Військова реформа

Поразка Росії у Кримській кампанії 1853-1856 рр. виявила небоєздатність російської армії, побудованої на суто феодальних засадах, її неспроможність відстоювати державні інтереси, що зумовило військову реформу, яка здійснювалась у Росії у 1864-1874 рр. На першому етапі реформи (з 1864 р.) був скорочений до 15 р. строк служби рекрутів, дещо поліпшилась підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. Статут про військову повинність 1874 р. замість станової рекрутської повинності увів всестанову загальну військову повинність для усього чоловічого населення імперії. По досягненні 21 р. чоловіки призивались на службу за жеребкуванням, а ті, хто не витягнули жереб, опинялись поза постійними військами, тож зараховувались до ополчення. Загальний строк служби у сухопутних військах становив 15 р.: дійсна служба – 6 р. і служба у запасі – 9 р., а на флоті строк дійсної служби становив 7 р. і у запасі – 3 р. Для осіб із вищою освітою дійсна служба становила 6 місяців, а із середньою – півтора року. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло за потреби значно збільшити чисельність збройних сил. Військова реформа зовсім не зважала на національний чинник при формуванні армії.

Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління – у 1864 р. було створено 15 військових округів, у т.ч. в Україні – Київський, Одеський і Харківський (у 80-ті рр. він був ліквідований). На чолі кожного округу стояв головний начальник, який водночас був командувачем військами, на якого, попри завдання децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії у час війни, покладався обов`язок сприяння цивільним властям у пітримці порядку у краї. Закон 1892 р. про воєнний стан істотно розширив права військового начальства щодо населення відповідної території.

Характеристика права

Джерела права.

У цілому право залишалось феодальним, та у нього все більш впроваджувались принципи і норми буржуазного характеру. Російська бюрократія негативно ставилась до видання чітких галузевих кодексів, у яких вбачала можливе обмеження дій властей, тож роботи кодифікаційних комісій тривали десятиліттями, внаслідок чого підготовані проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності.

Основні джерела права у другій половині 19 ст. не змінились – діяло Повне зібрання законів Російської імперії (було опубліковано його 2-е і 3-є видання) і Звід законів Російської імперії (було видано його 16-ий том). У галузі кримінального права діяла більшість положень Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. у нових редакціях 1866 і 1885 рр. Основним джерелом цивільного права був 10-ий том Зводу законів Російської імперії, а також Судові статути 1864 р. (Установлення судових установ, Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями), Тимчасові правила про волосний суд та ін. реформенні акти, які були джерелом і процесуального права.

Розвиток робітничого руху зумовив розробку фабричного законодавства: закони “Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах” 1882 р., “Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах” 1885 р., “Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників” 1886 р., “Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості” 1897 р. Поширивши фабричні закони на центральні губернії Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях – в Україні закон 1886 р. був уведений у Київській, Волинській, Харківській і Херсонській губерніях лише у 1894 р., а ще пізніше був поширений на Таврійську, Полтавську і Чернігівську губернії. Норми фабричних законів, які захищали інтереси робітників, часто мали декларативний характер.

У галузі адміністративного законодавства основним було Положення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою 1881 р. - прийняте як тимчасовий звхід на 3 р., воно постійно доповнювалось і проіснувало до повалення царату у 1917 р.

В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай – звичаєве право застосовувалось волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних проступків у торгівельно-промислових правовідносинах. Звичаями послуговувались за відсутності норми закону, та при тому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам закону. У судочинстві щодо осіб духовного звання зберігався вплив церковного права.

З 1883 р. стало видаватись періодичне “ Зібрання узаконень і розпоряджень уряду ”. Значну роль у закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату; тлумачачи закони, Сенат поступово пристосовував їхні застарілі положення до капіталістичних умов і потреб суспільства.

Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширились сфера застосування цивільного права, селяни поступово ставали активними учасниками цивільних правовідносин. Проте у цілому зміни цивільного законодавства не сприяли усуненню феодальних залишків. Так, після скасування кріпацтва селяни були виключені з переліку об`єктів власності, законами про стани їм були надані особисті і майнові права, та поза тим, до об`єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов`язані селяни.

Низка законів і Сенатських рішень другої половини 19 ст. були спрямовані на регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні – встановлювались пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної приналежності покупців. А також скасовувались або зменшувались феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або ленними маєтками, обмежувались селянські сервітути, закріплювались чиншові правовідносини.

Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права селян, передусім право власності їх на землю – селяни не могли вільно розпоряджатсь своїми земельними наділами; більшість угод, пов`язаних із землею, укладались лише за наявності згоди селянської громади.

Зобов`язальне право грунтувалось на принципі договірної свободи, хоча дворяни і буржуазія нав`язували селянам і робітникам кабальні умови. За оренду поміщицької землі селяни працювали у панських маєтках або відддавали поміщикам частину врожаю з орендованої землі. Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах, тому уряд обмежив тривалість робочого часу до 11,5 годин на добу та експлуатацію праці дітей і підлітків, а також намагався регламентувати застосування штрафів. Для нагляду за дотримання фабричного законодавства створювався спеціальний орган – фабрична інспекція.

Кримінальне право. Редакцією Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р. було запроваджено низку принципів буржуазного кримінального права. Злочином визнавалось діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався принцип вини й формі умислу і необережності. Закріплювались елементи складу злочину – об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона, а також умови застосування покарань. Попри те, зберігалось багато норм феодального права – на першому місці в Уложенні були поміщені злочини проти релігії; до відповідальності притягались діти, віком із 7 р.

Нечітке трактування об`єкта злочину відобразилось на структурі Уложення 1885 р. – воно містило склади, між якими не було принципової відмінності: вбивство у бійці, вбивство родичів, батьковбивство тощо. Було докладно закріплені усі види посягань на особу, власність, посадові злочини, злочини проти порядку управління та ін.; найнебезпечнішими вважались політичні злочини – бунт, державна зрада тощо; за посягання на царя або членів його сім`ї передбачалась смертна кара.

Метою покарання було виключення шляхом кримінальної репресії небажаних для держави вчинків. Покарання поділялись на основні – страта, каторга, ув`язнення тощо, і додаткові – позбавлення титулів, звань, поліційний нагляд тощо. Притому, застосовувались різні види позбавлення волі і спеціальні покарання за посадові злочини.

Цивільний процес. У другій половині 19 ст. завершилось виділення у самостійні галузі цивільно-процесуального і кримінально-процесуального права. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався спрощено, оскільки мировий суддя одноособово вирішував позови на незначні суми – до 300 крб. Після подачі позову відповідач викликався до канцелярії суду, де ознайомлювався із змістом позовної заяви. Усі основні процесуальні дії мирового судді фіксувались у спеціальній книзі протоколів. Рішення мирового судді могли бути оскаржені в апеляційному порядку.

Розгляд цивільних справ у загальних судах був складнішим. Він здійснювався відповідно до принципів усності, гласності, змагальності. Справа починалась з подачі позову; з його змістом ознайомлювався відповідач, який міг подати заперечення. У суді брали участь адвокати, допускалось примирення сторін. Тягар доказування покладався на сторін - відповідача і позивача. Перегляд рішень загальних судів здійснювався в апеляційному порядку.

Кримінальний процес.

У Судових статутах 1864 р. чітко і послідовно регламентувався процесуальний порядок розслідування і розгляду кримінальних справ у слідчих і судових органах. Проголошувались демократичні принципи правосуддя – усність, гласність, змагальність, безпосередність, право обвинуваченого на захист. Принцип змагальності вимагав створення адвокатури, яка була запроваджена Судовими статутами 1864 р. Адвокати поділялись на 2 категорії: присяжні і приватні повірені. Присяжними повіреними могли бути особи з вищою юридичною освітою і практичним стажем відповідної судової роботи, зокрема помічниками присяжного повіреного не менше 5 р. Присяжні повірені діяли на засадах самоврядування, шляхом обрання при окрузі Судової палати Рад присяжних повірених, які обирали голову Ради і його заступника (товариша). На Раду присяжних повірених покладалось: розгляд заяв про вступ чи вибуття з присяжних повірених, нагляд за дотриманням ними законів і встановлених правил, призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги, накладення дисциплінарних стягнень – попередження, догани, заборони займатись адвокатською практикою строком до 1 р., виключення з присяжних повірених, віддання до суду, та ін. Матеріальні кошти Ради становили: вступний внесок при прийнятті до адвокатури і обов`язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники і приватні повірені. Зарахованому до присяжних повірених Рада видавала відповідне свідоцтво і після приведення його до присяги заносила його у списки, які щорічно публікувались в офіційній пресі для загальнго відома. Присяжні повірені могли здійснювати представництво у цивільних і захист у кримінальних справах, які розглядались в окрузі, до якого вони були приписані.

Приватними повіреними могли бути громадяни, віком з 18 р., крім жінок. Вони не мали своєї корпоративної організації. Для отримання цього звання вони складали іспит в окружному суді або Судовій палаті, які видавали їм свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ, і їхні прізвища публікувались у губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених, вони могли виступати лише у тих судах, до яких були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їх діяльністю.

Було проголошено принцип презумпції невинності, за яким особа вважалась невинною, поки її винність не була доведена вироком суду. Система феодальних доказів була замінена системою вільної оцінки доказів суддями за їхнім внутрішнім переконанням.

Законодавство детально регламентувало процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами за участю присяжних засідателів – винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність чи невинність підсудного.

Значна увагу приділялась стадіям кримінального процесу у загальних судах. Попереднє розслідування поділялось на дізнання і попереднє слідство. Оформилось у самостійну стадію віддання до суду, в якій вирішувалось питання про достатність чи недостатність даних для розгляду судом кримінальної справи з обвинувачення конкретної особи. Наступними стадіями процесу були: підготовчі до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд вироку.

Поиск по сайту: