З української літератури

1. Дайте характеристику історико-культурному розвитку української літератури другої половини XIX ст. та з’ясуйте її роль у житті поневоленої нації.

Як і в попередні десятиліття, українська література залишалася літературою бездержавної нації. Традиційно українські землі були роз’єднані. Територія нинішньої України була розділена на шматки: Наддніпрянщина входила до складу Російської імперії, Галичина й Закарпаття – до Австро-Угорської імперії, Буковина – до Румунії. Ніякого автономного статусу українські землі в складі названих держав не мали. Українці, хоч їх у Російській імперії і налічувалося понад 25 млн., були позбавлені елементарних національних прав. «Чорний антракт», який розпочався для української літератури після розгрому кирило-мефодіївського товариства, тривав цілих десять років. Перервала його смерть імператора Миколи І, який раптово відійшов у кращий світ у ніч на 18 лютого 1855 р. Власне, перервала системна криза, що охопила Російську імперію. Кріпосницька Росія ганебно програла Кримську війну. Необхідність реформ стала очевидною.

Російський престол на 26 років зайняв новий цар, Олександр II, якого сучасники назвуть «освободителем», оскільки в 1860-х pp. йому вдалося здійснити «революцію згори» (земельна та судова реформи). Певна лібералізація швидко привела до пожвавлення національно-культурного життя «окраїн». У Царстві Польському воскресли старі національно-політичні мріяння, які в 1863 р. завершилися великим повстанням. Ожило й українство. Красномовними є цифри, що показують кількість українських цензурованих видань у Росії:

1847 – 0, 1848 – 3, 1850 – 1, 1851 – 2, 1852 – 1, 1854 – 3, 1855 – 4, 1856 – 5. А далі починається досить стрімке зростання, яке триває кілька років: 1857 – 12, 1860 – 24, 1861 – 33, 1862 – 41.

Серед найбільш важливих видань тієї пори – «Записки о Южной Руси» (1856-57) і «Чорна рада» (1856) П. Куліша, а також «Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка. 1860 року з'являються два випуски альманаху «Хата». До кожного з цих видань доклав руки Пантелеймон Куліш.

Прикра уповільненість розвитку української літератури, викликана ненормальними обставинами національного буття, особливо помітна на тлі літератур, які в своїй історії не знали «антрактів». У той час, коли Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров відбували визначені їм монаршою волею терміни заслання, у французькій літературі з'явилися «Античні поеми» (1852) Леконт де

Ліля і «Квіти зла» (1857) Ш.Бодлера, «Мадам Боварі» (1857) Г. Флобера, нові романи Віктора Гюго; в американській – «Хатина дядька Тома» (1852) Г. Бічер-Стоу, «Пісня про Гайавату» Г. Лонгфелло й «Листя трави» В. Вітмена (обидва – 1855); у російській – «Дитинство, отроцтво, юність» (1851–1856) Л. Толстого, «Обломов» (1859) І. Гончарова й «Дворянське гніздо» (1859) І. Тургенєва; у швейцарській – «Зелений Генріх» (1854) Г. Келлера...

І все ж, «відлига» на зламі 1850–1860-х рр. не пройшла безслідно. Іван Нечуй-Левицький, який у першій половині 1860-х навчався в Київській духовній академії, згодом писав: «Тоді був гарячий час в руській літературі. Вийшов «Базаров» Тургенєва і критика на нього Писарєва. «Основа» розворушила українські питання. Студенти були дуже цим усім заінтересо-вані, і змаганням не було кінця.... У мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для «Основи». Але вона швидко потім перестала видаватись».

Художня література — вид мистецтва, що є одним із наймогутніших засобів пізнання людини, інструментом впливу надійність. Саме література розвививала свідомість людини, її почуття, волю, психіку, формує людський характер — отже, створює особистість.

Література ґрунтується на гуманістичних принципах, стверджує вічні загальнолюдські цінності; цим вона і є близькою і вкрай необхідною людям. Письменники у різних за жанрами творах показують різні верстви населення, розкривають талант простої людини, оспівують людей праці, прищеплюють інтерес до власної історії, любов до рідної землі, батьків, до близьких, до ближнього, до братніх народів... Література підтримує людей у тяжкі миті життя, надихає на подвиги заради інших, додає сили у доланні життєвих негараздів, вказує шлях до розв'язання важливих проблем. Цим вона і цінна для кожної нації.

2. Доведіть, що твір Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» є зразком реалістичної соціально-побутової повісті.

За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальнимє конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки.

Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичноготвору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально’етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм). Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. Таким способом І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово’етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним же принципи реальності, національності й народності.

3. Висвітліть проблему вибору життєвого шляху героями роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика.

Роман П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є вершиною української літератури. Цей твір соціально-психологічний, у ньому соціально-історичний аналіз дійсності поєднується з глибоким психологічним дослідженням внутрішнього світу людини. В алегоричній назві роману звучить головна ідея: воли — образ знедоленого селянства — не ревли б, якби була їжа. Твір "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панас Мирний та його брат Іван Білик почали писати під враженням розповіді про реальну людину — розбійника Василя Гнидку. Він уперше був надрукований у 1880 році в Женеві. При перевиданні в Росії автори дали йому назву "Пропаща сила". Цей новаторський роман став першим зразком великої епопеї в українській літературі.

Головний герой роману — Чіпка Вареник. Це образ селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став "пропащою силою". У творі докладно описується формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Малий Чіпка ріс і виховувався без батька, у холоді й голоді, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, примушували його задуматись, викликали часом не зовсім дитячі запитання. Коли Чіпку за впертість прогнав багатій Бородай, він "поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника". Усе пригнічувало дитячу душу. До злиднів додавалися ще й моральні страждання: сільські, діти не приймали хлопчика до свого гурту, обзивали його "виродком", "байстрюком". У цей час у нього почало визрівати почуття ненависті до гноблення і насильства: "ї прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала".

Але Чіпка не тільки ненавидів, а й любив. Він зростав допитливим і спостережливим хлопчиком. Розповіді баби Оришки і діда Уласа вчили любити людей, бути співчутливим, добрим, не творити зла. Та все ж таки зло проросло в його душі пізніше. А маленьким Чіпка любить життя, красу природи, усім цікавиться. Це прагнення до знань допомогло Чіпці розпізнати неправду в житті. Ненависть до панів стає його найбільшим болем. Це почуття підсилюється, коли у Чіпки забрали його власну землю. Розуміючи, що без землі немає життя і волі, він рішуче виступає на боротьбу, але зазнає поразки.

Чіпка не може змиритися з такою дійсністю і, приставши до ватаги злодіїв і розбишак, пиячить, бешкетує, грабує. Після втрати землі хлопець утрачає віру в справедливість. Своє горе та безнадію Чіпка починає топити у чарці, а потім і грабувати. Біль змученої душі, соціальна несправедливість — ось що штовхнуло хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва.

Чіпка вважає відбиранням свого ж добра, привласненого іншими, багатішими, сильнішими, несправедливим. Він мріяв бути господарем на своєму клаптику землі, але мрії не здійснилися, хоча хлопець цього прагнув. Після одруження з Галею Чіпка повертається до чесної хліборобської праці. Його поважають люди, обирають у земську управу, але пани знайшли привід і вигнали його звідти, бо був селянином. Кривда, яка знову впала на Чіпчину голову, була тим останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача.

Головний герой стає на стежку сліпої помсти. Хлопець із правдошукача перетворюється у звичайного кримінального злочинця. Найблагородніші пориви душі головного героя перекреслюються злочинами. Чіпка, не знайшовши шляхів боротьби проти кривдників, стає "пропащою силою", у якого попереду — каторга.

Головний герой роману ціле життя шукав правду і не знаходив її, Хотів жити щасливо, але йому не давали змоги, тому в душі Чіпки стався злам, і хлопець стає на згубний шлях розбійництва, яке приводить його до кримінального злочину. Чіпка зробив свій особистий вибір у житті.

4. Визначте, які актуальні проблеми досліджує Іван Карпенко-Карий у трагікомедії «Мартин Боруля». Поясніть, у чому полягає трагізм образу Мартина Борулі.

Поиск по сайту: