Народний календар

Звичаєві норми громадського побуту в Україні другої половини ХVII – ХVIIІ ст.

Основні риси господарського побуту

Більшість українського населення в період другої половини XIII — початку XVII ст. займалася землеробством. Частина орної землі засівалася житом і пшеницею, причому на останню припадало значно менше посівної площі. З інших злаків були поширеними ячмінь, овес, горох, гречка, просо; з технічних культур — коноплі, льон; з городньобаштанних — ріпа, цибуля, часник, капуста, гарбузи, буряки, кавуни, дині, морква, огірки, редька, боби, мак, сочевиця; з садових — яблука, груші, вишні, сливи, черешні, а також виноград, особливо на Закарпатті. З XVI ст. на Україні став поширюватися тютюн.

Феодально-кріпосницький гніт гальмував розвиток господарства, зокрема уповільнював поліпшення землеробських знарядь праці. Дещо удосконалений зберігався плуг із залізними частинами, відомий на території України з VIII—IX ст., а також соха, рало, мотика, борона, волокуша, заступ, сапа, коса-горбуша, граблі, серп. У лісостеповій і степовій зонах основними знаряддями обробітку грунту були плуг, рало, соха; на Поліссі — переважно соха. На Буковині часто застосовувалася й мотика. При порівняно розвинутій трипільній системі продовжували існувати переліг (у степових місцевостях), а подекуди й вирубне землеробство. Тягловою силою залишалися воли та коні.

При молотьбі користувалися ціпом (складався з ударної частини — бича та держака-ціпильна); в деяких місцях зерна з колосся витоптували тваринами або витискували возом. У найбіднішому селянському господарстві поширеною була молотьба і об драбину (биття сніпом об щаблі). Віяли зерно з допомогою лопати, решета, сита, мірки тощо; мололи на вітряних і водяних млинах, а також ручними жорнами. Для роздрібнення зерна на крупу застосовували ступу. Тканину виготовляли на ткацькому верстаті.

Народний календар

Господарство селянина майже цілком залежало від стихійних сил природи, тому потрібно було хоч приблизно знати час настання певної пори року, щоб розпочати відповідну роботу. Ще в дохристиянський період східні слов'яни виробили свій календар, позначивши певними датами — святами найважливіші періоди в своїй трудовій діяльності та події в суспільному житті. З прийняттям християнства (988) церква стала вводити свята свого календаря, пристосовуючи їх до традиційних народних. Релігійні свята, імена святих сприймалися в суто практичному плані і пов'язувалися перш за все із сільськогосподарськими роботами: від «Семена» (1 вересня) до «Івана Богослова» (24 вересня) сіяли озимину («Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова»); «Покрова» (1 жовтня) припадала на завершення праці в полі і початок молотьби та домашніх робіт; «Спиридон-Сонцеворот» (12 грудня) — поворот із зими на літо; «Стрітення» (2 лютого) — зустріч зими з весною, початок підготовки до сільськогосподарських робіт («На стрітенні зима з літом зустрічається»); «Теплий Олекса» (17 березня) — початок сівби ярини; «Івана Купала» (24 червня) — підготовка до жнив; з свята «Бориса і Гліба» (24 липня) починалися жнива («На Бориса і Гліба берися до хліба») і т. д.

В основу народного календаря була покладена трудова діяльність, людей. Весь господарський рік, пори якого (весна, літо, осінь, зима) не визначалися точними межами, розпадався на окремі сезони. Причому кожна галузь господарства мала свої сезони, так, хліборобський період поділявся на оранку, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба. Свята, звичаї, обряди господарського річного циклу у народній суспільно-трудовій практиці відображали фактичне переважання раціональних, стихійно-матеріалістичних елементів над релігійно-фантастичними та забобонами.

Поиск по сайту: