Поселення, житло

До кінця XV ст. основною складовою частиною поселення в центральних районах України було займище — дворище з кількох осель, які найчастіше належали близьким родичам. Група таких дворищ становила громаду (селище — село). Якщо частина дворищ відокремлювалась від села, таке нове поселення називалося «висілком», «присілком», іноді «кутком», «землями».

Часто сільські поселення складалися з однієї або кількох вулиць. Зустрічалися й такі, що являли собою групу розкиданих, на перший погляд без усякого порядку, осель. Це пояснювалось в одних випадках — у рівнинних місцевостях — звичайною для середніх віків складністю в користуванні земельними ділянками, черезсмужжям. У гірських районах Західної України, наприклад у гуцулів, розкиданість осель зумовлювалась характером рельєфу. У лемків, на відміну від гуцулів, «село становило більш-менш компактну масу осель, розкиданих «громадками», розташованими вздовж потоку чи річки. У районах, які часто зазнавали нападу зовнішніх ворогів, поширеним був так званий круговий тип поселень: між двома рядами забудов пролягала одна замкнута вулиця або кілька концентричних рядів таких забудов утворювали відповідно ряд кругових вулиць.

Будівельний досвід, професійні навички, художня майстерність передавалися від покоління до покоління. На типи жител, садиб в цілому, безпосередньо впливали особливості історичного й соціально-економічного становища окремих регіонів, обставини заселення, природно-географічні умови тощо. Найбільш поширеним на Україні здавен був відкритий тип садиби (розміщення забудови біля вулиці). У ряді районів будівлі споруджувалися на непридатних для землеробства ділянках; в такому разі городи прилягали до вулиці, як це було, наприклад, на Поділлі. У відкритому типі садиби кожна будівля ставилась окремо. Для деяких районів України був характерним замкнений тип садиби: чотирикутник, утворений рядом будівель під однією покрівлею. Разом з тим існували садиби перехідного типу (від замкненого до відкритого), де окремі будівлі — клуні, комори, хліви — виносилися з-під спільного даху.

Найпоширенішим типом селянського житла із зрубу в лісовій та лісостеповій зонах була хата, і мазанка — в степових місцевостях. Житло бідного селянина було однокамерним, іноді хата мала одну кімнату і сіни, що служили одночасно й коморою. В таких приміщеннях іноді жило дві родини. У заможних селян, які мали хату з двох кімнат, сіни були посередині: з одного боку від них розташовувалася кімната-світлиця, з другого — менша кімната, іноді комірчина. Дах був переважно чотирисхилий, критий соломою, дранкою. Стіни й долівка змазувалися жовтою глиною, стіни зовні й зсередини білилися розчином білої глини, крейди чи вапна. Але і в цьому на всіх етапах історичного розвитку спостерігаються відмінності, зокрема, запершу стіни білились тільки зсередини в кімнаті, в бідняків же часто-густо хата була небіленою тощо. Двері навішувалися на бігуни — дерев'яні осі, пізніше — на залізні завіси. В хатах могло бути декілька вікон (у бідних селян — одне-два). Шибку часто заміняв натягнутий на раму міхур або проолієне полотно. Майже до XIX ст. в лісових та лісостепових районах хати найбіднішого селянства були курними (без димаря), опалювалися глинобитними печами. Димарі, найчастіше плетені з хмизу, лози і обмазані глиною, стали (крім деяких районів, наприклад Закарпаття, Галицького Прикарпаття, Полісся) невід'ємною частиною всіх жител. Але не кожен селянин мав власну хату. Так, частина халупників, комірників жили у «хлівках», «стодолах» чужих господ.

Загалом селянські хати були подібні одна до одної: приземкуваті, з низькими зовнішніми дверима й високим порогом. У сінях зберігалися внаряддя праці — лопати, граблі та ін. Упорядження хати було дуже просте: піл (вздовж задньої стіни, між піччю й боковою стіною), стіл, ослін, одна — дві лави, колиска, мисник із простим глиняним посудом, інколи ткацький верстат, на стінах — божниця, рушники. Освітлювалася хата найчастіше каганцем (мисочка або черепок з лоєм — баранячим жиром). Іноді стіни, піч, сволок, двері, мисник прикрашалися рослинним орнаментом, зображеннями казкових птахів, сцен побутового характеру тощо.

Українські сільські житла можна поділити на постійні (дерев'яні, кам'яні, глинобитні) й тимчасові (курені, хижі, халупи, колиби — конусоподібні, пірамідальні, зроблені з колод, лози, хмизу, соломи, очерету), де жили переважно пастухи, рибалки, мисливці, козацька сірома.

Поиск по сайту: