Розкрийте світ людських почуттів і думок у поезії Ліни Костенко. Прочитайте напам'ять вірш поетеси (за вибором студента)

Поезія Ліни Костенко надзвичайно м'яка і жіноча, в ній відбито прекрасне, золоте серце поетеси, її почуття й думки, що стали дуже близькими кожному, її поезія — це талант, це гармонія. Гармонія мозку і душі, думки і почуття, змісту і форми. Талант поетеси, чудової жінки, що вміє відчувати, вміє дослуховуватися до найінтимніших своїх почуттів, проникати в найпотаємніші куточки людської душі, не міг не втілитися в поезіях про кохання. Ліна Костенко — тонкий лірик, автор блискучих поезій інтимного характеру.

Твори Ліни Костенко про історичних осіб, митців, світової культури, і поезій, де яскраво виявляється громадянська позиція авторки як виразника опору всьому, що стають на заваді поступу нації. Тема місії поета й реалізації таланту за складних суспільних обставин посідає у творчості Костенко провідне місце. Її висновки стосуються відповідальності митця за створене, його жертовності як плати за талант. Водночас поет тяжко переживає пустопорожні дні, коли до нього не приходить муза. Це час вичерпаності, спустошеності, зневіри у собі. У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» напрочуд точно передано психологічний стан митця, котрий не може дозволити збиватися на штампи, повторювати кимось уже сказане. Митець зобов’язаний пильнувати чистоту своїх моральних засад, не йти на компроміси з совістю. У медитації «Життя іде і все без коректур» Ліна Костенко наголошує на швидкоплинності земного часу, на тому, що наново переписати минуле не вдалося нікому. Поетеса міркує над призначенням людини на землі, відповідальність якої за свої вчинки проектується на вічне філософське тло – час. Вірш «Вже почалось, мабуть, майбутнє» звучить як роздум про невмирущість мистецьких і життєвих цінностей. Авторка наголошує, що кожній людині дано жити лише в теперішньому часі: в минулому вже нічого змінити не можна, в майбутньому – ще не можна, і хто знає, чи майбутнє для кожного зокрема взагалі настане.

Ліна Костенко – це жрець осені й не просто осені золотої, урожайної, часу рясного падолисту, а пори втрат, суму й підсумків.

Вірш напам’ять (за вибором студента) «Страшні слова, коли вони мовчать…»

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

50. Розкажіть про людину в протистоянні зі злом і несправедливістю в поезії Василя Стуса, висвітліть образ України в творчості в поета («Як добре те, що смерті не боюсь я..», «О земле втрачена, явися!..»). Прочитайте поезію напам'ять.

У В. Стуса є прекрасні слова про поета: “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це добродій”. Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти – людина-добродій – мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами – вчинки, за ними – “дорога болю”, невизнання, ув'язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо переніс всі випробування долі і “в смерті повернувся до життя”.

Його лірика – одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі “напівправди, напівпітьми” добро не восторжествує.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.”.

Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслю-вала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув'язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.

Автор висловлює думку, що час “молитов і сподівань” на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною державою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболівати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострювалася в умовах в'язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здолав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: “.я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям”. Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу засвідчували його усвідомлений патріотизм

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.

Поезія напам’ять «Як добре, що смерті не боюсь я…»

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Поиск по сайту: