РОЗДІЛ 1. Політична культура як об’єкт політологічного аналізу

Курсова робота

Студент - виконавець:

Змієвець Олександра Сергіївна

IIІ курс, 1 група, «Політологія»

Науковий керівник:

Доктор політичних наук, професор

Обушний М. І.

Роботу захищено

з оцінкою ________

Члени комісії:

__________________________

__________________________

__________________________

“___”____________ 2011 р.

КИЇВ-2013

ЗМІСТ

стор.

ВСТУП…………………………………………………………………………..3-6

РОЗДІЛ 1. Політична культура як об’єкт політологічного аналізу………..7-13

РОЗДІЛ 2. Зарубіжні дослідники про політичну культуру в контексті становлення політичної влади……………………………....………………14-21

РОЗДІЛ 3. Політична культура як чинник формування влади в трансформаційних суспільствах. ……………………………….…...……..22-

ВИСНОВКИ………………………………………………...……...................

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………..……...................

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день слабкий трансформаційний механізм переходу України до незалежності та демократії є недостатньо адаптованим та функціонуючим у зв’язку з чим соціально-політична сфера та вся політична система відчуває серйозні труднощі при виробленні аргументованого ставлення до різноманітних явищ і новацій політичного життя. Така ситуація створює умови для маніпулювання свідомістю і поведінкою широких мас. Це спричинило негативні наслідки: на нинішньому етапі, реалії українського політичного життя зіштовхнулися із кризою легітимації влади у суспільстві, її координації, ефективності і рівноваги. Низький рівень духовно-ідеологічного елементу у середині політичної системи дає плацдарм для некомпетентної поведінки політичних лідерів та їх команд, у наслідок чого порушення політичної культури, норм і традицій стає ключовим методом досягнення політичних рішень, прикладом чого можуть стати багаточисельні сутички правлячих сил з опозицією у Верховній Раді України, які стали причиною розбрату і навіть загрози розпуску новоскликаного Парламенту. Вимушені нападати один на одного, щоб захистити свої позиції та інтереси народу, влада та опозиція забувають про етику та політичну культуру, які відіграють первинну роль у забезпеченні ефективності, результативності та загального рівня політичної влади, її репутації, яка впливає на формування відповідного ставлення до неї як з боку громадян, так і на міжнародному рівні. Крім того, недоречний політичний символізм, який несе у собі дух минулої соціалістичної епохи, чорний піар у політиці, відсутність ґрунтовних демократичних цінностей, недостатність культурно-політичної освіти та інші фактори, зумовлюють низький рівень політичної свідомості та активності серед громадян України, що негативно впливає на політичну ситуацію у країні.

Актуальність теми дослідження цієї роботи полягає у тому, що саме політична культура є системою історично сформованих і відносно усталених цінностей, поглядів, переконань, почуттів, а також обумовлених ними стандартів і зразків поведінки, що становлять підґрунтя функціонування певної політичної системи і, відповідно, політичної влади в ній та визначення ставлення людини до політичної сфери життя суспільства, особливості, рівень і спрямованість їх дій, політичної активності. Знаходячись на високому етапі своєї зрілості, вона виконує символічне кодування влади і становить засіб її соціальної трансляції, вона дозволяє оформити політичні ідентичності і комунікативні програми публічного досягнення поставленої владою мети. Політична культура інтегрує суспільство у політику методом регулювання їх політичної діяльності й свідомості та відповідальності перед політичною системою, вона робить свій вклад у дійсно демократичне функціонування політичних інститутів та забезпечення участі населення у владі, сполучає мікро- та макрорівень політики.

Практична значимість дослідження. Проведення дослідження з політичної культури як чинника політичної влади є найважливішою складовою пізнання необхідного фактора політичного процесу. На сьогоднішній день, вироблення власної концепції політичної культури та застосування її у здійсненні влади є необхідним для сучасної України. У роботі будуть представлені як вітчизняні, так і закордонні дослідження політичної культури, у наслідок чого буде здійснена спроба виокремити шляхи удосконалення та підняття політичної культури на якісно новий рівень як спосіб підвищення ефективності та результативності влади. Аналіз феномену політичної культури як об’єкта політологічного дослідження дає можливість сформувати розуміння актуальної теми дослідження, а розгляд зарубіжних концепцій з даної тематики — оцінити погляди на політичну культуру поза українським виміром.

Об’єкт дослідження. Політична культура як суспільне явище.

Предмет дослідження. Політична культура як чинник формування політичної влади.Закономірності та шляхи впливу політичної культури на здійснення політичної влади, можливості і перспективи стабілізації політичної системи засобами політичної культури.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є визначення особливостей, місця й ролі політичної культури як чинника політичної влади у закордонному політичному дискурсі і у вітчизняних дослідженнях українських соціально - політичних трансформаційних реалій, проаналізувати ефективність політичної культури та її вплив на функціонування політичної системи. Поставлена мета передбачає виконання наступних завдань:

- ознайомитись із політичною культурою як об’єктом політологічного аналізу;

- виявити та обґрунтувати зв'язок політичної культури із політичною свідомістю та владою;

- проаналізувати погляди зарубіжних дослідників політичної культури крізь призму влади та встановити вплив політичної культури на неї;

- розглянуть основні типізації політичної культури і дослідити їх зв’язок із політичною владою;

- звернутися до вітчизняного дискурсу з тематики політичної культури та проаналізувати її, виходячи з робіт українських дослідників;

- довести актуальність та значення політичної культури для сучасного українського трансформаційного суспільства;

- встановити можливі шляхи покращення стану політичної культури в Україні;

- аналіз джерел у сфері даної проблематики: книг, статей, дисертацій, авторефератів тощо;

Поставлена мета зумовлюють наступну структуру: Курсова робота складається із трьох розділів, які послідовно розкривають тему даного дослідження. Перший розділ має назву «Політична культура як об’єкт політологічного аналізу», де розглянуті основні

Огляд літератури:

РОЗДІЛ 1. Політична культура як об’єкт політологічного аналізу.

У політичній науці, політична культура реалізується у різноманітних підходах та використовується у великій кількості інтерпретацій, є багатоманітним, цікавим об’єктом політологічного аналізу й високодинамічним явищем. Вона є складним, багатогранним феноменом, який поєднав одразу дві сфери: політику та культуру. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об’єкт − політичні відносини і види політичної діяльності суб’єктів. Вважається, що віддавати перевагу одному з цих компонентів, наголошувати на його пріоритетності означає штучно розривати, протиставляти живу тканину політичного життя в теорії і на практиці [23, c. 266].

Політична культура спроможна не лише змінюватися під дією перетворень у політичній системі, а й продуктивно впливати на формування нових інститутів та елементів цієї системи, політичної влади [22, c. 4-5]. Вперше поняття «політична культура» у ХVIII столітті вжив німецький філософ І. Г. Гердер у праці «Ідеї до філософії історії людства». Будучи прихильником культурологічного підходу, він визначав культуру як історичну «національну формацію», яка є об’єднуючою серцевиною людства. Політика і суспільні інститути є важливими компонентами, які входять у структуру культури, І. Г. Гердер визначає їх поняттям «управління» і, виходячи з цього, говорить про політичну культуру як про ступінь розвиненості політики та соціальних інститутів, використовуючи при цьому поняття «носії політичної культури» для характеристики суспільства [14, c. 44], однак в широкий науковий обіг термін запровадили в середині ХХ століття американські дослідники Г. Алмонд та С. Верба, які першими розпочали ґрунтовне політологічне дослідження феномену політичної культури.

Політична культура як цілісне явище включає в себе ряд компонентів та рівнів:

1) культуру політичної свідомості (політичні знання, інтереси, уявлення, переконання, цінності, звичаї, традиції, норми, настанови);

2) культуру політичної поведінки (участь у політичному житті, політичну діяльність);

3) культуру функціонування політичних інститутів (культуру електорального процесу, прийняття та реалізацію політичних рішень, врегулювання політичних конфліктів).

Єдність наведеної тріади компонентів політичної культури у свідомості громадянина та уповноваженої правлячої еліти зумовлює взаємодію усіх рівнів політичної культури і задає вектор спрямування політичному життю у бік прийняття правильних владно-політичних рішень, формування високоорганізованого громадянського суспільства та здійснення ефективного рівномірного контролю суспільства над владою і навпаки.

Дослідження політичної культури як соціально-політичного і духовного феномену у контексті влади дає можливість визначити основи громадянської активності та міри її усвідомленості, що впливає на ступінь прийняття і легітимації політичної влади. Взагалі, політична свідомість є одним із основних проявів політичної культури суспільства. Уявлення про людину як «політичному тварину» було систематично розроблено ще Аристотелем. В основі цього положення лежало переконання в тому, що природа людського характеру і поведінки може бути повністю виявлена ​​тільки в її відношенні до громадянської спільноті, політичних інститутів, традицій, звичаїв. Соціально-політичний простір, тобто сукупність інститутів громадянського і політичного співтовариства, а також сформовані політичні традиції, ідеології, багаторівневі структури знання, що функціонують в єдності з історично зумовленим соціально-психологічним середовищем, грають по відношенню до політичної свідомості роль детермінуючого фактора, який зумовлює прагнення індивіда адаптуватися до тих чи інших групових політичних інтересів, скласти конкретне уявлення про державу, владу, визначити своє ставлення до них [21, c. 194-195]. Поняття і концепція політичної культури невіддільні від еволюції політичної свідомості. Політична культура є в певному сенсі результатом складної еволюції політичної свідомості, усередині якої поступово визрівають орієнтації стосовно різноманітних політичних об'єктів [12, c. 15]. Тож, однією з головних складових політичної культури індивіда по відношенню до влади і політики в цілому є політична свідомість.

Політична культура тісно поєднана із політичною владою. Ці категорії знаходяться у взаємообумовленій єдності і мають взаємовплив, тому важливо прослідкувати шляхи входження політичної культури у політичну владу та їх взаємодію. Слід зазначити, що ґрунтовне розкриття будь – якого феномену політики передбачає його дослідження в історичному аспекті, що дає можливість не тільки прослідкувати закономірності становлення й розвитку, а й передбачити певні характеристики впливу і подальших перспектив функціонування досліджуваних явищ і шляхів їх перенесення на сучасні політичні реалії [2, c. 14].

Політична культура є інтегральною характеристикою політичного процесу, а політичний процес виступає матрицею її формування [1, c. 7]. З одного боку, через політичну владу проявляється політична культура, вона ж і є її своєрідним показником, а з іншого — сама політична влада є творцем політичної культури. Людина стає свідомою в залежності від того, наскільки вона здатна пізнавати політичні аспекти влади. В ній формуються відчуття, які відповідають існуючому феномену влади та відповідне розуміння культури у контексті цієї влади. На підставі цих розмірковувань та для подальшого розуміння даного дослідження, слід дати визначення політичної культури з точки зору влади. Отже, політична культура — це сукупність історично сформованих і відносно усталених цінностей, поглядів, переконань, почуттів, а також обумовлених ними стандартів і зразків поведінки, що становлять підґрунтя функціонування певної політичної системи і, відповідно, політичної влади в ній та визначення ставлення людини до політичної сфери життя суспільства [16, с. 241].

На думку дослідника К. Ф. Завершинського, головне призначення політичної культури у контексті влади є узагальнення смислових орієнтацій суб’єктів владної взаємодії, яке відкриває шляхи до оформлення політичної ідентичності та публічного досягнення цілей у політиці і легітимації влади у суспільстві. Політична культура здійснює змістове кодування влади і є засобом її трансляції [4, c. 44-45], крім того, рівень політичної культури є показником рівня політичної влади та навпаки.

Важливим аспектом дослідження проблеми є ще й той факт, який стосується того, що центральним компонентом світу політики є влада. Розгляд її сутності крізь призму культури дозволяє краще зрозуміти яка влада, в якій мірі, коли і для кого є цінністю. Значення аналізу категорії влади полягає в тому, що її рівень, стійкість, підтримка чи заперечення здебільшого визначається політичною культурою суспільства. Орієнтиром формування та існування влади, що відповідає очікуванням суспільства, може бути саме культура, її ціннісні, морально - етичні норми, які здійснюють прямий вплив на політику влади [15, c. 12]. З іншими визначеннями політичної культури можна ознайомитись у другому та третьому розділах, адже саме вони стосуються сутнісних та концептуальних положень політичної культури у зарубіжних та вітчизняних дослідників, зокрема у контексті політичної влади.

Досліджуване у цій роботі явище, є свого роду результатом складних культурологічних процесів, «зняття» всесвітнього досвіду існування владних відносин, організації політичних інститутів, розвитку політичних ідей і уявлень, різних політичних змін і процесів, дій і взаємодій. Політична культура, з одного боку, підсумовує політичний досвід попередніх поколінь у формі традицій, а з іншого боку, для кожного нового покоління, що вступає в світ політики та владного спілкування, задає в якості умов і передумов вже готові правила політичної гри у вигляді цінностей і норм [25, c. 18-19].

Норми, у свою чергу, є практично нечутливими до змін та перетворень, тобто є усталеними положеннями, які регулюють суспільно-політичне життя, вони вбирають у себе такі культурні тенденції, які є незмінними, класичними, традиційними, а цінності мають властивість змінюватися під впливом різноманітних чинників, тому містять у собі ті культурні тенденції, які є актуальними і утворюватися залежно від тих обставин, які пропонує час.

Досвід функціонування політичних інститутів акумулюється в політичних традиціях і стереотипах, які і складають його діалектичне «зняття» і основу політичної культури. Інституційні традиції, у свою чергу, на кожному новому пізнавально-перетворювальному витку політичного життя виступають як його певні причини та умови, як свого роду соціокультурне середовище, що задає пріоритетні цінності, у свою чергу, визначаючи державні норми, принципи владної організації, порядку спілкування і правила політичних відносин [ ].

Отже, пізнавальний цикл в описі та інтерпретації політики оформлюється в певну систему: вихідна абстракція «влада» об’єднується із завершальною, найбільш конкретною категорією «культура», пов’язуючи тим самим в єдиний ланцюг всі виміри політики як цілісного, реального предмета і багатовимірного аналітичного простору, який постійно включає у свою орбіту старі і нові політичні феномени [25, с. 153].

Дуже важливою складовою визначення політичної культури як об’єкту політологічного аналізу є розгляд функціонального апарату запропонованого феномену. Тож, серед функцій політичної культури, які відображають її нормативно-ціннісні аспекти, можна виокремити наступні:

1. Функція ідентифікації: розкриває постійну потребу людини в усвідомленні своєї групової приналежності та визначенні прийнятних для себе способів участі у вираженні і відстоюванні інтересів даної спільності;

2. Функція орієнтації: характеризує прагнення, настрій людини до смислового відображення політичних явищ, розуміння власних можливостей у реалізації прав і свобод у конкретній політичній системі;

3. Функція адаптації: виражає потребу людини у пристосуванні до змін в політичному середовищі і умов реалізації її прав та повноважень;

4. Інформаційно - нормативна функція: сприяє збереженню знань, їх накопиченню та акумуляції у суспільстві, забезпеченню функціонування суспільства на основі певних цінностей;

5. Функція забезпечення послідовності (спадковості) та безперервності політичного процесу. Політична культура пов’язує сучасні й прийдешні покоління, забезпечує передачу досвіду, політичних традицій, норм політичного життя та суспільної психології;

6. Пізнавальна функція: пов’язана з теоретичним осмисленням політичного життя та використанням політичних знань у практичній діяльності політичних партій, владних органів;

7. Нормативно - регулююча функція: дає орієнтири щодо участі у політичному житті, створює загальноприйнятий образ майбутнього;

8. Виховна функція: формує особистість на основі системи цінностей даного суспільства;

9. Функція політичної соціалізації: забезпечує входження людини в політику на основі засвоєння норм і орієнтирів, цінностей, зразків і традицій політичної поведінки;

10. Прогностична функція: створює основу для передбачення змісту і характеристики розвитку політичного процесу;

11. Інтегруюча функція: сприяє об’єднанню соціальних груп суспільства на базі спільних цінностей, ідей, настанов [23, c. 284-285].

Отже, у даному розділі увага була зосереджена на багатогранності явища політичної культури як об’єкта політологічного аналізу у контексті політичної свідомості суспільства, політичної влади тощо. Політична культура трактується як явище динамічне, що існує у кожному суспільстві в якості різноманітних альтернативних символічних полів. Вона є гнучкою та різнорідною функцією соціуму, що поєднує всі історично сформовані набутки останнього у сфері політики та перманентно набуває нових відповідно до характеру розвитку суспільних відносин [22, c. 7-8]. У такому розумінні стає очевидним, що політична культура може не тільки змінюватися під впливом політичної системи і влади, а й навпаки, є чинником їх формування.

РОЗДІЛ 2. Зарубіжні дослідники про політичну культуру в контексті становлення політичної влади.

У даному розділі розглянуто декілька підходів до політичної культури: психологічний, історичний, соціетальний, об’єктивістський та конструктивістський і, відповідно, розкриті погляди деяких зарубіжних дослідників політичної культуру через призму влади.

Вперше термін «політична культура» був вжитий І. Г. Гердером в праці дослідника під назвою «Ідеї до філософії історії людства», виданій у 1784 році. Періодом систематизованого вивчення феномену політичної культури припав на ХХ століття [5, c. 44]. У зарубіжному літературному дискурсі дослідження політичної культури можна зустріти в працях таких науковців як Алмонд Г., Верба С., Вятр Є., Гірц К., Пай Л., Поп Д., Ліпсет С., Розенбаум У., Гуторов В. А. та інші.

Особливий вклад у розвиток концепції політичної культури зробили дослідники Габріель Алмонд та Сідней Верба, виклавши свої погляди у праці «Громадянська культура. Політичні установки та демократія п’яти націй» 1963 року видання, де вони зосереджують свою увагу на понятті «громадянська культура», під якою, власне, і розуміється політична культура. Для англо - американського дискурсу досі актуальною є алмондівська постановка проблеми: якими є політико-культурні умови стабільності демократії і як можна їх відобразити в країнах, які вступають на шлях демократизації? [4, с. 17]. Цей підхід прийнято вважати психологічним. Слід зазначити, що під громадянською культурою дослідники мають на увазі змішаний тип політичної культури, зітканий із основної типізації політичної культури, яка містить у собі три її типи: патріархальна, якій притаманне пасивне ставлення суспільства до влади, відсутність чітко відокремлених політичних ролей та конкретизації політичних орієнтацій, підданський тип, де ставлення до політичної системи у цілому є пасивним, однак рівень свідомості й політичної активності є дещо вищій та культура участі, при якій громадяни чітко орієнтовані на політичну систему та владу. Критерієм визначення поняття «громадянин» є показники його активності та рівень політичної інклюзивності й участі, обізнаності й зацікавленості у політиці, владі та її процесах, а критерієм дефініції громадянської культури виступає похідна від трьох вищезазначених типів політичної культури і саме цей тип, складений із тріади підходів до розуміння типу політичної культури є найбільш придатним та актуальним для демократичної політичної системи, на якій науковці роблять акцент. Політична культура постає у вигляді суб'єктивних установок та орієнтацій стосовно політичної сфери, а її структура розглядається як структура орієнтацій [7, с. 597].

Зосереджуючи свою увагу на демократичній політичній системі, Алмонд і Верба роблять висновок, що саме громадянська культура як вишукане сплетення протиріч, становить ідеал демократичної політичної культури через те, що несхожість її внутрішніх компонентів та рівнів громадянської активності встановлює рівновагу у процесі здійснення політичної влади і участі у ній суспільства, зокрема. У її рамках багато громадян можуть бути активними в політиці, проте інші грають більш пасивну роль підданих [7, с. 594]. Виділяючи важливість взаємозв’язку влади і відповідальності у своїй статті, вчені зазначають, що громадянська культура проявляється у здатності індивідів впливати на владу таким чином, щоб знати і турбуватися про те, чи є відповідальними еліти перед ними, також вони повинні бути достатньо впливовими, щоб нав’язувати елітам відповідальну поведінку, передаючи символічне, але цілком зрозуміле повідомлення до влади засобами політичної етики та культури, однак здійснення цих вимог пов’язано із тим, що інколи демократична система передбачає поєднання суперечливих поведінок: як активності, так і пасивності громадян [7, c. 605], однак періодична пасивність не означає у такому контексті байдужість до влади та зниження політичної культури в залежності від політичних обставин, навпаки, такий тип поведінки передбачає свідоме лавірування власною політичною активністю, що виступає як показник розуміння політичної ситуації і здатності на підставі аналізу визначити ступінь потрібної включеності, яку вимагають правлячі еліти від нееліт у той чи інший проміжок часу в залежності від загальної політичної картини з метою прийняття найефективніших владних рішень.

B праці «Громадянська культура. Політичні установки та демократія п’яти націй» Г. Алмонд разом із C. Вербою, виходячи з розрізнення двох рівнів аналізу політичної системи — інституціонального та орієнтаційного, саме останній пов’язали з політичною культурою, виділивши три типи таких орієнтацій:

1) пізнавальні орієнтації (знання про політичну систему, її ролі та носіїв цих ролей);

2) емоційні орієнтації (почуття щодо політичної системи, її функціонування й тих, хто її уособлює);

3) оціночні орієнтації (уявлення та судження про політичні об’єкти, що спираються на ціннісні стандарти й критерії в поєднанні з інформацією та емоціями) [11, 24-25].

У вступній частині доповненого й оновленого видання вищеназваної праці, яке побачило світ у 1980 pоці, Г. Алмонд вносить деякі корективи в концепцію політичної культури. Він визнає, що буде логічніше і правильніше, якщо трьом орієнтаціям відповідатимуть три політичних об’єкти. B такому разі відношення між цими змінними стають системними, з’являється більш досконала матриця для аналізу політичної культури. Її виміри фокусуються на таких об’єктах орієнтацій: політична система, політичний процес і політичне управління, кожний з яких має власну структуру [6, с. 27].

Так, політична система включає політичні інститути (політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації), законодавчу, виконавчу та судову влади, бюрократію, а також націю. Орієнтація на вказані об’єкти дозволяє виокремити такі елементи політичної культури як «національна ідентичність», «підтримка (чи не підтримка) режиму влади», «ставлення до влади», «легітимність системи» тощо.

Політичний процес як об’єкт орієнтації — це дії, конфлікти, стиль поведінки політичних партій, груп інтересів та конкретних індивідів. У даному випадку можна виділити такі компоненти політичної культури як «політична довіра», «політична компетентність», «колективна компетентність» та інші складові [6, с. 27 - 28].

Нарешті, політичне управління як об’єкт орієнтації включає в себе ціль політичної діяльності, спосіб прийняття рішень та ефективність управління. Орієнтація на ці об’єкти формує такі складові політичної культури, як «очікування від політичної системи», «відповідальність влади» тощо [6, с. 28].

Наведені вище орієнтації становлять політичну культуру людей, зокрема політичну свідомість як її основоположну слкдову, що оформлює модель їх політичної діяльності та включеності. Це безпосередньо впливає на владу та її формування: сконструйовані світоглядні орієнтації суспільства та їх якість визначають їх політичну поведінку, зокрема, електоральну. Суспільство з високорозвиненим рівнем політичної культури здатне впливати на формування влади методом участі у виборах, а влада, в свою чергу, має виробити таку модель поведінки, щоб її обрали та всіляко підтримували, щоб задовольнити очікування від політичної системи [23, c. 298]. Як ми бачимо, існує три типи орієнтацій і відповідних їм об’єктів, вони взаємодіють між собою, забезпечуючи систему контролю, містками якого є саме політична культура. Крім того, велику роль тут відіграє політична довіра. Суспільство формує кредит довіри до влади, який вона має виправдати своєю компетентністю, що, безумовно, впливає на природу та сутність влади в певній країні, а отже й на її формування та становлення. Адже неважко погодитись із тим, що влада, яка має свідому підтримку, яка є ні купленою за гроші, ні насильницькою, скоріш за все є такою владою, рівень компетентності якої є достатнім щоб реально задовольнити потреби суспільства, а рівень політичної культури — відповідає стандартам розвиненої демократії. На мою думку, ця систематизована схема допомагає зрозуміти зв’язок, який встановлюється між політичною культурою і владою. Саме вищезазначені орієнтації та їх відповідні об’єкти є своєрідними каналами транслювання політичної культури від суспільства до еліти, від еліти до її дій з приводу прийняття відповідних владних рішень, від прийняття цих рішень до індивідів у вигляді задоволення їх політичних потреб та забезпечення добробуту. «Ці орієнтації здійснюють суспыльний вплив на формування та становлення політичної влади і у поєднанні з об’єктами моделюють комплекс уявлень про політичну систему, політичний процес і управління як її уособлення» — пише дослідники Кокорська О.І. та Кокорський В.Ф. [11, c. 25].

Наступний науковець, на дослідженнях якого варто зупинити увагу — польський соціолог Єжи Вятр. Спробуємо розглянути його політично-культурні погляди у контексті становлення і формування влади. Він визначає політичну культуру як сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади та громадян, як відповідний рівень знань і уявлень різних верств населення та індивідів про владу та політику, а також визначену цими факторами ступінь їх політичної участі [19, c. 259], відносить до політичної культури знання про політику та інтерес до неї, а саме, яскраво акцентує увагу на тому, що дуже важливими складовими політичної культури є оцінка політичних явищ та формування уявлень про те як має здійснюватися та функціонувати влада.

У культурній типізації Є. Вятр активно використовує показник влади та тип суспільного ладу як основу поділу політичної культури на види. Першим він виділяє традиційний тип політичної культури, який притаманний феодальному та рабовласницькому суспільству. Влада тут має божественне походження, а традиції (як складова культури) — основний регулятор політичних відносин. У рамках даного типу політичної культури вчений виділяє племінну, у якій владу уособлює народне віче, теократичну, у якій властитель є богоподібною істотою або божим намісником і деспотичну політичну культуру, за якої правитель володіє абсолютною владною монополією. Ці різновиди можуть різним чином поєднані. Другий тип політичної культури — культура станової демократії. Вона обумовлює відстороненість більшості від участі у політичній владі, а та невелика кількість долучених до неї, є привілейованими. Розподіляється на два підтипи: патриціанську політичну культуру та дворянську [19, с. 268 – 269]. Прикладом першої є деякі італійські та грецькі середньовічні міста, республіканський Рим, другий тип — пізнє середньовіччя Польщі та Англії. Виникнення капіталізму і залучення мас у політичне життя обумовили виникнення нової — масової політичної культури, на етапі якої правляча буржуазія прагне долучити робітничий клас до мінімального впливу на владу шляхом різноманітних маніпулювань масовою свідомістю, стимулює їх пасивну згоду на будь-які дії [9, c. 85]. Буржуазне суспільство знає два типи політичної культури: демократичний та автократичний. Для першого характерним є громадянська активність, включеність в політичну систему, максимально можливий контроль, а другий — автократичний тип, є протилежністю демократичного. Тут становлення і розвиток влади відбувається за умовами наділення її неконтрольованими, безмежними силами, а залучення громадян до владно-політичних процесів відбувається за вподобаннями лідера. Такий тип політичної культури втілювався на практиці у різноманітних мілітаристських та фашистських політичний режимах ХХ століття [19, c. 270-271].

Можна зробити висновок про те, що Є. Вятр робить історичний аналіз політичної культури на грунті отриманого та осмисленого культурно-політичного досвіду у минулому. Тут на формування влади впливає політичний режим, який панує в тій чи іншій державі.

Розуміння того, що психологічна та історична концепції політичної культури не є єдино можливими способами концептуалізації зв’язку між особливостями політичної культури та політичної поведінки й функціонування чи зміни політичної системи та влади, є досить вагомим [4, c. 13]. Тепер слід звернутися до інших актуальних підходів розуміння політичної культури у контексті влади. Наприклад, соціетальний підхід. З цієї точки зору вивчати політичну культуру означає досліджувати як історичний спадок впливає на розвиток і зміну соціальних та інституціональних практик. Американський дослідник К. Гірц, висвітлює соціетальний підхід у роботі «Інтерпритація культур». Він зазначає, що орієнтація у соціальному просторі передбачає наявність певних систем смислів, констатуючи які ми спираємося на попередній культурний досвід. Найважливішим тут є вдале здійснення спроби «знайти проміжну ланку» між перебігом подій, які утворюють політичне життя, і «павутиною вірувань», які складають політичну культуру [26, с. 295-296]. Як же цей момент можна пов’язати із процесами становлення влади? У межах досліджень соціетального підходу існує можливість прослідкувати впливи старих та нових політичних культур на формування влади та її сприйняття соціумом і розмежувати їх з метою пристосування до сьогоднішніх вимог соціально-політичних владних реалій, запобігши впливу застарілих стереотипів на становлення політичної влади, що може стати стимулом до формування політичної влади «з чистого аркуша» за умови детального вивчення соціальних та інституціональних практик минулого і сучасних тенденції.

Об’єктивістський або нормативний підхід розробляється у працях таких дослідників політичної культури як Л. Пай та Д. Поп. Люсьєн Пай, дослідник, який підготував розділ «Політична культура» для Міжнародної енциклопедії соціальних наук 1968 року, підкреслював, що політична культура є сукупністю орієнтацій, думок і переконань, які надають логіку і сенс політичному процесу, забезпечують основоположні уявлення і норми, що керують поведінкою людини у політичній сфері [9, c. 67]. Він також дотримувався думки про те, що політична культура наділяє значенням політичні рішення, впорядковує інститути та надає соціального значення індивідуальним діям, які втілюються через владу та впливають на її формування. За поглядами іншого прихильника нормативної концепції, Д. Попа, політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки, які в умовах розвиненого громадянського суспільства слугують на благо владним процесам, регулюючи відносини суспільства й влади [23, с. 311].

У рамках конструктивістського підходу, прихильником якого, зокрема є С. М. Ліпсет, політика сприймається як цілісне явище, яке скрізь пронизане культурою. Останній визначав політичну культуру як певну сукупність ритуалів, «які служать збереженню законності демократичної діяльності та стабільності у владі», акцентуючи тим самим увагу на поведінці громадян в умовах демократії, збереженні її цінностей. Тобто тут політична культура виступає «берегинею» політичної влади, законності та стабільності у суспільстві. У своїй статті «Роль політичної культури», С. М. Ліпсет зазначає, що історично усталеними культурними факторами надзвичайно важко маніпулювати, а політичні інститути, політична влада та конституційний устрій є швидкозмінними і тому слід завчасно потурбуватися за встановлення правильних культурних орієнтацій для забезпечення формування стабільної влади в демократичному суспільстві [18].

Отже, у даному розділі були розглянуті декілька підходів до політичної культури: психологічний, історичний, соціетальний, об’єктивістський та конструктивістський у контексті політичної влади, дані визначення політичної культури у межах кожного підходу та індивідуально деталізовані дефініції окремих зарубіжних дослідників, наведені типізації політичної культури за Алмондом Г., Вербою С. та Вятром Є. як основоположний зразок розділення типів культур. У наступному розділі слід детальніше зупинитися на дослідженнях українських дослідників політичної культури, до чого я пропоную перейти.

РОЗДІЛ 3. Політична культура як чинник формування влади в трансформаційних суспільствах.

Даний розділ присвячений дослідженню проблеми політичної культури як чинника формування влади в трансформаційних суспільствах, зокрема, на прикладі незалежної України. Проблематика цього питання є дуже актуальною для сучасної України як держави, яка є яскравим прикладом держави із трансформаційним суспільством. Як зазначає Шульга М. А., трансформація — це певний етап розвитку предмета, який характеризується перехідним станом від того, чого вже немає, до того, чого ще немає, але має бути у державі, суспільстві, культурі, владі, політиці тощо. Соціальна трансформація, зазвичай, визначається перерваністю, порушенням традицій у суспільстві [27,c. 63-64]. Найяскравішими її рисами є руйнування попередньо існуючих соціальних інститутів, правовий та культурно-політичний нігілізм, ірраціональність владних процесів, кришіння традицій, радикальна зміна принципів соціального порядку в усіх сферах життя суспільства, сепаратизм тощо.

В умовах демократизації українського суспільства та влади, виник ряд проблем у соціально-політичній сфері, який, зокрема, стосується тих політичних явищ, які пов’язані із політичною культурою.

Поиск по сайту: