Ознаки, ресурси та механізми політичної влади, її легітимність

У структурному відношенні основними компонентами влади є суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси). Суб'єкт та об'єкт влади є безпосередніми учасниками владних відносин. Суб'єкт влади (індивід, група, організація) за допомогою визначеного певного акту – наказу, розпорядження впливає на об'єкт владних відносин, наказуючи йому необхідне поводження. Об'єкт влади, своєю чергою, повинний обов'язково підкоритися. Без підпорядкування владні відносини не виникають. Влада завжди двостороння взаємодія суб'єкта й об'єкта, що передбачають соціальні норми, що закріплюють право одних віддавати накази тим, хто зобов'язаний їм підкоритися і що дозволяють застосовувати певні санкції (покарання чи заохочення) у залежності від поведінки об'єкта (непокора чи підпорядкування).

Влада заснована на використанні різних методів і засобів, що одержали назву ресурсів влади. Для суспільства характерно нерівномірний розподіл ресурсів влади. Суб'єкти, що володіють ними, можуть трансформувати їх у владу, надаючи ті чи інші ресурси в обмін на підпорядкування. Ресурси можуть використовуватися також для чи заохочення покарання. Іноді ресурси влади ототожнюються з підставами влади. Відтак, ресурси влади –засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади у відповідності з цілями суб'єкта.Ресурси поділяються на:

1. Економічні: - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання; - гроші; - родючі землі; - корисні копалини тощо.

2. Соціально-політичні: - чисельність населення, його якість; - соціальна єдність; - соціальна стабільність та порядок; - демократизм суспільних відносин; - участь населення у політиці; - патріотизм громадянського суспільства тощо.

3. Морально-ідеологічні: - ідеали, інтереси, переконання людей; - ідеологія, віра, довіра, суспільний настрій; - почуття (патріотичні, національні, релігійні), емоції людей і т.п.

4. Інформаційно-культурні: - знання й інформація; - інститути науки й освіти; - мова; - пропаганда в усіх її формах; - засоби масової інформації тощо.

5. Силові (зброя й апарат фізичного примусу): - армія; - міліція; - служби безпеки; - суд; - прокуратура.

Сутнісними ознаками політичної влади виступають:

· суверенітет, що означає незалежність і неподільність влади.

· авторитетність влади, тобто загальновизнаний вплив суб'єкта влади у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

· вольовий характер влади передбачає наявність усвідомленої політичної програми, мети і готовності її виконувати;

· примусовий характер влади (переконання, підпорядкування, наказ, панування, насильство);

· загальність влади, що означає функціонування влади у всіх сферах суспільних відносин і політичних процесів.

Тоталітаризм вважається повною протилежністю до демократії, зародився у XX ст. Засновник італійського фашизму Б.Муссоліні (1883 – 1945) казав, що партія, яка керує тоталітарно, – новий факт в історії, тому аналогії й порівняння недоречні. При тоталітарному режимі створюється політична система особливого роду, що замикається на особистості вождя, висунутого й підтримуваного окремим олігархічним угрупованням. Для забезпечення панування держави (на чолі з вождем) над суспільством використовується цілий комплекс методів та засобів, де головне – неприховане насильство. Активно застосовуються методи політичного, економічного, ідеологічного, пропагандистського впливу, але попри те на певній стадії формування тоталітарному режиму вдається створити масову соціальну опору. Наявність масової підтримки режиму іноді доводиться за допомогою плебісцитів і референдумів.

Тоталітаризм істотно відрізняється від усіх інших форм політичного придушення, відомих нам як деспотизм, тиранія чи диктатура. Де б тоталітаризм не приходив до влади, скрізь він приносив зі собою зовсім нові політичні інститути та руйнував усі соціальні, правові й політичні традиції певної країни. В умовах тоталітарного режиму державі вдається підкорити собі суспільство, знищити його громадянські основи, піддавши одержавленню всі сторони його життєдіяльності аж до інтимних відносин. Так усі люди перетворюються в “гвинтики” величезного всеосяжного механізму, з якими без вагань розправляється, якщо вони погано виконують функції “гвинтика” або зробили вже все, на що були здатні. При цьому неодмінно – і показово – репресують окремих представників пануючої угруповання в ім'я збереження й зміцнення влади в цілому.

Практично усі найбільш важливі ідеї сучасного тоталітаризму походять безпосередньо від Г.Гегеля: - одна обрана нація (раса) приречена на світове панування; - держава як природний ворог усіх інших держав повинна стверджувати своє існування шляхом війни; - держава вільна від будь-яких моральних зобов'язань; - колективна корисність – це єдиний принцип особистої поведінки; - пропагандистська неправда цілком припустима; - творча роль великої людини, всесвітньо-історичної особистості (вождизм); - ідеал героїчного життя (“живи, ризикуючи”) і “героїчної людини” на противагу посередності.

Авторитарний режим. Політолог Дж.Сарторі визначає авторитаризм як «владу, що не визнає свободи». Водночас, на відміну від повної подібності тоталітарних режимів авторитаризм можна вважати багатоликим. Для авторитарних режимів характерні обмежений плюралізм та збереження громадянського суспільства або окремих самостійних його сегментів. Нагляд за населенням не можна вважати тотальним, тому що авторитарні структури не намагаються проникнути в усі сфери життя суспільства – вирішення багатьох соціальних, релігійних, культурних і сімейних питань залишається за громадянами.

Якщо при тоталітаризмі існує чітка межа між режимом і його противниками, то при авторитаризмі становище опозиції не визначене, тому що її нелегальність (через відсутність інституціоналізації) цілком сполучається з терпимістю щодо неї з боку правителів. Напівопозиційні групи можуть дозволити собі часткову критику режиму, одночасно визнаючи його традиційну легітимність або соціальну необхідність та прагнучи до участі в діючій владі. Разом з тим авторитарні режими без коливань застосовують насильство проти своїх опонентів і людей, що представляють пряму загрозу їх існуванню.

За відсутності направляючої, чітко сформульованої ідеології правлячій еліті важко мобілізувати маси, які не ідентифікують себе з режимом. Усім видам авторитаризму властиві ріст апатії, деполітизація та відчуження від режиму певних соціальних груп. Суспільство для авторитарних лідерів – це ієрархічна організація, тому можливості контролю над покірними людьми й порядок загалом представляють для них більшу цінність, аніж воля, базовий консенсус і залученість громадян до політики. В авторитарних умовах ідеологію можуть заміняти релігія, традиції, культура, що не тільки наділяють певною легітимністю лідера, але й служать обмежувачами, нехай часом дуже слабкими, його влади.

Схожість авторитарного режиму з тоталітаризмом, – наявність єдиної чи якоїсь привілейованої політичної партії. Така партія звичайно створюється зверху шляхом злиття різних компонентів (найчастіше корпоративного значення, посланців від угруповань), унаслідок чого вона не є настільки єдиним, сильним і дисциплінованим інститутом, як при тоталітаризмі.

Авторитарні режими можна класифікувати: - за способом їх встановлення (переворот, вибори тощо), - за обґрунтуванням приходу до влади правителів-автократів (охорона порядку, об'єднання країни, модернізація, скинення корумпованої влади), - за типом політичної еліти (військовий, однопартійний, релігійний, монархічний, особиста диктатура).

У політології часто виокремлюють т.з. посттоталітарні режими, до яких, першочергово, відносять порядки радянського типу, наприклад, постсталінський режим. Методи правління тут уже втрачають основні ознаки тоталітаризму, відрізняючись, водночас й від власне авторитарних. Посттоталітарні режими розвиваються після відходу з життя тоталітарного лідера-харизматика, коли починається процес т.з. рутинізації харизми (тобто спроби законсервувати ідеали колишнього правління). Оскільки культ особистості в її відсутність однозначно слабшає, то істотно зростає рівень бюрократизації правлячої еліти.

Головними характеристиками посттоталітаризму є: - послаблення поліцейських за характером служб або їх нейтралізація за допомогою армії; - вирішення управлінської кризи шляхом створення центру влади вже у вигляді колективного, а не персонального керівництва; - перезатвердження ролі партії як колишнього джерела легітимності лідера; - поступовий процес детоталітаризації (тобто зняття найбільш твердих характеристик режиму) аби уникнути радикального політичного перевороту.

Отже,поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки – кратології як сукупності знань про владу.

Політична влада є найважливішою у суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», сімейну – «владою авторитету», то політичну владу – «владою права», що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.

Натомість специфіка владного керівництва через конкретну систему інститутів в ім'я досягнення загальних цілей політики держави складає зміст поняття політичного режиму. Політичний режим як сукупність різних видів відносин між владою і суспільством виступає одним з провідних об’єктів вивчення у політичній науці.

3. Політичний процес.

Політичний процес пов'язаний з функціонально-динамічними аспектами політичної системи, насамперед із взаємодією з її соціальним середовищем. Процес (лат. processus – просування) – послідовна зміна явищ, станів у розвитку чого-небудь; сукупність послідовних дій для досягнення потрібного результату.Поняття політичний процес використовується зазвичай у двох площинах, позначає умовно макро- і мікровиміри. У макроаспекті його визначають як хід розвитку, загалом відтворення політичної системи під впливом діючих на неї факторів, тобто як її універсальну динамічну характеристику. У мікроаспекті під політичним процесом розуміється певна рівнодія акцій різних соціальних і політичних суб'єктів, тобто сукупність субпроцесів.

Виходить, осягнути сутність цього явища можна за допомогою розгляду його складових, а політична діяльність окремих учасників виступає як вихідний пункт вивчення процесу як такого. Якщо визначення політичного процесу в цілому («макровизначення») складається на основі загальних суджень, що дозволяють зробити часткові висновки (дедукція), то «мікро пояснення» за перевагою йде від окремих політичних подій до їх узагальнення (індукція).

Розвиток поглядів на політичний процес пов'язаний з розробкою трьох основних позицій: 1) мікро- і макрорівневі дослідження; 2) структурно-функціональний та динамічний аналіз; 3) поведінковий, суб'єктний та інтеракціоністський (проблема взаємодій), а також конфліктні підходи. Якщо оцінювати макро- і мікрорівневі дослідження політичного процесу за історичним часом їхньої появи, то дедуктивний спосіб макроаналізу виник, імовірно, раніше від індуктивного мікропідходу. Ще в «Історії в 40 книгах» Полібій (II ст. до н.е.) висловив ідеї про цілісний кругообіг політичного життя, що припускає закономірний перехід держави в стани становлення, розквіту й занепаду, а також намітив шість фаз єдиного циклу розвитку держави: – монархію, – тиранію, – аристократію, – олігархію, – демократію й – охлократію (гр. ochlos – чернь, юрба; буквально – влада юрби).

Сучасний ж етап еволюції концепцій політичного процесу відкривається в ХХ ст. мікротеоріями, пов'язаними з іменами А.Бентлі і В.Парето. Саме концепція циркуляції (кругообігу) еліт, розроблена в «Трактаті з загальної соціології» Парето, дала підставу Й.Шумпетеру назвати останнього основоположником сучасної «соціології політичного процесу». Парето бере в якості базових для своєї теорії поняття еліта (як суб'єкта й рушійної сили політичного процесу), що протидіють контреліті, а також народу, що виконує головним чином пасивну, а не активну роль.

Поняття політичний процес означає:

1) динамічний, інтегральний (всецілий) вимір політичного життя певного суспільства, що включає в себе відтворення компонентів його політичної системи (інститутів і функцій, механізмів дії, адаптації та збереження тощо), а також певні зміни в станах політичної системи, що забезпечують цикл її відтворення (становлення, функціонування, розвиток);

2) сукупну політичну активність соціальних і політичних суб'єктів з послідовним розгортанням у «реальному часі» (тобто постійно) усього різноманіття одиничних політичних дій та подій;

3) боротьбу за контроль над засобами володарювання й управління суспільством, що характеризується визначеним розміщенням і співвідношенням соціально-політичних сил.

4. Основні моделі та фази політичного процесу.

Значний вплив на розвиток теорії політичного процесу зробила книга А.Бентлі «Процес управління» (1908), у якій уперше докладно було розроблено концепцію груп інтересів, чи «зацікавлених груп». Саме йому, одному з перших, належало трактування динаміки політичного процесу як боротьби та взаємного тиску соціальних груп у боротьбі за державну владу. Бентлі, наприклад, розумів уряд як специфічну офіційну групу-арбітра, що регулює конфлікти. Д.Трумен («Управлінський процес») так само під політичним процесом розумів боротьбу соціальних груп за владу й за контроль над розподілом ресурсів. Однак він детальніше розглядав ідею зміни рівноваги на дисбаланс у ході самого процесу, а основним положенням вважав стабільність як стійкий тип групової взаємодії. Тим самим політичний процес здобуває просторово-тимчасові характеристики, тому що групова динаміка з'являється як хвилеподібний цикл переходу від нестабільних взаємодій до встановлення відносної рівноваги, до відновлення старої моделі балансу між групами або до створення нової.

На роль універсальної моделі трактування й дослідження політичного процесу претендувала теорія функціонування політичних систем Д.Істона. Відповідно до цього підходу політичний процес виступає одночасно і як відтворення цілісної структури, і як циклічне функціонування політичної системи у взаємодії із соціальним і позасоціальним середовищем. Процеси функціонування конкретних державних, партійних й інших інститутів розглядаються у вигляді елементів загального політичного процесу на рівні макросистеми. В такому процесі політична система підтримує стабільність інститутів і пристосовується до діяльності груп інтересів. Якщо в моделі політичного процесу Бентлі-Трумена об'єктом тиску низових груп інтересів виступають уряд і його офіційні інститути, то в концепції Істона макророль держави заміняється інтегруючими функціями політичної системи.

Загалом політичний процес прийнято поділяти на чотири основні фази: 1) вхід (англ. input) – вплив соціального й позасоціального середовища на політичну систему у формі її підтримки й висування до неї вимог; 2) конверсія (conversion) – перетворення вимог у рішення; 3) вихід (output) – реакція політичної системи у вигляді рішень і дій; 4) зворотний зв'язок (feedback) – повернення до вихідної точки рівноваги. Ця модель «коловороту», тобто циклічного функціонування, політичного процесу була досить популярна в США та Європі в 1950-60-і рр., а в СРСР і країнах його союзників – на результаті існування соцсистеми (1970-80-і рр.). Причина популярності, що йде ще від Полібія, «древньої як світ» ідеї політичного розвитку по колу полягає у тім, що післявоєнне соціально-економічне й політичне функціонування західних режимів характеризувалося істотною стабільністю. Але вже з початку 1960-х і особливо до другої половини 1970-х років почався перегляд положень моделі, що пояснюється впливом бурхливих процесів політичного розвитку, які розгорнулися в третьому світі.

Г.Алмонд заклав основи динамічної моделі процесу як адаптації політичної системи до умов соціального середовища, що змінюється. У своїй схемі він спробував з'єднати діяльність окремих соціальних груп з функціонуванням системи в цілому. Для цього учений виділив кілька блоків спільної діяльності суб'єктів, що відповідають головним функціям і динамічним фазам політичного процесу: 1) блок перетворення соціальних потреб, індивідуальних і групових інтересів, розробку політичного курсу, реалізацію рішень і контроль за виконанням політико-правових норм; 2) блок впливу системи за допомогою сукупності акцій щодо регулювання соціального життя, розподілу й освоєнню суспільних ресурсів; 3) блок адаптації, прилучення індивідів та їх груп до політичного життя шляхом політичної соціалізації, рекрутування і комунікації. Деякі політологи використовували ідеї Алмонда спеціально для опису політичних процесів останньої третини ХХ ст. у країнах Азії, Африки й Латинської Америки, що привело до розробки т.з. політики модернізації.

Поведінковий підхід пов'язаний з інтерпретацією внутрішньої структури політичного процесу з позицій суб'єкт-об'єктних чи суб'єкт-суб'єктних відносин. Політичний процес виступає, таким чином, або як рівнодіюча акцій усіх його учасників, або як сукупність взаємодій, що представляють «горизонтальні зв'язки» між ними. «Вертикальна схема» зв'язків усередині процесу досить докладно розроблена в біхевіоралістській традиції (Г.Лассуелл, а також у теорії раціонального вибору (Д.Коулмен, де будь-яка політична дія структурно поділяється на її елементи (суб'єкти й об'єкти), умови та результати, мотиви й установки, нарешті, мету та засоби, використовувані його акторами. Інтеракціоністський (взаємодія) варіант тлумачення процесу, як правило, вписується в рамки конфліктологічної схеми, наприклад, у роботах Р.Дарендорфа і Л.Козера.

5. Політичні конфлікти та консенсус.

Конфлікт виступає фундаменталъним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різноманітних інтересів і переконань у політиці. Виникає конфлікт всередині політичних спільнот або між ними, набираючи різноманітні конкретні форми. Політичний конфлікт – зіткнення протилежних інтересів та поглядів, становище політичних відносин, в якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний статус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника.

Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають К.Маркса і А.Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними, але, за Марксом, такі соціальні асоціації, союзи – класи, а за Токвілем, – соціальні спільноти й добровільні асоціації. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль політичного конфлікту – стрижня всього процесу, а Токвіль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу. Американський вчений К.Боулдінг відзначав, що конфлікт – це діяльність, в якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, прагнуть відтіснити або навіть знищити один одного, завойовуючи політичну владу. На думку Л.Козера, конфлікти – це боротьба за цінності та право на певний статус, оволодіння потужністю та ресурсами влади, в якій мета опонентів – нейтралізація шкоди або усунення суперника.

Якщо простежити зіткнення різноманітних сил, суперечностей, що виникають між структурами й суб'єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші суперечності між елітою та іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси людей перестають сприймати й відчувати структури влади та управління як органів, що висловлюють й становлять їх власні інтереси. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої еліти суспільства, що править можуть виникати конфлікти між різноманітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, поділяючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на конкретні проблеми.

Конфлікти виникають й у взаємовідносинах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспільства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби. Конфлікти виникають також між двома, декількома або системами держав, відображаючи несумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває міжнародного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного процесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами та соціально-економічними системами тощо.

Важливу роль відіграє в суспільстві стабільність політичних режимів, стабільність та міцність відносин у сфері суспільного життя: політичного, економічного, соціального й духовного. Падіння інтересу до політики в країнах Заходу, що склалося па початку XX ст. з причин змін та модернізації соціальної структури суспільства, якісного зростання матеріального добробуту, відображає падіння інтересу до застарілих форм політики. Зростає інтерес до нових форм політичної участі. Конкретизація соціальних вимог стає більш важливою складовою частиною політичного процесу, аніж загальна критика системи. Боротьба за свободу та рівність йде в сучасних умовах, не на барикадах, а за столом переговорів, досягнення угод, компромісів, солідаризації. Зменшення конфліктності між соціальними верствами та групами в процесі стабільного економічного розвитку не знімає автоматично конфлікту між громадянином і владою.

Особливість сучасного політичного процесу в Україні – збереження в ньому конфліктів різних типів. Головну небезпеку для стійкого, стабільного розвитку становить наявність системного конфлікту, тобто суперечностей політичних інтересів різноманітних груп у питанні про зміст і мету державного, соціального й економічного розвитку суспільства. Основні суперечності йдуть по лінії, що традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть суперечностей полягає в несприйнятті базових цінностей та пріоритетів індивідуального й суспільного розвитку, в основі якого лежить визнання інституту приватної власності, вільного підприємництва та регульованою ринком (тобто попитом і пропозицією) економіки. Якщо ж базові суперечності не вирішуються, то ані консенсусу, ані компромісу не буде, і конфлікти матимуть тенденцію до розвитку в бік глибоких політичних криз і протистояння. Важлива умова досягнення стабільності в суспільстві – політичний союз всіх політичних ліво- і праворадикальних сил і досягнення консенсусу у вирішенні політичних, соціальних й економічних конфліктів.

Термін «консенсус» означає згоду, ухвалення учасниками політичного процесу солідарної позиції з тих або інших питань. На відміну від консенсусу компроміс має на увазі поступки (взаємні або односторонні) сторін, залучених в конфлікт з питань, що знаходяться в центрі протиборства. Досягнення консенсусу й компромісу в довгостроковому плані виступає формою вирішення політичного конфлікту. Заслуговує на увагу проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують й спеціальні конфліктологічні процедури: - парламентські дебати, - узгоджувальні комісії, - громадський та арбітражний суди, - адміністративний процес, - кримінальне судочинство, - конституційний суд тощо.

Отже, політичний процес, як хід розвитку політичних явищ; сукупність дій різноманітних політичних сил, течій, які прагнуть здійснення певних політичних цілей, програм, виступає базовою складовою політичної системи суспільства. Саме політичні процеси часто ототожнюють з циклами розвитку тих чи інших суспільств та держав.

Поняття політика і конфлікт завжди йшли нероздільно, протягом усієї політичної історії людства. Розвиток будь-якої політичної системи, процес політичного життя в цілому поєднують чергування конфліктів, компромісів і досягнення консенсусу його учасників. Безконфліктність може виступати показником відсутності розвитку, загнивання суспільства. Підвищена гострота конфліктів звичайно є симптомом кризи політичної системи, появи на політичній арені сил, що тяжіють до її руйнування, політичного перевороту або революції.

Поиск по сайту: