ВЛАДА ЯК ЦЕНТРАЛЬНА КАТЕГОРІЯ ПОЛІТОЛОГІЇ

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

• Влада як центральна категорія політологи

• Політична еліта як основний суб'єкт, політичної влади

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управлінні, пануванні й підкоренні, державному приму­сі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

Історія політичного володарювання залишається одні­єю із найцікавіших сторінок в історії людства. І, незважа­ючи на постійні спроби проникнути в її таємницю, полі­тична влада донині залишається в центрі наукової й за­гальнолюдської уваги. У політичній науці влада, її структура, характер і способи реалізації мають ключове значення для розуміння сутності політичної системи сус­пільства, а також механізмів функціонування політичних явищ і процесів.

ВЛАДА ЯК ЦЕНТРАЛЬНА КАТЕГОРІЯ ПОЛІТОЛОГІЇ

Одним із найпопулярніших творів художньої літерату­ри на сьогоднішній день є роман Дж. Р. Р. Толкіна «Воло­дар Кілець», уперше виданий ще наприкінці 40-х рр. XX ст. Цей роман у стилі «фентезі» по накладам програє лише Біблії та цитатам Мао Цзедуна. Не випадковим став і успіх екранізованої версії роману (11 премій «Оскар» американ­ської кіноакадемії, величезні касові збори в усьому світі). Чим же так вразив професор з Оксфорда своїх шануваль­ників? У центрі оповідання Толкіна — Кільце Всевладдя, що дає своєму власникові владу над усім світом. Герої Тол­кіна по-різному поводять себе, одержуючи можливість використовувати абсолютну владу Кільця. Бажання мати Кільце руйнує свідомість Горлума; ідея скористатися без­межними можливостями Кільця призводить до загибелі Боромира; Фродо й Сем використовують силу Кільця лише частково (але якщо Фродо врешті решт підкоряється його силі, то Сем, як і Галадріель, Гендальф та Елронд, його відкидає). А Том Бомбадил виявляється зовсім непідвласним його силі.

Взаємини персонажів Толкіна з Кільцем наочно ілю­струють проблему, яку прагнули осмислити Платон і Арістотель, Н. Макіавеллі й Ж. Боден, Дж. Локк і Ш.Л. Монтеск'є, О. Конт і К. Маркс, М. Вебер і багато інших мис­лителів протягом усієї історії цивілізації. Не менш актуальна ця проблема й нині. Що відбувається з люди­ною, яка одержує необмежену владу? Чи неминучий кон­флікт безмежної влади й моральності? Чи дає влада пра­во зневажати моральними та етичними нормами? Чи існує етично виправдане використання абсолютної влади?

У діалозі «Держава» Платон, розмірковуючи про владу і справедливість, розповідає історію пастуха, який знайшов чарівний перстень і, використавши його силу, вбив царя й захопив владу в державі. Платон стверджує: «Якби було два таких персні — один на руці людини справедливої, а ін­ший — в несправедливої, жодна з них не виявилася б на­стільки твердою, щоб залишитися справедливою і рішуче втриматися від присвоєння чужого майна й не доторкати­ся до нього...,і та, й інша мали б можливість без усякого побоювання брати що завгодно на ринковій площі, проника­ти у дома й сходитися з ким заманеться, вбивати кого за­хоче — взагалі діяти серед людей так, немов вона дорівнює богові. Поводячись таким чином, власники перснів анітрош­ки не відрізнялися б один від одного»². Продовжуючи тему, порушену Платоном, Толкін показує, як часом навіть наймудріші з мудрих не в силах протистояти спокусі, пере­ймаються спрагою всевладдя. «Піднімається нова сила, — говорить маг Саруман, — Проти неї безсилі старі союзники, а старі способи є марними для нас. Кому ж, як не нам, мудрим, потрібно спрямувати її, а потім і приборкати. Ми можемо зберегти наші помисли, шкодуючи, звичайно, про неминуче зло на шляху до великої мети: до Знання, до Вла­ди, до Порядку. Наші наміри залишаться колишніми, змі­няться лише засоби...». Чи не правда, ці слова звучать дуже актуально? Адже завжди найдеться безліч бажаючих, без тіні сумніву готових розпорядитися владою, вважаючи, що вони краще за будь-кого знають, як і що треба робити, згідних використовувати будь-які засоби для досягнення своєї мети.

«Що добре? — ставить запитання Ф. Ніцше у своєму «Антихристі» — Все, що підсилює в людині почуття влади, волю до влади, саму владу. Що є щастя? — Почуття зрос­таючої влади, почуття подоланої протидії»². Немов у від­повідь ніцшеанському баченню реальності, Толкін зобра­жує у своєму романі Кільце, що символізує «волю до вла­ди», спробу підкорити собі реальність за допомогою сили й обману. Сила ж, за Толкіним, виявляється найбільше не в проявах влади, а в готовності від неї відмовитись.

Але чи є влада злом, тим більше, злом абсолютним? На­скільки необхідні відносини влади суспільству, тим біль­ше — суспільству сучасному?

Очевидно, що за своєю природою влада — явище соці­альне, її існування в суспільстві викликане необхідністю регулювання соціальних відносин, узгодження інтересів, потреб індивідів і соціальних груп. Уся історія людської цивілізації доводить, що там, де з'являється необхідність в узгодженні людських дій (це може бути окрема родина, соціальна група, нація або суспільство в цілому), немину­че виникають відносини влади — відносини панування й підкорення.

Таким чином, у самому загальному вигляді «влада» може бути визначена як здатність одних учасників відно­син проводити свою волю стосовно інших, впливати на їхню поведінку.

Але чи може бути влада «хорошою» або «поганою»? На­вряд чи. Навіть Кільце Всевладдя Толкіна не є прикладом абсолютно злої речі. І, хоча герої роману й називають його злом, вони говорять лише про неможливість використання Кільця для добрих справ. Навіть у вигаданому Толкіним світі немає «злого металу» — якби той самий шматочок зо­лота використав не Саурон, а хто-небудь інший, він не був би Кільцем Всевладдя. Сила Кільця — це сила його влас­ника. Так само й у реальному світі — не можна вважати фізику чи хімію «добрими» або «злими» науками, адже на­віть ядерна бомба, створена винятково для знищення, скла­дається із частин, які, по своїй суті, не є злими. Злими або добрими можуть бути лише наміри та дії самої людини.

«Численні зловживання владою надали цьому поняттю дещо нега­тивний відтінок, хоча влада як така є нейтральною. Вона являє со­бою неминучий атрибут людських взаємин, повсюдно виявляючи свій вплив: у сексуальних стосунках, у трудовій діяльності, при пересуванні по місту, перегляді телепередач і навіть у планах і мріях».

Тоффлер Е. «Проблема влади на порозі XXI століття»

Поняття «влада», дійсно, відноситься до числа найбільш часто вживаних: говорять про «владу родини», «владу ро­зуму», «владу грошей», «владу ідеології», «владу слів», «владу краси», законодавчу, виконавчу та судову влади. Але всі ці вислови — не більше, ніж метафори, що вказу­ють на певного роду залежності, але в жодному разі не ві­дображають реального змісту влади. Єдине, що стає зро­зуміло з такого роду порівнянь, — влада є невід'ємною частиною суспільних відносин, вона пронизує все життя людини й суспільства.

Влада — основа політики. Б. Рассел, визначаючи владу як центральну категорію політичної науки, відзначав, що вона є настільки фундаментальним поняттям будь-якої со­ціальної науки, наскільки фундаментальним є поняття енергії для фізики. Т. Парсонс, розглядаючи владу як ядро політичних відносин, порівнює її місце в політиці з міс­цем, яке займають гроші в економічній сфері.

Вивчаючи феномен влади, політична наука використо­вує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними влас­тивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної кон­цепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну власти­вість людини, закладену в її природі — інстинктах бороть­би і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджу­вав, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

«Любов до влади є демон людей. Дайте їм усе — здоров'я, їжу, жит­ло, освіту, — і вони будуть нещасні, примхливі, тому що демон чекає, чекає й потребує задоволення. Відніміть у них все й задовольните їх­нього демона — вони стануть щасливі...»

Ніцше Ф. «Ранкова зоря»

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Пред­ставники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії вза­галі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізич­ної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

«Якщо структура особистості більшості людей у даному суспільстві (тобто соціальний характер) пристосована до об'єктивних завдань, які індивід повинен виконувати в цьому суспільстві, то психологічна енергія людей перетворюється на продуктивну силу, необхідну для функціонування цього суспільства...Замість підкорення відкритій вла­ді людина створила в собі владу внутрішню — сумління або обов'язок, що управляє нею так ефективно, як не змогла б жодна зовнішня влада. Отже, соціальний характер мобілізує людську енергію на виконання за­вдань даної соціальної системи».

Фромм Е. «Втеча від свободи»

На перетині атрибутивної та реляціоністської тео­рій знаходиться біхевіористська концепція влади (англ. behaviour – поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивіс­тю — прагненням до влади. Біхевіорісти звертають осо­бливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який ро­зумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом вла­ди (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоря­ється). Представники реляціоністського підходу (англ. re­lation — відношення) (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Ронг) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контро­лює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактуван­ня влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ре­сурси для досягнення поставлених цілей, а також струк­турно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

«Ми можемо визначити владу як реальну здатність одиниці систе­ми акумулювати свої «інтереси» (досягти цілей, припинити неба­жане втручання, вселити повагу, контролювати власність і т.д.), й, та­ким чином, здійснювати вплив на різні процеси в системі».

Парсонс Т. «Концепція політичної влади»

Таким чином, у самому загальному виді політичну вла­ду можна визначити як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рі­шень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку ін­ших учасників політичних відносин.

Основні функції політичної влади, що відбивають її зна­чення та роль у суспільстві, представлені на схемі 2.1.

Схема 2.1. Функції політичної влади

Основними структурними елементами політичної влади виступають її суб'єкти, об'єкти, мотиви та ресурси (дже­рела).

Суб'єктами політичної влади виступають: держава, по­літичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об'єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які викорис­товує суб'єкт.

Н. Макіавеллі, розмірковуючи про мотиви підпорядку­вання, виділяв серед них два основних — любов і страх. Віддаючи перевагу другому, Макіавеллі відзначав, що го­судар, очевидно, повинен опиратися на страх як на осно­вний мотив влади: «так, щоб, якщо він і не придбає любо­ві, зміг би, щонайменше, уникнути ненависті»

«Що краще: щоб государя любили або щоб його боялися? Є думка, що найкраще, коли бояться та люблять одночасно; але любов дуже важко співіснує зі страхом, і коли вже потрібно вибирати, то вірніше вибирати страх... Люди менше бояться заподіяти образу тому, хто про­являє до них любов, аніж тому, хто вселяє в них страх, адже любов підтримується вдячністю, про яку люди можуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується погрозою відплати, про яку забути не­можливо».

Макіавеллі Н. «Государ».

Страх перед санкціями як мотив влади досить нестій­кий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже без­посередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для тради­ційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів підпорядкування можна віднести авторитет суб'єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства — під­корення засновується на вірі у виняткові (особисті, про­фесійні та ін.) якості суб'єкта; переконання (або раціональ­ний інтерес), засноване на підкоренні суб'єктові в силу особистої зацікавленості об'єкта, збігу ціннісних орієнта­цій суб'єкта та об'єкта влади.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт по­літичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. utilitas — користь, вигода) (або матеріальні), примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуелл виділяє та­кі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов'я­зок, багатство, уміння, освіченість та ін.

А. Юр'єв виділяє вісім основних ресурсів влади: сировин­ні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, ор­ганізаційні, інтелектуальні та людські.

Найпоширенішою в сучасній політичній науці є класи­фікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяль­ності, відповідно до якої виділяють:

— економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні бла­га, цінності, пов'язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства — гроші, товари, послу­ги, пільги, субсидії та ін.);

— соціальні ресурси (можливість соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);

— силові ресурси (зброя, інститути примусу — армія, по­ліція, служба безпеки, суди, прокуратура та ін.);

— нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві та ін. соціальні норми — закони, розпорядження, традиції, моральні норми);

— культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.);

Специфічним ресурсом влади виступає сама людина, що дозволяє виділити такий вид ресурсів політичної влади, як демографічний.

Одне з найбільш послідовних досліджень ресурсів політичної влади в сучасному світі належить американсь­кому вченому Елвіну Тоффлеру. У своїй відомій праці «Ме­таморфози влади. Знання, багатство й насильство на по­розі XXI століття» (1990) Тоффлер аналізує основні дже­рела політичної влади — силовий, економічний та інформаційний ресурси. Вчений відзначає значну зміну в системі співвідношення ресурсів влади в сучасному супер-індустріальному (інформаційному) суспільстві, конструю­ючи так звану концепцію «зсуву влади».

Тоффлер відзначає, що серед незліченних можливостей влади три основних її джерела — насильство, багатство й знання — виявляються найбільш значимими. При цьому «кожне з них може приймати безліч різних форм у грі за назвою «влада». Більш того — всі вони можуть використо­вуватися майже на всіх «поверхах» суспільства — від рід­ної домівки до політичної арени»¹.

У доіндустріальних (традиційних) суспільствах, зазна­чає Тоффлер, основним ресурсом влади виступала сила. Дійсно, більша частина історії людства виглядає як літо­пис насильства. Основним законом життя виступала бо­ротьба — за їжу, житло, територію проживання та ін. Але в сучасному суспільстві сила (насильство або загроза його застосування) властива владі «нижчої якості», у першу чергу, через її функціональні обмеженості. Головна слаб­кість сили, за Тоффлером, полягає в її абсолютній негнучко­сті. Сила здатна лише на грубий примус, отже вона може бути використана тільки для покарання. Один із найбільших тиранів XX ст. — «Великий керманич» Мао Цзедун ствер­джував: «Влада виростає зі ствола гвинтівки». Безумовно, використовуючи силу, можна багато чого домогтися. Од­нак, не менш справедливим виявляється й зауваження французького дипломата Талейрана, звернене до іншого диктатора — Наполеона: «Багнети, сір, годяться на все, крім одного — на них не можна всидіти»...

«Не підлягає сумніву, що насильство — втілене в ножі вуличного грабіжника або в ядерній ракеті — може дати страшні резуль­тати. Тінь насильства, або сили, відбита в за­коні, стоїть за кожною дією уряду, й, урешті, будь-який уряд покладається на солдатів і по­ліцію заради додання сили своїй волі... Але насильство в цілому натрапляє на серйозні перешкоди. Навіть коли воно «спрацьовує», то породжує опір. Жертви й уцілілі чекають першого зручного випадку, щоб завдати від­повідного удару».

Тоффлер Е. «Метаморфози влади: знання,
багатство та сила на порозі XXI століття»

Другим ресурсом влади, за Тоффлером, є багатство (або економічний ресурс). Ще в XIX ст. К. Маркс у своїх пра­цях наголошував на винятковому значенні економічного фактору в політиці. З погляду марксизму, політична влада в цілому розглядається як відносини панування та підко­рення між класами, нерівними за своїм економічним ста­новищем. Саме володіння власністю забезпечує панівному класу можливість підкоряти своїй волі економічно залежні класи. Тоффлер, підкреслюючи безумовну значущість да­ного ресурсу влади (в тому числі — і його перевагу над си­ловим ресурсом), називає його владою «середньої якості».

«Багатство — більш зручний інструмент влади. Сила товстого га­манця багатобічна. Замість простого залякування або покарання він може запропонувати добре градуйовані нагороди — виплати й вина­городи. Багатство може використовуватися як у позитивному, так і в негативному плані. Отже, воно значно гнучкіше сили».

Тоффлер Е. «Метаморфози влади: знання,
багатство та сила на порозі XXI століття»

Однак найякіснішу владу, за Тоффлером, дає застосу­вання знань. «Влада вищої якості, — відзначає Тоффлер, — це не лише можливість дати комусь ляпаса, не лише мож­ливість зробити все по-своєму, примусити інших робити те, що хочеться вам, навіть якщо вони віддають перевагу іншому»'. Високоякісна влада передбачає значно більше: ефективність — досягнення мети з мінімальними ресурса­ми влади. «Знання часто можуть використовуватися для того, щоб змусити іншу сторону полюбити вашу послідов­ність операцій при виконанні дії. Вони можуть навіть пе­реконати людину в тому, що вона сама вигадала цю послі­довність»-. Таким чином, саме знання лежать в основі вла­ди «вищої якості», влади найбільш ефективної, бо даний ресурс може бути застосований і для покарання, і для ви­нагороди, і для переконання, і навіть для перетворення во­рога в союзника.

«Знання служить для збільшення багатства й сили. Воно може ви­користовуватися для росту наявних у розпорядженні сил і багат­ства або, навпаки, знизити їх, якщо це необхідно для досягнення даної цілі. У будь-якому разі воно збільшує ефективність, дозволяючи, якщо проводити аналогію з картами, витрачати менше «фішок» влади, від­криваючи карти під час гри».

Тоффлер Е. «Метаморфози влади: знання,
багатство та сила на порозі XXIстоліття»

Тоффлер підкреслює, що, крім величезної гнучкості, знання має й інші важливі характеристики, які роблять його принципово відмінним від менш значимих джерел влади. Так, існує межа застосування і сили, і багатства — у сучасному світі далеко не завжди можна використовува­ти силу, і далеко не все можна купити за гроші. Знання ж, навпаки, не мають обмежень у застосуванні, вони здатні накопичуватися й підсилюватися за рахунок досвіду А ре­волюційна, за словами вченого, характеристика знань, яка полягає в тім, що ними можуть володіти як наймогутніші й найзаможніші люди, так і найслабкіші й найбідніші, до­зволила Тоффлеру назвати знання найдемократичнішим джерелом влади.

«Знання відрізняється і від сили, і від грошей, бо, якщо я викори­стовую пістолет, ви не можете застосувати його одночасно із мною. Якщо ви витрачаєте долар, я не можу витратити той самий долар у той самий момент часу. Однак ми можемо використовувати одне знання як «за», так і «проти» один одного — і цей процес може розширити знання. На відміну від куль і бюджетів знання не може бути витра­чене».

Тоффлер Е. «Метаморфози влади: знання,
багатство та сила на порозі XXI століття»

Таким чином, знання (у вигляді інформації, науки, мис­тецтва, освіти та ін.) у сучасному світі випереджають силу і багатство та визначають характер влади. За переконан­ням Тоффлера, саме контроль над знаннями буде визна­чати суть майбутніх конфліктів — «битв за владу в усіх інститутах людства».

Розглядаючи структуру політичної влади, слід також відзначити й факт необхідного співвідношення ресурсів влади (якими володіє суб'єкт владних відносин) і мотивів підпорядкування об'єкта владного впливу. Так, російський вчений В. Ледяев наголошує на тому, що ресурсами влади на практиці виявляються далеко не всі засоби, які вико­ристовуються для впливу на об'єкт, а лише ті, які дозво­ляють суб'єктові безпосередньо забезпечити підкорення об'єкта. Таким чином, можна сказати, що ресурси влади — це ті джерела, які суб'єкт здатний використовувати в кон­кретній соціальній ситуації для забезпечення необхідного впливу на об'єкт владних відносин. При цьому ресурси за­безпечують відносини влади тільки тоді, коли вони збіга­ються із мотивацією об'єкта. В. Ледяєв відзначає, що «гро­ші не вплинуть на тих, хто не має в них потреби, а примус та посадові повноваження не будуть відігравати практич­но ніякої ролі при спробах впливу на фанатиків, людей, одержимих «надідеею».

«Влада — це здатність перетворювати певні ресурси на вплив у ме­жах системи всупереч опору інших».

Мшвенієрадзе В. «Нариси сучасної політичної філософії Заходу»

У цілому, структура політичної влади може бути пред­ставлена в такий спосіб (схема 2.2):

Схема 2.2. Структура політичної влади

Функціонування політичної влади здійснюється на ос­нові двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада) — державний, народний і національний.

Державний суверенітет — це політико-правова власти­вість державної влади, що визначає ЇЇ верховенство (повно­ту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового стату­су органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод лю­дини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя на­роду (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом вла­ди). Народ може здійснювати свою влад)? безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної вла­ди, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний суверенітет можна визначити як повно­владдя націй, можливість самостійного політичного само­визначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений кон­ституційний лад.

Принцип легітимності політичної влади (лат. legitimus — законний, правомірний) відбиває її правомірність, що ви­ражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність — це переконаність лю­дей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспіль­не визнання її законності) та «легальність влади» (її пра­вове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення — він використовувався для по­значення законно встановленої влади й практично ототож­нювався з поняттям «легальність» (законність). На почат­ку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового зна­чення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis — законний), що відбиває юри­дичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріп­лених юридичних процедур), легітимність політичної вла­ди відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь від­повідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади не завжди збі­гаються — так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтрим­ку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три основних типи легітимності влади — традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційна легітимність (лат, traditio — звичка) — це такий тип легітимності політичної влади, джерелом якого виступає звичай, звичка підкорятися владі, віра в непо­рушність існуючих порядків. Традиційне панування харак­терне, зокрема, для монархічних держав.

«Панування називається традиційним, якщо його легітимність спирається на святість сталих порядків і панівного керування... Це авто­ритет «вічно вчорашнього»: авторитет звичаїв, освячених віковою значи­містю й звичною орієнтацією на їх дотримання, — традиційне панування, яке здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого типу...».

Вебер М. «Традиційне панування»

«Традиційний тип легітимності покоїться на тому факті, що тако­го роду речі завжди робилися в такий спосіб. Приміром, чому фа­раон Єгипту, і тільки він, мав право одружуватися на своїй сестрі? Відповідь: тому що єгипетські фараони робили так завжди».

Бергер П., Вергер Б. «Особистісно-орієнтована соціологія.

Веберівський аналіз»

Джерелом харизматичної легітимності (гр. charisma — божий дар) виступає віра у виняткові (або навіть надпри­родні) якості лідера. Харизматичному типу панування вну­трішньо властива революційність — він пориває зі звичкою та авторитетом традиційної влади. Саме тому харизматична легітимність виникає, як правило, у смутні часи, епоху революційних змін, і саме тому вона виявляється вкрай ненадійною. її недовговічна могутність нерідко підкріплю­ється штучно — шляхом надмірного піднесення особистос­ті вождя, що призводить до так званого культу особистос­ті (лат. cultus — поклоніння) — прижиттєвому звеличуван­ню, перебільшенню внеску лідера держави або партії в державне й суспільне життя країни (культ особистості Ста­ліна, Гітлера, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена та ін.).

«Харизмою» слід називати якість особистості, визнану надзви­чайною, завдяки якій вона оцінюється як обдарована надприрод­ними, надлюдськими або, щонайменше, особливими силами й власти­востями, недоступними іншим людям. Вона розглядається як щось по­слане Богом або як зразок... Харизматичне панування — це авторитет неординарного особистого дару...(харизма), повна особиста відданість і особиста довіра, викликані наявністю якостей вождя в певній людині: одкровень, героїзму та ін., харизматичне лідерство, яке здійснює про­рок, або — у сфері політичного — обраний князь-воєначальиик, або плебісцитарний володар, видатний демагог і політичний партійний вождь...».

Вебер М. «Харизматичне панування»

«За допомогою своїх екстраординарних якостей харизматичні лідери анулюють або модифікують традицію. Багаторазово повторю­вана фраза Ісуса в Новому Завіті «Ви чули, що це було сказано — але істинно говорю я вам...» конституює претензію на харизматичну авто­ритарність у чистій формі. Питання: за яким правом робить ця людина настільки екстраординарні заяви? Відповідь: вона має право, тому що її вустами говорить Бог. Харизматична авторитарність завжди прояв­ляється в протиставленні авторитарності. Вона кидає виклик остан­ній, прагнучи модифікувати або, в крайньому разі, скинути її».

Бергер П., Бергер Б. «Особистісно-орієнтована соціологія.

Веберівський аналіз»

Раціонально-правова легітимність (лат. rationalis — ро­зумний) — третій тип легітимності політичної влади, за­снований на «вірі в юридично закріплену правильність цілей панування й засобів його здійснення. Основним мотивом для підкорення тут виступає раціональний фактор — ін­терес, визнання влади, сформованої на основі закріплених законодавством правил і процедур. У такій державі підко­ряються не традиціям і сталому порядку, не особистості лідера, керівника, а законам, в межах яких обираються та діють представники влади. Дана форма легітимності є ха­рактерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.

«Раціонально-легальний тип панування політичного лідера — це панування «легальності», обґрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підкорення при виконанні встановле­них правил — панування у тому вигляді, в якому його здійснюють су­часний державний службовець та всі ті носії влади, які з ним схожі».

Вебер М. «Легальне панування з бюрократичним штабом управління»

«Легально-раціональна легітимність базується на законі й раціональних процедурах. Питання: за яким правом може губернатор збирати цей податок? Відповідь: він має таке право за законом, що пройшов через легіслатуру штату відповідного числа відповід­ного року».

Бергер П., Бергер Б. «Особистісно-орієнтована соціологія.

Веберівський аналіз»

Описані М. Вебером традиційний, харизматичний і ра­ціонально-правовий типи легітимності є «ідеальними ти­пами», які в реальному політичному житті в чистому ви­гляді не зустрічаються. У тій чи іншій політичній системі завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності.

Від ступеня підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Криза легітимності, тоб­то втрата довіри широких мас до існуючої влади, немину­че відбивається на її здатності відповідати на вимоги, що постають перед суспільством і державою. Тому навіть самі жорсткі автократичні режими, що здійснюють свою владу за допомогою насильства, прагнуть будь-якими способами переконати своїх громадян у необхідності підкорення. Так, радянська адміністративно-командна система за допомо­гою комуністичної ідеології нав'язувала громадянам док­трину так званої «загальнонаціональної держави», відпо­відно до якої радянська політична система нібито являла собою політичну організацію, влада в якій належить ви­нятково народу.

«Що б не було основою легітимності — традиція, ідеологія або гро­мадянська участь, вона утворює той фундамент, на якому будується взаєморозуміння між громадянами і політичною владою. Громадяни підкоряються законам, у відповідь уряд виконує зобов'язання, закладе­ні в умовах легітимності. Доки уряд виконує ці зобов'язання, він очікує, що громадськість буде коритися, підтримувати його і діяти відповідним чином. Якщо легітимність порушена — розірвана лінія спадкування, скасована конституція або ігнорується пануюча ідеологія, уряд може зі­штовхнутися з опором, а то й з повстанням».

Алмонд Г., Пауелл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна

політологія сьогодні»

Низький рівень легітимності може призвести до розвалу політичної організації. Так, багато дослідників відзначали, що розпад Радянського Союзу був обумовлений гострими проблемами легітимності всіх трьох типів: втратою комуні­стичною ідеологією своїх легітимаційних можливостей; втратою довіри до комуністичної партії як до домінуючої структури політичної системи; невдалою війною в Афгані­стані, катастрофою на Чорнобильській АЕС, корупцією та погіршенням економічного стану (дефіцитом продуктів харчування і товарів народного споживання)¹. Радянська система розпалася внаслідок того, що її легітимність було повністю підірвано.

«Легітимність може бути підірвана там, де громадяни 1) заперечу­ють границі політичної системи, як у Північній Ірландії або у части­нах колишньої Югославії; 2) відкидають існуючі принципи відбору лі­дерів і визначення політичного курсу, як це відбулося, коли філіппінці вийшли на вулиці й зажадали скинення Ф. Маркоса й проведення віль­них виборів; 3) зневіряються в тому, що в процесі політичного торгу лі­дери роблять усе від них залежне для прийняття тих законів, які по­трібні, або в тому, що керівництво дотримується належних процедур, як, наприклад, трапилося, коли індонезійці протестували проти погір­шення умов життя при режимі Сукарно».

Алмонд Г., ПауеллДж., Стром К., Дсьттон Р. «Порівняльна

політологія сьогодні»

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою й не­обхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

Поиск по сайту: