Імперії в сучасному світі

Незважаючи на популярність концепцій держави-нації, наразі імперії продовжують в тому чи іншому вигляді існувати. Як правило, це континентальні держави, які не мали досвіду колоніалізму. Китай тривалий час також був імперією, але політика КПК на асиміляцію призвела до зникнення всіх альтернативних ханьцями форм соціально- економічного, етнічного та культурного устрою, привів до асиміляції маньжурів, монголів, росіян, дунган, частково тибетців і уйгурів. Наразі Китай прагне до побудови етнократичної національної держави.

Євросоюз і США в переносному сенсі також вважаються імперіями відповідно до критеріїв розділу Ознаки імперії. Проте з точки зору теорії держави-нації перший є співдружністю націй з особливою формою наднаціональності[6], а друга є класичною державою-нацією, де етнічні відмінності витіснені з політичної площини, що зовсім не притаманно імперіям.

Імпералізм (від лат. imperium - влада, панування) - термін для позначення політики або практики поширення впливу чи контролю однієї держави на інші, слабші чи менш розвинені. Термін веде походження від нового часу, хоча імпералізм як політика вважається таким же давнім, як цивілізація і сягає епохи імперії гіксосів, що захопили Єгипет у XVII ст. до н. е., а також імперії фараона Тутмоса III (XV ст. до н. е.). Слово «імпералізм» широко вживалося у полеміці, що точилася наприк. XIX ст. у Великій Британії, коли захисники Британської імперії, такі як Дж. Чемберлен, ідентифікували себе з «імперіалістами» і протистояли тим, хто обстоював шляхи внутрішнього розвитку різних частин країни. Дехто з дослідників вважає, що імпералізм - явище старе як життя і випливає з основних потягів і вродженої агресивності людей, їх постій ного прагнення до панування й контролю над навколишнім середовищем. З погляду політичних прагматиків від Н. Макіавеллі до фашистських правителів, імпералізм є законною і благотворноюмоделлю індивідуальної та колективної людської поведінки, що випливає з природної нерівності людей і природженої потреби живих істот до експансії задля процвітання й досягнення безпеки. Інші оцінки імпералізму, які спираються на аналіз історичного досвіду, вказують, що його витоки слід шукати в таких складних і всеохопних явищах, як економічна і політична невпевненість людей, людські потяги до статусу і влади, напористість і егоїзм, а також ідеологічні імпульси. Мотиваціями імпералізму виступали різноманітні воєнні, політичні, економічні, релігійні, ідеологічні чинники. Рушієм могло бути бажання тієї чи тієї держави підвищити свій статус і владу в світі; зажити військової слави або набутидипломатичних переваг; прагнення поставити під свій контроль іноземні природні ресурси та запаси сировини і таким чином позбавити можливості їх використання іншими імперіалістичними силами; намагання забезпечити нові території для переселення своїх громадян; потреби торгової експансії - пошуки нових ринків збуту або ж прагнення поширити свою політичну систему на інші регіони. Імперії могли будуватися навколо єдиної віри або обожнюваного правителя, звеличення спільної спадщини, звернення до міфічної традиції або раси, бачення світлого майбутнього або поширення «благ цивілізації». Історія XX ст., зокрема, демонструє наявність більшості з цих мотивацій. Політика «доларової дипломатії» США на поч. століття була формою економічного імпералізму. Переконання в «місії білої людини цивілізувати» відсталі народи наявне в політиці як Великої Британії, так і США. В ім'я обожнюваного правителя, славного минулого і міфічної чистоти раси в 30х pp. будували свої імперії Японія, Італія та Німеччина. За марксистсько-ленінською теорією, що уславлювала щасливе майбутнє людства, можливе лише під комуністичним керівництвом, практикував політику імпералізм Радянський Союз. Під час експансії Європи у XVI-XVIII ст., особливо в останню третину XIX, імпералізм вважався благотворним процесом, що ніс переваги цивілізації політично, економічно й культурно не розвиненим «нижчим» етнічним групам від розвинених «вищих» народів. Наслідки імпералізму, певною мірою корисні для місцевого населення, найчастіше означали руйнування традиційних способу та норм життя, знищення місцевої культури і нав'язування нових релігійних вірувань та соціальних цінностей. Наприк. XIX - на поч. XX ст., коли імпералізм був дискредитований англобурською війною (1899-1902 pp.) і використанням перебільшень соціал-дарвінізму задля його виправдання, концепція імпералізму набула негативної конотації, бо така політика поставала як аморальна. В еволюції імпералізму можна окреслити три найважливіші періоди. Перший - від дохристиянської ери до падіння Риму; найважливішими були імперії єгипетська, ассірійська, вавилонська, перська, імперія Олександра Македонського і Римська. Другий період припадає на середньовіччя; найзначніші - імперія Карла Великого і візантійська. Характерною особливістю було те, що в ці часи творцем імперій виступала релігія, в ім'я віри робилися спроби об'єднати світ. Так виник Арабський халіфат. У цьому розумінні імперіалістичними війнами можна вважати хрестові походи. Пізніше, з появою національних держав, імпералізм набув конкуруючого характеру, коли кожна імперіалістична влада намагалася зміцнити власні позиції за рахунок інших держав. Третій період триває від великихгеографічних відкриттів XV ст. до сьогодення. В ньому простежуються чотири етапи. Спочатку це етап домінування Іспанії і Португалії у XV - XVI ст., на наступному - XVII - остання чверть XIX ст. велич цих країн занепадає і на світову арену виходять три нові імперіалістичні держави: Британія, Франція і Нідерланди. Імперські зазіхання Франції успішно реалізовувалися за часів Наполеона, проте після його поразки її вплив послабився, хоча свої заморські володіння Франція утримувала і в XX ст. Після Віденського конгресу 1815 р. Велика Британія постала як провідна сила у світі. Невелика за територією і військовими силами Голландія спромоглася захопити великі землі і довго їх утримувала; тільки в 1949 р. її уряд був змушений визнати незалежність Індонезії. Третій етап - з 1880 р. до другої світової війни позначився піднесенням нової групи імперіалістичних держав, серед них - Бельгія, Німеччина, США, Італія і Японія. Оскільки більша частина світу вже була поділена між старими імперіалістичними державами, нові почали боротьбу за нерозділені землі і відвойовування володінь у суперників, будували власні імперії задля захоплення або інкорпорації чужих територій. Німеччина заявила про себе як про імперіалістичну державу при О. фон Бісмарку, коли розгромила Австрію у 1866 p., Францію у 1871, а потім розпочала заморську колоніальну політику. Захоплені володіння були втрачені внаслідок поразки у першій світовій війні. Проте за часів А. Гітлера німецький імпералізм відродився і став рушійною силою розв'язання другої світової війни, яка призвела до знищення фашистської імперії. Японський імпералізм почався з японсько-китайської війни 1894-1895 pp., здобув перемогу у війні з Росією (1904-1905 pp.). Великі імперські сподівання Японії були пов'язані з другою світовою війною, проте вони не виправдалися. США заявили про свій імпералізм перемогою в іспано-американській війні 1898 р. Пізніше були й інші акти експансії. Але найголовнішим знаряддям стала політика «доларової дипломатії». У повоєнний час - четвертий етап - більшість старих імперіалістичних держав змушені були визнати незалежність колоній. Водночас на політичну арену виходять дві нові імперіалістичні держави - СРСР і КНР. Керуючись переконанням невідворотності комунізму у світовому масштабі та намаганням зберегти свою безпеку у капіталістичному оточенні, яке не зникло так швидко, як очікувалося, ці держави вдалися до ідеологічного, політичного та економічного імпералізму, який у багатьох відношеннях був дуже схожий на імпералізм капіталістичної системи, засуджуваний комуністичною пропагандою. За часів Петра І і Катерини II російський імпералізм виявлявся в розширенні кордонів на схід і захід. Починаючи з 30х pp. XX ст. настала доба радянського імпералізму, який виявився, зокрема, у договорі з Німеччиною 1939 р. про поділ Східної Європи на сфери впливу. Після другої світової війни радянський тиск здійснювався стосовно держав «соціалістичного табору», а також країн «соціалістичної орієнтації» (війна в Афганістані 1979-1989 pp.). Комуністичний уряд Китаю, встановивши у 1949 р. контроль над переважною частиною країни, намагався втручатися у внутрішні справи сусідніх південно-східних держав, встановити контроль над Тибетом. На відміну від старих імперіалістичних держав, які зазвичай покладалися на військову силу або економічні заходи задля поширення свого контролю над іншими регіонами, радянські й китайські керівники почали використовувати нові засоби: просування місцевих комуністів до влади в країнах, що їх цікавили, впровадження програм економічного й культурного обміну. Військове втручання не виключалося (напр., події в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р. та ін.). Головні сфери інтересів радянського керівництва до його повалення у 1991 р. - Середній Схід, Африка, Південна Америка. Таким чином, можна говорити про виникнення у повоєнний період феномену «неоімперіалізму», притаманного розвиненим країнам, серед них США і СРСР, які значною мірою і за допомогою різних засобів контролювали розвиток «третього світу». Термін «імпералізм» вживався не лише для характеристики - дискредитації політичних курсів певних країн або їх керівників. Чимало радикалів, а також ідеологів марксизму брало його на озброєння, щоб довести невідворотний занепад і крах буржуазного ладу або капіталізму. Всебічно комуністичний погляд на це питання розробив В. Ленін у праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму» (1916 p.). Під впливом праць Д ж. А. Гобсона «Імперіалізм» (1902 р.) та Р. Гільфердінга «Фінансовий капітал» (1910 р.) Ленін модифікував ідеї К. Маркса стосовно капіталістичного розвитку. За його твердженням, імпералізм - це монополістичний капіталізм, його найвища і остання стадія, переддень соціалістичної революції. Імпералізм було визначено як паразитичний, загниваючий і вмираючий капіталізм, бо на цій стадії завершується визрівання передумов його загибелі: його суперечності, насамперед головна - між суспільним характером виробництваі приватнокапіталістичною формою привласнення - досягають найвищого ступеня, що призводить до революційного краху всієї капіталістичної системи. Очікувалася світова соціалістична революція, яка мала швидко перевести людство на рейки нового ладу. Розвиток історії у XX ст. показав інше.

Поиск по сайту: