Академік М. І. Яворський: доля вченого

Г. В. Касьянов (Київ)

Статтю присвячено М. І. Яворському— відомому в 20-ті роки українському історику, академіку АН УСРР і АН Білорусії. Розповідається про трагічну долю вченого, який стояв біля витоків української марксистської історіографії. Аналізуються його науко­ві погляди, оцінюється творчий доробок.

Ім'я Матвія Івановича Яворського — одного з перших українських істо-риків-марксистів, академіка АН УСРР, автора підручників, за якими у 20-ті роки вивчали минуле України у вузах та школах, до недавнього часу було викреслене з історії науки. Вузькому колу спеціалістів воно було відомим лише з додатками-ярликами «націоналіст», «вульгарний соціолог» та ін. Особистість М. І. Яворського досі незмінно згадувалася радянською історіографію у контексті боротьби з націоналістичними теоріями в галузі суспільних наук. У зарубіжній — більш традиційним є погляд на нього як на «офіційного історика» або «ідеологічного на­глядача» (Б. Кравченко, Р. Конквест). Навіть Дж. Мейс, який виявив жвавий інтерес до діяльності вченого з України, дещо зневажливо "називає його переважно «апаратником», ніж істориком[1]. Українські зарубіжні історики-емігранти — сучасники М. І. Яворського — вважають його жертвою боротьби проти українського націоналізму в 30-ті роки[2]. Вся ця гама думок і оцінок все ж не дає правильного уявлення ні про особистість М. І. Яворського, ні про його історичні погляди, ні про вклад ученого у розвиток марксистської історіографії на Україні.

Доля Матвія Івановича Яворського як людини і науковця — трагіч­на. Лише не так давно його було реабілітовано як громадянина, а в квітні,1289 р. відбулася й партійна реабілітація. Проте радянські істо­рики ще не дали всебічної оцінки його науковій та громадській діяль­ності. У цьому відношенні особистість М. І. Яворського ще залишається однією з «білих плям» в українській історіографії.

Народився Матвій Іванович 15 листопада 1885 р. у селі Корчмин (за іншими даними — в 1884 в с. Сош) у Галичині. Виходець з небага­тої селянської сім'ї, він вже у ранньому віці виявив неабиякі здібності, що дало йому змогу закінчити гімназію та вступити потім на юридичний факультет Львівського університету. Закінчивши у 1910 р. цей вуз, Матвій Іванович присвятив себе науковій діяльності. Сферою його ін­тересів стала історія правових систем на Україні. У 1912 р. він завер­шив свою першу наукову працю — «Соціальні основи підліткової зло­чинності»[3]. Світова війна, що почалася через два роки потому, перер­вала наукову роботу молодого вченого. У 1915 р. він був призваний в австрійську армію. Проте через непридатність до стройової служби його направили у польову жандармерію, а потім він став одним із штабних офіцерів Української галицької армії. В 1919 р. у складі однієї з її частин М. І. Яворський перейшов на бік Радянської влади.

3 1920 р. Матвій Іванович проживав у Харкові. В квітні того ж
року, вже будучи викладачем Центральної партійної школи, він вступив
у КП(б)У[4]. На той час визначилися основні напрями його наукової
діяльності: історія класової боротьби на Україні (в 1921 р. була видана
схема-конспект лекцій на цю тему)[5] та підготовка узагальненого курсу
з історії України на основі марксистської методології. На початку 20-х
років було видано «Короткий курс історії України», який витримав
шість видань і став у 20-ті роки практично єдиним марксистським навчальним посібником з історії України. Цікаво, що підручник одразу став розглядатися як альтернатива виданням такого роду, що належали перу буржуазних істориків. Цікавили М. І. Яворського й історія філосо­фії (у 1922 р. він опублікував нарис про Г. Сковороду), історія КП(б)У (їй учений присвятив нарис, написаний разом з І. Ю. Куликом).

У грудні 1922 р. при Укрголовпрофосвіті було створено Інститут марксизму. Туди на кафедру історії української культури перейшов працювати М. І. Яворський[6]. Під час реорганізації Української акаде­мії наук в середині 20-х років Інститут марксизму став академічною установою (це було зроблено з метою збільшення у складі соціально-історичного відділення академії співробітників-комуністів)[7]. На тою час М. І. Яворський уже став відомим як автор серії підручників для шкіл та середніх спеціальних навчальних закладів[8].

На початок свої наукової і педагогічної діяльності в Радянській Україні М. І. Яворський був цілком зрілим ученим із сформованим світоглядом та своїм баченням багатьох наукових проблем. Він був чудово, по-європейському освічений, знав дев'ять мов. Праці осново­положників марксизму читав в оригіналі. Все це надавало характеру зрілості й оригінальності першим же його науковим працям та підруч­никам. Разом з тим як історик-дослідник він перебував у досить склад­ному становищі. З одного боку, він не міг не відчувати досить сильно­го впливу своїх попередників у галузі історіографії, насамперед, такої значної фігури, як М. С. Грушевський. З іншого боку, М. І. Яворському необхідно було «розробляти свою концепцію історичного процесу на Україні, яка у тих умовах неминуче повинна була вступити у супереч­ність з концепціями немарксистських шкіл. Марксистська історіографія України перебувала на початку розвитку, а буржуазна — ще не здавала своїх позицій. В умовах стрімкої політизації громадського життя у країні консенсус між ними був неможливий. Це визначило певний дуа­лізм та еклектику в працях М. І. Яворського (особливо в ранніх). Як: через об'єктивні, так й суб'єктивні причини він не міг відмовитися від досягнень української буржуазної історіографії і разом з тим йому доводилося (часто-густо штучно) протиставляти їй свої наукові побудо­ви, абсолютизувати їх.

Перша ж його узагальнююча праця («Нарис історії України») викликала з боку істориків старшого покоління закиди в догматизмі та декларативності деяких положень. На рецензію Д. І. Багалея («Чер­воний шлях», 1923 р., № 9) М. І. Яворський відповів своєрідною анти-критикою — статтею «Дещо про «критичну» критику, про «об'єктивну»-історію та ще і про бабусину спідницю», витриману подекуди в неприй­нятно різкій формі. Це викликало ще один критичний нарис Д. І. Бага­лея, де до старих закидів додалися побажання дотримуватися етичних норм наукової полеміки[9]. Дискусія, що виникла стихійно, цікава тим, що у своїй антикритиці М. І. Яворський вперше висловлює у система­тизованому вигляді свої погляди на історичний процес і методи його вивчення. Насамперед, учений закликав відмовитися від описовості та об'єктивістського викладу фактів, притаманних його попередникам, вка­завши на те, що цей шлях не дає цілісної історичної картини і не дає змогу виявити її закономірності[10]. Разом з тим учений вказав на те, що існують закономірності різних рівней, більш чи менш загального порядку, тобто визнав за необхідне вивчати соціологічні закони[11]. М. І. Яворський високо оцінив досягнення буржуазної історіографії, виявивши при цьому певний схематизм у її розумінні: рівень розвитку та істинність досліджень істориків буржуазної школи він прямо зв'язав з потребами капіталістичного ладу. З цього випливало його дещо зне­важливе ставлення до спадщини попередників[12]. Такий підхід значно обмежував можливості самого М. І. Яворського як історика і в умовах зростаючого витіснення буржуазної ідеології вів до посилення догма­тичних засад у його дослідженнях.

Закид у догматизмі деяких висновків М. І. Яворського пролунав і в рецензії на його наступну велику працю «Україна в епоху капіта­лізму». Рецензент не пояснив, що мається на увазі під догматичністю. Очевидно, мова йшла про деяку безапеляційність висновків, таку незвич­ну для істориків старої школи[13]. Сама ж книга заслуговує особливої уваги через свою незвичність. М. І. Яворський, ніби передбачаючи звинувачення у догматизмі, подав до першого випуску своєї праці такий вступ: «Цей новий взірець підручника цікавий тим, що не на­в'язує читачу зверху думок автора, його погляди на окремі питання, а дає можливість самому читачеві самостійною працею вирішити по­ставлені автором питання»[14]. На перший погляд, структура книги від­повідала цьому завданню: кожний розділ починався авторською тезою, що викладала основну суть матеріалу, потім йшов план розділу, літе­ратура до нього та зміст, що містив уривки й фрагменти творів багатьох істориків з даної теми, документи тощо. Авторські тези, написані стисло і багаті на ідеї, практично задавали тон усьому матеріалу. Тому слова про самостійність висновків читача стосувалися більше до побажань. І все ж «Україна в епоху капіталізму» — одна з найбільш значних праць М. І. Яворського, де він викладає вперше свою концепцію істо­ричного процесу на, Україні та його періодизацію. В основу книги було покладено популярну на той час ідею про еволюцію торгового капіталу. Він на думку Матвія Івановича, став основою еволюції капіталістичних відносин на Україні, однак у період появи та розвитку промислового капіталу вступив з ним у суперечність і став найважливішим елемен­том економічної бази самодержавства[15].

Тезу про еволюцію торгового капіталу було покладено і в основу вивчення класових суперечностей на Україні. Наприклад, причини Виз­вольної війни українського народу 1648—1654 рр. (за визначенням М. І. Яворського, «козацької революції») полягали в тому, що шля­хетська фільварочна система «придавила початковий зріст торгового капіталу, підкопала економічне та соціально-політичне становище міст, виснажила промисловість»[16]. «Козацька революція» зруйнувала фільварочну систему та дала широку дорогу торговому капіталу «для заснування процесу первинної акумуляції»[17]. М. І. Яворський, напевно, навмисне уникав аналізу національних, релігійних та багатьох інших факторів, що зумовили війну 1648—1654 рр., зводячи все до економічної обумовленості. Така спрямованість багато в чому відповідала «еконо­мічному матеріалізму», що займав міцні позиції в працях істориків,, філософів, економістів (М. М. Покровський, І. І. Скворцов-Степанов, О. О. Богданов та ін.). Незважаючи на деяку прямолінійність у пошу­ках взаємозв'язків між економічними та соціальними закономірностями,, такий підхід М. І. Яворського все ж був значним кроком уперед у вив­ченні історії України.

З еволюцією торгового капіталу М. І. Яворський пов'язував цілий комплекс соціально-історичних процесів: розповсюдження на Україні російських приватноправових інститутів у XVII;—XIX ст., зближення українського дворянства із самодержавством, зародження і розвиток великого машинного виробництва й навіть реформістські чи революцій­ні устремління буржуазії напередодні революції 1905—1907 рр.[18] Такі погляди, безумовно, мали раціональне зерно, однак вони відрізнялися однобічністю, оскільки часом поза увагою залишалися інші фактори соціально-політичного, національного, культурного розвитку; еволюція торгового капіталу набувала в інтерпретаціях ученого переважаючого-значення. Однак не варто забувати, що книга М. І. Яворського була пер­шою спробою такого роду в українській марксистській історіографії, що надає їй особливого значення.

На середину 20-х років М. І. Яворський був визнаним лідером істориків-марксистів України. Список йото праць налічував близько 50 назв[19]. Крім підручників для вузів і шкіл, до них входили праці з історії суспільно-політичних рухів[20], статті конкретно-історичного і методологічного характеру[21].

Працездатність М. І. Яворського та відданість його своїй справі були величезні. Крім власне наукових турбот, він займався громад­ською та державною діяльністю. У 1926 р. учений очолив Укрголовнауку при Наркомосі УСРР. За його участю було створене Українське товариство істориків-марксистів, він очолював Харківське наукове то­вариство, керував роботою кафедри історії української культури в Ін­ституті марксизму. Матвій Іванович був людиною відкритою, інтелі­гентною, ерудованою. Цінував і добре знав класичну та сучасну лі­тературу. Захоплювався творами Т. Г. Шевченка, багато з них знав напам'ять. Високо цінив класичну музику, став бібліофілом.

У липні — серпні 1928 р. М. І. Яворський у складі делегації радян­ських суспільствознавців представляв українську історичну науку за кордоном. У липні він брав участь у конференції «Російський історичний тиждень» (Берлін), організованій «Німецьким товариством вивчення Східної Європи — Остєвропа». Там учений виступив з двома доповідями німецькою мовою: «Західноєвропейські впливи на формування ідей соціального руху на Україні у другій половині XIX ст.» і «Досягнення української історичної науки у 1917—1927 рр.». Доповіді його стали багато в чому відкриттям для закордонної наукової громадськості що не мала до того часу контактів з українськими істориками-маркси-стами. У звіті М. І. Яворський відзначав, що відгуки на його доповіді в пресі були доброзичливими. Не обійшлося й без того, що в одній з газет його охарактеризували як «розв'язну молоду людину, яка жваво-розмовляє по-німецькому»[22]. «Молодій людині» у той час було 42 роки. По закінченні «Російського історичного тижня» Матвія Івановича за­просили читати лекції одразу кілька німецьких університетів. Він від­відав Галле, Франкфурт-на-Майні, Майнц, Кельн та Гамбург, де зна­йомився з архівами й науковими закладами, читав лекції.

З Німеччини М. І. Яворський відбув у Норвегію, де взяв участь. у VI міжнародному конгресі істориків і виступив з тими ж доповідями. Разом з М. М. Покровським він був запрошений стати кореспондентом «Інформаційного бюлетеня історичних наук Східної Європи» (Па­риж)[23]. Участь у роботі конгресу справила на М. І. Яворського велике-враження, додому він повернувся сповнений творчих планів і надій. На початку 1929 р. наукова громадськість висунула його кандидатуру на присвоєння звання академіка ВУАН. Тоді ж разом з М. О. Скрипником він був обраний дійсним членом Білоруської Академії наук[24].

Проте в житті вченого, як й у житті мільйонів його співвітчизників, визрівав крутий перелом. Політична ситуація в країні загострювалася-Виникла криза хлібозаготівель. Згорталася нова економічна політика. В партії розпочиналася боротьба з «правим ухилом», яка зміцнювала всевладдя Сталіна. Набирала обертів широкомасштабна «боротьба з: шкідництвом», першопоштовхом до якої стала горезвісна «шахтинська справа». Шкідники відшукувалися скрізь, у тому числі в науці. На Україні не стихала «боротьба з націоналізмом та націонал-ухильництвом». Більшість найбуденніших людських справ перетворювалася на «фронти». Таким фронтом стала й наука, насамперед, історична. Тут велися своєрідні бойові дії, що супроводжувалися жертвами і втратами.

Однією з таких жертв судилося стати Матвію Івановичу. Хоча слід, зазначити, що він сам також брав участь у створенні атмосфери не­терпимості під час ведення дискусій з науковими опонентами. Тон і прийоми полеміки, які він використовував при цьому, нерідко були невиправдано різкими, хоча й відповідали духові часу.

Відомо, що історики-марксисти в 20-ті роки дружно боролися проти української буржуазної історіографії, очолюваної М. С. Грушевським, трактуючи її як націоналістичну. При цьому термін «націоналізм» витлумачувався надзвичайно однобічно, суб'єктивно, мав характер по­літичного тавра. В цій боротьбі брав участь й М. І. Яворський. Крім наукових доповідей та повідомлень, присвячених критиці української буржуазної історіографії, Матвій Іванович, як громадський діяч, брав участь у різних суспільно-політичних кампаніях проти «націоналістів». Зокрема, його підпис стоїть під резолюцією товариства «Історик-марк-сист», що засуджувала академіка ВУАН С. О. Єфремова за його нібито антирадянські виступи[25]. (В середині 1929 р. останній був заарешто­ваний у сфабрикованій справі «Спілки визволення України».) Навряд, чи Матвій Іванович гадав, що й сам скоро стане об'єктом подібного гоніння.

У кінці грудня 1928 — на початку січня 1929 р. у Москві проходила Перша всесоюзна конференція істориків-марксистів. Саме на ній М. І. Яворський, який очолював українську делегацію, неждано-нега­дано для себе був підданий критиці з боку П. О. Горіна — співробітни­ка Інституту марксизму Комакадемії. Звинувачення зводилися до про­повіді М. І. Яворським у його підручнику (1926 р. видання) немарксистських поглядів на історію України. Стверджувалося, наприклад, що за Яворським, буржуазія в 1905 р. була на Україні революційною силою, що в лютому 1917 р. саме вона здійснювала революцію, нареш­ті, що в підручнику нема «чіткої марксистської схеми» історичного процесу[26]. Конфлікт був явно спровокований, оскільки, незважаючи на визнання М. І. Яворським за собою багатьох помилок, «критика» продовжувала наростати і після конференції.

Цікаво, що сам Матвій Іванович виступав з доповіддю «Про су­часні антимарксистські течії в українській історичній науці», в якій зазначав, що головне завдання істориків — це «боротьба з ворожими марксизму течіями та ухилами від нього, такими, як економічний ма­теріалізм, «націонал-марксизм», етнографізм тощо[27]. Тепер він сам став об'єктом цієї боротьби. На конференції було організовано тиск на делегацію істориків України в цілому. Як зазначалося в доповідній записці С. Семко (члена делегації) на ім'я С. В. Косіора, «на конферен­ції, особливо виступом тов. Покровського М. М„ були створені не­сприятливі обставини для української делегації. Виступ тов. Покров­ського задав тон і став приводом до негативного ставлення до україн­ської історичної науки й делегатів українців. Українська історична нау­ка в цілому кваліфікувалася як наука націоналістична, а її представ­ники (без винятку) як націоналісти-шовіністи, навіть незважаючи на приналежність до КП(б)У та Товариства істориків-марксистів»[28]. Отже, було дано сигнал до розгрому націоналістичних ухилів уже в самій марксистській історіографії, наявність яких мала, очевидно, підтвер­джувати тезу про загострення класової боротьби по всіх лініях. М. І. Яворський був надто помітною фігурою, щоб залишитися осто­ронь цієї «кампанії».

Дискусія була винесена за рамки конференції. «Правда» вже у
лютому вмістила на своїх сторінках рецензію П. О. Горіна на підруч­
ник М. І. Яворського «Історія України в стислому нарисі», витриману
в значно більш різких тонах, ніж виступ її автора на конференції.
Вона містила цілу низку обвинувачень політизованого характеру: за­
перечення М. І. Яворським наявності великої української буржуазії
на початку століття, характеристику української соціал-демократії як
революційної та протиставлення її більшовикам, відсутність історії
пролетаріату в книзі, приписування вченим революційних устремлінь
частині українського кулацтва в революції 1905—1907 рр.[29] Рецензія
мала відверто тенденційний характер і зовсім не ставила метою пошук
істини. Починалася кампанія наукової та політичної дискредитації
М. І. Яворського, якого було обрано як фігуру, що уособлювала б націоналістичний і правоопортуністичний ухил в історіографії. Це цілком
було у дусі того часу.

М. І. Яворський відповів статтею «Дон-кіхотство чи русотяпство? З приводу однієї рецензії». У досить різкій формі він відкинув усі недобросовісні випади свого недоброзичливого критика, звинувативши його у свою чергу в троцькізмі, великодержавному шовінізмі й формаль­но-класовому підході (прийнявши, на жаль, правила нав'язаної йому гри)[30]. У цій політизованій полеміці відчувається один значний нюанс: деякі ідеї М. І. Яворського вже виходили за рамки, жорстко регламен­тованої офіційної історіографії що почала свій шлях до «Короткого курсу історії ВКП(б)». Сюди ж слід віднести його оцінки дрібної буржуазії України та її ролі й місця в революційному русі[31], спроби дати різнобічну характеристику діяльності Центральної ради (замість традиційних прокльонів на її адресу) і багато іншого.

Віддаючи данину часові, він протистояв буржуазним школам в історіографії України, намагаючись не виходити за межі наукової по­леміки. При цьому М. І. Яворський все ж випадав із загальної когорти «борців» з «націоналізмом та куркульськими підступами». Його наукові розвідки вже суперечили офіційному курсу в галузі ідеології. Наприк­лад, він не став давати однозначної негативної оцінки М. П. Драгома-нову, високо оцінював діяльність М. Зібера та А. Подолинського як популяризаторів марксизму на Україні. Неприйняття викликала і не­однозначна оцінка вченим діяльності Центральної ради. Так, він вва­жав революційним кроком її другий універсал, який, на його думку, фактично «розколов єдиний фронт російського імперіалізму» і, давши відносну самостійність Україні, сприяв наближенню загальноросійської пролетарської революції[32].

Особливо злісним нападкам піддавалися погляди М. І. Яворського на характер української сільської буржуазії та її роль у буржуазно-демократичних революціях. Погляди ці були представлені як «теорія двокуркульства» (сам Матвій Іванович такого терміна не виділяв у своїх працях). Учений не розглядав українську сільську буржуазію напередодні революції 1905—1907 рр. і після неї як єдине ціле, а по­бачив «новий зразок селянської буржуазії, щойно народженої буржуа­зії, чистої вже породи, що росла здебільша на одній оренді землі та й собі у вивласненні землі бачила своє майбутнє... Оцей народжений і ненароджений дрібний сільський буржуа, нової і чистої породи, фак­тично й собі був у нас за двигуна в сільських заколотах. Хоч не всюди й не завсігди він виступав попереду, хоча здебільша він йшов позаду голодної на землю маси, але на ділі й він був її мозок, її нерв, на ділі й він у нас автор селянських міркувань про вивласнення приватних власників, та вже, безперечно, був це автор селянських думок про національне самоврядування в майбутній республіці»[33]. Ця цитата, багато разів повторена у багатьох рецензіях та виступах, що «викрива­ли»^. І. Яворського, була одним з центральних об'єктів критики й ста­ла основою для звинувачення його в апології куркульства. Дійсно, думки про революційність сільського буржуа (нехай навіть дрібнобур­жуазну) були дуже невчасні. Саме тоді розгорталася сталінська колек­тивізація і десятки тисяч «куркульських елементів» підлягали ліквіда­ції як клас.

Так само розходилася з кон'юнктурою й «надмірна» увага М. І. Яворського до дрібнобуржуазних партій в революціях 1905— 1907 рр., хоча він цілком добросовісно і з марксистських позицій кри­тикував їх[34]. Втім, наукова цінність чи неправомірність перелічених поглядів ученого вже не стояла на порядку денному. їм надавався ви­нятково політичний підтекст, який і піддавався огульній критиці. Без будь-якої участі М. І. Яворського його погляди зводилися в «систему». Автор її був приречений на остракізм.

Спроби Матвія Івановича дати відсіч організованій критиці тільки посилювали її натиск. У 12-му номері журналу «Историк-марксист» разом з листом П. О. Горіна в редакцію з приводу відповіді М. І. Явор­ського було вміщено сповнену одвертих пересмикувань рецензію укра­їнського історика Т. Т. Скубицького* все на той же горезвісний підручник. Закінчувався цей опус так: «...Книга М. Яворського ніяк не може претендувати на звання марксистської праці, а як підручник вона, безумовно, шкідлива, оскільки не дає нашому учню справжньої карти­ни класової боротьби на Україні»[35]. Не менш різко висловлювався й П. О. Горін, який зазначав, що книга та погляди М. І. Яворського, по-перше, користувалися «симпатією куркульських елементів» і, по-дру­ге, були «історичним обгрунтуванням націонал-правого ухилу»[36].

У М. І. Яворського ще були колеги, які виступали на його захист. В. Сухіно-Хоменко, наприклад, охарактеризував виступ П. О. Горіна як рецензію або памфлет, що «надто перегинає в бік «знищити та, похоронити». Він же вказав Т. Т. Скубицькому на невідповідність його зауважень змісту книги М. І. Яворського і нагадав запопадливим «кри­тикам», що вчений вп&рше розробляє питання історії України на основі марксистської методології і потребує, насамперед, товариської і кон­структивної критики[37]. Використовуючи методи і термінологію опонен­тів М. І. Яворського, загальні збори Товариства істориків-марксистів України 15 лютого 1929 р. охарактеризували рецензію П. О. Горіна як «політично помилкову».

Проте сам М. І. Яворський вимагав публічного обговорення його поглядів або пояснень по суті звинувачень, що зводилися на нього. У травні 1929 р. в українському Інституті марксизму за пропозицією Матвія Івановича, підтриманою Харківською партійною організацією, була організована дискусія за схемою історії України[38]. Стенограма дискусії свідчить про те, що обговорення готувалося поспіхом, багато її учасників взагалі не говорили про схему. Та й остання опублікована у вигляді тез, мала на собі відбиток поспішності та недопрацьованості. Дискусія завершилася млявим і далеко не одностайним «засудженням» поглядів М. І. Яворського[39]. Він сам направив на адресу ЦК КХІ(б)У лист, де визнав свої оцінки ролі української буржуазії в революціях 1905—1907 рр. помилковими[40]. Напевно, саме тому матеріали дискусії не поспішали друкувати і вони побачили світ лише через рік. Для нас же ця дискусія цікава тим, що деякі положення, висловлені на ній М. І. Яворським, перегукуються з сучасністю. Наприклад, ще шістде­сят років тому він виступив проти надмірної абсолютизації класового підходу в історичних дослідженнях, хоча, зрештою, й не відмовлявся від нього. Вчений вказав на те, що сучасна йому марксистська історіо­графія заганяє себе у вузькі рамки формально-класового підходу: «Ро­сійська марксистська література хоч і перебудувала старі буржуазні концепції історичного процесу Росії за його класовим змістом, але кон­струкцію схеми цього процесу залишала й надалі в старих її межах. Така заміна формально-класовим методом наявної диференційованої дійсності цього процесу залишає через це й надалі не тільки схему історії України, але й саму цю історію в небутті»[41].

Минуле України М. 1. Яворський пропонував розглядати в двох аспектах: як історію, що входить у загальноросійський (а для деяких регіонів — у загальнопольський чи австрійський) процес, та як своє­рідну, сповнену специфічних особливостей власне національну. «Істо­рія України,— писав він,— як взагалі історія деякої нації, що розвивається до міжнародної пролетарської революції,— національна історія, але не в силу того, Що на ній складається внутрішній процес однієї тільки української народності, абстрагованої від її дійсно­сті...»[42]. М. І. Яворський не виключав з «національної історії» інші народи, розуміючи під цим терміном розвиток української нації до її самовизначення[43]. Повторив на дискусії Матвій Іванович й свої думки про роль і місце торгового капіталу в історичному розвитку України,, зроблені ним ще в праці «Україна в епоху капіталізму». В цілому ж у тезах простежується одна особливість. Намагаючись поєднати своє положення про «національну історію» з думкою про відмову від гіпер­болізації класового підходу, М. І. Яворєький вільно чи невільно навів своїх опонентів на думку, що він підпорядковує класову боротьбу на­ціональному питанню. В часи, коли ширилися уявлення про загострення класової боротьби в міру посилення позицій соціалізму, такі погляди були просто згубними для їх автора.

Один з основних опонентів М. І. Яворського на дискусії — М. А. Ру­бач (співробітник Інституту історії партії, до речі, один з небагатьох,, хто намагався критикувати вченого, користуючись науковими метода­ми) надіслав у ЦК КПб)У доповідну записку по результатах обгово­рення. «Цією доповідною запискою,— вказував її автор,— я хочу ска­зати, що т. Яворський — еклектик, що у нього більшовизм вживається у незаконному шлюбі з есерівщиною, а іноді безпосередньо з буржуаз­ним радикалізмом. Я хочу довести, що в його схемі є правий куркуль­ський ухил»[44]. Разом з тим у записці вказувалося, що М. І. Яворськога необхідно зберегти як історика-комуніста.

Як спробу самовиправдання в очах вищого керівництва слід, оче­видно, розцінювати виступ Матвія Івановича на загальних партійних зборах в Інституті марксизму в травні 1929 р. з доповіддю «Правиш ухил та національне питання», витриманою в дусі того часу. В ній' говорилося і про загострення класової боротьби, і про недооцінювання істориками боротьби з куркульством тощо. Проте витримати до кінця-заданий тон М. І. Яворський все ж не зміг і знову зробив «непоправні помилки»: до головних небезпек дня він зарахував великодержавний шовінізм та визнав за українським націоналізмом революційну роль у його боротьбі з царизмом[45].

В середині 1929 р., переїхавши до Києва, М. І. Яворський зайнявся доопрацюванням свого підручника. У вересні 1929 р. відбулося публіч­не «покаяння» академіка в газеті «Коммунист»[46]. Більшість «помилок»,, що йому приписувалися, він визнав і пообіцяв виправити їх у новій, редакції підручника. Якби мова йшла про проблеми тільки наукові, то така повна капітуляція задовольнила б найнепримиренніших його противників. Однак ім'я Матвія Івановича вже стало об'єктом політич­них спекуляцій. Розгорталася боротьба з «яворщиною».

Важливою віхою у ній стала стаття М. А. Рубача в журналі «Біль­шовик України», де вказувалося, що «яворщина» — не що інше, як правий ухил в історичній науці. Звичайно, якщо такий ухил мав місце в партії, він просто був зобов'язаний проявитися в суспільствознавстві, яке ставало ідеологічним додатком до сталінської системи. Тенденцій­ність критики була винятковою. Як приклад можна навести оцінку поглядів ученого на рушійні сили революції 1905 р. на Україні: «М. Яворський... висуває три рушійні сили революції: 1) українська-буржуазія (національний капітал); 2) селянство; 3) пролетаріат... Тов. Яворський формально визнає першу роль за пролетаріатом... Але в ілюстративному матеріалі, у значній частині конструкції його «Історії України» на загальному тлі, коли селянській буржуазії, селянським рухам, національному буржуазному рухові присвячується основну ува­гу, 85% матеріалу, об'єктивно виходить, що пролетаріат фактично відсувається на друге місце, фактично гегемонія пролетаріату в Явор-ського штучно, формально, буквально нав'язується, а не випливає ор­ганічно з усієї роботи»[47].

У грудні 1929 р. бюро Харківського міськкому партії, прийняло постанову «В організації Інституту марксизму-ленінізму», де вказува­лося, що М. І. Яворський не тільки повинен визнати свої помилки, а й виправити їх у новій редакції своєї книги[48]. На початку 1930 р. М. І. Яворський передав перероблений варіант підручника у видавницт­во, який, проте, не був виданий. На стадії верстки його прочитав М. О. Скрипник, який опублікував на цей підручник нищівну статтю[49]. Вчений вже цілком офіційно вважався «персоною нон-грата». Його погляди («яворщина»), незважаючи на те, що він від них відмовився, характеризувалися як прокуркульські та націоналістичні, а його поси­лання на марксизм оголошувалися маскуванням класового ворога.

На початку 1930 р. була проведена партійна чистка, в результаті якої М. І. Яворський був виключений з партії за приховування «темного минулого» (малася на увазі служба в австрійській армії). Тепер борці з «яворщиною» могли не утруднювати себе пошуками аргументів. Що можна було чекати від людини, яка «обманом» проникла в партію, як не «ідеологічного шкідництва»? На факт виключення Матвія Івано­вича з партії поспішили відгукнутися центральні газети: з різницею в два дні з'явилися на диво схожі статті А. Шелюбського («Правда») та П. О. Горіна («Известия»), автори яких не поскупилися на епітети на адресу опального академіка. Його іменували «наростом на тілі пар­тії й народу»[50], політичним авантюристом, вказували, що «протягом ря­ду років, очевидно, цілком свідомо Яворський проводив шкідницьку роботу на одному з основних фронтів: ідеологічному»[51].

М. І. Яворський був виключений з усіх громадських організацій, деякі з них він очолював. При цьому його звинуватили в навмисному розвалюванні їх роботи.

В середині 1930 р. Матвій Іванович з сім'єю переїхав до Ленінгра­да. Становище у країні загострювалося. На Україні завершилося по­казове судилище над міфічною «Спілкою визволення України», готу­вався процес над «Промпартією». Продовжувалася і боротьба з «явор­щиною». Відлунням її став лист генерального секретаря ЦК КПб)У С. В. Косіора в «Правду» у відповідь на резолюцію колегії Інституту історії Комакадемії, що містила прозорі натяки на адресу комуністів України з приводу відсутності пильності та самокритики в їхніх рядах[52].

С. В. Косіор заперечив проти характеристики діяльності М. І. Явор­ського як ідеологічного шкідництва та підкреслив, що вченого виключено з партії не за історичні твори, а за приховування «темного ми­нулого»[53].

При цьому він захищав, звичайно, не Матвія Івановича, а «честь мундира» ЦК КЩб)У, який випустив з поля зору таку важливу ідео­логічну ділянку, як «історичний фронт». Уже в липні 1930 р. на XI з'їзді Компартії республіки С. В. Косіор вказав на те, що теорії М. І. Яворського як наскрізь антимарксистські та антиленінські партія завжди рішуче відкидала та засуджувала[54].

«Яворщину» громили ще три роки. У розпалі боротьби з «ухилом Скрипника» у 1933 р. О. Г. Шліхтер, називаючи тих, кому «протегував» останній, писав: «Фашист Яворськнй, прикриваючись «марксистською» фразеологією, поставив справу вивчення історичного процесу на Україні на службу буржуазній політиці реставрації капіталізму... Фашист Явор-ський дав не що інше, як куркульську, фашистсько-націоналістичну концепцію історичного процесу на Україні»[55].

«Фашист Яворський» у той час уже знаходився на Соловках. У бе­резні 1931 р. він був заарештований у справі «Українського національ­ного центру», сфальсифікованій ДПУ, і в 1932 р. засуджений на 6 років ув'язнення.

Табірне життя стало для вченого найважчим випробуванням. За спогадами очевидців, перші півроку перебування в Соловецьких таборах Матвій Іванович страждав психічним,розладом на грунті голоду. При цьому прагнув бути на самоті, всіляко висловлював своє недоброзичли­ве ставлення до співробітників НКВС. Напевно, саме в заточенні він до кінця усвідомив трагізм долі країни, яка потрапила під п'яту сталінізму. З табору Матвій Іванович надіслав до Управління ГУЛАГу листа від ЗО червня 1935 р., зміст якого за своєю спрямованістю та громадянською мужністю цілком можна співставити із знаменитим ли­стом Ф. Раскольникова Сталіну. Відмінність полягала у тому, що М. І. Яворський писав з табору, де він знаходився вже близько двох років, і добре розумів, що цим посланням він виносить собі смертний вирок. Обвинувативши Сталіна в масовому винищенні українського селянства та української інтелігенції, Матвій Іванович закінчував свою заяву такими словами: «Я вважаю, що при такому стані справ на, Україні для мене більше буде честі вмерти... ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона, плазуючого перед сучасним Нероном та його преторіанцями, хамелеона, що захлинається у захваті політикою національного гноблення і селянського грабежу в царстві не будова­ного соціалізму, а загальної брехні, провокації й сваволі»[56]. Протягом майже двох років після цього М. І. Яворського намагалися примусити стати провокатором і визнати свою участь у підпільній табірній націо­налістичній організації, так званому «Всеукраїнському центральному блоці»[57]. Ця авантюра не вдалася. 9 жовтня 1937 р. постановою особ­ливої трійки УНКВС Ленінградської області вченого-історика пригово-рили до розстрілу за «націоналістичну і антирадянську діяльність серед в'язнів». 3 листопада 1937 р. вирок було виконано.

З середини 30-х років ім'я М. І. Яворського зникло з історії. Єдиний його син — Т. М. Лук'янюк — з метою безпеки був зареєстрований в паспорті під прізвищем матері й прожив так усе життя. Значну частину цього життя він присвятив відновленню доброго імені батька. А давалося це нелегко. Лише на початку 60-х років Матвій Іванович був частково реабілітований: у жовтні 1964 р. на протест заступника Ге­нерального прокурора СРСР М. П. Малярова президія Ленінградського обласного суду скасувала вирок 1937 р. Проте на М. І. Яворському залишалося клеймо націоналіста і змовника. Так, незважаючи на те, що перегляд справи «Українського національного центру» вже вівся, син Матвія Івановича на один з своїх запитів до Прокуратури СРСР у серпні 1963 р. одержав відповідь, що винність батька як учасника «УНЦ» доведена[58].

Ренесанс сталінізму, що почався з приходом до влади Л. І. Бреж­нєва, спинив процес реабілітації М. І. Яворського. До повного виправ­дання вченого залишалося два з половиною десятиріччя.

Лише у січні 1989 р., нарешті, було скасовано й вирок 1932 р. Були реабілітовані всі інші «учасники» «Українського національного центру». В квітні 1989 р. відбулася партійна реабілітація вченого. Для того щоб п'равда перемогла повністю, знадобилося 57 років.

Життя і доля академіка М. І. Яворського багато в чому показові. В них відбилися всі складні проблеми, пережиті країною. Участь Мат­вія Івановича як історика також повчальна. Деякі його ідеї були не на часі в країні, що не допускала інакомислення, і це визначило їх майбутнє. Тепер є можливість спокійніше та зваженіше обговорити, у чому М. І. Яворський був правий, а де він помилявся. Ця можливість може бути реалізованою лише при наявності вільного доступу до праць вченого (а вони поки що знаходяться у спеціальних фондах бібліо­тек)*, відмові від догм та стереотипів 30-х років, які ще побутують в свідомості суспільствознавців.

Одержано 20.11.89.

Статья посвящена М. Й. Яворскому— известному в 20-е годн украинскому историку, академику АН УССР и АН Белоруссии. Рассказнвается о трагической судьбе ученого, стоявшего у истоков украинской марксистской историографии. Анализируются его яаучньїе взгляды, рцениваетея творческое наследие.

[1] MaceJ. Communism and the dillemans of national Liberation. National Communism in Soviet Ukraine. 1918-1933.-Cambrige, 1983. - P. 245

[2] Полонська-Василенко Н. Історична думка в Україні за совєтської доби та доля істориків // Зап. НТШ. - Париж-Чікаго, 1962. - Т. CLXXIII. - C. 25-26.

[3] ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2923, арк. 9.

[4] Там же, спр. 336, арк. 97.

[5] Яворський М.І. Історія боротьби класів на Україні: Начерк лекцій... - Полтава, 1921. - 14 с.

[6] ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 1777, арк. 70.

[7] Там же, спр. 2008, арк. 174.

[8] Див.: Яворський М.І. Нарис історії України. - К., 1923. - Ч. 1.: Господарство натуральне. - 170с.; Яворський М.І. Нарис історії України. - Харків, 1924. - Ч. 2.: Станово шляхетське суспільство. Козацька революція. - 136с.; Яворський М.І. Нарис історії України. - Катеринослав, 1925. - Ч. 2: Дворянська революція.- 163с.

[9] Багалій Д., акад. З приводу антикритики проф. М.І. Яворського // Черв. шлях. - 1924.- №6. - С. 149.

[10] Черв. шлях. - 1924. - №3. - С. 168.

[11] Там же. - С. 168.

[12] Там же. - С. 173.

[13] Р ы б а к о в И. Ф. М. Яворський. Україна в епоху капіталізму // Былое.—1925 —Вып. 1—3, № 3.—С. 244—247.

[14] Яворський М. І. Україна в епоху капіталізму.— Харків, 1924.— Вып. 1: Період початкової акумуляції.—

С. 3.

[15] Див.: Там же.— С. 11; Яворський М. І. Україна в епоху капіталізму.— Харків, 1925.— Вип. 3,— С. 10.

[16] Яворський М. І. Україна в епоху капіталізму.— Вип. 1.— С. 11.

[17] Там же.

[18] Яворський М. І. Там же.— С. 119; Вип. 3.— С. 9, 10.

[19] ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2923, арк. 9.

[20] Див.: Емський акт 1876 р. // Прапор марксизму.—1927.—№ 1.—С. 115—143;
Кирило-методіївці // Там же.— С. 212—241; Нариси з історії революційної боротьби на Україні.— Харьків, 1928.— Ч. 1—2 та ін.

[21] Див.: Яворський М. Провідні думки в розвитку історичної науки // Пра­
пор марксизму.—1929.—№ 1.—С. 89—116.

[22] Німецький тиждень радянської науки // Прапор марксизму. — 1928. — № 3.— С. 232.

[23] Яворський М. Шостий конгрес історичний // Прапор марксизму.— 1928.— № 4.-С. 216—224.

[24] ПА ПП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2923, арк. 8; ЦДАЖР УРСР, ф. 1249, оп. 1, спр. 309, арк. 80.

[25] Там же, спр. 2924, арк. 7.

[26] Труды Первой всесоюзной конференций историков-марксистов.— М., 1929.— С. 29—30.

[27] Там же.—С. 435.

[28] ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2924, арк. 1.

[29] Горин П. М. И. Яворский. История Украшш в сжатом очерке // Правда.—1929.— 10 февр.

[30] Прапор марксизму,—1929.—№ 2,—С. 207—213

[31] Див.: Яворський М. І. Історія України в стислому нарисі.— Харків, 1928.—С. 256, 267.

[32] Там же— С. 314.

[33] Там же.— С. 256—257.

[34] Яворський М. І. Україна в епоху капіталізму.— Вип. 3.— С. 186.

* Т. Т. Скубицького було репресовано в 1937 р.; нині — реабілітований.

[35] Скубицький Т. М. Яворський. Історія -України в стислому нарисі // Историкмарксист.— 1929.— № 12.—С. 285.

[36] Горин П. Письмо в редакцию // Историк-марксист.— 1929.— № 12.— С. 334—335.

[37] Сухіно-Хоменко В. На марксистському історичному фронті // Більшовик України.—1929.—№ 17/18.—С. 42—43.

[38] ЦДАЖР УРСР, ф. 1249, оп. 1, спр. 309, арк. 84.

[39] Див.: Літопис революції—1929,—№ 2.—С. 272—274, 282, 289—297, 302—326; № 314.— С. 180, 184, 195—213, 218—237.

[40] ПА НП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2920, арк. 39.

[41] Літопис революції.— 1930.—№ 2.—С. 270—271.

[42] Там же.—С. 271.

[43] Там же.— С. 270—271.

[44] ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 20, спр. 2920, арк. 32

[45] Там же, спр. 2921, арк. 4, 7, 60.

[46] Яворський М. Про мої помилки в концепції історії України; // Комуніст.-1929.—5 верес.

[47] Рубач М. Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905—1907 рр. (права платформа на історичному фронті) // Більшовик України.— 1929.—№ 17/18.—С. 38.

[48] В осередку українського інституту марксизму та ленінізму // Вісті ВУЦВК.— 1929.—8 груд.

[49] Скрипник М. Помилки та виправлення академіка Яворського // Більшовик України.— 1930 — № 2.— С. 12—26.

[50] Шелюбский А. Матвей Яворский—авантюрист // Правда.— 1930.—1 марта.

[51] Г о р и н П. Об одной поучительной биографии // Известия.— 1930.— 3 марта.

[52] Резолюция коллегии Института Комакадемии по делу М. Яворского // Известия.— 1930.— 3 марта.

[53] Косиор С. Письмо в редакцию // Правда.— 1930.— 5 марта.

[54] XI з'їзд КП(б)У:Стеногр. звіт.—Харків, 1930.—С. 285.

[55] Шлліхтер О. Посилимо більшовицьку пильність на фронті боротьби за здійс­нення ленінської національної політики на Україні // Більшовик України.— 1933.— № 9/10.— С. 73.

[56] Цит. за: Абдулин А., Логвин З. Последнее слово // Рабочая газета.—1989.— 14 июля.

[57] Там же.

[58] Особистий арх. Т. М. Яворського-Лук'янюка.

* Планується видання двотомника вибраних праць М. І. Яворського.

Поиск по сайту: