні переконання. Він - майстер своєї справи. Цим сказано усе.

18. Дайте характеристику українській літературі 20-30-х років XX ст. Розкажіть про тогочасні літературні угрупування, їх

Представників

Кінець XIX — початок XX ст. — один із найскладніших періодів не лише в суспільному житті, а й у мистецтві. Передреволюційні роки, Перша світова війна були роками, в які, за словами Винниченка, настала «ніби повна смерть нації». Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. На роздоріжжі стояла й література. Не задовольняючись формами критичного реалізму, вона теж не знала, у якому напрямку розвиватись.

Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення.

Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Це період народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва».

У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму і яка характеризується розмаїттям художніх методів та стилів. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Потужним поштовхом для розвитку літератури стали революційні роки, які сколихнули суспільство. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу. То була справді велика історична доба. Народ, усвідомивши свою силу, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України».

Вперше за довгі сторіччя українська книга вільно зустрілася зі своїм читачем. Розвиваються преса і журналістика. Упродовж чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні: революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неокласики (А. Кримський, М. Рильський, П. Филипович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футуристи (М. Семенко), кларнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, О. Слісаренко).

Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагєт», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки боротьби», «Гроно» та інші.

Національно-визвольна революція 1917 року дала поштовх для розвитку української літератури. Поруч з визнаними митцями — В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, Г. Чупринкою, П. Карманським, В. Пачовським — відбувається творче становлення молодих талановитих поетів: П. Тичини, М. Рильського, П. Филиповича, Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка, М. Семенка, В. Еллана, В. Чумака, М. Зерова та інших.

У роки національно-визвольної революції українські письменники були зі своїм народом. Дехто з них загинув на фронті (М. Євшан, А. Заливчий), дехто — від куль убивць, підісланих ворогом (І. Стешенко, О. Єфіменко, М. Леонтович), від куль денікінської розвідки (Г. Михайличенко, В. Чумак, Клава Ковалева), у підвалах ЧК (Григорій Чупринка, Олександер Грудницький). Усі вони — не лише носії українського слова і української свідомості, а й натхненні трибуни і просто рядові борці української революції.

Серед письменників є й такі, що не тримали в руках зброї, але не випускали пера, а значить були зі своїм народом. Це такі майстри слова, як О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, С. Черкасенко, М. Вороний, П. Тичина, Д. Загул, М. Зеров, Я. Савченко, Л. Курбас, О. Слісаренко, М. Семенко, П. Филипович, М. Рильський.

Кінець 1920 року вилився для України в катастрофу, яка замикає добу Української Народної Республіки, а з нею і літературний процес цієї доби. Від 1921 року українська література вступає в новий період свого розвитку, виявлений багатьма стилями, напрямками, ідеями.

Літературний процес доби Української Народної Республіки після 1920 року пішов двома шляхами:

1) літературний процес у радянській Україні;

2) літературний процес поза її межами:

— у Західній Україні;

— в еміграції.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів — серед яких і письменники західноукраїнських земель — стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями. У такому блискучому контексті твори Василя Стефаника були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне і цілковито новаторське.

Література Західної України, крім Стефаника, представлена й такими іменами, як Ольга Кобилянська, Петро Карманський, Василь Пачовський, Михайло Яцків, Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Юрій ШкрумеляК, Василь Бобинський, Михайло Рудницький, Антін Крушельницький, Василь Гренджа-Донський та ряд молодих письменників — Ігор-Богдан Антонич, Вадим Лесич, Святослав Гординський, Богдан Кравців та багато інших.

Літературний процес в радянській Україні започатковує у вересні 1921 року збірник «Жовтень», що після довгої паузи став маніфестом нового покоління письменників. Відкривався збірник «Універсалом». Це було своєрідне звернення трьох маловідомих українських письменників — Миколи Хвильового, Майка Йогансена і Володимира Сосюри — до українських пролетарів. Не приєднуючи себе до жодної існуючої школи чи літературного напрямку («неокласиків», «футуристичних безмайбутників», імажиністів, комфутуристів тощо), вони оголошували «нову еру пролетарської поезії», пророками якої стали Шевченко і Франко. А літературний критик того ж гуртка Володимир Коряк в своїй статті «Етапи» висловився за знищення всіх традицій у зв'язку з початком «нової ери». Тож серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом цього періоду, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу та проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.

Проте, не дивлячись на всю наївність і патетику висловлювань молодих літераторів і критиків, вони мали велике значення, бо започаткували новий ідейно-мистецький період становлення української літератури.

Провідною ідеєю літератури 20-х років є гуманізм, а носієм і виразником цієї ідеї — людина. Ця ідея включала в себе цілу гаму проблем: соціальних, моральних, культурних. До неї схилялись всі українські письменники, не залежно від того, де вони творили — в радянській Україні, в Західній Україні чи в еміграції.

20-ті роки характеризувались боротьбою різних стилів та напрямків за вищий рівень мистецького бачення світу.

Саме в цей період поезія, проза, драма вперше досягли різноманітного жанрового і мистецького вияву: від лірично-пісенної поезії Андрія Панова — до модерних, сповнених гострої іронії творів Миколи Бажана, Василя Мисика та Євгена Плужника; від реалістично-побутової повісті Андрія Головка й імпресіоністичної новели Григорія Косинки — до соціально-утопічного роману В. Винниченка; від революційно-побутової і психологічної драми Якова Мамонтова — до нової філософсько-трагедійної, активно-романтичної драми Миколи Куліша.

На 20-ті роки припадає зростання української літературної критики й наукового літературознавства. Молоді українські письменники і літературознавці на чолі з Сергієм Єфремовим, Володимиром Перетцом, Миколою Зеровим, Олександром Білецьким, Павлом Филиповичєм, Миколою Хвильовим, Володимиром Юринцем, Андрієм Річицьким, Яковом Савченком та багатьма іншими розпочали дослідження тисячолітньої історії української літератури: від фольклорної доби — до найновіших пореволюційних зразків.

Вперше до українського читача дійшли найкращі твори зарубіжної літератури, а світова література стала об'єктом досліджень кваліфікованих українських дослідників і критиків.

На цей період припадає розквіт українського театру, зокрема «Березілю» з Курбасом на чолі. Разом з театром зростає національна драматургія Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана.

Досягає значного розвитку українське образотворче мистецтво. На світову арену виходить українське кіномистецтво. Фільми Олександра Довженка «Звенигора» й «Земля» й досі представляють Україну на світовому екрані.

Покоління молодих майстрів слова занепокоєне тим, що українство в більшості своїй недооцінює власну значущість. Унаслідок вікового рабства, фізичного і психологічного приниження у народу з'явився комплекс нижчої вартості та провінційності. Тож однією з панівних ідей 20-х років була ідея боротьби з так званим «малоросійським комплексом», яка знайшла свій вияв в літературі. Ця ідея пронизує комедію «Мина Мазайло» і «Патетичну сонату» М. Куліша та багато інших творів, включаючи «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Вертеп» Аркадія Любченка, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Розмова сердець» М. Бажана, «Майстер корабля» Ю. Яновського, «Чорнеозеро» В. Гжицького, «Нас було троє» О. Досвітнього, «Робітні сили» М. Івченка, «Місто» В. Підмогильного.

Це була доба активного романтизму, «українського ренесансу», який поклав кінець вікової гегемонії російської літератури в Україні. Українська література стала на власний суверенний шлях розвитку, орієнтуючись на здобутки світової літератури.

Нова доба свідчила, що народжувалась і утверджувалась свідомість молодої нації, свідомість народу, «що вгору йде, хоч був запертий в льох». І тепер цей народ повірив у своє майбутнє. Це було становлення народу і становлення його літератури, яка утверджувалась на високих мистецьких позиціях двадцятих років.

Роком «великого перелому» став 1929 рік, бо перекреслив всі досягнення і здобутки двадцятих років. Постанова ЦК ВКП(б) від 22 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій» остаточно припинила буремне життя літератури. Настала доба нав'язаного «згори» творчого методу «соціалістичного реалізму», який став єдиним творчим методом письменників радянської країни.

Літературний процес вступив у моторошну добу «проклятих років». «Український ренесанс» зустрівся зі страшною дійсністю. Українським письменникам не можна було не писати, бо це розцінювалось би, як вияв протесту проти режиму. Треба було або писати так, як того вимагали, або йти на загибель. Більшість — понад 220 письменників — була знищена. Меншість — близько тридцяти шести — писала. До неї долучались молоді письменники, і літературний процес зовні продовжувався.

Розпочалась страхітлива доба «культу особи», яка визначила ідейно-мистецьку спрямованість літератури. Почали з'являтися програмові і пропагандистсько-партійні твори, витримані ідеологічно, але художньо безбарвні і неправдиві. Лише кілька виданих в ті роки творів можна виділити з маси сірих і бездарних — «Кварцит» О. Досвітнього, «Вершники» Ю. Яновського і «Людолови» Зінаїди Тулуб, але всі ці романтичні твори присвячені героїчній боротьбі минулого.

Поезія перетворюється на примітивну пропаганду з бойовими воєнними маршами, лозунгами і гімнами вождю.

Подібна криза позначилась і на української драматургії. Драма цих років — це не художнє зображення життя, а примітивна пропаганда антинародних, антиісторичних і антинаукових політичних гасел та настанов партії в добу терору і «культу особи».

Українське літературознавство фактично перестало існувати. У ті жахливі роки не вийшло жодної солідної монографії, жодного підручника з історії української літератури. Не вийшло жодного академічного видання класичної літератури. Цілий ряд творів, що не відповідали духу того часу, було просто викинуто з повної збірки.

Отже, тридцяті роки — це роки терору і знищення всіх основних письменницьких кадрів. Для літературознавства, критики й мистецької літератури це — мертва доба.

19. Проаналізуйте історичні обставини та назвіть чільних представників «Розстріляного відродження», висвітліть головні здобутки в письменстві цього періоду.

Розстрі́ляне відро́дження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, і яке знищив тоталітарний сталінський режим.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те що більшість з них були реабілітовані ще наприкінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

20. З’ясуйте, у чому полягає трагедія генія в тоталітарному суспільстві (на прикладі життя та творчості П. Тичини).

Творче сприйняття світу дуже важко помістити в будь-які рамки, адже митцеві потрібен широкий простір для втілення ідей, які часто не вписуються у визначену програму. У цьому, напевне, сила мистецтва, що дає змогу постійно відкривати нові горизонти. Тому особливо трагічними є стосунки тоталітарної системи і творчої особистості, що завжди містяться з різних боків барикад. Яскравий талант та самобутність ігнорується — натомість стверджується культ шаблонності, несмаку. Творча ідея дискредитується — залишаються викрики ідеології. Так було з митцями, зокрема письменниками, у XX ст. — періоді, пов’язаному із зародженням нового типу художньої свідомості, її становленням, розвит­ком у непростих історичних умовах, загалом часі модерному, хоч і суперечливому, ідеологічному, переповненому неоднозначними суспільними світоглядними катаклізмами.

Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Діячі національного відродження шукали нових стилів, манер та форм творчості, відкидали кайдани нормативності й консерватизму. Проте повнокровному розвиткові мистецтва слова стала на заваді більшовицька ідеологія, що прагнула підпорядкувати собі духовну сферу. По-більшовицьки ідеологічно витримана заримована фраза оголошувалася вартіснішою за класичний твір. Шляхом адміністративно-терористичних заходів було насаджено єдину вимогу щодо творчості — дотримання штучно сконструйованого методу соціалістичного реалізму, який передбачав комуністичну партійність, народність, пролетарський інтернаціоналізм літератури тощо. Митців зобов’язували змальовувати те, що відповідало уявленням влади про «світле майбутнє». Свободу творчості було оголошено ворожим постулатом, який буржуазна культура намагалася протиставити «позитивному» ідеологічному впливові комуністичної партії. А тому творчі долі кожного з письменників складалася по-різному. Неабияку роль у цьому відігравали суспільно-політичні умови й оточення, у якому народжувався і формувався талант митця. Дехто з письменників чинив потужний опір, що в кожному конкретному випадку виявлялося по-різному: хтось змушений був емігрувати, дехто намагався пристосуватися, демонструючи максимальну лояльність до нового режиму, але трагічно загинув у лещатах репресивної сталінської машини, хтось скорився і намагався співпрацювати із владою, відмовившись від власних творчих принципів. Саме така доля спіткала Павла Григоровича Тичину.

Творча біографія Павла Тичини позначена драматизмом, хоча починалася вона доволі спокійно й упевнено, не передбачаючи жодних трагедій. Василь Стус, який досліджував творчість П. Тичини, писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Павло Тичина двадцятирічним юнаком дебютував збіркою «Сонячні кларнети», що стала етапною подією в історії української літератури, вона мала шалекий успіх й умить прославила автора. «Ми насолоджувалися красою українського слова, яке.. грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої книги» (М. Бажан). Збірка «Сонячні кларнети», де вже в назві синтезувалися колір і звук, показала поета як творця неперевершеного поєднання поезії, музики й живопису. І сьогодні ця збірка є одним з найунікальніших і наймузичніших явищ у світовій поезії. Вона поєднала в собі поетичний ліризм з національним та соціальним прозрінням. Тичину було названо «глибоко національним поетом», а його поезія стала виразником душі українського народу, завдяки їй прозріли «тисячі очей». Такими ж оригінальними були й збірки «Плуг», «Вітер з України», «Замість сонетів і октав». Поезії «Замість сонетів і октав» протилежні за своїм настроєвим звучанням поезіям «Сонячних кларнетів», але теж високомайстерні. С. Тельнюк писав: «Кожна з цих чотирьох збірок тягне на Нобелівську премію».

Одним із найкращих творів про національну революцію 1918 року є поема «Золотий гомін» — гімн пробудження національної свідомості.

Радянська система не дала розгорнутись величезному таланту митця на повну силу. Більш того, умови сталіншини деформували цей талант. Але навіть те, що він створив у перший період своєї творчості, забезпечило йому місце серед найбільших світочів людства. У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло Тичина вцілів ціною компромісу із власною совістю і талантом. З того часу почався трагічний спад у його творчому житті. «Без сумніву, — писав В. Стус у праці «Феномен доби», — геніальний поет, і геніальний блазень. Живіший від усіх живих і мертвіший мертвих». Микола Жулинський зазначив, що «...це велика трагедія української культури, якої ще не знала світова цивілізація». І справді, хіба це не трагедія, коли талановитий поет душить свій геній і замість оригінальних віршів римує оди, прославляючи партію, яка відняла в нього право творити для свого народу і забрала б у нього життя, якби він її не прославляв? Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння, але, «немов той Данту пеклі», був вимушений співати в тон з тими, хто його задавав. Проте сутність тоталітаризму митець усвідомив значно глибше, ніж здавалося. Його слова «Пішла моя творчість за водою» — свідчення цього. Прочитавши заборонену в СРСР поезію Є. Маланюка «Сучасники», де є слова «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась», П. Тичина сказав: «Він єдиний мене зрозумів».

Справдилося передбачення, занотоване поетом ще в 1938 році. «Після твоєї смерті, — пророкував собі П. Тичина, — все твоє написане вміститься на 50 сторінок». Так і сталося. Проте ці сторінки — найвищого гатунку. Адже збірка «Сонячні кларнети» — це оптимізм, природа, краса, музика, кохання.

Творча особистість Павла Григоровича Тичини була багатогранною і складною. Чи маємо право ми сьогодні засуджувати Павла Тичину, сьогодні, коли жахливі роки сталінських репресій уже майже нікому згадувати? Я вважаю, що перш ніж виносити вирок поетові, слід уявити себе на його місці. Тому, як на мене, правильніше було б вивчати поезію його душі та забути про поезію страху, викреслити її. щоб вона на затьмарювала поетичні шедеври «Сонячних кларнетів». Отже, доля Павла Тичини — то доля його нації. Є в ній трагічні сторінки, болісні невдачі, але домінує жага життя, енергія творення, високий ідеал справедливості. а отже, геній безсмертя.

Поиск по сайту: