Тваринний світ арктичних пустель і тундри

Як і флора, фауна полярних широт характеризується малою видовою різноманітністю постійних мешканців, зумовленою екстремальними природними умовами існування і молодістю ландшафту. Центром формування тундрової флори і фауни, очевидно, була Берингія – сухопутний “міст”, який існував на місці Берингового моря у льодовиковий період, та прилеглі райони (Північно-Східний Сибір, Аляска). Адаптацію до подібних умов тварини набували у сухих і холодних тундростепах прильодовикової смуги, частково – в горах. Серед сучасних полярних тварин є чимало споріднених видів зі степовими (лемінги, або “строкаті миші”), та гірськими ландшафтами особливо в Північно-Східному Сибіру і в Америці (ховрахи, бабаки, гірські барани, пищухи). Степові ділянки досі нерідко трапляються у Північно-Східному Сибіру.

Особливо бідна фауна арктичних пустель. До зональних видів тут можна віднести лише вівцебика – релікта льодовикового періоду, що зберігся в американській Арктиці. Сюди проникають лемінги, песці, птахи: пуночка, полярна сова. Звичайні “пташині базари” (люрик, біла чайка) тісно пов’язані з морем.

Є чимало видів-ендеміків Субарктики (декілька видів лемінгів, песець, північний олень, сніговий баран, білі сови, подорожники). Проте трапляються і види із широкою екологічною амплітудою (убіквісти), які проникали сюди з півдня (вовк, горностай, ласка) та дещо змінили свою біологію. Тундровий вовк – підвид зі світлішим, інколи майже білим густим хутром та більшими розмірами тіла, ніж підвиди з південніших природних зон. Розглянемо найважливіші особливості адаптації тваринного світу тундри. У тундрі чіткіше, ніж у будь-якій іншій зоні виділяються зимовий і літній сезони. Тому відмінності між складом тваринного світу взимку і влітку дуже значні. Тварин, які в усі сезони мешкають у тундрі небагато (лемінги, полівки, деяка частина травоїдних, що добувають корм із під снігу, де він неглибокий: північні олені, зайці-біляки, снігові і лапландські подорожники, тундрові і білі куріпки; з хижаків: вовки, песці, білі сови, мохноногі канюки-зимняки). Більшість із цих тварин змінюють взимку колір хутра чи пір’я на біле, а влітку на бурувате чи строкате (заєць-біляк, горностай, песець, ласка, сови, куріпки, копитний лемінг). У порівнянні з близькими видами чи популяціями, що мешкають південніше, розміри тіла тундрових тварин відносно більші (правило Бергмана), а їх форма компактна, ближча до кулеподібної, завдяки меншим розмірам виступаючих із під хутра частин – вух, лап, морди (правило Алена). Шерсть їх густіша і довша, підшкірні жирові відклади взимку товщі (служать також резервом поживних речовин). Усі ці особливості є пристосуваннями до збереження тепла. Деякі невеликі тварини під снігом знаходять не лише корм (бруньки, листя вічнозелених чагарників), але й житло і прилисток. Так, для риття нірок у щільному сніговому покриві у куріпки на зиму відростають сильні кігті, а в копитного лемінга два кігті передніх лап зростаються утворюючи “копитце”. Взимку відростає волосся (у песця) або пух (у куріпки) навіть на підошвах. Сильні і широкі копита-снігоступи мають північні олені, щоб розгрібати сніг і не тонути в ньому.

Та все ж значна частина хребетних тварин взимку відкочовує дещо південніше. Кочівки характерні для великих стад північних оленів (їх назва

у Північній Америці - карібу): взимку – в лісотундру й північну тайгу, де сніговий покрив не такий щільний, а влітку, вслід за полярним днем – на північ, у тундру за квітуючими травами, та ближче до океану, де сильні вітри розганяють хмари надокучливого гнусу (комарів, мошок, оводів тощо). Недалеко на південь відкочовують зайці-біляки, а також птахи – подорожники, пуночки, куріпки, а за ними – хижаки (песці, вовки, білі сови, на півдні зони – лисиці і росомахи).

Улітку чисельність тваринного населення тундри різко зростає, завдяки великій кількості мігруючих птахів (більше 100 видів). Вони знаходять тут достатню кількість зелених кормів (гуси: гуменник, білий, білолобий; казарки: чорна, червонодзьоба, білощока; тундровий лебідь), та дрібних рачків і личинок комах у чисельних озерцях і калюжах (кулики: плавунчики, кулики-горобці, чорнодзьобики, турухтани, пісочники, ниркові качки), та у перезволоженому ґрунті (кулики: ржанка, тулес, червонодзьобик). Багато місцевих видів птахів у тундрі влітку мають змішане харчування (плодами, листями, комахами): лапландський подорожник, пуночка, рогатий жайворонок. У різні сезони вони переходять з одного корму на інший. За довгий літній день птахи встигають швидко прогодувати і підняти на крило своє потомство. Мало в тундрі насіннєїдних птахів.

Слід відзначити такі особливості тваринного населення тундри, як різке (з періодом у 3... 5 років) коливання чисельності популяцій, яке зумовлене, очевидно, чергуванням урожайних і не урожайних років (холодних літ, суворих зим), епідеміями тощо. Періодичне коливання чисельності особливо характерне для гризунів – лемінгів, які є основою екологічної піраміди в тундрі (оскільки ними харчуються багато хижаків – полярні сови, песці, канюки), та для зайця-біляка (і, відповідно, для вовка).

Серед хребетних тварин майже немає тих, хто впадає у справжню зимову сплячку (виключення становлять гірсько-тундрові види в Північно-Східному Сибіру й на Алясці – довгохвостий ховрах і місцеві види байбаків). Як вважають, головною причиною відсутності у тварин зимової сплячки є те, що за коротке літо тварини не встигають накопичити достатню кількість жиру.

Таким чином, у межах тундри тваринний світ досить бідний, що зумовлює короткі харчові ланцюги (рис. 2.).

У географічному відношенні тваринний світ тундри досить одноманітний (ті ж чи близькі види поширені і в Євразії і в Північній Америці).

Все ж деякі види частіше трапляються в одній підзоні, інші — в іншій. Багатший і різноманітніший тваринний світ південної тундри (у зв’язку з більшим багатством кормової бази – наявністю багатоярусності, більшої кількості ягідних рослин). Сюди літом інколи заходять і тайгові види тварин (лось, ведмідь, росомаха, рись, лисиця).

Є і деякі секторні відмінності у складі тваринного населення, які зумовлені як відмінностями їх природних умов, так і історією формування тундрової фауни.

Наприклад, у західному приатлантичному секторі (Скандинавський і Кольський півострови) зима не така сувора, а сніговий покрив глибший. Північні олені тут майже не кочують. Під глибоким снігом живе норвезький лемінг, якому немає потреби на зиму змінювати забарвлення хутра.

У сибірському секторі тундри живе копитний лемінг – тваринка, пристосована до неглибокого і щільного снігового покриву (міняє на зиму колір хутра; відростають кігті - копитця).

Найбільш багата видами і ендемічна фауна тундри північного сходу Євразії і Аляски, що свідчить про її давність. Серед ендеміків характерні рожева чайка, біла гуска, канадський журавель, довгохвостий ховрах “євражка”, два види байбаків, сніговий баран (товсторіг або чубук). Тут відзначається тісний зв’язок тундрової фауни з гірською сусідніх районів.

Під час материкового зледеніння тундрова флора і фауна змикалася і обмінювалася видами з гірськими районами, де й понині її елементи зберігаються як релікти (наприклад, заєць-біляк в Альпах). Інші види проникли в тундру із гір

(наприклад, тундрова куріпка). Ці види називають арктоальпійськими.

Завдання для самостійної роботи:

1.Випишіть у колонку найважливіші адаптаційні пристосування тварин тундри.

2. Перелічіть анатомічні, фізіологічні, етологічні пристосування до умов середовища:

а) північних оленів; б) вівцебиків; в) песців;

г) одного із видів тундрових птахів (користуючись рекомендованою літературою, та записами після прогляду відеофільмів).

3.Наведіть приклади впливу тварин на склад рослинності і навпаки.

Поиск по сайту: