Еволюція від натуралізму до модернізму (творчість І. Франка)

Одним із напрямів, присутніх в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. став натуралізм. Риси натуралістичного стилю дослідники відзначають у романах Панаса Мирного та І.Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»», Панаса Мирного «Повія», бориславському циклі І.Франка, зокрема повісті «Boa constrіctor» та в оповіданнях.

Натуралізм І.Франка, на думку дослідників (Т.Гундорова) живився трьома джерелами: французьким натуралізмом, ідеями Е.Золя, «ультрареалізмом» російської народницької белетристики, зокрема Г Успенського, М.Пом’яловського, Ф.Решетнікова та соціально-науковими «поступовими» теоріями, його зацікавленістю працями Лонге, Ф.Лассаля, К.Маркса. Це й сформувало «соціологічну підкладку натуралізму, що його І.Франко утверджував» в українському письменстві (зображення психології «маси» і «масового героя», пролетаризації, що породжує деструктивні явища людського життя, зокрема, пияцтво, розбишацтво, руйнування патріархальних родових відносин. дійсності. Не схилявся письменник і до висновку, що людські пристрасті, захоплення, злочини зумовлюються тільки спадковістю, а не суспільною практикою людини, її ідеалами, мріями, прагненнями. Серед європейських митців кінця XIX ст. він з великою художньою силою розкрив процеси відчуження, що деформують соціальну дійсність і калічать лю­дей, зумовлюють людські трагедії та вбогість духу.

Франко, опираючись на принцип життєвої правди, до мо­делювання дійсності в бориславському циклі виходив з точки зору вираження в ній певних соціально-економічних відносин та інтересів, непримиренності між робітниками і підприємцями. Докорінний злам соціального буття, процеси індустріалізації Галичини, формування нових верств - все це стало об'єктом художнього дослідження. Структурним принципом моделювання дійсності в Франка був принцип детермінізму - розгляд фактів, явищ буття людини в причинно-наслідковій зумовленості. У циклі бориславських оповідань, а також у творах селянської тематики він показав, як і на якому ґрунті формуються нові верстви на селі і в місті, як доля окремої людини залежить від нових соціально-економічних і духовних чинників життя. Правда, в прозаїка ця людина - це не тільки об'єкт співчуття, «продукт» лихих умов життя, а й творець життєвих ситуацій, обставин та соціально-економічних відносин. Над нею не тяжіє сумнозвісний натуралістичний фаталізм. В обставинах життя письменник побачив важливий фактор - жорстоку експлуатацію трудового народу і відбив зіткнення протилежних матеріальних інтересів у Галичині, розкривши сутність, механіку обдурювання мас підприємцями, їх наживу на горі нещасних ріпників. Але при цьому його ще більше цікавить душа людини, логіка розвитку її характеру, її вчинків. Його герої витлумачують дійсність по-своєму, дають їй присуд. Його робітники несуть у собі народний погляд на світ, мораль, панування в ньому чистогану, зла і кривди. Часто народний погляд на речі, здоровий глузд і народна мораль виступають у творах Франка критерієм оцінки світу, людей і подій.

Цикл бориславських оповідань, написаний в річищі поетики натуралізму, тобто «конкретності буття», відтворення його з максимальною достовірністю – достовірністю об'єктивізованого опису факту, «шматка дійсності» (Д. Наливайко), дає анатомію та панораму суспільних відносин, що склалися в Галичині в епоху нагромадження капіталу, відтворює змагання нових верств у суспільстві, їх психологію, мораль, духовний світ. Ці оповідання будуються як центрогеройні («Вівчар», «Навернений грішник», «На роботі»), дія у них часто розвивається навколо персонажа («Яць Зелепуга»), але уконтексті, зкожною новою сторінкою розгортаються і картини суспільного буття Галичини, зв'язку героя з середовищем, тобто в цьому аспекті бориславські оповідання можна назвати своєрідною панорамою. Письменник широко охоплює свою добу в її найхарактерніших виявах.

Суттєвою особливістю цих оповідань стала виразна пов'язаність їх здемократичною естетикою як основою розвитку національної школи в Україні, їх орієнтація на такі принципи, як соціальність, психологізм, аналітизм, детермінованість, гуманізм. У них по-новому ставиться проблема особи й суспільства, висунута ще романтиками, але вже не в плані антитези - герой і натовп, герой і філістерське середовище, а в плані соціально-психологічному, впливу середовища на людину, детермінованості її вчинків, впливу особи на середовище.

Франко, опираючись на досвід Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, а також на митців європейських літератур, поглиблював мистецькі форми відбиття дійсності. Він, з одного боку, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенев, Гончаров. Лев Толстой, Фрейтак, Шпільгаген (письменник дав саме цей перелік імен), аналізує описувані факти, виказує «їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок», а для цього, вважав митець, «треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому залюбиться, а по яснім і твердім науковім методі» впливати на розум і переконання, як французькі реалісти та натуралісти, а з другого боку, водночас впливати і на чуття», як це робили Марко Вовчок, Ю. Федькович, Ч. Діккенс. Це й зумовлює естетичне новаторство бориславських оповідань Франка, в яких нероздільно переплітається реалізм з натуралізмом, імпресіонізмом. (М. Ткачук)

Поиск по сайту: