Дальший наступ царизму на автономію України

Північна війна не завершилася після битви під Полтавою і смерті І. Мазепи, але бойові дії в Україні проходили тільки на Пра­вобережжі. На лівому березі Дніпра Петро І зміцнював владу та свій вплив. 6 листопада 1708 р. у Глухові на старшинській раді гетьма­ном Лівобережної України за велінням царя «обрали» Стародубського полковника Івана Скоропадського (1646-1722 рр.). Новий гетьман був типовим представником консервативного напрямку ко­зацької старшини, який схилявся до збереження колишніх прав і вольностей, спирався на корпоративне старшинське землеволодіння. Радикальний напрямок репрезентував чернігівський полковник Павло Полуботок, кандидатуру якого на посаду геть­мана цар відхилив. Треба сказати, що з точки зору внутрішньої соціально-економічної політики, погляди П. Полуботка від планів І. Скоропадського не відрізнялися. 17 липня 1709 р. геть­ман подав царю 14 прохальних статей (відомих як Решетилівські), в котрих підтверджувався автономний статус Гетьма­нату, підпорядкованість козаків лише своїм старшинам; російсь­ким воєводам заборонялося втручатися у внутрішні справи Ук­раїни, в тому числі у судочинство. Петро І погодився їх затверди­ти, але ввів контроль за по­датками та витратами на ут­римання адміністрації та війська. При гетьманові мав постійно перебувати царський резидент. Ним став А. Ізмайлов. Він повинен був слідкувати за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяль­ність гетьмана. У таємній інс­трукції від 27 липня 1709 р. визначалося, що резиденту необхідно вловлювати наст­рої народу, не допускати «хитання і зради». Новий резидент царя при гетьмані І. Протасьєв у 1720 р. писав у Петербург, що «... гетьман роздає описані маєтки зрадників і віднімає також землі в різних власників без Височайшого на те дозволу; не подає відомостей про військові доходи... у Малоросії найостанніші чиновники добувають собі багатство від податків, грабунків і продажу вина. Якщо кого визначив гетьман сотником, то через один чи два роки будуть у нього двір, шинки, землі, мли­ни і всякі стада і хатні пожитки». При І. Скоропадському почалося призначення російських офіцерів на посади полковників. Син фаворита Петра І Петро Толстой, ставши зятем гетьмана, одержав у 1719 р. Ніжинський полк. Правда, перед тим, як призначити П. Толстого полковни­ком, гетьману довелося його усиновити. Так була дотримана хоча б видимість, що полковник є представником українського роду. Пізніше це вже було не потрібно.

Скоропадський Іван Ілліч (1646 (1647) - 1722 рр.) — гетьман Лівобережної України (1708-1722рр.). Займав посади полкового писаря, генерального бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника (1680-1708рр.). Учасник Чигиринських — (1676 і 1678рр.) і Кримських (1687 і 1689рр.) походів. На старшинській раді в Глухові у 1708 р. обраний гетьманом. У Полтавській битві (1709 р.) очолював лівобережне козацьке військо. Першим із гетьманів став призначати російських офіцерів на посади полковників. Великий землевласник, йому належало близько 20 тис. селянських дворів. Всіляко відстоював інтереси старшини. При ньому далі тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їхніх станових прав. Видав універсали, за якими козаки офіційно зобов'язувалися виконувати повинності на користь «державців», а селянам заборонялось скаржитися на землевласників. Перший раз одружився у 1678 р. з дочкою чернігівського полкового обозного Никифора Калениченка Пелагеєю, а коли вона померла (близько 1699 р.), одружився вдруге у 1702 р. з вдовою колишнього генерального бунчужного К. Голуба Анастасією Маркевич. Ця неординарна жінка, більш як на двадцять років молодша за нового чоловіка, мала на нього неабиякий вплив. За характером гетьман був людиною м'якою і податливою, нездатною на рішучі дії. Тому державні справи поступово прибирали до рук його найближчі родичі і в першу чергу молода дружина Анастасія. Недаремно серед сучасників ходило прислів'я: «Настя носить булаву, а Іван — плахту». Скоропадський мав двох дочок: Ірину від Пелагеї та Уляну від Анастасії.

Указ Петра І від 16 травня 1722 року про створення першої Малоросійської колегії, яка істотно обмежувала владу гетьмана, призвів до погіршення здоров'я І. Скоропадського. З липня 1722 р. він помер. Похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

Набирала силу роздача земель в Україні російським вельмо­жам. Маєтності отримали Меншиков, Головкін, Долгорукий, Шафіров, Шереметьєв. У 1722 р. був виданий указ про передачу 499 дворів колишніх мазепинців генералу Вейсбаху. Все частіше російський уряд використовував економічний і людський потенціал Гетьманщини. Справжнім лихом для ко­заків стало зобов'язання брати участь у важких роботах за межами України. В 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царициним, у наступному — кілька тисяч українців зводили укріплення вздовж Терека. 17 грудня 1720 р. Петро І наказав гетьману І. Скоропадському виділити 12 тис. козаків рити Ладозький канал. У лютому 1721 р. їх відправили під командування наказного гетьмана — чернігівсь­кого полковника Павла Полуботка, лубенського — Андрія Марке­вича, наказного ніжинського — Григорія Костенецького і гене­рального хорунжого Івана Сулими. Останній помер у дорозі. Суворі природні умови, каторжна праця, хвороби, важкі умо­ви далекого походу (козаки повинні були добиратися до місця призначення роботи за свої власні кошти, лише в другий похід їм надали невелику допомогу) забрали не одну тисячу життів. В архівах збереглися дані про те, що в Ладозькому по­ході в 1721 р. в Чернігівсь­кому, Ніжинському, Лу­бенському, Переяславсько­му, Київському і Прилуць­кому полках померло 2461 чоловік, хворих було 244. Наступного року на Ла­догу знову відправили таку ж кількість козаків і знову приблизно 30 відсотків по­мерло або захворіло.

У травні 1722 р. мало місце чергове обмеження автономії Геть­манату: була створена Малоросійська колегія, підпорядкована Сенату. Вона вважалася вищою касаційною і фінансовою устано­вою та мала право розглядати скарги на всі адміністративні та су­дові заклади України, контролювати фінанси та діловодство.

Після смерті І. Скоропадського 3 липня 1722 р. Петро І заборо­нив вибори нового гетьмана, але наказним гетьманом Сенат приз­начив чернігівського полковника Павла Полуботка. Доручаючи йому цю посаду, Сенат прямо заявив, що і він, і генеральна стар­шина «повинні в усіх справах, порадах і в розсилці універсалів мати стосунки з Малоросійською колегією»; особливо суворо за­боронялося самостійне розсилання універсалів. Усупереч цьому П. Полуботок почав реформувати судову сис­тему, вживав інших заходів, не оглядаючись на Малоросійську колегію. Вступивши з Петром І у конфлікт стосовно автономних прав Гетьманату, він після низки доносів був ув'язнений і помер у кінці 1724 р. в Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.

У зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною Росії потрібні були українські козаки, насамперед у ролі розвідників, знавців театру військових дій. Тому в лютому 1726 р. Верховна таємна рада рекомендувала обрати вірну престолу особу на посаду геть­мана, ліквідувавши Малоросійську колегію.

Зміцнення української державності за гетьманування Д. Апостола

1 жовтня 1727 р. гетьманом Лівобережної України вибрали Да­нила Апостола — Полковника миргородського полку, знавця фінансів, гнучкого політика, автономіста проросійської орієнтації. (1654-1734 рр.) — останній виборний гетьман Лівобережної України (1727-1734рр.). У 1682р. обраний мир­городським полковником. У 1687р. знятий із посади гетьманом І. Ма­зепою як прихильник І. Самойловича.У 1693 р. знову затверджений миргородським полковником (до 1727р.). Визначний воєначальник, учасник кримського походу 1693 р., Північної війни (битва під Ерестфером 1702 р.). У1708 р. разом із І. Мазепою перейшов на бік Карла XII, та нев­довзі залишив шведів і прибув до Петра І, який пробачив йому. Брав активну участь у Прутському поході на посаді наказного гетьмана. Критикував дії Малоросійської колегії; в 1724-1725 роках знаходився під арештом. У 1727р. обраний гетьманом, провів ряд реформ, сприяв розвитку торгівлі. У 1731 р. нагороджений орденом Святого князя Олександра Невського. 73-річний Данило Апостол активно взявся за діло і за ко­роткий термін навів порядок у фінансах, податковій системі, сформував бюджет у розмірі 144 тис. рублів. У розвитку еко­номіки зробив ставку на буржу­азію, що народжувалася.

У 1728 р. в Глухові відбулася розширена нарада українських купців, на якій обговорювалися 'питання торгової політики. Гетьман видав кілька універ­салів, спрямованих на захист українських купців від конку­рентів. Було дозволено кредитувати купців, відстрочена плата за векселями, підготовлено проект про вільну торгівлю в Україні. У 1729-1730 рр. було проведено «генеральне слідство по маєтностях», яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у приватну власність і катастрофічне зменшення кількості вільних се­лян. Всі маєтності були поділені на 6 категорій: рангові, надані за заслуги, ратушні, вільні, спірні і монастирські. Незаконно одер­жані старшиною, шляхтою, мо­настирями, містами, російськи­ми чиновниками села і хутори поверталися до свого початково­го статусу. Права землевлас­ників на маєтність і підданих, визнані генеральним слідством, закріплювалися за ними спеці­альними універсалами. Генеральна канцелярія мала право вирішувати прикордонні питання безпосередньо з Поль­щею та Кримом, хоча і з дозволу резидента. Діяв Генеральний суд із шести старшин, у тому числі трьох російських офіцерів. Із 1728 р. Д. Апостол почав проводити заходи по кодифікації пра­ва на Лівобережній Україні. Російські поміщики могли купувати землі в Гетьманщині, але при дотриманні місцевих законів; їм за­боронялося завозити сюди кріпаків. У цілому за період правління гетьмана Д. Апостола внутрішнє становище України стабілізувалося. Прості люди відчули себе за­хищеними від зловживань влади і старшини; старшина одержала підтвердження на свої маєтності; міщани — нову можливість для заняття ремеслом, промислами, торгівлею.

Після смерті Д. Апостола в 1734 р. російський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Приводом для цього послужив нібито по­шук гідної кандидатури. Для управління Україною створили «Правління генеральної військової канцелярії» (Правління геть­манського уряду). Воно проіснувало до 1750 р., відаючи військови­ми, господарськими, судовими питаннями, і працювало обе­режніше, лояльніше, ніж його попередниця Малоросійська колегія.

Останній гетьман України К. Розумовський

У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом відно­вила гетьманство в Україні. Новим гетьманом був призначений молодший брат фаворита імператриці Кирило Розумовський. (1728-1803рр.). Із 1743 до 1745рр. учився за кордоном. У1743р. — камер-юнкер; 1744 р. — граф, камергер; 1745 р. — кавалер ордена Св. Анни; 1746-1765 рр. — президент Петер­бурзької Академії наук, кавалер ордена Св. князя Олександра Невського; 1748р. — підполковник лейб-гвардії Ізмайлівського полку і кавалер ордена Білого Орла. З 1750 до 1764 р. — гетьман України. У 1751 р. одержав орден Св. Апостола Андрія Первозванного. Активний учасник перевороту (1762 року), завдяки якому до влади прийшла Катерина II. З 1762 р. — командир лейб-гвардії Ізмайлівського полку, сенатор, генерал-ад'ютант імператриці. В 1764 р., після ліквідації гетьманства, — генерал-фельдмаршал. У 1768-1771 рр. — член Державної Ради. 31794 р. постійно проживав у Батурині, де й був похований у храмі Воскресіння Христового у 1803 р.

У Глухові його обрали формально, в Україну він прибув лише в липні 1751р. Близькість К. Розумовського до царського престолу дозволила йому стати одним із найбагатших підданих імперії: він володів 45 тис. селян у Гетьманщині і більш ніж 74 тис. кріпаків на території Росії. До кінця 50-х років К. Ро­зумовський скоріше нагадував представника Гетьманату при царському дворі, а за його відсутності в Глухові керували рада старшин та секретар геть­мана Г. Теплов. Але останні кілька років ак­тивної діяльності К. Розумовсь­кого на посаді гетьмана свідчать про його неабиякий талант державного діяча. За гетьманування останнього гетьмана українські справи було передано до колегії закордонних справ із відання Сенату; він домігся схвалення рішення про заборону арештів жителів Геть­манщини без дозволу гетьмана (крім осіб, обвинувачених у кар­них злочинах), виношував плани відкриття в Батурині універси­тету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації мит­ного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого. Спробував реформувати українські військові частини, уніфікувавши зброю, обмундирування, а також створив­ши систему шкіл із військовою наукою для козацьких дітей. Однак, реформи гетьмана К. Розумовського можливі були ли­ше тільки за підтримки імператриці і великого впливу Олексія Розумовського, бо вони суперечили зміцненню політики самодер­жавства. Навіть у цих «тепличних» умовах гетьману не все дозво­лялося. У 1754 році була заблокована спроба К. Розумовського самому призначати полковників. Царський уряд контролював фінансову політику гетьмана, йому була заборонена зовнішньо­політична діяльність. У 1763 році українська старшина, скориставшись тим, що Ро­зумовський брав участь у палацевому перевороті 1762 р. і возведенні на престол Катерини II, подає імператриці чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських.

Поиск по сайту: