Міська реформа 1870 р

Формально у 60-х рр. зберігало силу Міське положення 1785 р., яке мало чітко становий характер, та фактично міськими справами відали державні урядовці, які спеціально уводились до складу шестигласних дум. Тож на підставі Міського положення 1870 р. було розпочато міську реформу - спершу Положення уводилось в дію у 9 губернських і прирівнених до них містах України, а в інших містах реформа проводилась на розсуд міністра внутрішніх справ з урахуванням місцевих особливостей; на Одесу дія Положення з деякими змінами була поширена особливими Правилами 1872 р., а на правобережні губернії – спеціальним законом 1875 р. Процес проведення міської реформи в Україні розтягнувся на 14 р., і врешті міське управління було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах, у т.ч. у 8 приватних містах Правобережної України.

На виборчих засадах створювались органи міського громадського управління – міські думи як розпорядчі органи і міські управи як виконавчі органи. Міські думи обирали міські управи у складі голови (міського голови) і кількох членів. Хоч реформа ліквідувала становий принцип, однак вибори відбувались за майновим цензом – гласних міської думи обирали на 4 р. лише з платників міських податків (власників торгівельно-промислових підприємств, домовласників тощо), тож виборчі права отримали лише 1/10 міщан віком з 18 р. За майновим становищем усі виборці поділялись на 3 курії, кожна з яких обирала однакову кількість гласних міської думи, тож перші дві курії заможних верств населення, які становили лише близько 14% усіх виборців, обирали 2/3 гласних. У цілому у Російській імперії у міських думах, а особливо управах і серед міських голів переважали представники торгівельного-промислового стану; натомість, в Україні купецтво переважало лише на першому етапі міської реформи, а після 1875 р. у думах переважали міщани, а в управах і серед міських голів – дворяни.

Уряд наділив місцеві органи самоврядування обмеженими повноваженнями, а саме господарським самоврядуванням, але без права зайняття торгівлею, тож вони розв`язували дрібні господарські питання – освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо. Міське самоврядування залежало від урядової адміністрації - Міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського присутствія з міських справ - більше, ніж земства. Хоча Міське положення, порівняно із дореформеним станом, розширило самостійність міського громадського управління – урядовий контроль обмежувався наглядом лише за законністю дій самоврядування без втручання у його господарську діяльність, однак на практиці поступово відбувався процес обмеження міського самоврядування. Закон 1875 р. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового нагляду за міським самоврядуванням, зокрема, міністру внутрішніх справ і губернатору надавались широкі підстави для незатвердження на посадах міських голів і їх заступників. Поза тим, на міське самоврядування було покладено багато справ загальноімперського характеру, які безпосередньо не стосувались міських потреб – витрати на утримання поліції, в`язниць, обслуговування військових потреб тощо, на що в Україні витрачалось майже 1/3 усіх міських коштів. Та попри усі несприятливі умови, міське самоврядування значно спричинилось до розвитку міст, особливо великих.

Внаслідок невдоволення уряду і консервативного дворянства посиленням ролі буржуазії в органах міського управління було прийнято нове Міське положення 1892 р., за яким приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратись до міських дум, а натомість, в органах міського самоврядування зросла кількість дворян і дещо послабились позиції буржуазії.

Поиск по сайту: