Генерал-губернатори

Правобережний генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губерній (Головний начальник Південно-Західного краю) був вищим представником верховної адміністративно-політичної і судової (до судової реформи 1864 р.) влади у 3 правобережних губерніях, притому він міг водночас бути командувачем військами Київського військового округу. Власний апарат генерал-губернатора складався лише з Канцелярії і кількох урядовців з особливих доручень, а за необхідності він діяв через підпорядкованих йому губернаторів. Повноваження генерал-губернатора визначала Загальна інструкція генерал-губернаторам, вміщена у Звід губернських установ, та інші нормативні акти – статути, положення, окремі “височайші” вказівки. Генерал-губернатор відав загальним добробутом і внутрішньою безпекою, мав право ревізувати усі дії підвідомчих йому осіб, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а за необхідності безпосередньо вживати заходи до поновлення порядку і запобігання безпорядкам.

Генерал-губернатор мав доволі широкі права при оголошенні на усій підвідомчій йому території чи в окремій місцевості стану посиленої охорони, а стан надзвичайної охорони вводився за рішенням Комітету міністрів, затверджуваним царем, згідно з Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. У стані посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов`язкові постанови з метою захисту громадського порядку і державної безпеки, за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафу до 500 крб., а також мав право забороняти усілякі народні, громадські і приватні збори, закривати торгівельні заклади і промислові підприємства, а також забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони. При уведенні стану надзвичайної охорони зберігали свою силу усі умови стану посиленої охорони, і понад те генерал-губернатор наділявся цілою низкою повноважень – мав право засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліційні команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно і прибутки з нього, коли розпорядженням цим майном досягались злочинні цілі або коли упущення з управління ним тягнули за собою небезпечні для громадського порядку наслідки; за порушення обов`язкових постанов і вчинення певних проступків піддавати винних в адміністративному порядку ув`язненню у в`язниці чи фортеці або арешту на 3 місяці або грошовому штрафу до 3 тис. крб.; усувати від посад урядовців усіх відомств, у т.ч. судового, та осіб, обраних до станових, міських і земських установ; припиняти і закривати чергові збори станових, земських і міських органів; припиняти видання друкованої періодики на час надзвичайного стану; закривати навчальні заклади на строк до 1 місяця.

При винятковому стані (стані посиленої чи надзвичайної охорони) генерал-губернатор наділявся широкими повноваженнями у судовій сфері. Так, при введенні стану посиленої охорони він отримували право передавати судам, якщо вважав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, окремі справи про злочини, передбачені загальними кримінальними законами, для здійснення судочинства за законами військового стану; притому, він міг вимагати розгляду усіх цих справ при закритих дверях. Усупереч принципу незалежності суду, генерал-губернатору належало право вимагати від органів прокуратури подавати йому для перегляду кожне слідче провадження чи дізнання, ще не передане у судову установу. Генерал-губернатор також затверджував вироки. У стані надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності цілі категорії справ про певні злочини і проступки і передавати їх у військові суди, а також замінювати судовий розгляд справ про злочини і проступки, за які передбачалось ув`язнення у в`язниці чи фортеці до 3 місяців або грошовий штраф до 3 тис. крб., адміністративним вирішенням. Усі перераховані повноваження генерал-губернатор мав також при уведенні воєнного стану за законом 1892 р.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження генерал-губернатора – він повинен був вживати заходів до заміщення посад у Південно-Західному краї особами російського походження; видавав дозволи на приїзд до міста і тимчасове проживання у ньому євреям, які не мали права постійного проживання у Києві. Генерал-губернатор здійснював політичне управління церковними справами – під його наглядом перебувала діяльність римо-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватись нові філійні костьоли, алтарі і каплиці, за його згодою призначались ксьондзи і прихідські посади, і він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення за невиконання вимог і розпоряджень світської влади. Генерал-губернатор мав забезпечувати домінуючі позиції російського дворянства у Південно-Західному краї – він призначав і звільняв предводителів дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння: при виявленні угод про придбання маєтків в 9 губерніях України поляками і євреями генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів по цих угодах і ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності нотаріусів, які засвідчували незаконні угоди. За таємним циркуляром міністра внутрішніх справ 1881 р. лише з дозволу генерал-губернатора могло влаштовуватись публічне виконання різних сценічних постановок, декламацій і співу “на малоросійському наріччі і взагалі не російською мовою”.

Внаслідок революційної ситуації наприкінці 70-х рр. (у 1879 р. було вчинено замах на Олександра ІІ) за царським указом 1879 р. було призначено тимчасових генерал-губернаторів у Петербурзі, Харкові і Одесі, а також аналогічними правами були наділені московський, варшавський і київський генерал-губернатори, влада яких поширювалась і на сусідні губернії. Цим усім генерал-губернаторам підпорядковувались усі цивільні установи, судові органи, навчальні заклади. Вони отримали право арешту чи адміністративного вислання будь-якої особи, припинення чи заборони періодичних друкованих видань. Вони передавали на власний розсуд справи цивільних осіб військово-окружним судам, які почали виносити смертні вироки.

Губернатори.

Звільнення селян від кріпосної залежності і проголошення зрівняння усіх станів у правах, відокремлення суду від адміністрації, уведення земського і міського самоврядування тощо істотно змінили становище губернаторів, та наприкінці 19 ст. вони отримали повноваження, яких не мали навіть у дореформений період, передусім розширились їхні карально-поліційні функції. У 1866 р. вони отримали право вимагати виконання своїх законних вимог від усіх службовців, незалежно від їх підлеглості, старшинства за посадою або чином; ревізувати усі цивільні установи губернії, незалежно від відомства; а також закривати приватні товариства, клуби тощо у разі виявлення у їхній діяльності чогось протиправного державному порядку, громадській безпеці і моральності. З 1876 р. вони почали видавати “для правильного виконання узаконень про благочиння і безпеку” обов`язкові постанови про заборону зборів, закриття органів преси та ін. Особливо посилилась адміністративна влада губернаторів за Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. – при уведенні посиленої охорони губернатор мав право закривати збори, торгівельні і промислові заклади, забороняти органи преси, арештовувати на строк до 3 місяців і штрафувати на суму до 500 крб. винних у порушенні обов`язкових постанов, висилати підозрілих і шкідливих осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при Міністерстві внутрішніх справ вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 р. шкідливих для державного і громадського спокою осіб. Губернатор організовував поліційний нагляд (гласний і негласний) за особами сумнівної політичної благонадійності. Під час здійснення судової контрреформи губернатор набув змоги впливати на суди – переглядав списки осіб-кандидатів на обрання мировими суддями і списки присяжних засідателів; а у 1889 р. він став головою адміністративно-судової установи – губерського присутствія. Губернатор подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничих начальників; а за Положеннями 1890 і 1892 рр. контролював органи земського і міського самоврядування. У віданні губернатора перебував увесь поліційний апарат губернії – він безпосередньо призначав поліцмейстерів і повітових справників з помічниками та станових приставів; вони повинні були негайно доповідати йому про будь-який безлад. Конкретні напрями діяльності губернаторів з охорони порядку і спокою містили численні циркуляри Міністерства внутрішніх справ. У другій половині 19 ст. значно зріс освітній ценз губернаторів – 2/3 мали вищу освіту. Усі губернатори були спадковими дворянами, а дехто належав до титулованої знаті. Вони були найзаможнішою категорією вищого чиновництва – їхні землеволодіння часто перевищували тисячу десятин.

Апарат губернського управління утворювали губернські правління і органи міністерств – казенна палата, правління державного майна та ін.

Поиск по сайту: