Імперативні норми права - ті, які встановлюються і регулюються виключно законом

Рецепція римського приватного права – це важливе і складне явище суспільного життя, ланка, яка поєднує правовий розвиток Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

Звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Додержання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає формою права з виникненням держави. Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н. е., — найперше писане право і перший запис звичаїв (moresmajorum — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Помпоній у Дигестах (Д. 1.2.2—4).

Закон (lex, leges) - це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов’язковою. Закони в буквальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами. У період республіки існувало три види народних зборів

Закони Дванадцяти таблиць (Шаблон:Lang-huinos pizodius duodecim tabularum) або Закон Дванадцяти таблиць (лат. Lex duodecim tabularum) 451 — 450 до н. е. — кодифікація державного закону від народу (lex publica) у Стародавньому Римі. Закони Дванадцяти таблиць — плід спеціально створеної комісії з 10 чоловік (decemviri legibus scribundis) і представляв собою збірку законів, що регулювали практично усі галузі життя (в юридичному плані — дії/ події, що мали місце повсякчас).

Куріатні коміції — давньоримські збори патриціїв p 30 курій. У царську епоху куріатні коміції вирішували питання війни і миру, а також обрання царів. Скликалися царями або інтеррексами. В епоху республіки втратили політичне значення, але зберегли формальне право вручення влади магістратам і реєстрували усиновлення. Їх склад був скорочений — кожну курію представляв лише один ліктор.

Едикт — це свого роду прокламація. Спочатку (коли люди,в тому числі й римляни, не вміли знищувати ліси, щоб зроби-ти з них папір) прокламації були усними. Потім їх стали скла-дати письмово. Як свідчать історики, едикти писалися на де-рев'яних дошках. Колір літер був чорним, фон — білим, заго-ловки — червоними. У Римі едикти стали важливим джереломправа. Вони проголошувалися службовими особами магістра-тури.

Декрети — це рішення імператорів у конкретних судових справах.

Рескрипти письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних

питань.

Мандати — інструкції чиновникам з адміністративних і судових

питань.

Новели — це четверта частина юстиніанівського законодавства. Офіційних зборів Новел, виданих Юстиніан після Codex repetitae praelectionis, ми не маємо, але до нас дійшли їх деякі приватні збірники. Найдавніший збірник цього роду належить константинопольському професору Юліанові. Складено він був близько 556 р. і містить у собі 122 новели Юстиніан

1) Стан свободи (status libertatis) — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків:
набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб´єкта права (особи) чи до його повної втрати.

2) Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminutio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб´єктності.

3) Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім´ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

Цивільна правоздатність — це здатність вільної людини мати права та обов´язки у галузі приватних відносин. Вона виникала з моменту народження. Проте, як вважали римські юристи, у деяких випадках цивільна правоздатність може виникнути і до народження дитини

цивільна дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не виробило визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення

Колони (coloni) - це категорія юридично залежних людей. У класичну епоху колон був орендарем землі, який юридично не залежав від орендодавця, а перебував з ним лише у договірно-зобов’язальних відносинах.

Імперативні норми права - ті, які встановлюються і регулюються виключно законом.

Уповноважуючі норми основані на взаємній згоді сторін або на осно­ві волі власника майна (заповіт).

Диспозитивними, які вступають у дію тоді, коли особа не скориста­лася власним правом на встановлення уповноважуючої норми.

Поиск по сайту: