ДІЯ ПЕРША

У парку маєтку Соріна, широка алея веде до озера, вона перегороджена естрадою, так-сяк збитою для домашнього спектаклю.

Маша у чорному одязі разом з Медведенком повертаються з прогулянки. Вона говорить, що носить жалобу за своїм життям, отож і ходить у чорному. Її співрозмовник щиро не розуміє: «Чому? (у роздумі) Не розумію... Ви здорові, батько у вас хоч і небагатий, але з достатком. Мені живеться набагато важче, ніж вам. Я отримую усього двадцять три карбованці на місяць, та ще відраховують з мене... а все ж я не ношу жалобу». Маша говорить, що й бідний може бути щасливий, але Медведенко розуміє, що то теорія, а на практиці він на ті двадцять три карбованці має годувати не тільки себе, а ще й матір, двох сестер і брата. Вони розмовляють про майбутній спектакль за п’єсою Треплєва, про те, що гратиме у ньому Ніна Зарєчна і що ці молоді люди закохані одне в одного. Скориставшись нагодою, Медведенко говорить про своє кохання до Маші, але даремно, вона не відповідає на його почуття.

Приходять Треплєв і Сорін. Костянтин Гаврилович помітно нервується, побоюючись, що Ніна спізниться, адже батько та мачуха стережуть її, не дають нікуди ходити, аби вона не знайшла бува собі чоловіка, який вимагатиме за нею частину майна у віно. Сорін з небожем розмовляють про Аркадіну, і Костянтин Треплєв пояснює, чому мати не в доброму гуморі: їй прикро, що на цій сцені буде не вона, а Ніна: «Психологічний курйоз — моя мати. Безперечно талановита, розумна, здатна ридати над книгою, вмить видасть тобі всього Некрасова напам’ять, хворих доглядає, як ангел; але спробуй при ній похвалити Дузе. Ого-го! Слід хвалити тільки її саму, слід писати про неї, кричати, захоплюватися її надзвичайною грою в «Дамі з камеліями» і т. д. Тут у селі їй бракує цього дурману, от вона й нудьгує. Та й скупа, має гроші в банку — не менш як сімдесят тисяч, але у борг не допросишся». На зауваження про те, що мати його все ж таки любить, Треплєв з гіркотою зазначає: «Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! їй хочеться жити, кохати, носити світлі кохтинки, а мені вже двадцять п’ять років, і я постійно нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, а при мені ж сорок три, а за це вона мене ненавидить... Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, служить святому мистецтву, а по-моєму, сучасний театр — це рутина, забобони». Його дратує, коли «з вульгарних картин і фраз намагаються витягти мораль — мораль маленьку, дрібну, зручну й зрозумілу, корисну для домашнього вжитку». Він вважає, що потрібні нові форми. Згадуючи про дитинство, сповнене принижень через те, що навколо матері увесь час знаходяться генії, таланти, а він лише її син, він жалкує, що вона не звичайна жінка. Може б, тоді вони порозумілися, адже він її так любить. На запитання Соріна про Тригоріна Треплєв відповідає, що той людина розумна, проста, трохи меланхолійна й порядна. Він значно молодший за матір. Кажуть, що талановитий, але «після Толстого та Золя не схочеш читати Тригоріна». Коли з’являється Ніна, Треплєв забуває про все, бо кохає її до нестями. Вона ж, як завжди, боїться батька й поспішає: «Батько і його дружина не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться, щоб Я не подалася в акторки... А мене тягне сюди до озера, ніби чайку... Моє серце сповнене вами».

Усі зібралися для перегляду спектаклю, поставленого Костянтином Треплєвим. Коли розпочинається спектакль, Треплєв говорить, що має намір представити майбутнє через двісті тисяч років. Піднімаються саморобні лаштунки, і на сцені в білому всі бачать саму й самотню на тлі озера Ніну, яка промовляє: «Люди, леви, орли й куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, що жили колись у воді, морські зірки й ті, яких не побачиш оком, — словом усі життя, всі життя, всі життя, завершивши печальне коло, згасли...» Вона передає холод і страх самотності землі, позбавленої життя, і свій намір боротися з дияволом. Коли показуються дві червоні цятки, пахне сіркою. Так задумав Треплєв для посилення емоційного впливу дії. Але Аркадіна усе псує, починаючи відпускати коментарі й сміятися. Треплєв перериває спектакль і у розпачі й образі йде геть. Аркадіна робить вигляд, що вона тут ні до чого. І тут-таки обурюється, що цей «самолюбивий хлопчисько...» «хоче повчати нас», тут «претензії на нові форми, на нову добу в мистецтві». Однак через деякий час вона починає відчувати докори сумління і гукає його. Маша йде шукати Треплєва, а тим часом Аркадіна представляє Ніну Тригоріну і зверхньо-поблажливо хвалить її, пророкуючи кар’єру акторки. Тригорін говорить, що нічого не зрозумів у п’єсі та й Ніна називає її дивною. Невдовзі вона йде, і всі також розходяться.

Залишається тільки лікар Дорн, який міркує вголос про те, що п’єса його схвилювала, що вона таки цікава, отож треба побільше доброго сказати про неї автору. Він так і чинить, коли той з’являється. Дорн називає його талановитим: «Ви взяли сюжет з області абстрагованих ідей. Так і слід було, тому що художній твір обов’язково має виражати якусь велику думку. Тільки те є прекрасним, що серйозне...» Треплєв дякує Дорну на добрім слові, але тепер його цікавить лише Ніна. Дізнавшись, що її тут немає, він швидко йде.

Маша зізнається Дорну, що кохає Костянтина. І Дорн вигукує: «Які всі знервовані! Які всі знервовані! І стільки любові... О, чарівне озеро! Ну що ж я можу зробити, дитя моє? Що? Що?»

Поиск по сайту: