Еволюція ліберальних ідей

У науковому світі прийнятним вважають, з посиланням на відомих представників течії лібералізму, визначати лібералізм як ідеологію, яка за своєю суттю сприяє функціонуванню суспільства з вільними індивідами, котрі у своїх діях керуються власними життєвими принципами. Дж. Локк прирівнював свободу до приватної власності й наголошував на важливості її захисту для кожного індивіда. Появу ідеологій лібералізму пов'язують з нестерпним домінуванням держави, що зумовило спротив громадянського суспільства. В історії політичної думки появу ліберальних ідей у XVII ст. можна пояснити "бунтом" нового класу, що тільки формувався, проти втручання королівської влади. Завдяки лібералізмові громадяни змогли захищати свої права шляхом обмеження діяльності королівської влади, що була не чим іншим, як інструментом втручання в їхні особисті життя. Ранній лібералізм запропонував ідею звільненого розуму, що може діяти за власним бажанням, незалежно від волі інших. Водночас принцип правової держави, яка можлива за безпосередньої діяльності уряду, розробив саме Е. Кант.

Однак питання свободи громадян та обов'язків індивідів і держави одне перед одним залишилося відкритим. У межах концепції індивідуальної відповідальності ліберали розробили теорію індивіда, котрий свідомий відповідальності за свої вчинки. Соціальні зміни, як-от поява багатокультурних середовищ, проблеми гендерних та національних меншин, котрі заявили про своє існування, призвели до розвитку плюралістичного характеру лібералізму та ідеї терпимості іншості. Такі зміни стали причиною повернення державі певних прерогатив, як єдино можливій структурі, що може впоратися із роллю арбітра та судді. Отже, відбулася еволюція лібералізму з ідеології, що протистояла державі, у таку, що виправдовує втручання держави заради ефективного функціонування суспільства. Іншими словами, поява дискусій і численних інтерпретацій та ліберальних принципів стимулювала дебати, що серйозно похитнули гіпотезу безпроблемного застосування лібералізму в сучасному світі і стали поштовхом до появи течій, що критикують лібералізм. Один із суворих критиків лібералізму, відомий теоретик комунітарної ідеології Унгер в "Анатомії лібералізму" Стівена Голмза стверджує, що "один з найголовніших недоліків ліберального суспільства – відчуження особи від інших". Окрім того, C. Голмз, інтерпретуючи критику лібералізму, зазначає, що лібералізм як ідеологія не може задовольняти потреби суспільства, бо відкидає громаду, яка є основою суспільного устрою. Інший критик лібералізму – Лаш покладає всю відповідальність за "занепад традицій громади" на лібералізм, припускаючи, що саме це і є "суттю лібералізму".

Правильним є припущення, що деякі антиліберали та прихильники комунітарної традиції є, певною мірою, консерваторами. Вони цілковито відкидають лібералізм, і їхня проконсервативна позиція є очевидною в їхніх наукових працях. На відміну від лібералів, вони підкреслюють важливість належності індивіда до певної групи чи громади та протиставлять її незалежності індивіда. Прихильники комунітарної традиції намагаються модифікувати проблему збереження громадянських цінностей, що можна розцінювати як спробу підриву ліберальної теорії. Хоча їхня критична теорія посідає особливе місце серед критики ліберальної теорії, вона не призвела до зменшення зацікавлення ліберальною ідеологією серед науковців.

У лібералізмі існує тенденція, яка не заперечує його і пропонує порівняно м’яку критику основних принципів цієї ідеології. Характерною рисою його вчення є розроблення власного розуміння ліберальних цінностей і пристосування їх до певного культурного контексту. У праці "Переосмислюючи лібералізм" О. Левіна-Вальдмана віднаходимо модифікацію лібералізму відповідно до певних умов (у цьому разі – американських) та пристосування їх до американського суспільства. На думку вченого, ліберальні принципи нейтральності держави потрібно переосмислити. Науковець також стверджує, що нейтральність держави не дає чіткого бачення обов’язків держави та захисту індивідів від впливу або втручання держави, та не зобов'язує індивідів бути прив’язаними до своєї громаді та відповідальними перед нею. О. Левін-Вальдман піддав сумніву реальність численних інтерпретацій ліберальних учень та спроби пов'язати віднаходження громадських цінностей та взаємної відповідальності з поглядами Локка. Дослідник також порушує питання доцільності заперечувати залежність індивіда від громади, що, врешті-решт, призводить до відчуження осіб одне від одного. Учений торкається важливого питання необхідності спільних цінностей у суспільстві та припускає, спираючись на працю Вільяма Салівана "Реконструюючи громадську філософію", що спільний досвід громади відіграє важливу роль в об’єднанні громадян і є запорукою взаємодовіри й передумовою єдності спільноти.

Один з американських учених, Джеймс Гупз, стурбований наслідками застосування ортодоксального лібералізму в американському середовищі, припускає, що лібералізм приречений через свій прагматичний характер та відкидання спільності громадських цінностей.

Усе зазначене дає змогу припустити, що, попри популярність лібералізму, його жорстко критикують сучасні науковці. Крім того, сумнівність успішності ліберальних принципів зумовлена неочікуваними труднощами, які часто виникають під час їхнього застосування. Незважаючи на те, що лібералізм зазнав численних змін, наявність інтерпретації та різних теорій у його межах дає змогу припустити, що його принципи все ще популярні і є основою різних ліберальних течій (individualism, neo-liberalism), а також інших ідеологій (identity politics). У пошуку шляхів вдосконалення та модифікації лібералізму для пристосування його до певного політичного й культурного контексту науковці звертаються або до сучасного лібералізму (Левін-Вальдман), або до сучасних політичних і філософських течій, що існують у його межах. Прикладом останнього може слугувати звернення до теорії неолібералізму (Гупз). Деякі вчені вважають, що критика плюралізму є однією з характерних рис раннього лібералізму. Неолібералізм охоплює різні вчення [Ліберальний реалізм, австрійська школа, чиказька школа, громадський вибір та лібертіанізм], однак дві його течії зі спільною теоретичною основою та філософською базою – школою громадського вибору та австрійською школою неолібералізму – є найпоширенішими. Правильним є припущення, що з появою неолібералізму ідеологія лібералізму здобула другий шанс на розвиток та процвітання в сучасному світі політичних ідеологій. Появі та розквітові неолібералізму передували певні історичні й політичні передумови – часи "холодної війни", коли увага громадськості й наукового світу була прикута до ролі держав як головних акторів на арені цих подій.

Потрібно зазначити, що неолібералізм – ідеологія з тісно пов’язаними принципами лібералізму та консерватизму. Окремі науковці стверджують, що для того, щоб його зрозуміти й проаналізувати, необхідно докладно ознайомитися з працями ідеологів консерватизму XIX ст. Справді, аргументи консерваторів XIX ст. є в наукових працях неолібералів 1960-х років, хоча б, наприклад, у засудженні змін як таких і будь-яких інновацій. Вони надають перевагу стабільності, порядку та відомому перед новим і незнаним і роблять спробу дати нове пояснення основному аргументові лібералізму. Однак найвизначнішою рисою лібералізму є те, що це ідеологія держави, яка самовільно накладає на себе певні обмеження. Однією з визначальних рис неолібералізму є ліберальна економічна політика та формування ринкової економіки.

Розглянемо погляди одного з найвидатніших теоретиків неолібералізму Ф. Гайєка, надбання якого є прикладом аргументованого й водночас суперечливого поєднання консервативних і ліберальних поглядів та рис лібералізму нового часу. Лібералізм Ф. Гайєка як "інструментальний проект" викладено зокрема в його праці "Дорога в рабство", сповненій критики соціалізму та чітких пояснень важливості лібералізму та його невід'ємності в суспільстві. У своїх працях науковець палко захищає індивідуалізм у межах ліберальної ідеології. Як вважає один з дослідників праць Ф. Гайєка, його позиція – це визначення лібералізму й пояснення його популярності сприятливими умовами для розвитку та збереження спонтанного порядку.

Ф. Гайєк заперечує існування суспільства без законів та без владних органів, що керують ним. Він стверджує, що закони, яким підкорялася людина, існували завжди, але цьому передували часи, коли людина не була спроможна їм підкорятися. Окрім того, учений допускає існування структурованої системи норм і законів, які керували правилами поведінки індивідів за певних обставин та визначали їх. Ф. Гайєк протиставляє ідею спонтанного порядку державі й аргументує, що такий порядок неможливо замінити організацією або вдосконалити чи модифікувати його шляхом втручання, діючи наказами. Це суперечить його припущенню, що спонтанний порядок та управлінська структура можуть бути поєднані задля добробуту суспільства.

Лібералізм Ф. Гайєк розумів лише як інструмент дії, механізм збереження порядку в суспільстві та невід'ємній складовій культурної еволюції, визнаючи важливість різноманітних соціальних груп, серед яких учений виокремлював сім'ю, різні суспільні організації та уряд, надавав останньому функції арбітра в суспільстві. Аргументованість та філософське підґрунтя концепції відомого неоліберала має право на здобуття популярності та застосування. Нижче я проаналізую спроби зміни ідеологічної парадигми в деяких країнах ЦСЄ. Однак спочатку варто розглянути реальний політичний приклад застосування форм управління та ухвалення рішень, які відрізняються від відомої донедавна політичної практики.

Поява неолібералізму позначила новий період у розвиткові ідеології лібералізму та зміцнення ролі держави й посилення уваги до відносин держави і суспільства, держави та індивіда. На початку 1990-х років неолібералізм мав надзвичайний успіх у Східній Європі, оскільки його риторика й принципи були цілком відмінними від соціалістичної ідеології і сприяли відновленню культурної та історичної спадщини.

Поиск по сайту: