Пам’ятні місця с.Жовнино

Міністерство освіти і науки України

Відділ освіти Чорнобаївської районної державної адміністрації

Жовнинський навчально-виховний комплекс

«7 чудес малої

Батьківщини»

Виконали: учні 9-го класу

Керівник:Мищенко Н.І.

2012р

Мета проекту: Вивчення пам’яток історії рідного краю, ознайомлення з традиціями і звичаями нашої місцевості.

Тип проекту – дослідницький.

Час виконання: довготривалий (осінь 2011– весна 2012рр.)

Завдання: Дослідити теоретичний і практичний матеріал по вивченню об’єктів рідного краю, зібрати і систематизувати матеріал.

Близниці

Стоять відразу за селом

Могили здвоєні у полі

І ніби дивляться кругом

Чим все гаразд на видноколі

Давно-давно сторожова

Стояла вежа тут козацька,

Щоб ні ляхи, ні татарва,

В село не в’їхали зненацька.

Хиткий поміст на стояках

Солома збризкана смолою,

Козак з кресалом у руках

Та степ зарослий ковилою.

Отак самотньою й була,

Як витязь стоокий в дорозі,

А друга ближче до села

Теж на горі, аж на узвозі.

Спокійний обрію вінець,

Як риф весільної обручки.

Жовнянські дві сестри-близнючки

Козак собі обід варив,

ВУ далеч степову дивився.

Стояв, люльку закурив

І знов біля вогню спинився.

І тут з трави, немов хижак

На козака татарин кинувсь

І похитнувсь, упав козак,

Ніколи більше не прокинувсь

Татарин озирнувсь кругом,

Чи ще живі десь не остались,

І кинувсь до своїх бігом

Що аж ген-ген в яру остались.

Чи в запалі забувсь він,

А чи спочатку не побачив,

Що зовсім близько у траві

Принишкли постаті дівочі.

Татари! Напад! Хто ж дасть знак?

У Жовтині не знають люди,

Що мертвий вже лежить козак

І що сигналу вже не буде.

-А що ми можемо зробить?

Даремна річ в степу кричати

Вогонь! Солома! – і в тую ж мить

До вежі кинулись дівчата

В солому смолену мерщій

Накидали руками жару

То вже татарський кінний стрій

Із гиком висипавсь із яру.

Та пізно. Чорний дим до хмар

Тривожні підіймав кружала

Кривими шаблями татар

Сестриці зрубані лежали.

А над селом вже підіймавсь

З другої вежі дим смолою,

Й котився лунко, не спинявсь

Тривожний сполох над Сулою.

І кінних козаків загін

В бою короткім змів ординців

Помчали козаки вдогін,

Рубаючи їх поодинці...

І знову бив скорботно дзвін

І тужно плив по узбережжі,

Коли весь Жовнин хоронив

Своїх двох дочок біля вежі.

Високі, з рідної землі

Насипали їм дві могили,

Дівчата й діточки малі

Вінками заквітчали схили

Стоять могили степові

Між ними полягла дорога.

Стоять вони, мов вартові,

Як ворогам пересторога.

Нехай же їм земля пером,

Хай сплять дівчата-рятівниці!

Стоять, як сестри за селом

Могили обіруч – Близниці.

Момот Степан Павлович 31.12.1970р.

«Корнутин млин»

В селі Жовнине до переселення був вітряний млин, його ще називали «вітряк», а в 1959-60 рр., коли переселялося село, вирішили перенести і млин у нове село, але він був такий зношений, що стояв, як музейний експонат. У старому селі мірошником був Корнута Іван Юхимович, а млин називали Корнутин. Приблизно у 70-х роках вирішили млин, як окрасу села, поставити на видному місці. Перенести і відновить його взявся давній мірошник села Вергал Микола Панасович, а допоміг йому Різник Олександр Данилович. Млин відновили на в’їзді до села, і всі зраділи, коли він замахав крилами. Чонка Андрій Іванович, який на той час очолював колгосп, запропонував розповісти на сторінках газети «Сільські вісті» про красеня-млина, який виріс серед степу. Пройшло небагато часу, як одержали листа з Києва, в якому жінка прохала прислати їй змеленого в цьому млині борошна на галушки. Померли вже і Микола Панасович, і Олександр Данилович. Дорога до кладовищ, де вони знайшли свій відпочинок, проходить понад млином, який вони відновлювали. Як вартовий сивої історії стоїть край села вітряк - обшарпаний вітрами, опалений сонцем довгожитель. Багато він бачив на своєму віку, пам’ятає старе село «на низу», пам’ятає давню Київську дорогу, якою люди вирушали на прощу до Печерської Лаври, в Крим по сіль чи в Асканію на заробітки.

Давньоруське місто Воїнь було побудоване у глибокій гавані річки Сули за 5 кілометрів від с Жовнино. На місці давньоруського міста-гавані нині залишився лише дніпровський острівець неподалік від берегів села Жовнино, що на Чорнобаївщині.

Пам’ятаєте слова князя Володимира, занотовані Нестором у літописі "Повість временних літ": "Не добре, що мало городів коло Києва". І став будувати міста на Десні, на Острі і на Трубіжі, на Сулі і на Стугні. І почав набирати "муже лучше от словень і от крівечь, і от чуді, і от в’ятичь, і от сих насель ради; бе бо рать от печеніг. І б воюяся с ними і одоляя іх".

А ще у "Слові о полку Ігоревім": "І ржуть коні за Сулою, слава дзвенить у Києві".

І з’явилися понад Сулою, від гирла до Лубен, майже два десятки городищ-фортець. Серед них одне з найбільших міст-фортець – місто Воїнь. Нині за кілометр чи два від Жовниного (Чорнобаївського району), посеред Кременчуцького водосховища, височить чималенький острів, заквітчаний ромен-зіллям, ромашкою, чебрецем. Посеред нього багато озерець, в яких водиться сила-силенна карасиків. Закинеш вудочку і не встигнеш озирнутися, як поплавок тоне. Навесні, коли вода спадає, під урвищем можна знайти напіврозбиті амфори, срібні хрести, браслети, залишки керамічного посуду, а часом, якщо пощастить, давньоримські та грецькі монети, наконечники стріл. Між іншим, у свій час чимало таких знахідок зберігалося у краєзнавчому музеї Великобурімської середньої школи.

Перед затопленням Кременчуцького водосховища протягом чотирьох років (1956-1959) Кременчуцька древньоруська експедиція інституту археології Академії наук УРСР, яку очолювали Василь Довженок і В.К. Гончарова, проводили тут розкопки, які досить точно допомогли відтворити загальний вигляд літописного Воїня, який був тут тисячі літ тому одним із найважливіших економічних і оборонних центрів Русі. Досить сказати, що його площа сягала майже 30 гектарів. А укріплена гавань в гирлі Сули при виході на великий Дніпровський шлях служила захисним притулком для руських та іноземних купців.

Як засвідчили розкопки, місто було обнесене частоколом із п’ятиметрових дубових паль завтовшки з 20 сантиметрів. На суходолі його оточував глибокий рів і насип. Внутрішній рів забезпечував зв’язок центру городища із Сулою і відігравав роль укріпленої гавані. Безперечно, якби Воїнь був лише фортецею, то для нього обрали б місце на пагорбі за 300 метрів від дитинця. Тут було достатньо лише прокопати рів, насипати насип з одного боку – і фортеця готова. Древні ж будівельники вибрали для Воїня місце між новим і старим рукавом Сули з метою мати добре укріплену гавань. Між іншим, з таким розрахунком було вибране місце для фортеці Жовнин, що розташовувалося за три кілометри вище по Сулі від Воїня.

Городище займало підвищення над заплавною терасою, з усіх боків оточене водоймами. Зі сходу фортецю захищала Сула, на півночі рукав старої Сули – Кривуля, на заході другий рукав – Рівчак, на півдні – заболочена місцевість з озерами. По суті, гавань була неприступна. А для купців попід частоколом були збудовані своєрідні кліті розміром 3х3 метри. В них можна було деякий час проживати і зберігати товар. До речі, аналогії подібним городищам, що служили гаванями, можна знайти і поза межами Русі. Зокрема така укріплена гавань існувала на території Польщі, поблизу Сандоміра.

Перша згадка про місто Воїнь міститься у "Повісті временних літ" в 1055 році. Звідси князь Всеволод Ярославович вирушав у похід на торків, які з’явилися тоді вперше на території південноруських степів. Згадується воно в тому ж літописі і в 1147 році. Детально його описує і арабський географ ХІІ ст. Ідрісі. У 1184 році половці на чолі із ханом Кончаком спалили всі міста на Посуллі, в тім числі і Воїнь. Та невдовзі гавань знову ожила. Але після татаро-монгольської навали Воїнь був остаточно зруйнований. І його жителі змушені були шукати притулок у заплавах Дніпра. Виникло поселення Воїнці. А під час затоплення Кременчуцького водосховища від колись багатолюдної фортеці-гавані залишився лише острівець. А серед люду довколишніх сіл і досі існують легенди про мужніх захисників фортеці-гавані, про відважних мореплавців. Цікаво, що і нині вихідці з цих місць – у числі екіпажів військових і торговельних суден.

«Сторожова козацька могила»

На західному узбережжі на фоні зелені акацій видніється стара козацька могила, одна із тих, що вціліли. Колись тут проходив Київський шлях і цю могилу використовували як сторожову: на ній стояла дерев’яна вежа, була заздалегідь приготована просмолена солома, яку мали запалювати як сигнал про загрозу наближення ворога

Багатовікова боротьба наших давніх предків-хліборобів з царськими скіфами, кочовим іраномовних народом, вигравірованна напівказкових сюжетом у четвертому томі Геродотової "Історії". І не даром для наших предків-землеробів в усі часи образ страшного Змія вдавав із себе асоціацію не менш страшного поневолювача.

Зображення змії відображало найдавніший культ скіфів. Змієногою богиня, напівжінка-напівзмія - мати скіфа, мати скіфського племені, - часто зображувалася на щитах, сагайдаком та інших озброєннях скіфів і збруї їхніх коней. Аріан, видатний грецький історик, письменник і географ, який жив на початку другого століття нашої ери, писав, що військові емблеми скіфів представляли собою макети змій і драконів, будучи виготовленими зі шматочків кольорових тканин і піднятий на високий жердини. Рухаючись, ці макети надувалися вітром і звивалися, немов живі істоти, при цьому видаючи жахливий свист.

Для племен землеробів народ зі звіриним стилем прикрас, драконами, грифонами, зміями, змієподібними богинями і т.д. був тільки зміїним народом і образно зображався Змієм, що вимагає данини і жертв.

Для захисту від агресивних сусідів цьому народу довелося споруджувати багатокілометрові вали, які були не тільки оборонними спорудами, а й умовною межею своїх земель і земель народу-змія.

Пам'ятає про ті часи і місто Зміїв Харківської області. Археологами доведено, що на початку VII століття нашої ери на місці сучасного Змієва існувала кам'яна фортеця (вона була не єдиною, які існували у той час - ще були Салтівська, Чугуївська та Мохнацького). Побудовані вони були на місці давніх городищ, огороджених валами і ровами. Але чи були ці городища скіфськими, чи служили захистом від них? На це питання зможуть відповісти лише всебічні і ретельні дослідження і розкопки.

Хто ж побудував українські вали?

Авторство будівництва Змієвих валів деякими дослідниками приписується Володимиру Великому, князю Київському, однак, швидше за все, будівельниками цих валів можна назвати всіх представників династії Рюриковичів, - починаючи з Володимира Великого.

Aргументуючи дану версію, автори і прихильники її виходять з наступних тверджень:

Змієві вали - титанічні споруди загальною протяжністю понад 1500 кілометрів! Щоб їх побудувати, необхідним було використання праці сотень тисяч людей протягом десятиліть, а це було під силу лише такому могутньому і централізованої держави, яким була Київська Русь в ранній і середній стадії своєї державницької еволюції.

При проведенні археологічних досліджень в земляних шарах валів були знайдені численні фрагментарні останки предметів, датованих при аналізі X-XII століттями нашої ери.

Київський літопис оповідає, що князь Володимир, обороняючись від кочівників, наказав будувати міста вздовж кордонів своєї держави (досить таки недалеко від Києва, слід помітити).

Згадка про зміцнення кордонів Київської землі збереглося в листі католицького місіонера Брунона до німецького імператора Генріха II (1008 рік). У ньому Брунон зображує сцену прощання з князем Володимиром на кордоні Київського князівства. Попрощалися вони біля воріт валу, яким, за словами місіонера, Володимир обгородив свої землі.

Твердження вагомі, їм легко протиставити і контраргументи. Звичайно, теорія дуже добре аргументована і заслуговує на пильну на увагу, однак:

Київський літопис при зображенні подій 980, 1093, 1095, 1146, 1151, 1169, 1223 років багато разів згадує про ровах і валах. Але ж як!?.. Вали вказуються лише як орієнтири місцевостей, де відбувалися описувані в літописі події. Але жодного слова не сказано ні про час їх побудови, ні про використання їх як захисних споруд за призначенням!

У фундаментах валів археологи неодноразово знаходили вугілля, що потрапив туди під час їх будівництва. Результати аналізів показали, що вік знахідок дуже солідний і визначається для різних знахідок від 1200 до 2100 років! Іншими словами, досліджені вали будувалися в період з II століття до нашої ери по VII століття після Різдва Христового, - задовго до виникнення Київської держави.

Змієві вали - гігантські споруди, довжина яких лише в Київській області складає 800 кілометрів. Можливо, і не викликає сумнівів те, що частина валів в Київській області була побудована київськими князями, однак приналежність валів в інших частинах Україні до давніших епох можна довести навіть документально.

Прикладом тому служать вали, розташовані в центрі нинішньої Харківської області - між верхів'ями річок Коломак (притока Ворскли) і Мож (притока Сіверського Дінця). Ці вали перетинають так званий Муравський шлях - найдавніший шлях із Криму в Московське царство, який проходив по гребеню вододілу річкових систем Дніпра і Дону.

Ці вали настільки стали частиною даної місцевості, що при заселенні Слобожанщини в середині XVII століття населені пункти, побудовані безпосередньо поряд з валами, отримали типові назви: Валки, Старі Валки, Перекоп, хутір валковий...

Історії було завгодно зберегти в своїх архівах досить цікавий документ: чолобитну білгородського воєводи Опанаса Тургенєва до московського царя Михайла Федоровича від 1636 року, в якій говориться, що на Муравському шляху є якийсь "татарський перелаз" біля валок. А місцевість безлюдна, і ліси густі із степами широкими, а найближчим містом є литовська Плотава (сучасна Полтава) за 50 верст. І іншого шляху, окрім як через той перелаз до Криму немає. З наведених рядків можна легко здогадатися що вали були побудовані задовго до описуваного періоду - задовго до татаро-монгольського нашестя.

За часів Київської Русі таке широкомасштабне будівництво вестися не могло. Святослав Ігорович (957-972 роки) і Володимир Святославич (980-1015) билися з печенігами буквально на околицях Києва. Походи Володимира Мономаха (1053-1125) і його сина Ярополка (1082-1139), а потім і Ігоря Святославича (1151-1202) до Дону вважалися походами вглиб половецьких земель. По смерті Володимира Мономаха чвари між князями посилилися, і в столітній період до Батиєвої навали на київському престолі побували більше сорока князів.

У ті складні для Русі часи Змієві вали, розташовані далеко від основних князівських центрів (Києва, Переяслава, Чернігова), не могли будуватися, оскільки ослаблена розбратом і половецькими набігами держава не мала достатніх ресурсів для проведення будівництва такого рівня. Після таких роздумів прийти до єдиного висновку дуже важко, якщо не сказати, що майже неможливо. Походження численних земляних оборонних споруд - питання вкрай важливе, хоча і не однозначне. Однозначним виглядає лише те, що епоха створення українських валів - сива давнина, куди, можливо, зможе докопатися лише "лопата історії" - археологія. Не виключено і те, що, можливо, українські вали пам'ятають навіть епоху створення загадкових мегалітичних споруд на зразок британського Стоунхенджа. А те, що окремі оборонні споруди будувалися в більш пізній історичний період ні в якому разі не суперечить положенню про давність окремих валів, а навіть, з певної точки зору, і підтверджує це. Згадайте хоча б ту ж Трою, з її культурними шарами, де міста із зовсім різним населенням будувалися буквально один поверх іншого. Безумовним виглядає одне - віднести побудову всіх українських валів до періоду Київської Русі було б великим ризиком. Адже якщо будівництво майже кожного, нехай навіть невеликого, храму відображено в літописах, то як же створення цих гігантських споруд пройшло непоміченим?

Зайнятися дослідженням українських валів, безумовно, давно вже пора, - поки ще не пізно. Ми можемо і повинні звернути увагу на безцінну і практично ще не досліджену реліквію історії, археології та архітектури нашої держави: поки антропогенна діяльність ще остаточно не привела до того, що борона трактора розрівняла останній український земляний вал.

Пам’ятні місця с.Жовнино

В центральній частині села зосереджено всі пам’ятники, які відображають героїчне минуле нашого народу: пам’ятник Героям громадянської війни – односельчанам; Обеліск Слави, що увічнює пам’ять про жовнян, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, мирне населення, що було розстріляне і закатоване фашистськими загарбниками; пам’ятник Воїну-визволителю (братська могила, де поховані тіла воїнів, що загинули під час визволення села Жовнине); пам’ятний знак – хрест, поставлений в знак скорботи за померлими під час голодомору 32 - 33 років; пам’ятник В. І. Леніну, як нагадування про минулу епоху.

Сторожовий яр

Поиск по сайту: