Місцеві органи влади і управління

У 85 повітах України адміністративна влада належала повітовим справникам, які призначались губернатором з дворян і були відповідальні перед ним. Справник очолював повітове поліційне управління, до складу якого входили 2 дворянських засідателі, що обирались повітовими дворянськими зборами. Справник головував у розпорядчо-виконавчих колегіях і дорадчих органах – повітових присутствіях і комітетах, які були виконавчими інстанціями для відповідних губернських установ. Деякі присутствія і комітети очолював повітовий предводитель дворянства.

Земські дільничі начальники, посада яких була уведена з 1889 р., мали забезпечувати порядок і спокій серед селянського населення. Вони призначались губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути лише спадкові дворяни, які володіли землею у повіті і мали вищу освіту; однак, за неможливості відшукати кандидатів, які б задовільняли вимоги обидвох цензів, міністр внутрішніх справ мав право призначати земських начальників з дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом, або ж з вищою освітою, але без встановленого цензу, а також могли призначатись особи без середньої освіти, якщо вони мали нижчий класний чин - колезького реєстратора. Згодом міністру внутрішніх справ було дозволено як тимчасовий захід призначати земських начальників з осіб, які не мали середньої освіти і не задовільняли інших вимог, якщо він визнавав їх здатними до зайняття цієї посади. Земські начальники здійснювали широкі судові і адміністративні функції – нагляд за органами селянського громадського управління і ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних і сільських писарів; а за відсутності чинів повітової поліції вони здійснювали їхні функції. До 1906 р. земський начальник мав право накладати на посадових осіб органів сільського управління за невиконання його законних вимог штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без формального провадження. Волосний суд перебував у повній залежності від земського начальника, який затверджував суддів, переглядав вироки суду (раніше вони вважались остаточними).

Органи волосного і сільського селянського самоврядування, запроваджені селянською реформою 1861 р., підтримували порядок і спокій на селі. Органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста, та волосний сход, волосний старшина і волосний суд. Вони підпорядковувались повітовій адміністрації, а з 1889 р. також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню; і утримувались за рахунок селян. Органи селянського самоврядування мали обмежені повноваження – розв`язували деякі земельні справи, зокрема щодо переходу землі, належачої сільській общині, про розподіл повинностей; волосна і сільська адміністрація забезпечувала надходження до скарбниці численних платежів селян – викупних платежів, різних зборів (казенних, земських, сільських, страхових тощо), непрямих податків на предмети широкого вжитку (гас, сірники, чай, цукор, тютюн тощо), а також виконання ними натуральних повинностей – поштової, простійної, арештантської та ін.

Поліційні органи.

Провідну роль у місцевому державному апараті відігравали органи загальної і політичної поліції. До поліційної реформи 60-х рр. у губерніях окремо існували повітова поліція і міська поліція, створені на основі Положення про земську поліцію 1837 р. і Наказу чинам і служителям земської поліції 1837 р. У дореформений період на поліцію покладались, крім суто поліційних, господарські, слідчі і судові функції. Діяльності поліційних установ перешкоджала відсутність формального розмежування територіальних меж відання міської і повітової поліції. Очолював поліцію земський справник, а інші посади заміщували здебільшого відставні офіцери. Скасування кріпосного права привело до ліквідації вотчинної поліції, яка доповнювала державну поліцію, тож прагнучи підсилити низові ланки поліції, уряд у 60-х рр. здійснив поліційну реформу – у 1862 р. було видано царський указ і Тимчасові правила про устрій поліції у містах і повітах губерній, однак реформування нижчих ланок поліції так і не відбулось. Одним із завдань поліційної реформи 60-70-х рр. було звуження компетенції поліції – так, провадження попереднього слідства у кримінальних справах після судової реформи 1864 р. було передано судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою – органам земського і міського самоврядування тощо.

З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліційний орган – повітове поліційне управління, яке очолював повітовий справник, і при ньому перебували його помічник і члени-засідателі повітового поліційного управління, які усі разом утворювали загальне присутствіє управління. Повітовий справник не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором; він мав право ухвального голосу з усіх розглядуваних поліцією питань. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліційні одиниці: стани, дільниці (сотні) і селища. Кількість станів у повітах була різною (2-4) – залежно від розміру території, чисельності населення, стану порядку і спокою. У станах поліцію очолювали станові пристави, які були виконавчими урядовцями поліції; вони призначались губернатором за поданням повітового справника. У 1878 р. становим приставам надали помічників – поліційних урядників; у Волинській і Подільській губерніях їх було по 200 чол., а потім ще більше. Виконавчі урядовці (станові пристави) і нижчі чини поліції (урядники) отримували утримання від держави. У 60-70-х рр. було змінено порядок комплектування поліції – уведено принцип вільного найму за контрактом, збільшено платню, підвищено розмір пенсій, встановлено нагороди за вислугу років.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських і деяких визначних містах, посадах і містечках – в Україні місьу поліцію мали 9 губернських центрів, а також міста підвідомчі градоначальствам – Одеса, Керч, Севастополь і Миколаїв, та повітові і деякі безповітові міста. У цих містах існували міські поліційні управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер і його помічник призначались губернатором чи градоначальником. Міському поліційному управлінню були підпорядковані виконавчі урядовці поліції – дільничі і міські пристави і їх помічники та поліційні наглядачі, а також нижчі чини – городові та інші поліційні службовці. Міста поділялись на частини, дільниці і околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці – дільничні пристави. Структура поліційного апарату залежала від розміру міста і чисельності населення. При поліційних управліннях у містах перебували пожежні команди на чолі з брандмейстерами.

Наприкінці 19 ст. дії поліції спрямовувались, головно, на боротьбу з виступами робітничого класу, для чого було створено спеціальну фабрично-заводську поліцію, а ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати і утримувати за власний рахунок поліцаїв на фабриках і заводах. Передусім було збільшено склад поліції у тих фабричних районах, у які під час виступів робітників викликались війська, а згодом - у робітничих районах, де відбувались страйки і безладдя; тож у промислово розвинутих губерніях України на межі 19-20 ст. значно посилився поліційний апарат. Уряд здійснив також цілу низку заходів для посилення поліції у сільській місцевості – у 1900 р. міністру внутрішніх справ було надано право задовольняти клопотання приватних осіб про формування за їхні кошти поліційних команд.

У другій половині 19 ст. внаслідок зростання кількості злочинів (утричі швидше, ніж зростання чисельності населення; притому, майнові злочини, головно крадіжки, становили близько 2/3 усіх кримінальних правопорушень) у системі поліційних установ було утворено спеціалізовані органи кримінального розшуку – розшукні відділення – спершу у Петербурзі, а згодом при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у багатьох великих містах, у т.ч. у Києві і Одесі. Однак, єдиної системи кримінального розшуку у державі не було утворено, зокрема через брак коштів.

Особливе місце у поліційному апараті Російської імперії займали органи політичної поліції, які виділились в окрему систему ще за Петра І. Внаслідок декабристського повстання 1825 р. за царським указом 1826 р. було утворено центральний орган політичної поліції - ІІІ відділення імператорської канцелярії, а як його виконавчий орган у 1827 р. було засновано Корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів) – відтоді почалось формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за “народним духом і напрямом політичних ідей суспільства” (головно, для боротьби з національно-визвольним рухом) на усій території країни. За Положенням про корпус жандармів 1867 р., яке діяло майже без змін аж до Лютневої революції 1917 р., на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліційні управління залізниць, які становили основу жандармського відомства. Внаслідок наступної революційної ситуації у 1880-1883 рр. було значно реорганізовано центральний апарат політичної поліції – міністр внутрішніх справ став водночас шефом жандармів, замість ІІІ відділення імператорської канцелярії у Міністерстві внутрішніх справ було створено Департамент поліції, який здійснював керівництво загальною і політичною поліцією.

В Україні у 70-90-х рр. територіальними органами корпусу жандармів були 9 губернських жандармських управлінь (ГЖУ) і жандармське управління м.Одеси. ГЖУ контролювали територію відповідних губерній, а жандармському управлінню м.Одеси, крім самого міста, був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Структурно і господарсько ГЖУ підпорядковувались штабу Корпусу жандармів, а у здійсненні спеціальних повноважень – Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. ГЖУ здійснювало політичний розшук – виявлення, викриття і ліквідацію (тобто, обшуки і арешти) організацій і окремих осіб “протиурядової спрямованості”. За Положенням 1882 р. до 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліційного нагляду за особами сумнівної політичної благонадійності. ГЖУ проводили дізнання у справах про державні злочини і дослідження про політичну неблагонадійність. А також до 1911 р. жандармерія була одним з органів контррозвідки.

Кожне з жандармських поліційних управлінь залізниць України (ЖПУЗ) охоплювало 1 чи кілька залізниць – так, у віданні Київського ЖПУЗ перебували південно-західні залізниці; у 1895 р. в Україні було 5 ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське.

Судові органи.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова реформа 1864 р., проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, формалізований суд був замінений судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, виборності мирових суддів і присяжних засідателів, незалежності і незмінності суддів, рівності усіх перед законом, змагальності, гласності, усності тощо; засновувалась адвокатура, реорганізовувалась прокуратура. Попри те, реформа зберегла залишки фодально-станового судочинства: станові суди – церковні, військові, волосні селянські; окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

Було створено подвійну систему судів: місцеві суди – одноособовий мировий суддя, повітовий з`їзд мирових суддів і Сенат, та загальні суди – окружні суди, судові палати і Сенат. Передбачалось утворення у містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) і цивільні справи. Мирові судді обирались на 3 р. повітовими земськими зборами або міськими думами при віковому, освітньому і доволі високому майновому цензах (у Лівобережній і Південній Україні майновий ценз становив 400-900 десятин землі). Крім дільничих мирових суддів, які отримували за свою службу винагороду, вводились посади почесних мирових суддів, які не мали визначеної дільниці, а здійснювали судочинство за клопотанням обидвох сторін; внаслідок безоплатності цієї посади почесними мировими суддями були, головно, повітові і губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові і штатські урядовці тощо. Збори дільничих і почесних мирових суддів повіту чи міста утворювали другу інстанцію – з`їзд мирових суддів, у якому головував 1 із суддів, обраний ними з-поміж себе. Вищою касаційною інстанцією на рішення мирових суддів був Сенат.

Однак, ці нововведення відмінила судова контрреформа 1889 р. - Закон про земських дільничих начальників 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям 1889 р. скасували або істотно змінили найважливіші засади судової реформи 1864 р. – принципи відокремлення судової влади від адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів; відтак, у більшості губерній мирова юстиція була ліквідована (крім Правобережної України), але зберігався інститут почесних мирових суддів.

Особливість проведення судової реформи і контрреформи у Правобережній Україні полягала у їхньому невід`ємному переплетенні, тоді як у Росії спершу була здійснена реформа, а опісля – контрреформа. Найвиразніше ця особливість проявилась в інституті мирових суддів. У Правобережній Україні судові установи вводились у 2 етапи: спершу мировий суд, а потім – загальні суди; притому мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції, відповідно, на них не поширювався принцип незмінності суддів. Тобто, контрреформу мирового суду у Правобережній Україні було здійснено відразу з його уведенням у 1872 р., тоді як у Лівобережній Україні її було проведено аж у 1889 р.

У Лівобережній Україні за контрреформою замість мирових суддів було створено нову складну систему судових органів, низовими ланками якої були дільничий земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничим земським начальникам передавались майже усі справи, які раніше перебували у віданні мирових суддів у сільській місцевості і повітових містах, що входили до складу земських дільниць. Посади міських суддів, до яких теж перейшли функції мирових судів, запроваджувались у губернських і повітових містах, крім столиць і кількох міст, де зберігалась система мирових суддів і їх з`їздів. Міські судді призначались міністром юстиції з осіб з вищою юридичною освітою або досвідом судової практики. Повітові члени окружного суду призначались міністром юстиції по 1 на повіт; їм були підсудні усі цивільні і кримінальні справи, які раніше належали до компетенції мирових суддів і не були віднесені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також усі справи охоронного провадження, раніше підвідомчі мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатись для поповнення складу присутствія окружного суду за браком його членів.

Судова контрреформа 1889 р. утворила складну систему апеляційних і касаційних інстанцій для місцевих судів. Для мирових суддів ще за Судовими статутами 1864 р. передбачались як апеляційна інстанція з`їзд мирових суддів і як касаційна – Сенат. Для справ, розглянутих земськими начальниками і міськими суддями, апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд в особі його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем дворянства; до його складу входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. Притому існувала подвійна підлеглість міських суддів: їх апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд, а поза тим, про усі неправильні чи протизаконні дії міських суддів вимагалось повідомляти окружний суд, який видавав їм спеціальні накази, а також міські судді повинні були складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора у складі губернського предводителя дворянства, віце-губернатора, прокурора окружного суду чи його товариша (заступника) і 2 незмінних членів, а також для розгляду справ, які надходили з повітових з`їздів, запрошувався голова або член окружного суду. Для повітових членів окружного судуапеляційною інстанцією був окружний суд, а касаційною – відповідний департамент Сенату.

Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які розглядали спори між селянами на суму позову до 100 крб. і справи селян про незначні проступки. За Положенням 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4-12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації. А за Законом 1889 р. він повністю підпорядковувався земському начальнику і складався з 4 суддів, 1 з яких постановою повітового з`їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники отримали право затверджувати волосних суддів з кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Отже, судова контрреформа 1889 р. 1. замінила попередній (за судовою реформою 1864 р.) виборний порядок утворення суду на призначення усіх судових органів; 2. встановила нову розгалужену систему місцевих судів, яка стала поверненням до множинності судових органів дореформеної Росії; 3. скасувала засадничий принцип судової реформи 1864 р. про незалежність суду – так, земські начальники щодо селян поєднували судові і адміністративні функції, а також адміністрація, представники якої входили до складу повітового з`їзду і губернського присутствія, безпосередньо впливала на результати розгляду ними судових справ; 4. запровадила закрите слухання широкого переліку справ.

За судовою реформою 1864 р., крім мирової юстиції, було утворено систему загальних судів – окружних, яким були підсудні усі справи, які перевищували юрисдикцію мирових суддів; округ суду охоплював територію 2-4 повітів. На Правобережній Україні окружні суди були утворені лише у 1880 р. – Київський, Кам`янець-Подільський, Уманський, Житомирський і Луцький, а також Київська судова палата. Окружний суд розглядав кримінальні справи у складі 3 коронних суддів, які призначались царем за поданням міністра юстиції, або за участі присяжних засідателів, яка була обов`язковою, якщо за вчинення злочину чи проступку за законом передбачалось накладення покарання у вигляді позбавлення усіх станових або спеціальних чи особистих прав і привілеїв. Попереднє слідство у кримінальних справах, підсудних окружним судам, здійснювали судові слідчі за сприяння поліції, а іноді – жандармерії.

Другою інстанцією для окружних судів були судові палати, які складались з департаментів цивільних і кримінальних справ, голова і члени яких призначались царем за поданням міністра юстиції. До округу судової палати входили кілька губерній; в Україні діяли 3 судові палати – Київська, Харківська і Одеська. Судова палата була апеляційною інстанцією для усіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без участі присяжних засідателів; а як перша інстанція розглядала справи за участю коронних суддів і станових представників про державні і посадові злочини. Вищою касаційною інстанцією для окружних судів був Сенат, який складався з департаментів цивільних і кримінальних справ.

Поиск по сайту: