Джерела права Європейського Союзу. Класифікація джерел права Європейського Союзу

Лекція за темою № 2

Право Європейського Союзу: джерела, принципи, система.

Навчальні питання:

1. Джерела права Європейського Союзу. Класифікація джерел права Європейського Союзу.

2. Принципи права ЄС

3. Система права Європейського Союзу.

Джерела права Європейського Союзу. Класифікація джерел права Європейського Союзу

Джерелами права ЄС є форми фіксації норм, що регулюють відносини інтеграції в рамках цього об’єднання. Питання джерел права Євросоюзу постійно перебуває в центрі уваги фахівціву галузі міжнародного і європейського права. Причому дослідження джерел права Євросоюзу наводяться як в аспекті загальнотеоретичного правознавства, так і в контексті міжнародно-правового аналізу. Зокрема, цій темі були присвячені праці В.Н. Денисова, Л.А. Луць. В.П. Малахова, В.І. Муравйова, Г.І. Муромцева. Р.Давида, К. Жоффре-Спінози та ін.

Досліджуючи питання джерел права Євросоюзу, кожний правник готовий запропонувати власну класифікацію джерел. Аналізуючи доктрину, деякі зарубіжні та вітчизняні юристи виділяють первинні, вторинні (або похідні) і третинні джерела; основні та допоміжні; типові й нетипові; внутрішні та зовнішні та ін. Усі запропоновані концепції джерел права Євросоюзу, так само як і будь-яка типологія взагалі, мають умовний характер. Об’єднавчою рисою досліджень джерел права Євросоюзу є виокремлення устоновчих договорів та нормативно-правових актів.

Устоновчі договори, що формують правову основу для функціонування всієї структури Євросоюзу, творять міжнародний договірний механізм інтеграції, який здійснюється в межах останнього, а це є система міжнародних угод, за допомогою яких спрямовується розвиток інтеграційних процесів у цьому об‘єднанні. Такі джерела посідають найважливіше ієрархічне місце серед інших джерел, через це всі інші акти мають підпорядковуватися цим джерелам і не суперечити їм.

Варто відзначити, що в праві ЄС за останнє десятиліття намвтилася ттенденція до консолідації нормативно-правових актів. Підтвердженням цього факту є прийняття та вступ у силу Лісабонського договору, консолідована версія якого увібрала надбання всього кола установчих документів.

На рівні вторинного законодавства можна також спостерігати таку тенденцію, яка відображується в прийнятті узагальнених консолідованих директив або регламентів (наприклад, ґрегламент 1008/2008, який запроваджує спільні правила надання послуг повітряним транспортом, є консолідованим актом у транспортній сфері; Регламент 810/2009. що запроваджує Візовий Кодекс, є консолідованим актом у міграційній сфері тощо).

Лісабонський договір у цілому не змінює загальної будови системи джерел права ЄС, до яких можна з упевненістю віднести систему основного та доповнюючих установчих документів, нормативно-правові акти та нетипові джерела. На відміну від «типових» актів, ухвалення яких прямо передбачене установчими договорами, існує категорія нормативних актів, які через своє місце в ієрархічній системі не вписуються у загальноприйняту номенклатуру. У доктрині вони отримали назву актів «sui generis». Ухвалення та систематизація актів sui generis випливають з практики права ЄС. До таких актів слід відносити акти, видані поза межами інституційного механізму ЄС, наприклад, акти Євроомбудсмена, акти Євроюсту чи інших агенств ЄС, які можуть набувати форми висновків, резолюцій, декларацій тощо. Такі акти не входять у систему правових актів відповідно до ст.288 ДФЄС. Також до нетипових актів або актів sui generis слід віднести акти інститутів, що видаються в непередбаченій в установчому договорі фомі. Як свідчить практика функціонування інститутів ЄС, до такої категорії актів слід віднести повідомлення (communication), білі та зелені книги, кодекси поведінки, резолюції ттощо.

Особливий інтерес становить група нормативних актів – щорічні програми, білі книги («White Papers») та зелені книги (Green Papers) Комісії ЄС як порівняно молоді серед нормативно-правових актів ЄС. Їх запровадження пов’язане з активною діяльністю Європарламенту, що в контексті імплементації Єдиного Європейського Акта змінив свій внутрішній регламент і передбачив можливість ухвалення щорічної програми підготовки та ухвалення нормативно-правових актів Комісією ЄС. У березні 1988 р. обидва органи вперше досягли порозуміння щодо такої річної програми. У ній було вміщено інформації про ініціативи та пропозиції щодо ухвалення нових нормативно-правових актів, що їх Комісія ЄС планувала винести на обговорення Європарламентом протягом наступного року. Крім того, наводилася низка повідомлень про заходи в певних галузях політики, які Комісія планувала опррилюднити наступного року. Згодом такі збірки повідомлень отримали назву зелених і білих книг. За традицією, що склалася в процесі видання таких актів, Комісія ЄС не тільки подає в них перелік запланованих до ухвалення документів, а й зазначає точні дати їх публікації. Програма виноситься на обговорення Європарламентом на початку кожного року. Європарламент обговорює та ухвалює резолюцію, що висловлює ставлення до поданого документа. Ця резолюція має особливе значення, оскільки її негативний зміст є попереднім станом висловлення вотуму недовіри Комісії ЄС.

Повіідомлення Комісії покликані раціоналізувати процедуру ухвалення актів у рамках Євросоюзу, зробити її простішою і відкритою. Коли набирається велика кількість повідомлень з одного питання, Комісія кодифікує їх у Зелену книгу, а напередодні ухвалення нормативно-правових актів не їх підтаві видає остаточний варіант – Білу книгу.

Юридичний аналіз ілих та зелених книг породжує неоднозначність у тлумаченні цих актів. З одного боку, вони мають рекомендаційний характер, проте вони можуть породжувати обов’язкові юридичні наслідки в певних прямо переддбачених випадках. За необхідності допускається їх оспорювання в Суді ЄС.

Окремою групою актів, схвалюваних інститутами ЄС, є насамперед, стимуляційні заходи, або, як їх ще називають, рішення про заохочувальні дії, або заохочувальні дії (incentive measures) відповідно до ст. 149, 165 (4), 167 (5), 168 (4) ДФУС; загальні орієнтири (general orientations) – ст. 12.1, 14.3 Протоколу про Статут Європейської системи центральних банкіів та Європейського центрального банку; загальні настанови (guidelines) – ст. 121 (2), 148 (2), 171 (1) ДФЄС. Об’єднує всі ці нормативно-правові акти процедура їх ухвалення – звичайна законодавча процедура після консультації з Економічним і соціальним комітетом і Комітетом регіонів (ст.294 ДФЄС). До інших нормативно-правових актів можна також віднести орієнтири ЄЦБ, що видаються з метою регулювання кредитно-грошових відносин, у тому числі валютної політики (ст.12.1. Статуту Європейської системи центральних банків та Європейського центрального банку), які за своєю юридичною природою дуже схожі на директиви. Приклад – орієнтир ЄЦБ від 10 січня 2001 р. «Про встановлення деяких правил з питань переходу у 2002 році до готівкового євро».

Лісабонський договір цвів норму стосовно юридичної сили міжінституційних угод між Європарламентом, Комісією і Радою, які є договірними актами інститутів ЄС.Ст. 295 ДФЄС чітко вказує на можливість обов’язкового характеру цих угод.

Особливу роль у формуванні права ЄС відіграє судова практика, яка відповідно до Лісабонського договору буду формуватися з рішень Суду ЄС при збереженні спадкоємності відносно старих судових рішень, сформульованих Судом Європейських Співтовариств.

Ст. 288 ДФЄС вказує, що «для здійснення компетенції Союзу інститути ухвалюють регламенти, ирективи, рішення, рекомендації і висновки».

Матеріальний зміст норм стосовно дії регламентів, директив, рекомендацій та висновків залишився незмінним. Однак сфера застосування рішення значно розширилася. З одного боку, рішення можуть мати характер індивідуальних актів, які адресуються конкретним суб єктам – державам-членам або приватним особам (наприклад, рішення Комісії про накладення штрафів за порушення правил конкуренції). З другого боку, рішеннями можуть оформлюватися інші юридино обов’язкові приписи (в тому числі нормативні), які не мають на меті уніфікацію або гпрмонізацію національних законодавст держав-членів. Також, відповідно до ст.22 ДЄС правовим інструментом реалізації спільної зовнішньої політики та політики безпеки стає рішення, що не належить до законодавчого типу актів, із спеціальною процедурою його прийняття Європейською радою і Радою Євросоюзу (ст.31 ДЄС). А відповідно до ст.48 ДЄС рішеннями можуть врегульовуватись організаційні питання, включаючи уточнення або внесення змін до окремих положень установчих договорів, не змінюючи сферу компетенції Союзу.

Лісабонський договір запровадив класифікацію правових актів на підставі таких критеріїв, як суб’єкт, що видає акт, юридична сила цих актів та процедуа їх прийняття. На підставі цих критеріїв правові акти розподіляються на дві категорії: законодавчі та незаконодавчі акти. Законодавчим актом виступає той правовий акт, який має юридично обов’язкову силу, що приймається відповідно до законодавчої або спеціальної законодавчої процедури за участю Ради ЄС та Європарламенту (ст.289 ДФЄС). Таким чином, документи, видані Європейською Радою, Комісією або Європейським центральним банком, законодавчими актами не визнаються. До незаконодавчих актів відносять як юридично обов’язкові акти, видані інститутами відповідно до інших процедур їх прийняття, так і рекомендації та висновки, які не мають обов’язкової сили незалежно до інституту, що їх прийняв. Серед незаконодавчих актів виділяються дві підкатегорії: делеговані та виконавчі акти. Делеговані акти приймаються Комісією на підставі і в межах повноважень, які делеговані їй у законодавчому акті (ст..290 ДФЄС). Виконавчі акти приймаються Комісією або Радою з метою забезпечення єдиних умов реалізації, які були передбачені в т.зв. «юазових» регламентах або директивах ст.291 ДФЄС). Відтепер назва відповідного нормативно-правового акта в обов’язковому порядку має відображати, дл якої підкатегорії він належить: чи то делегований, чи то виконавчий. Отже, такі акти мають підзаконний характер.

До нововведень Лісабонських договорів слід віднести ліквідування можливості укладення допоміжних конвенцій між державами-членами. До укладення таких угод держави зверталися з метою регулювання відносин у кримінально-правовій сфері, з ритань ородаткування, првосуддя у цивільних справах. Наприклад, Конвенція від 19 червня 1980 р. «Проправо, що застосовується до контрактних зобов’язань», Конвенція від 25 липня 1995 р. «ро створення Європейського поліцейського відомства (Конвенція про Європол)», Конвенція від 29 травня 2000 р. «Про взаємну правову допомогу у вирішенні кримінальних справ між державами-членами ЄС».

Отже, основними джерелами права ЄС є:

- Договір про Євросоюз (зм і доп Маастрихтський договір про ЄС 1992 р.), Договір про функціонування ЄС (зм і доп Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р.), Хартія ЄС про основні права 2000 р.;

- Міжнародні угоди, укладені в ході імплементації положень установчих документів;

- Цінності;

- Міжнародні звичаї, що склалися в процесі діяльності ЄС;

- Міжнародні угоди, укладені компетентними структурами ЄС з іншими суб’єктами міжнародного права;

- Акти інститутів ЄС зобовязального характеру у формі регламентів, директив, рішень, конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді ЄС;

- Принципи права;

- Рішення органів співробітництва зобовязального характеру, створених на основі міжнародних угод Співтовариства.

Допоміжними джерелами права ЄС є:

- акти інститутів ЄС рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій, кваліфікованих думок, декларацій тощо;

- рекомендаційні акти органів співробітництва, створених у рамках міжнародних договорів між ЄС і третіми країнами;

- рішення Суду ЄС;

- доктрина (доктрина примату і доктрина прямої дії норм права ЄС)

Основні джерела становлять підгрунтя матеріального і процесуального права ЄС.

Більшість основних джерел є писаними, як правило, вони публікуються у «Офіційному віснику ЄС».

Серед джерел права ЄС установчий характер мають Лісабонський договір про Євросоюз та Договір про функціонування Євросоюзу. Обидва установчі договори змінюють і доповнюють Маастрихтський договір про Євросоюз 1992 р. і Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. Лісабонські договори становлять основу для діяльності ЄС (ст.1 Договору про Євросоюз).

Хартія Євросоюзу про основні права у редакції 2007 р. теж є одним з основоположних документів ЄС і має таку юридичну силу, як і Лісабонські договори.

Римський договір про заснування Євроатому був виключений з установчих договорів про ЄС.

Цінності ЄС містять моральні засади сучасного етапу розвитку суспільства (повага до людської особистості, свобода, демократія, рівність, правова держава, дотримання прав людини, дотримання прав осіб, які належать до меншин, плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність, рівність чоловіків та жінок - ст.2 ДЄС).

Недотримання цінностей ЄС державою має насдком застосування до неї санкцій (ст.7 ДЄС), держави, що бажають вступити до ЄС, мають поважати цінності і взяти на себе зобовязання запроваджувати їх у життя (ст.49 ДЄС).

Міжнародні звичаї застосовуються для заповнення прогалин у праві і для подальшого розвитку.

Принципи права ЄС

Принципи права ЄС згадуються у ст.263 ДФЄС і конкретизуються у практиці Суду ЄС відповідно до ст. 19 ДЄС. Ст. 6 ДЄС визначає, що «основні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. І передбачені конституційними традиціями, спільними для всіх держав-членів, становлять загальні принципи права ґсоюзу». Такі ринципи називають неписаним правом Євросоюзу, що його було інкорпороване до «писаного» права. Відповідно до ст. 267 ДФЄС, Суд ЄС виводить загальні принципи права ЄС як із положень установчих договорів, міжнародних угод, учасниками яких є держави-члени, так і із загальновизнаних принципів та норм мвжнародного права і самого правопорядку ЄС. Такі принципи займають центральне місце в системі джерел права ЄС.

У Лісабонських угодах закріплено кілька категорій принципів:

Загальні – регулюють взаємовідносини між ЄС та державами-членами (рівність держав-членів, національна індивідуальність, повага до основних функцій держави, лояльного співробітництва ЄС і держав-членів (ст.4 ДЄС); визначають засади розподілу повноважень у ЄС (принцип наділення компетенцією, субсидіарність, пропорційність (означає відповідність застосованих засобів очікуваному результату) (ст.5 ДЄС); забезпечують захист прав і свобод людини (ст.6 ДЄС. Ст.16 ДФЄС); закріплюють демократичний характер устрою ЄС (рівність громадян ЄС, представницька демократія, участь громадян і їхобєднань у діалозі з інститутами ЄС, участь національних парламентів у діяльності ЄС, гласність, дотримання статусу церков, релігійних асоціацій чи громад у державах-членах ЄС (статті 9-12 ДЄС, ст. 15 і 17 ДФЄС); забазпечують виконання норм права ЄС (верховенство і пряма дія права ЄС); вимагають координації різних напрямків політики і діяльності ЄС (ст.7 ДФЄС).

Галузеві (спеціальні).принципи стосуються діяльності ЄС в окремих сферах. Зовнішньополітична діяльність здійснюється на основі принципів демократії, правової держави, загальності і неподільності прав людини і основних свобод, поваги до людської гідності, рівності і солідарності, дотримання принципів Статуту ООН і міжнародного права (ст.21 ДЄС).

Враховуючи вищенаведений аналіз еволюції системи джерел права ЄС, слід констатувати, що Лісабонські договори не змінили фундаментально систему джерел права, натомість, систематизували нормативно-правові акти, поділяючи їх на категорії законодавчих та незаконодавчих.

Смирнова К.В. Вплив Лісабонського договору на систему джерел права Європейського Союзу

Поиск по сайту: